Рішення

від 24.12.2015 по справі 910/27212/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.12.2015Справа № 910/27212/15

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Гренада 4

до Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Родоніт

про стягнення 109 480, 00 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача: ОСОБА_1 за довіреністю б/н від 01.08.2015 р.;

від відповідача: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Гренада 4 (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Родоніт (далі - відповідач) про стягнення 109 480, 00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами договору позивач зобов'язався надати послуги по декларуванню товарів, а відповідач прийняти такі послуги та оплатити. Оскільки відповідач надані позивачем послуги в повному обсязі не оплатив, останній вирішив звернутись до суду з даним позовом з метою захисту власних прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 22.10.2015 р. порушено провадження у справі № 910/27212/15, її розгляд призначено на 17.11.2015 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.11.2015 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 15.12.2015 р.

01.12.2015 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

Представник позивача в судовому засіданні 15.12.2015 р. позовні вимоги підтримав в повному обсязі, подав клопотання про продовження строку вирішення спору у справі № 910/27212/15 на п'ятнадцять днів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.12.2015 р. в порядку ст. 69 ГПК України було продовжено строк вирішення спору на 15 днів та відкладено розгляд справи на 24.12.2015 р.

Представник відповідача в судове засідання 15.12.2015 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції , розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі Смірнова проти України ).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25 січня 2006 р. № 1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Від представника позивача в судовому засіданні надійшло клопотання про повернення надміру сплаченого судового збору.

У судовому засіданні 24.12.2015 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Як зазначає позивач, 07.05.2013 р. між ним, як виконавцем, та відповідачем, як замовником, було укладено Договір № 2 про надання послуг по декларуванню товарів.

Відповідно до пояснень позивача, на виконання взятих на себе за вказаним Договором зобов'язань, він надав відповідачу послуги на загальну суму 144 480, 00 грн., що підтверджується актами здачі-прийняття робіт (надання послуг): № ОУ-0000063 від 20.05.2013 р. на суму 2 400, 00 грн.; № ОУ-0000085 від 23.05.2013 р. на суму 34 320, 00 грн.; № ОУ-0000107 від 24.05.2013 р. на суму 17 160, 00 грн.; № ОУ-0000210 від 05.06.2013 р. на суму 19 560, 00 грн.; № ОУ-0000225 від 06.06.2013 р. на суму 2 400, 00 грн.; № ОУ-0000264 від 11.06.2013 р. на суму 34 320, 00 грн.; № ОУ-0000362 від 21.06.2013 р. на суму 17 160, 00 грн.; № ОУ-0000402 від 26.06.2013 р. на суму 17 160, 00 грн.

З метою оплати вказаних актів позивачем було виставлено відповідачу рахунки на оплату: № СФ-0000027 від 20.05.2013 р. на суму 2 400, 00 грн. (дійсний до оплати до 20.05.2013 р.); № СФ-0000041 від 23.05.2013 р. на суму 34 320, 00 грн. (дійсний до оплати до 23.05.2013 р.); № СФ-0000049 від 24.05.2013 р. на суму 17 160, 00 грн. (дійсний до оплати до 24.05.2013 р.); № СФ-0000105 від 05.06.2013 р. на суму 19 560, 00 грн. (дійсний до оплати до 05.06.2013 р.); № СФ-0000113 від 06.06.2013 р. на суму 2 400, 00 грн. (дійсний до оплати до 06.06.2013 р.); № СФ-0000131 від 11.06.2013 р. на суму 34 320, 00 грн. (дійсний до оплати до 11.06.2013 р.); № СФ-0000183 від 21.06.2013 р. на суму 17 160, 00 грн. (дійсний до оплати до 21.06.2013 р.); № СФ-0000207 від 26.06.2013 р. на суму 17 160, 00 грн. (дійсний до оплати до 26.06.2013 р.).

У свою чергу, відповідач розрахувався з позивачем частково, сплативши: 5 000, 00 грн. - 08.07.2013 р., 5 000, 00 грн. - 09.07.2013 р., 5 000, 00 грн. - 12.07.2013 р., 5 000, 00 грн. - 16.07.2013 р., 5 000, 00 грн. - 17.09.2013 р., 5 000, 00 грн. - 01.10.2013 р., 5 000, 00 грн. - 09.01.2014 р., всього: 35 000, 00 грн.

Враховуючи зазначене, за відповідачем утворився борг перед позивачем в сумі 109 480, 00 грн.

Відповідно до пояснень позивача, 30.01.2014 р. сторонами було укладено Договір № 109, за умовами якого відповідач зобов'язався погасити перед позивачем вказану заборгованість.

Як стверджує позивач, він також звертався до відповідача з претензіями-вимогами про оплату наданих послуг від 07.10.2013 р., від 09.05.2014 р., тощо, однак оскільки відповідач так і не погасив борг, позивач вирішив звернутись за захистом своїх прав до суду.

Під час провадження у справі суд неодноразово вимагав від позивача надати договори № 2 від 07.05.2013 р. та № 109 від 30.01.2014 р., на які він посилається у своїх поясненнях.

Оскільки такі договори жодною із сторін надані не були, суд дійшов висновку, що в дійсності між сторонами мало місце укладення правочину з надання послуг у спрощений спосіб.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 2 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 Цивільного кодексу України).

За загальним правилом відповідно до ст. 208 Цивільного кодексуУкраїни правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

При цьому, відповідно до ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Також, згідно з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно зі ст. 640 Цивільного кодексу України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).

У свою чергу, відповідно до ст. 641 Цивільного кодексу України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

Згідно з приписами ст. 642 Цивільного кодексу України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Оскільки надані до матеріалів справи рахунки та акти надання послуг містять їх найменування, кількість та ціну, та враховуючи вчинення відповідачем дій з їх часткової оплати, слід дійти висновку, що між сторонами в цій частині мало місце укладення правочину щодо надання послуг у спрощений спосіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з ч. 1 ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

У відповідності до ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Оскільки відповідач прийняв надані позивачем послуги, однак не оплатив їх у повному обсязі, борг, який існує на момент розгляду даної справи в суді, має бути з нього стягнутий в судовому порядку.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, у зв'язку з чим на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції , якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. Про судове рішення рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач порушив зобов'язання з оплати наданих позивачем послуг, позовні вимоги підлягають задоволенню, з урахуванням вищевикладеного.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

При цьому, позивачу має бути повернуто зі спеціального фонду Державного бюджету України зайве сплачений ним судовий збір в сумі 160, 00 грн.

Так, зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України Про судовий збір є підставою для повернення відповідної суми судового збору.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Торговий дім Родоніт (02002, місто Київ, вулиця Каховська, будинок 71-А; код ЄДРПОУ 34425622) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Гренада 4 (01103, місто Київ, провулок Філатова, будинок 3/1, офіс 30; код ЄДРПОУ 38650703) 109 480 (сто дев'ять тисяч чотириста вісімдесят) грн. 07 коп. основного боргу та 1 642 (одну тисячу шістсот сорок дві) грн. 20 коп. судового збору.

3. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю Гренада 4 (01103, місто Київ, провулок Філатова, будинок 3/1, офіс 30; код ЄДРПОУ 38650703) зі спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір в розмірі 547 (п'ятсот сорок сім) грн. 40 коп., сплачений на підставі платіжного доручення № 78 від 23.06.2015 р., оригінал якого знаходиться в матеріалах справи.

4. Після вступу рішення в законну силу видати накази.

5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 29.12.2015 р.

Суддя В.С. Ломака