Рішення

від 05.11.2015 по справі 910/24235/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.11.2015Справа №910/24235/15

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Дистрибуторська компанія "Славутич"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Проектно-монтажна компанія "Тепловент"

про стягнення 359 398,93 грн.

Суддя А.М. Селівон

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: Сокур С.М. - представник, довіреність б/н від 08.07.15 р.;

від відповідача: не з'явився;

В судовому засіданні на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Дистрибуторська компанія "Славутич" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Проектно-монтажна компанія "Тепловент" про стягнення 359 398,93 грн. заборгованості, з яких: 328 860,00 грн. попередньої оплати за договором на поставку обладнання № 01/07-14 від 01.07.14 р., пені в сумі 30 538,93 грн., а також судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 7187,98 грн.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання з боку відповідача його зобов'язань з поставки обладнання та виконання монтажних та пусконалагоджувальних робіт за договором на поставку обладнання № 01/07-14 від 01.07.14 р., внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість з повернення здійсненої позивачем передплати, за наявності якої останнім нарахована пеня.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.09.15 р. позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі №910/24235/15 та призначено розгляд справи на 15.10.15 р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.10.15 р. розгляд справи відкладався на 05.11.15 р.

Уповноважений представник позивача з'явився в судові засідання 15.10.15 р. та 05.11.15 р., уповноважений представник відповідача у вказані судові засідання не з'явився.

Копія ухвали Господарського суду міста Києва від 14.09.15 р., яка направлялась відповідачу на адресу, вказану у позовній заяві, а саме: 04078, м. Київ, вул. Замковецька, 44, яка співпадає з місцезнаходженням Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно - монтажна компанія «Тепловент» згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців стосовно відповідача, повернута до суду не врученою адресату за закінченням терміну зберігання поштового відправлення на підприємстві поштового зв'язку.

Про дату, час і місце розгляду даної справи 05.11.15 р. представник відповідача повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення: № 0103035311673.

Про поважні причини неявки уповноваженого представника відповідача в судове засідання суд не повідомлено.

До початку судового засідання 15.10.15 р. представником позивача через канцелярію суду подано клопотання б/н від 12.10.15 р., в якому зазначено, зокрема, про відсутність інших, окрім зазначених в позовних матеріалах правовідносин з відповідачем, а також здійснення нарахування пені в сумі 30538,93 грн. на підставі ст. 536 Цивільного кодексу України. Клопотання разом з доданими до нього документами долучене судом до матеріалів справи.

Від відповідача заяв та клопотань процесуального характеру на час проведення судових засідань 15.10.15 р. та 05.11.15 р. до суду не надходило.

Документи, витребувані ухвалами суду від 14.09.15 р. та 15.10.15 р. відповідачем суду не надані, позивачем надані не в повному обсязі.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем на час проведення судового засідання 05.11.15 р. суду не надано.

Відповідно до п. 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.11 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (далі - Постанова №18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Згідно п. 3.9.2 Постанови №18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Окрім того, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

З огляду на вищевикладене, оскільки явка представника відповідача в судові засідання обов'язковою не визнавалась, відповідач не скористався належним йому процесуальним правом приймати участь в судових засіданнях, відповідачем не надано суду відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, беручи до уваги те, що представник позивача проти розгляду справи за відсутності представника відповідача не заперечував, суд, на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, здійснював розгляд справи за відсутності уповноваженого представника відповідача, виключно за наявними у справі матеріалами.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представника позивача щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.

Перед початком розгляду справи представника позивача було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст. ст. 20, 22, 29, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представник позивача в судових засіданнях повідомив суд, що права та обов'язки стороні зрозумілі.

Відводу судді представником позивача не заявлено.

В судовому засіданні 05.11.15 р. представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві, та просив суд задовольнити позов в повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши надані позивачем докази та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

01 липня 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Дистрибуторська компанія «СЛАВУТИЧ» (замовник за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно - монтажна компанія «Тепловент» (постачальник за договором, відповідач у справі) був укладений договір № 01/07-14 на поставку обладнання (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 постачальник зобов'язується за завданням замовника здійснити поставку обладнання згідно специфікації (Додаток № 1) та виконати монтажні і пусконалагоджувальні роботи по встановленню цього обладнання на об'єкті на території Софіївсько-Борщагівської сільської ради Київської області, а замовник зобов'язується прийняти обладнання та оплатити постачальнику вартість обладнання згідно п. 2.1Договору, також надати постачальнику будівельний майданчик (фронт робіт) та необхідну проектну документацію.

Розділами 2-5 Договору сторони погодили вартість обладнання, порядок здійснення розрахунків, строки виконання робіт, приймання - передачу обладнання та робіт, відповідальність сторін тощо.

Згідно п. 7.2 Договору він набирає чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами всіх умов, обумовлених цим Договором.

Судом встановлено, що між сторонами фактично був укладений договір поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України з елементами договору підряду, який регулюється нормами норм § 1, 3 глави 61 Цивільного кодексу України.

Суд зазначає, що можливість укладення сторонами змішаного договору та узгодження ними умов в такому договорі не суперечить приписам ч.2 ст.628 Цивільного кодексу України, відповідно до яких сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Частиною 1 ст. 843 Цивільного кодексу України визначено, що договором підряду визначається ціна роботи або способи її визначення.

Згідно ч. 1 ст. 846 Цивільного кодексу України строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.

За приписами ч.1 ст.853 Цивільного кодексу України замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.

Згідно частини 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно частини 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Згідно п.п.3.1, 3.2 Договору строки виконання робіт з поставки обладнання встановлюються цим Договором і визначаються датою їх початку та закінчення. Постачальник зобов'язаний виконати поставку обладнання протягом терміну, що вказаний в Додатку № 1.

Датою закінчення робіт вважається дата їх прийняття замовником. Виконання робіт може бути закінчено достроково тільки за згодою замовника (п.3.3. Договору).

Передача обладнання постачальником і приймання його замовником оформлюється актом приймання - передачі. Підписання акта приймання - передачі є підставою для проведення остаточних розрахунків між сторонами (п.п. 4.3, 4.6 Договору).

Відповідно до ч. 1 ст. 854 Цивільного кодексу України якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.

Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором,- у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

За умовами п.п. 2.1, 2.2. Договору загальна вартість (договірна ціна) виконання робіт по поставці обладнання, його монтажу та пусконалагоджувальних робіт за згодою становить сторін 365400,00 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20% згідно Додатку № 2. Договірна ціна, обумовлена в п. 2.1 цього Договору, сплачується замовником постачальнику шляхом безготівкового розрахунку, поетапно з авансовим платежем, а саме: п. 2.2.1. здійснення передоплати в розмірі 60%, що в гривневому еквіваленті за курсом НБУ становить 219240,00 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20% протягом 5 банківських днів від дати підписання Договору уповноваженими представниками сторін; п.2.2.2. наступний платіж проводиться на протязі 30 днів від дати замовлення обладнання та cкладає 30% вартості Договору, що в гривневому еквіваленті становить 109620,00 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20%.

Згідно п.2.2.3 Договору остаточний розрахунок проводиться замовником після надходження обладнання постачальнику та монтажу і складає в гривневому еквіваленті 36540,00 грн., в тому числі ПДВ за ставкою 20%.

Відповідно до підписаного обома сторонами Додатку № 2 до Договору - Протокол погодження ціни на виконання робіт з поставки обладнання у відповідності до Договору № 01/07-2014 від 01.07.14 р., копія якого наявна в матеріалах справи, сторонами досягнута угода про рівень ціни за домовленістю на поставку обладнання у розмірі 389400,00 грн., в т.ч. ПДВ за ставкою 20%.

Як встановлено судом за матеріалами справи, на виконання умов Договору позивачем було перераховано на розрахунковий рахунок відповідача грошові кошти в розмірі 328 860,00 грн., а саме платіжними дорученнями № 2039 від 10.07.14 р. на суму 219 240,00 грн., № 2905 від 01.08.14 р. на суму 50 000,00 грн., № 2947 від 06.08.14 р. на суму 30 000,00 грн., № 2972 від 08.08.14 р. на суму 29 620,00 грн., оригінали яких наявні в матеріалах справи.

Судом встановлено відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача відносно повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Дистрибуторська компанія "Славутич" умов Договору щодо внесення передплати в розмірі, визначеному умовами п.п. 2.2.1 та 2.2.2 Договору.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем виконані зобов'язання щодо здійснення 60% та 30% передплати за обладнання в розмірі, обумовленому сторонами на підставі укладеного між ними Договору, факт перерахування позивачем грошових коштів за Договором належним чином підтверджено матеріалами справи.

В силу приписів ст.663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Зокрема, згідно Додатку № 1 до Договору визначено найменування обладнання, яке підлягало поставці, а саме: котли зовнішньої установки по 63 кВт тепла кожний з комплектом автоматики кількістю 3 штуки по 9 150,00 грн. за одиницю, всього на 27450,00 грн., та роботи, передбачені Договором, а саме монтажні роботи (включно з вартістю комплектуючих, не враховуючи магістральні трубопроводи) та пусконалагоджувальні роботи вартістю 3000,00 грн.. Строк поставки обладнання - 100 днів з моменту здійснення передоплати у розмірі 60%. Розрахунок проводиться у гривнях за курсом НБУ плюс 2%.

За змістом ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ч.1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Тобто, за висновками суду з урахуванням умов п. 3.2 Договору замовник зобов'язаний поставити замовнику обладнання протягом 100 днів, зокрема, з дати внесення попередньої оплати в розмірі 60% загальної суми Договору на рахунок постачальника, тобто до 18.10.14 р. включно.

Докази узгодження сторонами іншого терміну поставки товару за Договором в матеріалах справи відсутні.

Проте, як свідчать матеріали справи та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, в порушення зазначених умов Договору відповідачем поставка обладнання в обсязі та на суму, передбачені Договором, зокрема, Додатком № 1 (специфікацією) та відповідно до здійсненої позивачем передплати, здійснена не була.

Доказів поставки обладнання у встановлений в Договорі та специфікації (додатку № 1) строк відповідач під час розгляду справи не надав.

Отже, матеріалами справи підтверджується невиконання відповідачем належним чином своїх зобов'язань за Договором на поставку обладнання № 01/07-14 від 01.07.14 р., зокрема, в частині поставки обладнання.

У відповідності до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, є зобов'язанням.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

В силу ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 670 Цивільного кодексу України врегульовано правові наслідки порушення умов договору щодо кількості товару, а саме встановлено, що якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Відповідно до ч. 3 ст. 612 Цивільного кодексу України та ч. ч. 1, 2 ст. 220 Господарського кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Частиною 2 ст. 693 Цивільного кодексу України визначено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Постановою Верховного Суду України від 28.11.11 р. у справі № 43/308-10 зазначено, що умовою застосування норми ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати.

Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.

Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту, суперечити положенням частини другої статті 124 Конституції України та позиції Конституційного Суду України в рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), згідно з якою вирішення правових спорів у межах досудових процедур є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи обов'язок щодо поставки обладнання у визначений строк, всупереч умовам Договору, вимогам цивільного та господарського законодавства відповідач не виконав, в результаті чого у останнього утворилась заборгованість перед позивачем в розмірі вартості фактично передплаченого непоставленого обладнання в сумі 328 860,00 грн., яку позивач просив стягнути в судовому порядку.

У відповідності до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України, основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.

Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження належного виконання зобов'язань за Договором, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору на поставку обладнання № 01.07.14 р. або окремих його положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

Таким чином, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань за Договором у встановлений строк, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів поставки обладнання або повернення суми попередньої оплати відповідач суду не представив, як і належних та допустимих доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимога позивача про стягнення з відповідача 328860,00 грн. перерахованих коштів (передплати) за непоставлене за вказаним Договором обладнання підлягає задоволенню.

Окрім цього, посилаючись на ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України та ст. 536 Цивільного кодексу України позивач просить суд стягнути з відповідача пеню за невиконання зобов'язання з поставки обладнання в розмірі 328 860,00 грн., нараховану за період з 19.10.14 р. по 18.04.15 р..

Суд зазначає, що згідно приписів ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання (ч. 2 ст. 216 Господарського кодексу України).

Відповідно до положень ч. ч. 1, 4 ст. 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності (ст. 218 Господарського кодексу України).

Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за весь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором лише за порушення грошових зобов'язань.

Згідно роз'яснень Вищого господарського суду України, викладених в п. 1.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.13 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова № 14), грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому право кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України.

Суд зазначає, що стягнення з відповідача суми попередньої оплати не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлене обладнання.

Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в постанові від 01.07.15 р. у справі № 910/14120/14.

За таких обставин у господарського суду відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положення ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України за нездійснення поставки обладнання та неповернення сплачених в якості передплати грошових коштів в розмірі 328 860,00 грн..

За такі дії відповідач несе відповідальність за користування чужими грошовими коштами, передбачену ч. 3 ст. 693 Цивільного кодексу України, згідно з якою на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Статтею 536 Цивільного кодексу України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичним особами.

В силу ч. 2 ст. 536 Цивільного кодексу України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

При цьому відповідно до п.6.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України).

Суд зазначає, що зважаючи на фактичні обставини справи, відсутність визначення умовами укладеного між сторонами Договору розміру і порядку нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами, за умови відсутності правових підстав для застосування до спірних правовідносин відповідальності за порушення грошових зобов'язань унеможливлює стягнення з відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «ПМК «Тепловент» процентів за користування чужими грошовими коштами в сумі 30538,93 грн..

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03. 12 р. «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Враховуючи вищевикладене та виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3, 33, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Проектно-монтажна компанія "Тепловент" (04078, вул. Замковецька, 44, м. Київ, код ЄДРПОУ 36867567) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Дистрибуторська компанія "Славутич" (01001, вул. Софійська, 10а, м. Київ (поштова адреса: вул.Сирецька, 33а, м. Київ, 04073), код ЄДРПОУ 33403739) 328 860,00 грн. (триста двадцять вісім тисяч вісімсот шістдесят гривень нуль копійок) та 6577,20 грн. (шість тисяч п'ятсот сімдесят сім гривень двадцять копійок) судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Повний текст рішення складено та підписано 09 листопада 2015 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя А.М. Селівон