Рішення

від 18.11.2015 по справі 904/8991/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

18.11.15р. Справа № 904/8991/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпроторгкомцентр" (с. Дороге, Дніпропетровської області)

до Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" (м. Дніпропетровськ)

про стягнення заборгованості за поставлену продукцію згідно договору № 81/61 від 15.03.2011 у загальному розмірі 23 101 грн. 21 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: Бублейник В.А. - представник (довіреність № 776 від 20.10.2015)

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпроторгкомцентр" (далі - позивач) звернулася до господарського суду Дніпропетровської області із позовом, в якому просить суд стягнути з Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" (далі - відповідач) заборгованість за поставлену продукцію згідно договору № 81/61 від 15.03.2011 у загальному розмірі 23 101 грн. 21 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 11 768 грн. 72 коп. - основний борг;

- 10 460 грн. 35 коп. - інфляційних втрат;

- 872 грн. 14 коп. - 3% річних;

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором № 81/61 від 15.03.2011 в частині повного та своєчасного розрахунку за поставлену 24.10.2013 продукцію, у встановлений договором строк, наявністю боргу у сумі 11 768 грн. 72 коп. Крім того, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач розрахував та просить суд стягнути інфляційні втрати за загальний період прострочення виконання грошового зобов'язання з 08.11.2013 по 01.10.2015 в сумі 10 460 грн. 35 коп. та 3% річних за загальний період прострочення з 08.11.2013 по 01.10.2015 в сумі 872 грн. 14 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 12.10.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 02.11.2015.

У судове засідання 02.11.2015 з'явився представник позивача.

Представник відповідача у судове засідання 02.11.2015 не з'явився, але надіслав клопотання (вх.суду 71133/15 від 30.10.2015), в якому просив суд розгляд справи відкласти на іншу дату, у зв'язку із неможливістю надати відзив на позов та витребувані судом докази, а також для надання можливості відповідачу мирно врегулювати спір.

Ухвалою суду від 02.11.2015 в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 17.11.2015, у зв'язку з необхідністю повторного виклику сторін, витребування додаткових документів по справі, а також задоволенням клопотання відповідача.

Вказане свідчить про достатність часу для підготовки до судового розгляду, подання заперечень та доказів в обґрунтування своєї позиції.

У судове засідання 18.11.2015 з'явився представник позивача.

Представник відповідача у судове засідання вдруге не з'явився , причин нез'явлення суду не повідомив, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, з приводу чого суд зазначає наступне.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 2 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що в Єдиному державному реєстрі містяться відомості щодо юридичної особи, зокрема, про місцезнаходження останньої.

На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи Спеціальний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 12.10.2015, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 49000, м. Дніпропетровськ, вулиця Сухий Острів, будинок 3, на вказану адресу і направлялась кореспонденція господарського суду для відповідача.

Так, з матеріалів справи вбачається, що, зокрема, ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 02.11.2015 була отримана відповідачем 05.11.2015, що підтверджується поштовим повідомленням № 4994529867077 (4994308067920).

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвали суду від 12.10.2015 та від 02.11.2015 були надіслані відповідачу завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

Отже, суд приходить до висновку, що відповідач про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, оскільки ухвали суду від 12.10.2015 та від 02.11.2015 були надіслані на адресу відповідача, яка підтверджена Спеціальним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 12.10.2015 завчасно, крім того, судом була надана учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень , оскільки розгляд справи відкладався з 02.11.2015 на 18.11.2015.

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на участь у судовому засіданні та вважає можливим розглянути справу за відсутності представника відповідача, оскільки останній повідомлений про час та місце судового засідання належним чином, а матеріали справи містять достатньо документів, необхідних для вирішення спору по суті та прийняття обґрунтованого рішення , крім того, судом було враховано, що ухвалу про порушення провадження у справі відповідач отримав 15.10.2015 (а.с.50), але протягом місяця відзиву на позов не надав, доводи позивача не спростував.

У судовому засіданні 18.11.2015 представник позивача виклав та обґрунтував позовні вимоги, просив суд задовольнити їх у повному обсязі. Вимоги ухвал суду позивачем були виконані у повному обсязі.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006 у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача,

ВСТАНОВИВ:

Згідно частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 15.03.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Дніпроторгкомцентр" (далі - постачальник, позивач) та Публічним акціонерним товариством "Дніпроважмаш" (далі - покупець, відповідач) було укладено договір № 81/61 (далі - договір) (а.с.12-13), відповідно до умов якого постачальник зобов'язався в порядку та строки, встановлені договором, передати у власність покупця продукцію, у визначеній кількості, відповідної якості та за цінами зазначеними в специфікаціях, а покупець зобов'язався прийняти продукцію та оплатити її на умовах, визначених в договорі (пункт 1.1. договору).

У пунктах 10.1. та 10.2. договору сторони визначили, що договір вступає в силу з моменту підписання та діє до 31.12.2012, але у будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором. Якщо за 30 днів до закінчення строку дії договору жодна із сторін не заявила про своє бажання розірвати договір, договір вважається пролонгованим на один рік.

Доказів зміни або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

Крім того, у додатковій угоді № 3 від 26.12.2013 до договору сторони дійшли згоди продовжити строк дії договору до 31.12.2015 (а.с.15).

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно частини 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Статтею 266 Господарського кодексу України передбачено, що предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Так, у пунктах 1.2. та 1.3. договору сторони погодили, що кількість та асортимент продукції, що постачається, зазначається в специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору. Специфікації оформлюються на кожну партію продукції, що постачається. Загальна кількість продукції, що підлягає поставці за договором, визначається як наростаюча кількість по всім поставкам, здійсненим згідно з оформленими специфікаціями та накладними.

У відповідності до вказаних умов договору, позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 14 від 22.10.2013 та № 15 від 16.12.2013 (а.с.17-18). У вказаних специфікаціях сторонами були узгоджені найменування продукції, її кількість, ціна, загальна вартість, а також строк поставки та умови оплати.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

У пункті 2.1. договору сторони дійшли згоди, що загальна сума договору визначається як наростаюча сума по всім поставкам, здійсненим протягом всього строку дії договору.

На виконання умов договору, позивачем 24.10.2013 та 07.12.2014 було поставлено відповідачу продукцію на загальну суму 46 402 грн. 50 коп. відповідно до наступних видаткових накладних:

- видаткова накладна № 0460 від 24.10.2013 на суму 31 710 грн. 90 коп. (поставка узгоджена у специфікації № 14 від 22.10.2013) (а.с.22);

- видаткова накладна № 00038 від 07.02.2014 на суму 14 691 грн. 60 коп. (поставка узгоджена у специфікації № 15 від 16.12.2013) (а.с.18).

При цьому суд зауважує, що товар, визначений у специфікаціях у повній мірі відповідає товару, що було поставлено згідно вказаних видаткових накладних за найменуванням, кількістю (в межах погодженої кількості), цінами, а отже судом визначено, що сторонами в цій частині були дотримані умови договору.

При цьому, відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність України" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкованості оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Так, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом.

Так, підписання покупцем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам статті 9 вказаного Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення відносин, а також товарно-транспортної накладної є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Товар, зазначений у вище вказаних накладних, прийнято у позивача без будь-яких зауважень до їх оформлення.

Також до матеріалів справи не надано доказів щодо наявності претензій відповідача по кількості та якості, як того вимагає розділ 5 договору поставки, а отже товар вважається прийнятим покупцем.

Так, протягом розгляду справи судом жодних заперечень з приводу отримання товару за зазначеними видатковими накладними відповідачем не заявлено.

При цьому, у пунктах 3.1. та 3.2. договору сторони погодили, що розрахунки за продукцію здійснюються шляхом перерахування 100% передоплати вартості замовленої продукції на поточний рахунок постачальника, якщо інше не зазначено в специфікації. Оплата здійснюється в національній валюті України. Датою оплати вважається дата списання грошових коштів з банківського рахунку покупця.

У відповідності до умов, визначених в пункті 3.1. договору, в специфікаціях сторонами були погоджені строки оплати за кожною з них, а саме:

- за специфікацією № 14 від 22.10.2013 (поставка відбулась за видатковою накладною № 0460 від 24.10.2013 на суму 31 710 грн. 90 коп.) - через 14 календарних днів після поставки;

- за специфікацією № 15 від 16.12.2013 (часткова поставка відбулась за видатковою накладною № 00038 від 07.02.2014 на суму 14 691 грн. 60 коп.) - через 7 календарних днів після поставки.

При цьому, відповідачем отримана продукція була оплачена лише частково в сумі 34 633 грн. 78 коп. наступним чином:

- 14.01.2014 в сумі 10 000 грн. 00 коп., що підтверджується банківською випискою та платіжним доручення (а.с.26,28);

- 05.02.2014 в сумі 7 000 грн. 00 коп., що підтверджується банківською випискою та платіжним доручення (а.с.25,29);

- 05.02.2014 в сумі 14 691 грн. 60 коп., що підтверджується банківською випискою та платіжним доручення (а.с.66,67);

- 12.12.2014 в сумі 2 942 грн. 18 коп., що підтверджується банківською випискою та платіжним доручення (а.с.27,30).

Отже, матеріалами справи підтверджується, що поставлена за видатковою накладною № 00038 від 07.02.2014 продукція на суму 14 691 грн. 60 коп. була оплачена відповідачем, а поставлена за видатковою накладною № 0460 від 24.10.2013 на суму 31 710 грн. 90 коп. продукція у повному обсязі у встановлені в специфікації № 14 від 22.10.2013 строки відповідачем не оплачена.

Суд приходить до висновку, що відповідач свої зобов'язання за договором щодо своєчасного розрахунку за передану йому 24.10.2013 продукцію не виконав, оплату в установлені в договорі (специфікації) строки, не здійснив, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем у сумі 11 768 грн. 72 коп.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.

Згідно із частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Крім того, згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Враховуючи визначені контрагентами порядок та строк оплати поставленого товару, приймаючи до уваги отримання покупцем товару за спірним правочином, господарський суд встановив, що строк оплати товару настав.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказів на підтвердження погашення заборгованості в сумі 11 768 грн. 72 коп. (46 402,50 - 34 633,78) відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу, шляхом надання належних доказів, не спростував.

Враховуючи вищезазначені норми чинного законодавства України та обставини справи, господарський суд вважає, що вимоги позивача в цій частині є обґрунтованими та доведеними належними доказами, у зв'язку з чим підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання повинні виконуватись належним чином та в установлені строки.

Враховуючи вищевикладене, є правомірними та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача основного боргу в сумі 11 768 грн. 72 коп.

Крім цього, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене, та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати отриманого товару у строки, визначені умовами договору, позивачем на підставі статті 625 Цивільного кодексу України були розраховані та заявлені до стягнення інфляційні втрати за загальний період прострочення з 08.11.2013 по 01.10.2015 в сумі 10 460 грн. 35 коп. та 3% річних за загальний період прострочення з 08.11.2013 по 01.10.2015 в сумі 872 грн. 14 коп., які він просив стягнути з відповідача відповідно до здійсненого розрахунку.

Так, за змістом частини 3 пункту 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помножений на індекс інфляції, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці) у якому (яких) мала місце інфляція.

Крім того, слід врахувати, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому, в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (пункти 3.1., 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013).

При цьому, день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені (пункт 1.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Так, господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем, та встановлено, що розрахунок містить порушення у визначенні періоду прострочення (позивачем невірно визначено початок періоду прострочення, з урахуванням вище вказаних вимог), крім того, позивачем не було враховано, що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань, а отже, розрахунок інфляційних втрат, здійснений позивачем, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Згідно пункту 1.12 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Так, враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, враховуючи положення вищевказаних Постанов Пленуму, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат за вказаними періодами, судом було встановлено наступне:

- в період з 08.11.2013 по 13.01.2014 заборгованість відповідача перед позивачем становила 31 710 грн. 90 коп., а отже, інфляційні втрати в грудні 2013 року складають 174 грн. 63 коп. ;

- в період з 14.01.2014 по 04.02.2014 заборгованість відповідача перед позивачем становила 21 710 грн. 90 коп., а отже, інфляційні втрати в січні 2014 року складають 39 грн. 26 коп. ;

- в період з 05.02.2014 по 11.12.2014 заборгованість відповідача перед позивачем становила 14 710 грн. 90 коп., а отже, інфляційні втрати в період з лютого 2014 року по листопад 2014 року складають 374 грн. 83 коп. ;

- в період з 12.12.2014 по 01.10.2015 заборгованість відповідача перед позивачем становила 11 768 грн. 72 коп., а отже, інфляційні втрати в період з грудня 2014 року по вересень 2015 року складають 284 грн. 38 коп.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню в сумі 8 657 грн. 00 коп.

Господарським судом здійснено також перевірку розрахунку 3% річних, проведеного позивачем, та встановлено, що в ньому, як і в розрахунку інфляційних втрат, не було враховано, що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення 3% річних, а отже, розрахунок 3% річних, здійснений позивачем, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Так, після проведення власного розрахунку, судом було визначено розмір 3% річних, який є більшим, ніж визначено позивачем у розрахунку та позовній заяві.

При цьому, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Враховуючи той факт, що фактично позивачем заявлена до стягнення сума 3% річних в розмірі 872 грн. 14 коп., а клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви не додано та в судовому засіданні позивачем не подано, а також беручи до уваги пункт 1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для виходу за межі позовних вимог в частині стягнення 3% річних.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення 3% річних підлягають задоволенню в сумі 872 грн. 14 коп., яка визначена позивачем.

Враховуючи викладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Щодо сплати судового збору та розподілу судових витрат по справі суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 44 Господарського процесуального кодексу України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік", з урахуванням норм частини 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір", мінімальна заробітна плата у місячному розмірі становить 1 218 грн. 00 коп.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" (в редакції, що діяла на момент звернення із позовом до суду) за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати (1 218 грн. 00 коп.) та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат (182 700 грн. 00 коп.).

Ціна позову становить 23 101 грн. 21 коп., отже, сума судового збору за подання даного позову мала складати 1 218 грн. 00 коп. (1 розмір мінімальної заробітної плати), а позивачем згідно з платіжним дорученням № 2191 від 22.09.2015 сплачено 1 218 грн. 00 коп. та згідно з платіжним дорученням № 2200 від 25.09.2015 сплачено 160 грн. 00 коп.

При цьому, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи , яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Враховуючи викладене, суд вважає за доцільне в порядку визначеному частиною 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" повернути позивачу суму надмірно сплаченого ним судового збору у розмірі 160 грн. 00 коп.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, судові витрати у справі покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" (49000, м.Дніпропетровськ, вулиця Сухий Острів, будинок 3; ідентифікаційний код 00168076) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпроторгкомцентр" (52070, Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, село Дороге, провулок Тютіна, будинок 15-А; ідентифікаційний код 20201835) - 11 768 грн. 72 коп. - основного боргу, 8 657 грн. 00 коп. - інфляційних втрат, 872 грн. 14 коп. - 3% річних, 1 122 грн. 92 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

В порядку, передбаченому частиною 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір", повернути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпроторгкомцентр" (52070, Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, село Дороге, провулок Тютіна, будинок 15-А; ідентифікаційний код 20201835) надмірно сплачений судовий збір у сумі 160 грн. 00 коп., перерахований згідно з платіжним дорученням № 2200 від 25.09.2015, оригінал якого повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Дніпроторгкомцентр".

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Ю.В. Фещенко