Постанова

від 17.12.2015 по справі 910/20270/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" грудня 2015 р. Справа№ 910/20270/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Отрюха Б.В.

суддів: Тищенко А.І.

Михальської Ю.Б.

за участю представників:

Від позивача: ОСОБА_2-представник;

Від відповідача: ОСОБА_3-представник;

Від третьої особи:не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2015

у справі № 910/20270/15 (суддя Босий В.П.)

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Приватне підприємство „Нікос-3"

про визнання договору недійсним.

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 про визнання договору недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.10.2015 у справі №910/20270/15 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення місцевого Господарського суду повністю та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі та визнати Договір № 1/02 укладений від 01.02.2013 між ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_5 недійсним з моменту укладення.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 у справі №910/20270/15 передано на розгляд колегії суддів у складі: Головуючого судді Отрюха Б.В, суддів Тищенко А.І. та Михальської Ю.Б.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2015 у складі колегії суддів: Головуючого судді - Отрюха Б.В., суддів: Тищенко А.І., Михальської Ю.Б. прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 17.12.2015.

В судовому засіданні 17.12.2015 представники позивача та відповідача надали свої пояснення по справі.Представник третьої особи у вказане судове засідання не з'явився, причини неявки суду невідомі.

Як зазначено у пункті 3.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 „Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання. Відповідно до пункту 3.9.1. вказаної постанови, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Відповідно до пункту 2.6.10. Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20 лютого 2013 року № 28 оригінал судового рішення залишається в матеріалах справи; згідно з пунктом 2.6.15. вказаної Інструкції на звороті у лівому нижньому куті оригіналу процесуального документа, який виготовляється судом та залишається у справі, проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправлення документа, що містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснена та може містити відмітку про отримання копії процесуального документа уповноваженим представником адресата.

Дана відмітка є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам судового процесу.

Як вбачається із матеріалів справи, копії ухвали Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2015 № 910/20270/15 були надіслані учасникам судового процесу на адреси, зазначені в апеляційній скарзі, що підтверджується відміткою суду на зворотній стороні ухвали.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представника третьої особи.

Згідно зі ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду, апеляційний господарський суд встановив наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 03.01.2012. між ПП „Нікос-3" та ФОП ОСОБА_5 було укладено договір оренди, відповідно до п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майно, а саме частину будівлі - приміщення нежитлового фонду за адресою: м. Київ, вул. Баренбойма, буд. 5, площею 360 кв.м.

Пунктом 2.1 Договору оренди передбачено, що орендар починає користування майном за цим договором одночасно із підписанням акту приймання-передачі майна за цим договором.

Згідно з п. 2.2 Договору оренди вказане майно орендодавець передає орендарю з метою утримання та відновлення стану майна за рахунок орендаря, для чого орендар може передавати майно в суборенду.

01.02.2013 між ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_4 був укладений договір суборенди №1/02.

Відповідно до п. 1.1 Договору суборенди орендар передає, а суборендар приймає в строкове платне користування майно, частину будівлі - приміщення нежитлового фонду за адресою: м. Київ, вул. Баренбойма, буд. 5, площею 220,0 кв.м.

Умовами пункту 2.1 Договору суборенди передбачено, що вступ суборендаря у користування майном настає одночасно із підписанням сторонами акту приймання-передачі майна по цьому договору.

08.02.2013 між сторонами було підписано акт приймання-передачі приміщень по Договору суборенди, за яким відповідач передав, а позивач прийняв в суборенди приміщення нежитлового фонду, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Баренбойма, буд. 5, площею 220,0 кв.м, які передаються в суборенду.

Спір у справі виник у зв'язку із оспорювання позивачем дійсності Договору суборенди.

У відповідності до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 „Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Позивач в своїх поясненнях зазначає, що на момент укладення Договору суборенди юридична особа-власник спірного приміщення знаходилася в стані припинення, а відтак Договір оренди припинився, про що відповідачу було відомо, оскільки він являється єдиним засновником та власником ПП „Нікос-3".

Ці обставини, на думку позивача, свідчать про введення його в оману, оскільки відповідачем було приховано факт припинення дії Договору оренди станом на момент укладення спірного договору.

Договори є підставою для виникнення у їх сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань відповідно до ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

У відповідності до ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

З матеріалів справи вбачається, що за Договором оренди ПП „Нікос-3" передало, а відповідач прийняв в оренду нерухоме майно нежитлового фонду за адресою: м. Київ, вул. Баренбойма, буд. 5, площею 360 кв.м, що підтверджується актом приймання-передачі орендованого майна від 03.01.2012.

Позивач в апеляційній скарзі зазначає, що з 21.03.2012 згідно виписки з Єдиного державного реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ПП "Нікос-3" перебуває як юридична особа в стані припинення, а тому станом на момент укладення спірного Договору суборенди від 01.02.2013, а тому Договір оренди є припиненим на підставі ч. 2 ст. 781 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 2 статті 781 Цивільного кодексу України договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.

Ліквідація юридичної особи свідчить про припинення останньої і за загальним правилом служить причиною припинення зобов'язань за її участю. У випадку ліквідації юридичної особи відбувається зміна власника речі і, на відміну від переходу права власності в порядку правонаступництва, тягне за собою припинення договору найму (оренди).

Таким чином, однією із підстав для припинення дії Договору оренди чинним законодавством України визначено ліквідацію юридичної особи, яка була орендодавцем.

З матеріалів справи вбачається, а саме витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців №20874721, 21.03.2012 до реєстраційної справи ПП „Нікос-3" були внесені відомості про перебування юридичної особи в стані припинення за рішенням засновника який в свою чергу являється відповідачем у справі.

Таким чином, з моменту прийняття відповідного рішення власника та внесення відомостей до ЄДРПОУ юридична особа перебуває в стані припинення та відбувається процедура ліквідації такої юридичної особи, передбачена приписами ст. 111 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 1, 7 ст. 59 Господарського кодексу України припинення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Кодексом, - за рішенням суду; скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру; суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності; такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 104 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

В матеріалах справи відсутні, належні та допустимі докази на підтвердження факту припинення юридичної особи-власника нерухомого майна, що передано в суборенду позивачу за Договором суборенди на момент укладення такого договору.

Враховуючи вище викладене, твердження позивача про те, що на момент укладення оспорюваного Договору суборенди Договір оренди припинив свою дію внаслідок ліквідації юридичної особи орендаря є необґрунтованим.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно з п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 р. правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Колегія суддів зазначає, що позивачем не доведено які саме дії відповідача під час укладення спірного Договору суборенди свідчать про введення його в оману та приховування справжнього стану речей.

Стосовно тверджень позивача про те, що під час укладення Договору суборенди спірне нерухоме майно не було передане в користування позивачу, то вони спростовуються наявним в матеріалах справи актом приймання-передачі приміщень по Договору суборенди, за яким відповідач передав, а позивач прийняв в суборенди приміщення нежитлового фонду, розташоване за адресою: м. Київ, вул. Баренбойма, буд. 5, площею 220,0 кв.м, які передаються в суборенду.

При цьому, в судовому засіданні представник позивача не заперечував того факту, що як сам Договір суборенди, так і акт приймання-передачі приміщень підписаний особисто позивачем, проте під впливом обману.

Позивачем не надано доказів, які б підтверджували той факт, що Договір суборенди суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Таким чином, позивачем не доведено, а судом першої інстанції не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання Договору суборенди недійсним.

Враховуючи вище викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову, у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним Договору суборенди.

Заперечення скаржника з цього приводу, які містяться в матеріалах справи, в апеляційній скарзі та які були надані в судовому засіданні, не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, тому є необґрунтованими.

Відповідно до ст.33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частиною 2 ст. 34 ГПК України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідачем належними та допустимими доказами не спростовані встановлені вище обставини.

Враховуючи зазначене вище, судова колегія вважає, що місцевим господарським судом повно і всебічно з'ясовані всі обставини справи та надано їм належну правову оцінку, рішення місцевого господарського суду, яким позов задоволено повністю, відповідає чинному законодавству та матеріалам справи; колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 21.10.2015 року у справі № 910/20270/15 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/20270/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку.

Головуючий суддя Б.В. Отрюх

Судді А.І. Тищенко

Ю.Б. Михальська