Рішення

від 20.11.2015 по справі 759/11500/15-ц

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ун. № 759/11500/15-ц

пр. № 2/759/5041/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

20 листопада 2015 року Святошинський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Зайця Т.О. при секретарі Ковтун М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Ремонтно-експлуатаційна організація - 9» про стягнення заборгованості по заробітній платі,

В С Т А Н О В И В:

15.07.2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом про стягнення з КП «РЕО-9» 13 591,68 грн. заборгованості по заробітній платі та індексації в сумі 2 289,84 грн. В обґрунтування вимог позовної заяви посилається на те, що 20.09.2012 року позивач була прийнята на посаду юрисконсульта КП «РЕО-9», про що сторони уклали трудовий договір. Починаючи з 01.03.2015 року відповідач без повідомлення причин зупинив виплату заробітної плати.

В подальшому позивач збільшила позовні вимоги і просила стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі у розмірі 36 575 грн., індексацію грошових доходів - 4 774,16 грн., середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку - 26 545,46 грн., моральну шкоду - 9 000 грн., компенсацію за невикористані щорічні та соціальні відпустки - 18 510,30 грн., вихідну допомогу у зв'язку зі скороченням чисельності або штату працівників - 4 180 грн., просила зобов'язати відповідача розірвати трудовий договір у зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників.

Позивач в судове засідання не з'явилася, подала заяву про розгляд справи за її відсутності.

Представники відповідача до суду повторно не з'явився, причин неявки не повідомив.

Відповідно до ст. 224 ЦПК України суд вирішив ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.

Встановлено, що 20.09.2012 року між КП «РЕО-9» (далі - Підприємство) та ОСОБА_1 (Працівник) укладено трудову угоду №2 (а. с. 20), відповідно до п. 1 якої працівник з 20.09.2012 по 19.09.2013 року зобов'язується виконувати роботу юрисконсульта. За виконання обов'язків, передбачених цією трудовою угодою, працівнику встановлюється: посадовий оклад (тарифна ставка) у розмірі 3 445,00 грн., надбавка відповідно до рейтингових показників, які подаються щомісячно в Святошинську РДА у м. Києві. Оплата по трудовій угоді проводиться на підставі акту виконаних робіт (п. 2 угоди).

01.10.2012 сторони уклали додаткову угоду №1 до трудової угоди №2 від 20.09.2012 року, працівнику було визначено посадовий оклад в розмірі 3 755,00 грн. (а. с. 21), 01.03.2013 року позивач та відповідач уклали додаткову угоду, встановили працівнику посадовий оклад в розмірі 3 837,00 грн. (а. с. 22), 01.07.2013 року сторони уклали додаткову угоду, визначили працівнику посадовий оклад в розмірі 3 936,00 грн. (а. с. 23).

20.09.2013 року позивач та відповідач уклали трудовий договір №04/13 (а. с. 8), 19.09.2014 року сторони уклали трудовий договір №08/14 (а. с. 8). Відповідно до трудового договору ОСОБА_1 приймається на роботу юрисконсульта на строк по 19.09.2015. Працівник зобов'язується виконувати роботу юрисконсульта та правила внутрішнього трудового розпорядку. Роботодавець зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату.

Позивач щомісячно надавала відповідачу акт про виконання роботи юрисконсульта, зазначала про виконану роботу, що підтверджується актами (а. с. 3 - 7, 9 - 19, 24 - 26).

Відповідач не надав суду доказів того, що позивача було звільнено із займаної посади в установленому порядку.

Спір між сторонами виник з тих підстав, що відповідач з 01.03.2015 року не здійснює позивачу належну виплату заробітної плати.

Частиною 1 ст. 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ч. 7 ст. 43 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці», працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Частиною 1 ст. 21 КЗпП України встановлено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (ч. 1 ст. 115 КЗпП України).

В рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 р. N 8-рп/2013 під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч. 2 ст. 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

З матеріалів справи вбачається, що роботодавець (КП РЕО-9) не виплачує позивачу заробітну плату у строки, визначені трудовим законодавством, тобто порушує умови трудового договору, ст. 115 КЗпП України і ст. 21 Закону України «Про оплату праці». З наданого ОСОБА_1 розрахунку вбачається, що заборгованість по заробітній платі становить 36 575 грн., а тому вказана сума заборгованості підлягає стягненню з відповідача.

Позивач також просить стягнути індексацію грошових доходів у розмірі 4 774,16 грн.

Суд звертає увагу на наступне. Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення) і т.д. (стаття 2 Закону).

Відповідно до статті 4 вказаного закону індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка. Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.

Пунктом 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. N 1078, встановлено: індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексуються оплата праці (грошове забезпечення), допомога по безробіттю та матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, що надаються залежно від страхового стажу у відсотках середньої заробітної плати, стипендії. Частина грошових доходів, яка перевищує прожитковий мінімум, встановлений для відповідних соціальних і демографічних груп населення, індексації не підлягає.

В силу наведених положень законодавства заробітна плата позивача підлягає індексації в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка.

З наданого ОСОБА_1 розрахунку вбачається, що індексація грошових доходів становить 4 774,16 грн., а тому вказана сума підлягає стягненню з відповідача в силу ст. ст. 2, 4 Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» та п. 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. N 1078.

Позивач також просить стягнути на її користь середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку у розмірі 26 545,46 грн.

Щодо даної вимоги суд керується наступним.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року N 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених вище положень трудового законодавства свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, за яке встановлено відповідальність частиною 1 статті 117 КЗпП.

Тобто, стаття 117 КЗпП встановлює відповідальність за невиплату з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум. Отже, вказана стаття підлягає застосуванню виключно у випадку звільнення працівника. Проте в даному випадку суд не розглядає справу щодо звільнення і невиплати належних звільненому працівникові сум, докази звільнення позивача відсутні, останній просить стягнути саме заробітну плату, тобто винагороду, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведене свідчить про відсутність підстав для застосування 117 КЗпП, а тому суд відмовляє у задоволенні позову в частині вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд вважає необґрунтованими та безпідставними вимоги про стягнення компенсації за невикористані щорічні та соціальні відпустки в сумі 18 510,30 грн.

В обґрунтування зазначеної вимоги позивач посилається на ч. 1 ст. 83 КЗпП України, якою встановлено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Суд уже звертав вище увагу на те, що в даній справі не розглядається питання звільнення, докази звільнення позивача відсутні, а тому застосування ч. 1 ст. 83 КЗпП України неможливе. Враховуючи наведене, суд відмовляє у задоволенні позову в частині вимог про стягнення компенсації за невикористані щорічні та соціальні відпустки.

Суд відмовляє також і у задоволенні вимоги про стягнення вихідної допомоги у зв'язку зі скороченням чисельності або штату працівників та зобов'язання відповідача розірвати трудовий договір у зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що мало місце скорочення чисельності або штату працівників і позивач підпадає під скорочення, що в є обов'язковим умовами, згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Пунктом13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

В підтвердження завдання моральної шкоди, позивач посилається на неможливість нормального забезпечення свого проживання, що призвело до фізичних та моральних страждань.

Тривале зволікання з виплатою належної позивачу заробітної плати і невиплата станом на день постановлення судового рішення є втручанням в особисте життя особи, оскільки вона була позбавлена можливості розпоряджатися своїми коштами, витрачати їх на задоволення власних потреб і потреб дітей, що призводило до моральних страждань.

Суд вважає, що позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню і на користь позивача підлягає стягненню моральна шкода в розмірі 1 000 грн.

На підставі зазначеного суд дійшов висновку про необхідність частково задовольнити позовні вимоги і стягнути з КП «РЕО - 9» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 36 575 грн., індексацію грошових доходів у розмірі 4 774,16 грн., моральну шкоду в розмірі 1 000 грн.

Керуючись ст. ст. 43 Конституції України, ст. ст. 1, 21 Закону України «Про оплату праці», ст. ст. 2, 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», п. 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. N 1078, ст. ст. 21, 83, 115, 117, 237-1 КЗпП України, ст. ст. 60, 61, 88, 208, 209, 212-215, 224-226 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з комунального підприємства «Ремонтно-експлуатаційна організація - 9» (м. Київ, Депутатська, 4/6А, ЄДРПОУ: 36114051) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ІН: НОМЕР_1) заборгованість по заробітній платі у розмірі 36 575 грн., індексацію грошових доходів у розмірі 4 774,16 грн., моральну шкоду в розмірі 1 000 грн.

Відмовити у задоволенні інших вимог.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Заочне рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги та може бути оскаржене до апеляційного суду м. Києва, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.

СУДДЯ: Т.О. ЗАЄЦЬ