Рішення

від 04.11.2015 по справі 910/24728/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.11.2015Справа №910/24728/15

за позовом: Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10», м.Дніпродзержинськ, ЄДРПОУ 31044928

до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання», м.Київ, ЄДРПОУ 37357105

відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп», м.Київ, ЄДРПОУ 38778702

за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача : Товариства з обмеженою відповідальністю «ТСА-СТІЛ груп», м.Павлоград, ЄДРПОУ 35113476

про визнання договору відступлення права вимоги недійсним

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: Маглиш Л.С. - по дов.

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: Гладишенко М.І. - по дов.

від третьої особи: не з'явився

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Дочірнє підприємство «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10», м.Дніпродзержинськ звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до відповідачів 1, Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання», м.Київ та 2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп», м.Київ про визнання недійсним договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп».

У заяві №02-11/15 від 02.11.2015р. позивачем було підтримано позовні вимоги саме до Товариства з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп». Провадження по справі в частині позовних вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» заявник просив припинити у зв'язку з припиненням відповідача 1.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України, зокрема, на думку заявника, договір б/н від 15.08.2014р. за своєю правовою природою є договором факторингу, а отже, фактором може бути лише фінансова установа. Одночасно, заявником наголошено, що спірний правочин було укладено не з первісним кредитором, що, за позицією Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10», також є неправомірним.

Відповідач 1 відзиву на позов не надав, правової позиції по суті спору не висловив у судове засідання 04.11.2015р., як і в минуле засідання суду, не з'явився. З наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців вбачається, що 17.09.2015р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» було припинено за рішенням засновників.

Відповідач 2 у відзиві б/н від 07.10.2015р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що у відповідності до приписів чинного законодавства у судовому порядку захисту підлягають саме порушені чи оспорювані права та інтереси заявника, тоді як, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп», з укладанням договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги права та законні інтереси Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» ніяким чином не порушуються. Одночасно, вказаним учасником також було зазначено, що оспорюваний правочин не є договором факторингу.

Ухвалою від 21.09.2015р. господарського суду міста Києва залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «ТСА-СТІЛ груп».

За приписами ст.64 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

За змістом наявного у матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців місцезнаходженням третьої особи є: 51413, Дніпропетровська область, місто Павлоград, вул.Промислова, буд.1/1. Одночасно, в матеріалах справи наявна ще одна адреса Товариства з обмеженою відповідальністю «ТСА-СТІЛ груп»: 51931, Дніпропетровська область, м.Дніпродзержинськ, вул.Сачка, 26, кв.16.

На вказані адреси судом протягом розгляду спору направлялась судова кореспонденція, в тому числі, ухвала від 21.10.2015р., з метою повідомлення третьої особи про час та місце розгляду справи.

Судова кореспонденція, яка була направлена на юридичну адресу третьої особи, повернута на адресу господарського суду з відміткою «За закінченням встановленого терміну зберігання».

У відповідності до п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» за змістом статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Одночасно, ухвала суду, скерована на іншу адресу, вручена адресату, що підтверджується поштовим повідомленням №0103036161420.

За таких обставин, приймаючи до уваги направлення господарським судом поштової кореспонденції за адресами Товариства з обмеженою відповідальністю «ТСА-СТІЛ груп», які наявні в матеріалах справи та, зокрема, у витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, з огляду на позицію Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку про належне повідомлення третьої особи про дату, час і місце розгляду справи.

Наразі, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність у третьої особи можливості дізнатись про слухання справи за її участю.

Крім того, господарський суд вважає за необхідне зауважити, що у відповідності до ч.2 ст.2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Статтею 3 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - це автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

У статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

Отже, з огляду на наведене вище, суд зазначає, що третя особа не була позбавлена права та можливості ознайомитись, в тому числі, з ухвалою від 21.10.2015р. у Єдиному державному реєстрі судових рішень ( www.reyestr.court.gov.ua).

З приводу неявки третьої особи в судове засідання, господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічними правами у відповідності до ст.27 Господарського процесуального кодексу України наділено третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Судом прийнято до уваги, що явка учасників судового процесу обов'язковою не визнавалась, а клопотань про відкладення розгляду справи не заявлялось.

За таких обставин, незважаючи на те, що третя особа участі в процесі розгляду спору 04.11.2015р. не приймала, за висновками суду, наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, в тому числі, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Зі ст.513 цього Кодексу вбачається, що правочин стосовно заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Як свідчать матеріали справи, 15.08.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп» (новий кредитор) було укладено договір б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги, у відповідності до п.1.1 якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає на себе право вимоги належного виконання зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю «ТСА-СТІЛ груп» за кредитними договорами: №05/57/2007-КЛТ від 11.12.2007р. із наступними змінами та доповненнями, а саме право вимоги по поверненню заборгованості в розмірі 9 000 000 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на момент укладання договору становило 117 825 174 грн., та повернення заборгованості за процентами в розмірі 1 139 999,89 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на момент укладання договору становило 14 924 520,60 грн., що загалом за договором №05/57/2007-КЛТ від 11.12.2007р. складає 10 139 999,89 доларів США та за офіційним курсом Національного банку України на момент укладання договору становить 132 749 694,60 грн.; №05/08/2010-КТЛ від 01.11.2010р. з наступними змінами, а саме право вимоги щодо повернення заборгованості за кредитом в розмірі 75 298 075,68 грн. та заборгованості по процентам за користуванням кредитом в сумі 15 338 274,82 грн., що загалом за договором №05/08/2010-КТЛ від 01.11.2010р. складає 90 636 350,50 грн.

Договір б/н від 15.08.2014р. з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» підписано директором ОСОБА_4 та з боку Товариства з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп» директором ОСОБА_5

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Виходячи зі змісту п.1.1 договору б/н від 15.08.2014р. разом з правом вимоги виконання зобов'язань за договором №05/57/2007-КЛТ від 11.12.2007р. до нового кредитора переходять права, що забезпечують виконання зобов'язань, зокрема, права іпотекодержателя, що виникають з іпотечного договору №05/02/1/2012ПБ від 13.04.2012р., укладеного з Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк», а за договором №05/08/2010-КТЛ від 01.11.2010р. - права заставодержателя, що виникають з договору застави №05/08/32/2010-КЛТ від 29.04.2011р., укладеного з Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк».

У п.1.4 договору б/н від 15.08.2014р. сторонами погоджено, що ціна відступлення права вимоги, яка підлягає сплаті новим кредитором на користь первісного кредитора, становить 94 873 132,95 грн., з яких ціна відступлення права вимоги за договором №05/57/2007-КЛТ від 11.12.2007р. складає 49 632 500 грн., а за договором №05/08/2010-КТЛ від 01.11.2010р. - 45 240 632,95 грн.

Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін, скріплення печатками контрагентів і нотаріального посвідчення та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (п.5.3 договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги).

Вказаний правочин було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літвіновим А.В. та зареєстровано в реєстрі за номером 1061.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Таким чином, з огляду на наведене вище, враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарський суд дійшов висновку, що відповідачами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору про відступлення права вимоги, підписано та скріплено печатками текст договору, посвідчено нотаріально, а отже, спірний правочин було вчинено 15.08.2014р.

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено факт порушення прав та законних інтересів заявника внаслідок укладання договору та наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, Дочірнє підприємство «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» посилалось на порушення під час укладення спірного правочину приписів чинного законодавства України, зокрема, на думку заявника, договір б/н від 15.08.2014р. за своєю правовою природою є договором факторингу, а отже, фактором може бути лише фінансова установа. Одночасно, заявником наголошено, що спірний правочин було укладено не з первісним кредитором, що, за позицією Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10», також є неправомірним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно зі ст.1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно з ч.1 ст.1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Частиною 3 ст.1079 Цивільного кодексу України встановлено, що фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовою послугою є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальності вартості фінансових активів.

За своєю природою договір факторингу є оплатним, тобто договором, в якому обов'язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий самий зустрічний обов'язок іншої сторони. Оплатність договору факторингу має імперативний характер, що зумовлюється змістом глави 73 Цивільного кодексу України. Отже, фактор за надання фінансової послуги завжди має отримувати від клієнта плату.

Договір факторингу передбачає, передусім, обов'язковість платнос ті за відступлення права грошової вимоги та мету отримання додатко вого доходу.

Відплатність договору факторингу має вирішальне значення як ознака визначення виду договірного правовідношення, який відповідає договірній конструкції до говору факторингу. При цьому, договір факторингу фактично передбачає купівлю-продаж грошових зобов'язань.

Договору факторингу, порівняно з іншими договорами, притаманні наступні ознаки: допустимість відступлення тільки права грошової вимоги, натомість інші договори можуть опосередковувати відступлення й інших негрошових прав вимоги; специфічна сфера застосування - договір факторингу орієнтований на його укладення у сфері підприємництва. Тобто, його сторони, як фактор, так і клієнт, є суб'єктами господарювання (підприємницькими товариствами та фізични ми особами-підприємцями); стосовно інших договорів вказані обмеження відсутні; отримання клієнтом фінансування від фактора, адже відступлен ня права грошової вимоги або забезпечує повернення такого фінансування, або ж виступає способом платежу. При цьому, різняться правовідносини фактора та клієнта залежно від того, чи мав місце «забезпечувальний», чи «купівельний» факторинг (ст.1084 Цивільного кодексу України). Такого роду відносин немає в інших договірних конструкціях.

Тобто, договір факторингу охоплює вужче коло правовідносин в порівнянні з відступленням права вимоги, оскільки може передбачати відступлення лише права грошової вимоги.

Аналогічну правову позицію стосовно ознак та відмінних рис договору факторингу було наведено Вищим господарським судом України у постанові від 19.10.2015р. по справі №910/3498/15-г.

Відмінності між правовими інститутами відступлення права вимоги (цесії) та факторингом (фінансуванням під відступлення права грошової вимоги) полягає у наступному. Цесія - це сам факт заміни особи в зобов'язанні, що складається в силу укладення відповідної угоди купівлі-продажу, міни чи дарування прав, що випливають із зобов'язання.

Цесією є безпосередній правовий результат угоди про передачу права вимоги. Отже, виходячи з вищевикладеного, відступлення права вимоги (цесія) - це угода (правочин), внаслідок якої відбувається заміна особи на активній стороні зобов'язання із збереженням всіх інших елементів зобов'язального правовідношення. Цесія - це наступництво цесіонарія в праві цедента.

Натомість, значення фінансування під відступлення грошової вимоги полягає в тому, що клієнт, не чекаючи настання строку платежу свого боржника, отримує ці кошти від фінансового агента. Тим самим клієнту надається можливість використати отримані кошти на свої потреби, виграючи в часі. Зацікавленість фінансового агента в даному договорі проявляється в тому, що він фінансує клієнта, отримуючи за це винагороду.

Таку ж правову позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 10.07.2007р. у справі 26/347-06-6531, в якій зазначено, що договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі їй у розпорядження визначеної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану останнім фінансову послугу.

Проте, як вбачається зі змісту договору б/н від 15.08.2014р., вказаний правочин не відповідає всім означеним вище відмінним характеристикам договору факторингу.

Зокрема, судом зазначалось, що предметом оспорюваного правочину є не тільки право грошової вимоги, а і права іпотекодержателя за іпотечним договором №05/02/1/2012ПБ від 13.04.2012р. та право заставодержателя за договором застави №05/08/32/2010-КЛТ від 29.04.2011р., укладеними з Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк», тоді як за своєю правовою природою предметом договору факторингу може бути лише відступлення права грошової вимоги.

Тобто, у даному випадку у суду відсутні підстави вважати, що договір б/н від 15.08.2014р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп», є договором факторингу.

Одночасно, як зазначалось, можливість застосування судом певного способу захисту, в тому числі, визнання договору недійсним, пов'язується чинним господарським процесуальним законодавством України саме з встановленням обставин щодо порушення прав та законних інтересів позивача внаслідок укладання такого правочину.

За висновками суду, заявником не доведено, що в результаті укладання відповідачами договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги було порушено права та законні інтереси Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10». При цьому, суд виходить з наступного.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

За змістом ч.1 ст.8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними.

Для розуміння поняття «охоронюваний законом інтерес» важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.

Поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Наразі, суд зауважує, що способи захисту за своїм призначенням можуть вважатись визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

У п.2.10 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що позивачем у справах про визнання недійсними договорів крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Тобто, метою застосування судом певного способу захисту прав та законних інтересів осіб є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Отже, останнє направлене на настання певних юридичних наслідків.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи ухвалами від 21.09.2015р., від 07.10.2015р. та від 21.10.2015р. судом було зобов'язано позивача надати документально підтверджені письмові пояснення стосовно прав та охоронюваних законом інтересів позивача, які були порушені внаслідок укладення договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги.

Під час розгляду справи у судовому засіданні 04.11.2015р. представником позивача було наголошено, що господарським судом Дніпропетровської області ухвалою від 26.02.2015р. було порушено провадження у справі №904/404/15 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «ТСА-СТІЛ груп», ініціюючим кредитором у справі було саме Дочірнє підприємство «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10». У межах провадження у справі про банкрутство третьої особи на підставі спірного правочину було визнано та включено до реєстру кредиторські вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп», зокрема, до першої та четвертої черг задоволення. Укладання спірного правочину, на думку заявника, може призвести до порушення інтересів заявника та неможливості задоволення його кредиторських вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТСА-СТІЛ груп».

Проте, за висновками суду, наведені вище твердження позивача не свідчать про порушення внаслідок укладання оспорюваного правочину прав та законних інтересів Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10».

До того ж, зі змісту ухвали від 14.05.2015р. господарського суду Дніпропетровської області по справі №904/404/15, яка залишена в силі постановою від 07.08.2015р. Дніпропетровського апеляційного господарського суду, вбачається, що до реєстру вимог кредиторів третьої особи до першої та четвертої черги також внесено вимоги позивача.

При цьому, суд зауважує, що у відповідності до приписів ст.216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

При цьому, суд зауважує, що у відповідності до приписів ст.216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У даному випадку господарський суд зазначає, що за своєю правовою природою реституція - це поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоду, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі - тих самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах.

Отже, наведеними вище нормами законодавства визначено, що реституція має місце лише у правовідносинах сторін договору та ніяким чином не впливатиме на права та інтереси третіх осіб.

Одночасно, суд звертає увагу заявника, що у даному випадку для позивача, як кредитора третьої особи у межах справи про банкрутство, визнання спірного договору недійсним не призведе до забезпечення погашення його грошових вимог, оскільки у даному випадку, право вимоги заборгованості за кредитними договорами, яке отримав відповідач 2, погашено не буде, а матиме місце лише повернення його первісному кредитору. Тобто, у даному випадку розмір кредиторських вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТСА-СТІЛ груп» не зменшиться, а може бути змінено лише суб'єктний склад кредиторів.

Наразі, судом прийнято до уваги, що заперечуючи проти задоволення позову, відповідач посилався на те, що з укладанням договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги права та законні інтереси Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» ніяким чином не могли бути порушені, оскільки вказана особа не є учасником матеріально-правових відносин, що виникли з кредитних договорів №05/57/2007-КЛТ від 11.12.2007р. , №05/08/2010-КТЛ від 01.11.2010р. та договорів про відступлення права вимоги, що були у подальшому укладені.

До того ж, суд звертає увагу заявника на те, що нормами чинного законодавства передбачено, що саме самостійне застосування певного способу захисту повинно призвести до відновлення прав позивача, а ніяким чином не може бути інструментом забезпечення заявником своїх фінансових інтересів як кредитора у межах провадження у справі про банкрутство.

Інших обставин, які б дійсно вказували б на порушення внаслідок укладання спірного правочину прав та законних інтересів позивача заявником не наведено, а судом не встановлено.

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Таким чином, з огляду на наведене вище, приймаючи до уваги всі фактичні обставин справи в їх сукупності, у суду відсутні підстави вважати, що в результаті укладання між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп» договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги було порушено права та законні інтереси Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10», які могли б бути захищені судом у розглядуваній справі.

За таких обставин, враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» про визнання недійсним договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп».

Щодо позовних вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» суд зазначає наступне.

Статтею 80 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд припиняє провадження у справі, якщо: відсутній предмет спору; є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом; сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду; настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено діяльність суб'єкта господарювання, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва; сторони уклали мирову угоду і вона затверджена господарським судом.

Суд зауважує, що перелік підстав для припинення провадження у справі є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (п.4.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Пунктом 4.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» передбачено, що припинення провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.

За наявності відомостей про припинення діяльності суб'єкта господарювання, який є стороною у справі, господарському суду слід враховувати таке. Відповідно до частини сьомої статті 59 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Отже, при вирішенні питання щодо припинення провадження у справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд повинен перевірити відповідні відомості в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. (п.4.7 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

У відповідності до змісту наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, 17.09.2015р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» було припинено за рішенням засновників. Відомості щодо наявності у відповідача 1 правонаступника матеріали справи не містять.

За таких обставин, з огляду на наведене вище, провадження по справі в частині позовних вимог Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» підлягає припиненню.

Клопотання №15-10/15 від 15.10.2015р. Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» про витребування доказів було залишено судом без задоволення з огляду на таке.

За приписами ст.38 Господарського процесуального кодексу України сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У клопотанні повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується; 2) обставини, що перешкоджають його наданню; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація; 4) обставини, які може підтвердити цей доказ. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує необхідні докази.

У клопотанні №15-10/15 від 15.10.2015р. заявник просив витребувати у Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» банківські виписки по рахункам відповідачів та у Головного управління статистики у м.Києві статистичну звітність Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» з огляду на наявність у позивача сумнівів щодо внесення відповідачем 2 плати за оспорюваним правочином на рахунок відповідача 1.

Наразі, у суду відсутні підстави для витребування у банківської установи вказаних вище документів, оскільки відповідачем 2 було представлено до суду платіжне доручення №30 від 15.08.2014р. та банківську виписку з рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп», з урахуванням яких у суду не виникає сумнівів стосовно внесення відповідачем 2 оплати за право вимоги за договором б/н від 15.08.2014р.

Одночасно, суд також не вбачає підстав для витребування статистичної звітності Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» з огляду на те, що вказані документи не стосуються предмету спору та не впливатимуть на висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Отже, з огляду на наведене вище, клопотання №15-10/15 від 15.10.2015р. Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» про витребування доказів залишене без задоволення.

Клопотання №15-10/15-1 від 15.10.2015р. Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» про продовження строків розгляду справи також залишене судом без задоволення з наступних підстав.

За приписами ч.1 ст.69 Господарського процесуального кодексу України спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

Продовження передбачених ч.1 ст.69 вказаного нормативно-правового акту строків вирішення спору можливе лише у виняткових випадках за клопотанням сторони і не більше як на п'ятнадцять днів (ч.3 ст.69 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з п.3.8 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського кодексу України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» чи є той чи інший випадок винятковим, вирішує суд з урахуванням конкретних обставин даної справи, в тому числі її складності, кількості учасників судового процесу, значного обсягу доказів, які підлягають збиранню та оцінці.

Наразі, як вже зазначалось, в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення спору у судовому засіданні 04.11.2015р.

Крім того, суд ще раз наголошує, що норми міжнародного права, що є частиною національного законодавства України та практика Європейського суду з прав людини передбачають, що кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку. Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи.

При цьому, в якості підстави для продовження строків розгляду справи, заявником було визначено заявлення клопотання про витребування доказів, в задоволенні якого судом було відмовлено.

За таких обставин, враховуючи приписи чинного законодавства, міжнародне законодавство, позицію Вищого господарського суду України та практику Європейського суду з прав людини, а також приймаючи до уваги усі обставини розглядуваної справи, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення клопотання Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» про продовження строків розгляду спору.

Клопотання Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10» про об'єднання в одно провадження судових справ №910/24728/15 та №910/26660/15 залишено судом без задоволення з огляду на таке.

За приписами ч.2 ст.58 Господарського процесуального кодексу України суддя має право об'єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, у яких беруть участь ті ж самі сторони, в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні. За клопотанням сторін або з власної ініціативи суд об'єднує кілька вимог, що випливають з корпоративних відносин і пов'язані між собою підставою виникнення або поданими доказами.

При цьому останній вправі вирішувати питання про об'єднання лише тих заяв (справ), які перебувають в його провадженні (п.3.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Наразі, господарський суд зазначає, що справа №910/26660/15 перебуває у провадженні судді Зеленіної Н.І.

Отже, з огляду на наведене вище, у суду відсутні підстави для об'єднання судових справ №910/24728/15 та №910/26660/15 в одне провадження.

При цьому, суд звертає увагу заявника на те, що задоволення клопотання позивача фактично могло призвести до порушення розподілу судових справ автоматизованою системою документообігу суду, що передбачений ст.2 1 Господарського процесуального кодексу України.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 80, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Припинити провадження по справі за позовом Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10», м.Дніпродзержинськ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання», м.Київ.

Відмовити у задоволенні позову Дочірнього підприємства «Будівельне управління «Стальмонтаж-104» Товариства з обмеженою відповідальністю «Стальконструкція-10», м.Дніпродзержинськ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп», м.Київ про визнання недійсним договору б/н від 15.08.2014р. про відступлення права вимоги, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Надбання» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Смартінвест груп».

У судовому засіданні 04.11.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 09.11.2015р.

Суддя М.О. Любченко