Постанова
від 29.03.2016 по справі 12/364"нм"
РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2016 року Справа № 12/364"НМ"

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.

при секретарі судового засідання Першко А.А.

за участю представників сторін:

від Прокурора: Барілов Д.В.;

від Позивача 1: Боберський І.М.;

від Позивача 2: Іванюк І.В.;

від Відповідача: Ковальчук І.І.;

від Третьої особи 1: представник не прибув;

від Третьої особи 1: представник не прибув;

від Третьої особи 2: представник не прибув;

від Третьої особи 3: Артеменко А.В.;

від Третьої особи 4: представник не прибув;

від Третьої особи 5: представник не прибув;

від Третьої особи 6: представник не прибув;

від Третьої особи 7: представник не прибув;

від Третьої особи 8: представник не прибув;

від Третьої особи 9: представник не прибув;

від Третьої особи 10: представник не прибув;

від Третьої особи 11: представник не прибув;

від Третьої особи 12: представник не прибув;

від Третьої особи 13: представник не прибув;

від Третьої особи 14: представник не прибув;

від Третьої особи 15: представник не прибув;

від Третьої особи 16: представник не прибув;

від Третьої особи 17: представник не прибув;

від Третьої особи 18: представник не прибув;

від Третьої особи 19: представник не прибув;

від Третьої особи 20: представник не прибув;

від Третьої особи 21: представник не прибув;

від Третьої особи 22: представник не прибув;

від Третьої особи 23: представник не прибув;

від Третьої особи 24: представник не прибув;

від Третьої особи 25: представник не прибув;

від Третьої особи 26: представник не прибув;

від Третьої особи 27: представник не прибув;

від Третьої особи 28: представник не прибув;

від Третьої особи 29: представник не прибув;

від Третьої особи 30: представник не прибув;

від Третьої особи 31: представник не прибув;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Відповідача Державне підприємство "Житомирське лісове господарство" та Позивача 1 Міністерства оборони України на рішення господарського суду Житомирської області від 16.12.15р. у справі № 12/364"НМ" (суддя Машевська О.П.)

за позовом Військового прокурора Житомирського гарнізону в інтересах держави

в особі Позивача 1: Міністерства оборони України

Позивача 2: Квартирно - експлуатаційного відділу міста Житомир

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:

Третьої особи 1: Міністерства оборони України в особі Державного підприємства "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат" в особі Шепетівського військового лісгоспу

Третьої особи 2: Військової частини НОМЕР_1

Третьої особи 3: Державного підприємства "Житомирський військовий лісгосп"

Третьої особи 4: Управління Держземагентства у Житомирському районі Житомирської області

до Державного підприємства "Житомирське лісове господарство"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

Третьої особи 5: Житомирської обласної ради

Третьої особи 6: Житомирської обласної державної адміністрації

Третьої особи 7: Житомирської районної державної адміністрації

Третьої особи 8: ОСОБА_1

Третьої особи 9: ОСОБА_2 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи10: ОСОБА_3 (с. Дениші Житомирського району)

Третьої особи 11: ОСОБА_4 (с. Дениші Житомирського району)

Третьої особи 12: ОСОБА_5 ( с. Дениші Житомирського району)

Третьої особи 13: ОСОБА_6 (с. Тригір`я Житомирського району )

Третьої особи 14: ОСОБА_7

Третьої особи 15: ОСОБА_8 (с. Дениші Житомирського району)

Третьої особи 16: ОСОБА_9 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 17: ОСОБА_10 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 18: ОСОБА_11 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 19: ОСОБА_12 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 20: ОСОБА_13 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 21: ОСОБА_14 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 22: ОСОБА_15 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 23: ОСОБА_16 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 24: ОСОБА_17 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 25: ОСОБА_18 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 26: ОСОБА_19 (с. Тригір`я Житомирського району)

Третьої особи 27: ОСОБА_20 (м. Житомир)

Третьої особи 28: Буківської сільської ради (с. Буки Житомирського району)

Третьої особи 29: Денишівської сільської ради (с. Дениші Житомирського району)

Третьої особи 30: Житомирської районної ради ( м. Житомир)

Третьої особи 31: Державного агентства лісових ресурсів України (м. Київ)

про заборону ведення лісового господарства, використання лісового фонду на землях МО України;

звільнення 2210 га земель ( в редакції заяви про уточнення позовних вимог від 1 березня 2005 року № 679)

ВСТАНОВИВ:

Військовий прокурор Житомирського гарнізону (надалі Прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (надалі Позивач 1), Житомирського квартирно-експлуатаційної контори (надалі Позивач 2) звернувся в господарський суд Житомирської області з позовною заявою (том 1, а.с. 3-5) до Житомирського державного лісогосподарського підприємства (надалі Відповідач) про заборону ведення лісового господарства, використання лісового фонду на землях Міністерства оборони України та зобов`язання Відповідача звільнити 2 173 Га земель Міністерства оборони України захоплених самовільно.

Прокурором через канцелярію місцевого господарського суду було подано заяву про уточнення позовних вимог від 1 березня 2005 року № 679, в котрій з підстав, висвітленій в даній заяві Прокурор просив: заборонити ведення лісового господарства, використання лісового фонду на землях площею 2210 га, які належать Позивачу 1; зобов`язати Відповідача звільнити самовільно зайняті землі на загальній площі 2210 га Відповідача 1, на яких знаходяться лісові квартали за № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19, № 13, № 18, закріплені за структурним підрозділом Відповідача - Тригірським лісництвом (том 1, а.с. 162-164).

Ухвалою господарського суду від 23 лютого 2005 року залучено до участі у справі як третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача Державне підприємство Івано-Франківський ліспромкомбінат Міністерства оборони України (правонаступник Державного підприємств "Івано-Франківський військовий ліспромкомбінат" (надалі Третя особа 1)) в особі структурного підрозділу без права юридичної особи Шепетівського військового лісгоспу.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 22 березня 2005 року (том 3, а.с. 83-85), з підстав, висвітлених у даному рішенні, позов задоволено. Заборонено Відповідачу ведення лісового господарства, використання лісового фонду на землях площею 2210 га, які належать Позивачу 1. Крім того, даним рішенням зобов`язано Відповідача звільнити самовільно зайняті землі на загальній площі 2210 га, які належать Позивача 1, на яких знаходяться лісові квартали за № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19, № 13, № 18, закріплені за структурним підрозділом Відповідача - Тригірським лісництвом. Також, даним судовим рішенням покладено на Відповідача витрати по сплаті державного мита в розмірі 85 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового збору в розмірі 118 грн.

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 7 вересня 2005 року (том 3, а.с. 127-129) апеляційну скаргу Відповідача задоволено частково, рішення господарського суду Житомирської області від 22 березня 2005 року в справі № 12/364 «НМ» скасовано. Позов залишено без розгляду (том 3, а.с. 127-129).

Постановою Вищого господарського суду України від 6 грудня 2007 року (том 3, а.с. 217-221) касаційну скаргу Прокурора задоволено частково. Постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 7 вересня 2005 року скасовано, а справу направлено до Житомирського апеляційного господарського суду для розгляду апеляційної скарги Відповідача (том 3, а.с. 217-221).

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 10 червня 2008 року рішення господарського суду Житомирської області від 22 березня 2005 року залишено без змін, а апеляційну скаргу Відповідача залишено без задоволення (том 4, а.с. 69-73).

Постановою Вищого господарського суду України від 2 жовтня 2008 року по справі № 12/364 "НМ" рішення господарського суду Житомирської області від 22 березня 2005 року та постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 10 червня 2008 року було скасовано, а справу № 12/364 "НМ" направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (том 4, а.с. 119-125).

Скасовуючи судові акти першої та апеляційної інстанцій, Вищий господарський суд України у своїй постанові зазначив таке:

· з`ясувати коло осіб на права та інтереси яких може вплинути рішення у даній справі , та вирішити питання щодо можливості їх залучення до участі у даній справі;

· застосувати положення ст. 23 Лісового кодексу України у сукупності із повно, об`єктивно та всебічно встановленими обставинами спору відповідно до ст. 43 ГПК України.

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 9 грудня 2008 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Житомирську обласну раду (надалі Третя особа 5).

Ухвалою від 19 лютого 2009 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Житомирську обласну державну адміністрацію та Житомирську районну державну адміністрацію (надалі Третя особа 6 та Третя особа 7) та третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача Військову частину НОМЕР_1 (правонаступник військової частини НОМЕР_2 ; надалі Третя особа 2; том 5, а.с. 28-29).

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 10 червня 2010 року, з підстав, висвітлених у даній заяві, було замінено позивача у справі Житомирську квартирно-експлуатаційну частину на її правонаступника Квартирно-експлуатаційний відділ м. Житомир (том 6, а.с. 65)

Ухвалою господарського суду Житомирської від 30 січня 2012 року залучено до участі в справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Державне підприємство «Житомирський військовий лісгосп».

Ухвалою від 3 квітня 2012 року було залучено до участі у справі в якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: фізичних осіб - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_21 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 (надалі Треті особи 10- 27; том 8, а.с. 25-26).

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 25 червня 2012 року залучено до участі в справі в якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Буківську сільську раду (надалі - Третя особа 28) та Денишівську сільську раду (надалі Третя особа 29).

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 18 жовтня 2012 року було призначено по справі судову земельно-технічну експертизу (том 10, а.с. 42-45).

Ухвалами суду від 10 березня 2015 року та від 23 березня 2015 року вжито заходи щодо експертного встановлення меж в натурі (на місцевості) площ лісових кварталів , які накладаються на землекористування КЕЧ, і зокрема: 13 лісового кварталу (площею 46,3572га), 18 лісового кварталу ( площею 38, 6104 га) та 19 лісового кварталу ( площею 51,3585 га).

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 22 червня 2015 року в справі призначено нову судову земельно-технічну експертизу, проведення якої доручено судовому експерту - Лазарчук Віліславі Віталіївні та на час її проведення зупинено провадження у справі (том 15, а.с. 254-260).

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 3 грудня 2015 року в даній справі призначено додаткову судову земельно-технічну експертизу, проведення якої доручено судовому експерту - Лазарчук Віліславі Віталіївні.

Водночас, Прокурор просив позов задовольнити (в редакції заявленого клопотання на підставі пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України) в таких позовних вимогах:

· заборонити Відповідачу ведення лісового господарства, використання лісового фонду на землях оборони в 2210 гектарів, які на праві користування, на підставі державного акту на право користування землею серія Б № 022537, належать Позивачу 1 в особі Позивача 2;

· зобов`язати Відповідача звільнити захоплені ним самоправно 2210 гектарів земель оборони, які належать на праві користування, на підставі державного акту на право користування землею серія Б № 022537, належать Позивачу 1 в особі Позивача 2, на яких знаходяться лісові квартали за № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19, № 13, № 18 (том 16, а.с. 27-28).

При новому розгляді, рішенням господарського суду Житомирської області від 16 грудня 2015 року (том 16, а.с. 91-106) позов задоволено частково.

Заборонено Відповідачу вести лісове господарство у лісових кварталах за № 9 (56,4832га), № 10 (51,8104 га), № 11 (46,4324 га), № 12 (47,2441га), № 13 (46, 3572га), № 14 (57,8865 га), № 15 (57,4589га), № 16 (58,2154 га), № 17 (56,4516 га), № 18 (38,6104 га), № 19 (51,3585 га), № 20 ( 56,1443 га), № 21 (58,7569 га), № 22 (57,2841 га), № 23 (57,6480га), № 24 (62,3759га), № 28 (56,1848 га) , № 29 (59,0358га), № 30 (70,1148га), № 31 (55,6208га), № 32 (57,9656га), № 33 (58,3249 га), № 34 (45,1078 га), № 35 (68,1849га), № 39 (57,6515 га), № 40 (51,3602га), № 41 (56,1611 га), № 42 (57,7674га), № 43 (57,3367га), № 44 (60,5874га), № 45 (54,9967га), № 46 (49,6153га), № 83 (57,9709га), № 84 (98,1580га), № 85 (77,6792 га ), № 100 (58,6960 га), № 114 (57,3054 га), які знаходяться на землях оборони загальною площею 2126,3431 га на підставі Державного акту на право користування землею серії Б № 022537 від 1978 року, виданого Позивачу 2 на право безстрокового користування землею для державних потреб загальною площею 15724,80 га в межах згідно з планом землекористування. В решті позову - відмовлено.

Також, даним судовим рішенням покладено судовий збір на Позивача 2 в розмірі 42 грн 50 коп. та на Відповідача в розмірі 42 грн 50 коп..

Не погоджуючись з судовим рішенням Відповідач подав апеляційну скаргу (том 17, а.с. 6-18), в якій просить частково скасувати рішення господарського суду Житомирської області в частині заборони Відповідачу вести лісове господарство у лісових кварталах.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом прийнято рішення при неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права. Крім того, Відповідач, як на підставу скасування рішення суду посилається на те, що, Відповідач заснований на загальнодержавній власності і згідно постанови КМУ від 28 жовтня 1997 року № 1180 перебуває у сфері управління Державного комітету лісового господарства України. До його складу входить Тригірське лісництво. Відповідач посилається на те, що постійно та відкрито володіє і користується землями державного лісового фонду, що підтверджується проектами лісовпорядних робіт 1957, 1967, 1977, 1987 та 1997 років, картографічними документами та земельно-обліковими даними Житомирського районного управління земельних ресурсів. Також, апелянт зауважує, що ведення держлісгоспом лісового господарства та здійснення лісокористування на спірній земельній ділянці підтверджується також рішенням 9 сесії 23 скликання Житомирської обласної Ради від 19 серпня 1999 року "Про розподіл території підприємств об`єднання "Житомирліс" за лісовими розрядами", за яким всі спірні лісові квартали визначені територією Тригірського лісництва. Апелянт зазначає, що за даними лісовпорядних робіт та земельно-облікових документів, на спірній земельній ділянці і дотепер знаходяться державні ліси, що віднесені до першої групи, тоді як вимоги позову фактично зводяться до вирішення питання про переведення земель державного лісового фонду в категорію земель оборони, що допускається виключно за рішенням Кабінету Міністрів України. Окрім того, апелянт зазначає, що Позивач 2 не є спеціалізованим державним лісогосподарським підприємством, а тому згідно статті 9 Лісового кодексу України та статті 57 Земельного кодексу України не може мати в постійному користуванні земельні ділянки лісового фонду для ведення лісового господарства .

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 1 лютого 2016 року (том 17, а.с. 3-4) апеляційну скаргу Відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 16 березня 2016 року на 15 годину 10 хвилин.

Водночас, Позивач 1, також звернувся з апеляційною скаргою (том 17, а.с. 86-90), у якій просить скасувати рішення господарського суду Житомирської області в частині відмови звільнення Відповідачем 2210 га земель та прийняти в цій частині нове рішення, яким зобов`язати Відповідача звільнити 2210 га земель.

Апеляційна скарга мотивована тим, що дане рішення прийнято з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Крім того, Позивач 1 як на підставу скасування рішення суду першої інстанції, посилається на те, що обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, яка її використовує правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки. Також, апелянт зауважує, що судом не досліджено те, що даній земельній ділянці існують будівлі та споруди, котрі не належать Позивачам, що свідчить про те, що будівництво об`єктів нерухомості на даній земельній ділянці було проведено без цільового призначення земельної ділянки, наданої у користування, в даному випадку, землі оборони прямо не передбачають зведення (будівництво) певного об`єкту нерухомості, що в свою чергу є ознакою самочинного будівництва.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду (том 17, а.с. 51-52) від 12 лютого 2016 року апеляційну скаргу Позивача 1 було прийнято до спільного провадження з апеляційною скаргою Відповідача і призначено до розгляду на 16 березня 2016 року на 15 годину 10 хвилин.

На виконання вимог ухвали Позивач 2 подав відзив на апеляційну скаргу Відповідача (том 17, а.с. 98-100) в якому, з підстав вказаних у даному відзиві, просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Відповідача.

На виконання вимог ухвали Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу Позивача 1 (том 17, а.с. 184-186) в якому, з підстав вказаних у даному відзиві, просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Позивача 1.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 16 березня 2016 року, з підстав, висвітлених у даній ухвалі, розгляд справи було відкладено на 29 березня 2016 року на 12 годину.

Представники Третіх осіб 2-31 в судове засідання від 29 березня 2016 року не з`явилися. Про дату, час та місце розгляду справи належним чином повідомлені, про що свідчать повідомлення про врученя поштового відправлення (том 17, а.с. ). Водночас, ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 29 березня 2016 року явка сторін не була визнана обов`язковою.

Згідно з пунктом 3.9.2 Постанови Пленуму Пленуму Вищого господарського суду № 18 від 26 грудня 2011 року: у випадку нез`явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору; господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв`язку з відсутністю його представника (з причин, пов`язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.); при цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п`ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов`язаних з ним трудовими відносинами; неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням того, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору і містяться апеляційні скарги Позивача 1 та Відповідача, в котрих висвітлена їх позиція в правовому полі статтей 101, частини 1 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників Третіх осіб 2-31, за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні від 29 березня 2016 року представники Відповідача підтрили доводи, висвітлені в апеляційній скарзі (щодо скасування рішення суду в частині заборони Відповідачу вести лісове господарство) та заперечили проти доводів висвітлених в апеляційній скарзі Позивача 1, вважають їх доводи необґрунтованими, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про звільнення 2210 га земель - правомірним та законним.

В судовому засіданні від 29 березня 2016 року Прокурор заперечив проти доводів апеляційної скарги Відповідача, та просять рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник Позивача 1 в судовому засіданні від 29 березня 2016 року підтримав доводи апеляційної скарги (з приводу задоволення позовних вимог щодо звільнення Відповідачем 2210 га земель), з підстав, висвітлених в апеляційній скарзі та заперечив проти апеляційної скарги Відповідача та просив рішення суду першої інстанції скасувати і прийняти нове, котрим задоволити позовні вимоги Прокурора в повному обсязі.

В судовому засіданні від 29 березня 2016 року представник Позивача 2 заперечив проти доводів висвітлених в апеляційній скарзі Відповідача та підтримала доводи апеляційної скарги Позивача 1 (з приводу звільнення Відповідачем 2210 га земель).

В судовому засіданні від 29 березня 2016 року представник Третьої особи 1 заперечив проти доводів висвітлених в апеляційних скаргах Позивача 1 та Відповідача, вважає рішення суду правомірним та законним, і просила залишити рішення місцевого господарського суду без змін.

Заслухавши пояснення представників Позивача 1, Позивача 2, Відповідача, Прокурора, Третьої особи 1, розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційні скарги, відзиви на апеляційні скарги, письмові пояснення, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу Відповідача та апеляцій скаргу Позивача 1 слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду Житомирської області без змін. При цьому Рівненський апеляційний господарський суд виходив з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, у 1978 році рішенням Житомирської обласної Ради народних депутатів на підставі чинного законодавства та постанови № 429/0037 Ради народних комісарів від 06 липня 1945 року, а також рішення виконкому Облради депутатів трудящих Житомирської області від 09 квітня 1945 за Відповідачем 2 було закріплено в безстрокове і безоплатне користування 15 724,8 га землі в межах згідно з планом землекористування для державних потреб (том 1, а.с. 145-147).

На виконання вказаних актів, в 1978 році виконавчим комітетом Житомирської обласної Ради народних депутатів було видано Державний акт на право користування землею серії Б за № 022537 для державних потреб, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право користування землею за № 9 (том 2, а.с. 132-134).

Дана земельна ділянка використовується за цільовим призначенням для потреб Позивача 1 (для державних потреб), на якій дислокується Житомирський навчальний центр - загальновійськовий полігон - Військова частина НОМЕР_1 (колишня військова частина НОМЕР_2 ).

На даній земельній ділянці зростає ліс, а тому у відповідності з наказом Позивача 1 № 22 «Про порядок ведення лісового господарства у лісах, що знаходяться на землях, наданих для потреб оборони» від 21 січня 1997 року, користування земельними ділянками лісового фонду покладено на Шепетівський військовий лісгосп, який є спеціалізованим державним лісогосподарським підприємством, в якому створені спеціалізовані підрозділи: Чуднівське, Зарічанське, Корбутівське військові лісництва (стосовно даної території) для ведення у відповідності зі статтею 9 Лісового кодексу України лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів для потреб Позивача 1 в порядку, передбаченому Лісовим кодексом України.

Однак, Відповідач, як доводить Прокурор у позовній заяві, не маючи права власності на земельну ділянку або права постійного користування нею, самовільно зайняв земельну ділянку лісового фонду загальною площею 2210 га , розбив її на лісові квартали за № 9, № 10, № 11, № 12, № 4, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19, № 13, № 18, які передало підпорядкованому підрозділу - Тригірському лісництву для ведення лісового господарства.

Як зауважує Прокурор, Відповідач у добровільному порядку відмовляється звільнити незаконно зайнятті землі Позивача 1.

Оскільки, як зазначає Прокурор, дії Відповідача суперечать статті 9 Лісового кодексу України та статті 126 Земельного кодексу України, Прокурор, з метою захисту, на його думку, порушеного права, звернувся в суд з позовом в якому просив заборонити Відповідачу вести лісове господарство, використовувати лісовий фонд на землях площею 2210 га, які належать Позивачу 1, та зобов`язати Відповідача звільнити самовільно зайняті землі на загальній площі 2210 га, на яких знаходяться вище перераховані лісові квартали.

Між тим, з матерівлів справи вбачається, що під час нового розгляду справи Прокурор на підставі, заявленого ним клопотання в порядку пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України просив суд вийти за межі позовних вимог, що, в свою чергу не впливає на дати виникнення фактів, які мали місце до 13 травня 2004 року (том 16, а.с. 27-28).

У пункті 2 Постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2012 року № 6 «Про судове рішення» зазначено, що з огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Розглядаючі вимоги Прокурора, висвітлені в апеляційній скарзі, доводи і заперечення апеляційної скарги, досліджуючі матеріали даної справи, аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини з початку їх виникнення на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, колегія суддів враховує наступні положення діючого законодавства.

Судова колегія оцінює всі докази в сукупності, і відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України; згідно котрої ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили, а тому при винесенні даного рішення апеляційний господарський суд досліджував всі обставини справи в їх сукупності та здійснював оцінку кожного доказу.

У рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 в справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

При цьому, колегія суддів досліджує норми законодавства України, котрі діяли саме під час виникнення даних відносин, адже як вбачається з вищезазначених Актів, відносини з приводу користування земельною ділянкою, виникли саме з 1978 року, внаслідок отримання Позивачем 2 Державного акта на право користування землею а спірні відносини з приводу користування даною земельною ділянкою виникли з моменту встановлення Прокурором обставин користування даною земельною ділянкою та ведення лісового господарськтва Позивачем (2004 рік) із виконанням вказівок Вищого господарського суду України, викладені у постанові від 2 жовтня 2008 року, в частині обов`язку з`ясування кола осіб, на права та інтереси яких може вплинути рішення у даній справі, та застосування положень статті 23 Лісового кодексу України.

У відповідності до статті 4 Лісового кодексу України: усі ліси на території України становлять її лісовий фонд; до лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.

Статтею 5 Лісового кодексу України передбачено, що землі лісового фонду поділяються на - лісові: вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю; не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі та інші), зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами тощо; нелісові: зайняті спорудами, пов`язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо; зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства); зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.

У відповідності до статті 23 Лісового кодексу України (про дослідження котрої було зазначено в постанові Вищого господарського суду України від 2 жовтня 2008 року): лісовий сервітут - право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною лісовою ділянкою; громадяни мають право вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом; права власників лісів або лісокористувачів можуть бути обмежені на користь інших заінтересованих осіб на підставі закону, договорів, заповіту або за рішенням суду; установлення лісового сервітуту не веде до позбавлення власника земельної лісової ділянки, щодо якої встановлений лісовий сервітут, права володіння, користування та розпоряджання нею, а користувача - володіння, користування.

Згідно статті 7 Лісового кодексу України: ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу; від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності; суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Будь-яке речове право власності на ліси (державної, приватної, комунальної власності) набувається з моменту одержання особою документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, та їх державної реєстрації.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини в правовому полі дійсності та підставності користування земельною ділянкою Позивачем 2 саме на підставі Державного акту на право користування землею серії Б за № 022537, колегія суддів зазначає таке.

Як вбачається з матеріалів справи, Відповідач оскаржував в судовому порядку дійсність Державного акту на право користування землею серії Б за № 022537, виданого на ім`я Позивача 2 у 1978 році рішенням Житомирської обласної Ради народних депутатів (справа № 45/326-50/136 за позовом Відповідача до Позивача 2 та Житомирської обласної державної адміністрації (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача Позивач 1; за участю Прокурора) про визнання незаконним державного акту на права користування землею).

При вирішенні спору в справі № 45/326-50/136 (том 8, а. с. 66-67) судами встановлені наступні обставини:

Державний акт є документом, що підтверджує право, яке вже виникло у Житомирського КЕЧ району на підставі рішень виконкому Житомирської Облради депутатів трудящихся від 09.04.1945 № 518, 519 і від 02.06.1945 № 1020 та постанови Ради народних комісарів Української РСР від 06.07.1945 № 429/0037 "Про відновлення права Київському. Харківському і Львівському Військовим Округам на користування земельними ділянками, відведеними під аеродроми, полігони, стрільбища, табори і учбові поля до Вітчизняної війни", а до відносин, пов`язаних з прийняттям рішень відповідними органами про надання земельних ділянок (відновлення права на земельні ділянки), норми Земельного кодексу Української РСР (1970 року) не застосовуються, оскільки не мають зворотної дії у часі по відношенню до рішень, які були прийняті у 1945 році.

Вказані акти не визнані у судовому порядку недійсними і є чинними по відношенню до спірного державного акту, тому відсутні підстави для визнання державного акту недійсним, на підставі яких він був виданий.

Відповідно до п. 5 Указу Президії Верховної Ради УРСР від 26.12.1970 "Про порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР" було встановлено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, прийняті до 01.01.1971 року відповідними органами в межах їх компетенції, але не виконані до моменту введення в дію Земельного кодексу, підлягають виконанню у відповідності з вимогами цього Кодексу.

Отже, рішення, які були прийняті у 1945 році, відповідно до норм Земельного кодексу Української РСР (1970 року) вважаються такими, що створюють право у Житомирської КЕЧ району на користування земельною ділянкою та право на яку їй відновлено. Таким чином, зазначені рішення підлягають виконанню шляхом видачі відповідного державного акту, що і було зроблено у 1978 році.

Державний акт було видано в порядку, передбаченому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26.12.1970 "Про порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР" та Земельним кодексом УРСР, тому виконком Житомирської обласної ради народних депутатів, видавши спірний державний акт, не порушив вимог законодавства, чинного у період його видання та діяв у спосіб та порядок, що передбачені законодавством.

Державний акт був виготовлений відповідно до "Технічного звіту по встановленню окружної границі "Житомирського полігону", складеного Житомирським філіалом інституту "Укрземпроект" в 1978 році. В межі полігону включена земельна ділянка лісів першої групи площею 2 173 га, яка використовується за призначенням для державних потреб функціонування навчального центру Міністерства оборони України (загальновійськовий полігон) та спеціально створене для ведення лісогосподарської діяльності на площі землі вкритій лісами, лісогосподарське державне підприємство Шепетівський військовий лісгосп Івано-Франківського лісопромкомбінату.

З огляду на зазначене, судова колегія відхиляє доводи Відповідача про те, що прийняття рішень про відновлення права на землю було здійснено не компетентними в контексті Земельного кодексу УРСР (1970 року) органами, оскільки зазначений кодекс не має зворотної дії у часі щодо рішень відповідних органів.

Також, колегія суддів звертає увагу, що в справі № 45/326-50/136 суди відхилили доводи Відповідача про те, що його права лісокористування на спірній земельній ділянці виникли на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 липня 1947 року, яким вирішено передати союзно-республіканському Міністерству лісового господарства СРСР всі ліси, які знаходяться у віданні міністерств і відомств, крайових, обласних, районних і міських виконкомів, за винятком лісів, переданих колгоспам за актами на довічне користування землею, і лісів сільських товариств, оскільки зазначеним указом ліси передавалися саме Міністерству лісового господарства СРСР, яке в наступному і приймало рішення про визначення меж лісових угідь і їх надання визначеним лісовим господарствам. Однак, в матеріалах справи № 45/326-50/136 були відсутні докази того, що Міністерство лісового господарства СРСР приймало рішення про надання саме Відповідачу спірних лісових угідь для ведення лісового господарства.

Таким чином, як дійшли висновку суди в справі № 45/326-50/136, оскільки у Відповідача не виникало права на користування лісовими угіддями на спірній земельній ділянці, то державний акт на право користування землею для державних потреб (1978), виданий Житомирській КЕЧ району, не порушує його прав, відповідно у нього відсутнє право, яке підлягає захисту в межах розгляду спору у справі № 45/326-50/136, а безпідставне фактичне користування лісовими угіддями відповідних прав у Відповідача не створює.

Окрім того, судом при вирішення спору у справі встановлені обставини, що у доповідній записці начальника Житомирського учбового центру на ім`я заступника командуючого військами ПрикВО по бойовій підготовці і ВНЗам повідомлялось про те, що станом на 18 грудня 1964 року були відновлені плани і документація на право користування землею, закріпленою за Житомирським учбовим центром (військовим полігоном) та встановлені в натурі межі земель, які позначені постійними знаками (том 4, а.с. 59).

Також в даних судових актах по справі № 45/326-50/136 встановлено, що Державний акт на право користування землею загальною площею 15724,8 га (серія Б № 022537) Позивачу 2 (в/ч 29261) виготовлено 14 листопада 1978 року та видано 29 грудня 1978 року Житомирським філіалом Республіканського проектного інституту по землевпорядкуванню "Укрземпроект" за підписом уповноважених осіб Житомирського облвиконкому (том 1, а. с. 102, 132; том 3, а.с. 24).

З огляду на вищенаведене, колегія суду зазначає, що за приписами частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до пункту 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26 грудня 2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо.

Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Статтею 124 Конституції України визначено, що: судові рішення (ухвала, постанова) є обов`язковими до виконання на всій території України.

Із системного аналізу матеріалів спарви вбачається, що до державного акту додано План землекористування як невід`ємний додаток, що містить також позначення про додаткову підставу землекористування: рішення виконкому Житомирської обласної ради депутатів трудящих від 3 травня 1960 року № 17-с (обмін земель між колгоспом "Рассвет" і землями Міністерства оборони) - 230 га., а також містить напис наступного змісту: «площа землекористування зменшились за рахунок затоплення частини земель Житомирським водосховищем» ( том 1, а. с. 132).

Закріплення меж землекористування Позивачу 2 в натурі підтверджено протоколом від 9 серпня 1978 року із внесеними відомостями про наявність заперечень Житомирського обласногоуправління лісогосподарства та лісозаготівель щодо погодження меж землекористування в натурі (том 1, а. с. 98).

З посиланням на розпорядження Третьої особи 6 від 15 січня 1993 року № 3 вперше було проведено інвентаризацію земель Позивача 1 на території Житомирського району за даними Державного акту № 022537 від 1978 року, внаслідок якої встановлено, що земельна ділянка № 7 загальною площею 15659,8 га використовується Позивачем 2 за призначенням (том 1, а. с. 136 -138; том 3, а. с. 145-148). Відповідно, різниця із Державним актом, виданим Позивачу 2 складає 65 га (15724,8 га мінус15659,8 га).

З матеріалів справи вбачається, що вдруге інвентаризацію цих земель було проведено станом на 20 листопада 2003 року (том 1, а с. 17).

Зі змісту доказів, наявних у матеріалах справи вбачається, що на спірній земельній ділянці, наданій у безстрокове користування Позивачу 2, площею 4588, 2 га зростали ліси (том 1, а.с. 10, 46 , 140).

Листами долученими Третьою особою 1 до матеріалів справи (том 1, а.с. 44-46) підтверджено, що Позивач 2 землі покриті лісом на площі 4588 га за Третьою особою 1 не закріпив і не виконав розпорядження Міноборони України від 3 грудня 2002 року № 144/18/372. При цьому, грошову оцінку на землі видають районні земельні відділи, Третя особа 1 на даний участок грошової оцінки не має, оскільки участок за Третьою особою 1 не закріплений для ведення лісового господарства. Також, відділ земельних ресурсів Житомирського районного відділу земельних ресурсів повідомляв для Третьої особи 1, що лісові квартали за № 9, № 10, № 11, № 12, № 4, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19, № 13, № 18 Тригірського лісництва Відповідача розміщенні на землях Житомирського учбового центру і закріплені за Позивачем 1.

Між тим, зі змісту наявних у справі доказів, що подані Відповідачем, вбачається, що на земельній ділянці, покритій лісом площею 2210 га лісове господарство фактично веде Відповідач ( том 1, а. с. 10, 56).

Позатим, саме схема земель (том 1, а.с. 160), які використовував Відповідач на території Житомирського району і на які в 1978 році виконкомом Житомирської обласної ради було видано Позивачу 2 Державний акт на право користування землею, видана Житомирським обласним управлінням земельних ресурсів, підтверджує факт коритсування Відповідачем земельною ділянкою покритою лісом площею 2210 га на зазначених лісових кварталах.

При цьому, Відповідачем не заперечувались обставини щодо ведення лісового господарства на земельній ділянці, покритій лісом площею 2210 га, яка до того ж поділена на відповідні лісові квартали, як до звернення Прокурора з позовом до суду (13 травня 2004 року), так і в ході вирішення спору по суті, що підтверджується дослідженими матеріалами справи, а саме, зокрема:

· рішенням 9 сесії 23 скликання Житомирської обласної ради від 19 серпня 1999 року про розподіл території підприємств об`єднання "Житомирліс" за лісовими кварталами та лісотаксовими розрядами , відповідно до якого за Тригірським лісництвом закріплено квартали 1-46, 80-85, 47-56, 59-62,65-79, 86-114, 115-122 (том 1, а.с. 67 -77, 80; том 2, а.с. 50-52);

· матеріалами лісовпорядкування 1938, 1948, 1958, 1978, 1988, 1998, 2008 років (том 2, а. с. 28-39 , 64; том 6, а. с. 44; том 7, а.с. 111 -194);

· договором на проведення проектно-вишукувальних робіт по інвентаризації земель лісового фонду з виготовленням Державних актів на право постійного користування землею в тому числі і по інвентаризації земель Тригірського лісництва, укладеним 3 липня 2002 року з Поліським державним підприємством «Поліськгеодезкартографія» (том 1, а.с. 62; том 11, а. с. 41).

Поліське державне підприємство «Поліськгеодезкартографія» листом від 25 липня 2003 року за № 213, який Відповідач отримав, повідомило останнього про те, що при виконанні робіт по інвентаризації земельних ділянок Тригірського лісництва Відповідача було встановлено, що лісгосп користується земельною ділянкою площею 2160 га, яка є в постійному користуванні Позивача 2, про що свідчить Державний акт на право користування землею серії Б за № 02257. Земельна ділянка знаходиться в межах: Денишівської сільської ради - квартали 9-17, 20-24, 30-32, 39-42, 83-84 і 100-114; Буківської сільської ради - квартали 18, 19,28,29; Троянівської сільської ради - квартали 33-35,43-46,85. Крім того, на території Глибочанської сільської ради квартали 17 і частина 27 Пилипівського лісництва теж знаходяться в користуванні Позивача 2.

Даним листом, Поліське державне підприємство «Поліськгеодезкартографія» довело до відома Відповідача про тимчасове припинення робіт по виготовленню Державних актів на право постійного користування землею на Тригірське лісництво до вирішення всіх існуючих суперечних питань між Відповідачем та Позивачем 2 (том 10, а.с. 90).

Колегія суддів констатує, що Відповідач підтверджуючи, на його думку, законне право користування даною земельною ділянкою та ведення лісового господарства посилається на Розпорядження № 48 від 26 січня 2005 року, видане головою Третьої особи 7 (том 2, а. с. 90; надалі Розпорядження № 48), дослідивши котре, колегія судду констатує наступне.

Голова Третьої особи 7 (Житомирської районної державної адміністрації) 26 січня 2005 року, керуючись, зокрема, Законом України «Про використання земель оборони», прийняв розпорядження № 48 «Про затвердження технічної документації із землеустрою по встановленню зовнішніх меж земельних ділянок і виготовлення Державних актів на право постійного користування землею Відповідачу (Тригірське лісництво) на територіях Денишівської, Буківської, Високопічської та Троянівської сільських рад» (якими Відповідач постійно користується - загальною площею 5269,3547 га).

Пунктом 2 Розпорядження № 48 постановлено Позивачу 2 та Відповідачу, при потребі, укласти договір про встановлення земельного сервітуту на обмежене (періодичне) користування земельними ділянками для державних потреб, які надані в користування постійному лісокористувачу ( держлісгоспу), при умові відшкодування нанесених збитків та дотримання вимог екологічного і природоохоронного законодавства.

Пунктом 3 Розпорядження № 48 Відповідачу постановлено дотримуватися вимог охоронних зон навколо військових об`єктів та виконувати обов`язки користувача земельної ділянки згідно з вимог статті 96 Земельного кодексу України.

Підпунктом 3.2 Розпорядження № 48 постановлено на договірних умовах з державною або іншою землевпорядною організацією, що має ліцензію на право провадження господарської діяльності щодо проведення землевпорядних та земле оцінюючих робіт, замовити складання державних актів на право постійного користування землею.

Пунктом 5 Розпорядження № 48 постановлено Житомирському районному відділу земельних ресурсів внести відповідні зміни в земельно-облікові документи та планово-картографічні матеріали (том 2, а.с. 91).

Як встановлено судом, розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації № 48 в судовому порядку оскаржено не було.

Також, як ще на одну підставу незаконного володіння Позивачем 2 даною земельною ділянкою, Відповідач доводив, що спірна земельна ділянка, покрита лісами, не може належати до земель оборони, оскільки там знаходяться об`єкти природно-заповідного фонду, щодо охорони яких саме Відповідачу видано охоронні зобов`язання. Зазначені доводи Відповідача грунтуються, зокрема, на таких доказах:

рішенням Житомирського облвиконкому № 949 від 31 березня 1964 року щодо оголошення об`єктом природно-заповідного фонду України ботанічної пам`ятки природи місцевого значення урочища «Тригір`я» площею 0,1 га ( зростають три дуби віком 540-590 років);

· рішенням Житомирського облвиконкому № 610 від 20 листопада 1967 року щодо визнання землі лісового фонду 1-8 кварталів площею 516 га, як ботанічної пам`ятки місцевого значення та місця відпочинку для трудящих м. Житомира;

· розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 10 січня 1978 року № 18-р щодо прийняття пропозиції Житомирського облвиконкому, погодженого з Держлісгоспом СРСР та переведення лісів з другої групи до першої загальною площею 15344 га для створення зелених зон міст і селищ міського типу згідно з додатком (з них у Тригірському лісництві переведено лісові ділянки у кварталах 32-35, 42-46, 69-74,85-93 на загальну площу 2091 га; том 1, а с. 56);

· рішенням Житомирського облвиконкому від 7 березня 1991 року № 68 щодо оголошення об`єктом природно-заповідного фонду України загальнозоологічного заказника місцевого значення «Тетеревинний тік» площею 108,0 га (місця оселення борсука звичайного та горностаю, занесених до Червоної книги України);

· рішенням Житомирського облвиконкому від 23 грудня 1991 року № 360 щодо оголошення об`єкта природно-заповідного фонду України лісового заказника місцевого значення «Замок Терещенка» площею 22,1 га та лісового заказника місцевого значення «Над Тетеревом» площею 56,9 га (зростають дуби та сосни віком 360-410 років);

· наказом Державного комітету лісового господарства України № 303 від 10 листопада 2009 року про віднесення лісових кварталів Тригірського лісництва № 9, № 13, № 18-20, № 1-56, № 59-62, № 65-114, № 123, №115-122 до лісів природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення, рекреаційно-оздоровчих та захисних лісів (том 6, а.с. 43).

Із досліджених матеріалів справи також вбачається, що рішенням 8 сесії 23 скликання Житомирської районної ради від 25 квітня 2000 року розширено межі с. Тригір`я ( Буківська сільська рада) на площу 7,4 га за рахунок кварталів 13, 19 та 20 Тригірського лісництва (том 3, а.с. 18, 30 , 52).

Рішенням 15 сесії 21 скликання Житомирської районної ради народних депутатів від 23 грудня 1993 року, серед іншого, затверджені проекти, подані Житомирським філіалом інституту землеустрою щодо формування територій і встановлення меж сільських і селищної Рад згідно додатку № 1, щодо встановлення меж населених пунктів згідно додатку № 2 та задоволено клопотання сільських рад по питанню розширення меж населених пунктів згідно додатку № 3 (том 1, а с. 105-107; том 3, а.с. 68 -75).

Цим рішенням, відповідно, розширено межі Буківської та Денишівської сільських рад.

За даними Житомирського районного відділу земельних ресурсів відповідно до затверджених цим рішенням районної ради проектів формування територій сільських, селищної рад, виготовлених Житомирським філіалом інституту «Укрземпроект» в 1992 році, спірна ділянка, зайнята лісовими площами відноситься до Тригірського лісництва Житомирського держлісгоспу (квартали 9-24, 28-35, 39-46, 83-85, 100, 114 загальною площею 2125,1 га) та Пилипівського лісництва Відповідача (квартали 16, 17, 27 загальною площею 84,7 га; том 1, а. с. 150).

Із долучених до матеріалів справи доказів також вбачається, що Відповідачем у 2007 році було погоджено Денишівській та Буківській сільським радам розширення меж сіл за рахунок земельних ділянок лісових кварталів № 13 та № 19 Тригірського лісництва (том 6, а.с. 85 -86). При цьому, докази на підтвердження обставин розширення меж зазначених сіл у встановленому порядку у 2007 році в матеріалах справи відсутні.

Також, Відповідачем було лише погоджено й проект відведення земель покритих лісом в кварталі № 13, № 18 та № 19 Тригірського лісництва, складений Житомирським філіалом інституту землеустрою для постійного користування Житомирському районному шляховому ремотно-будівельному управлінню під реконструкцію автошляху Дениші-Н.Рудня (том 6, а. с. 87).

Колегія суду розглядаючи позовні вимоги в контексті даних правовідносин, з врахуванням вказівок, висвітлених в постанові Вищого господарського суду України від 2 жовтня 2008 року досліджує дані обставини справи саме із з`ясування при цьому, кола осіб на права та інтереси яких може вплинути кінцеве рішення в даній справі та приймає до уваги наступне.

Рішенням 6 сесії 24 скликання від 28 лютого 2003 року, 14 сесії 5 скликання від 8 червня 2007 року, рішенням 25 сесії 5 скликання від 5 серпня 2008 року, рішенням 35 сесії 5 скликання від 24 листопада 2009 року та рішенням 43 сесія 5 скликання Буківської сільської ради від 10 вересня 2010 року на підставі пункту 12 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України на спірній земельній ділянці кварталу № 19 Тригірського лісництва Відповідача, передано у власність земельні ділянки громадянам (том 8, а.с. 13): Третій особі 8 (Багінському В. Ф.), Третій особі 9 (Капустинському П. І.), Третій особі 12 (Гульчук С. М.), Третій особі 13 (Федюку А. М.), Третій особі 14 (Пуздрачу А. В.), Третій особі 15 (Лисогору С. М.), Третій особі 16 (Цинік Є. І.), Третій особі 17 (Багінській Л. М.), Третій особі 18 (Ємельянову М. Б., ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 ), Третій особі 24 (Герасименко А. В.), Третій особі 25 (Магалецькому Р. П.), Третій особі 26 (Шостак Л. І.); котрі вищезазначеними ухвалами суду були залучені до участі в справі в якості третіх осоіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача.

Своїм листом виконком Буківської сільської ради повідомляє, що землі 19 кварталу Житомирського лісового господарства були передані сільській раді у 2004 році та на дати прийняття рішень про передачу земельних ділянок у власність громадян розмежування земель державної та комунальної власності не було проведено. До якої категорії земель належить спірна земельна ділянка виконкому сільської ради не відомо (том 8, а с. 105).

Денишівська сільська рада також надала на спірній земельній ділянці 13 кварталу, як вона вважає, Тригірського лісництва Відповідача у власність земельні ділянки громадянам, залученим до участі у спорі в якості третіх осіб на стороні Відповідача, а саме: Третій особі 10 та Третій особі 11 ( Гульчевському А.В. та ОСОБА_4 ).

Як зазначає Денишівська сільська рада у своєму листі, вона не володіє відомостями - про проведення інвентаризації земель всіх категорій до 15 березня 1991 року, про розмежування земель державної та комунальної власності, про категорію спірної земельної ділянки (том 8, а.с. 115).

Як вбачається з матеріалів справи, в ході розгляду справи судом першої інстанції, з метою усунення суперечностей між сторонами стосовно користування спірною земельною ділянкою, ухвалою суду від 13 серпня 2012 року в справі було призначено судову земельно-технічну експертизу, проведення якої було доручено судовому експерту - Лазарчук Віліславі Віталіївні.

Висновком судової земельно-технічної № 160/12-14 від 22 грудня 2014 року, проведеної Товариством з обмеженою відповідальністю «Підприємство «Житомирземпроект» (том 13, а.с. 82107), визначено, наступне:

· у висновку № 160/12-14 судової земельно-технічної експертизи від 22 грудня 2014 року на перше питання: «чи накладається на місцевості (в натурі) земельна ділянка зайнята лісами площею 4588, 2 га на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Житомирській КЕЧ району в/ч 29261 у 1978 році?» відповіді не надано, оскільки відсутні матеріали лісовпорядкування на ліси Міноборони загальною площею 4588,2 га.;

· у висновку № 160/12-14 на друге питання: «чи накладається на місцевості (в натурі) земельна ділянка зайнята лісами першої групи площею 2210 га на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2 (в/ч 29261) у 1978 році?» надано відповідь, що: земельна ділянка зайнята лісами першої групи площею 2210 га складає 2170,31 га, накладається на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2 (в/ч НОМЕР_2 ) у 1978 році; земельна ділянка площею 1810,0850 га (згідно висновку № 302/15 додаткової судової земельно-технічної експертизи від 10 грудня 2015 року - 1902,4495 га), частково, тому що квартали № 13, № 18 та № 19 знаходяться частково в межах землекористування Позивача 2;

· у висновку № 160/12-14 на третє питання «чи займають лісові квартали за № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19, № 13, № 18 Тригірського та Пилипівського лісництв Відповідача площу земельної ділянки - 2210 га» надано відповідь, що лісові квартали за номерами № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19, № 13, № 18 Тригірського та Пилипівського лісництв Відповідача займають площу земельної ділянки - 2170,31 га.;

· у висновку № 160/12-14 судової земельно-технічної експертизи на четверте питання «чи накладаються на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2 (в/ч НОМЕР_2 ) у 1978 році на місцевості (в натурі) земельні ділянки надані Третім особам у власність для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, а саме: Багінському Володимиру Францовичу ( державні акти серії ЖТ № 095858 та серії ЖТ №095857 ), ОСОБА_10 ( державний акт серії ЯД №553943), ОСОБА_13 (державні акти серії ЯЛ № 365891 та серії ЯЛ № 365892), Капустинському Петру Івановичу (державні акти серії ЖТ № 095865 та серії ЖТ № 095866), ОСОБА_18 (державні акти серії ЯД №557175, серії ЯД №557176 та серії ЯД №557177), Герасименко Анастасії Віцентіївні (державний акт серії ЯД № 566788), ОСОБА_19 (с. Тригір`я Житомирського району), ОСОБА_14 (с. Тригір`я Житомирського району) ОСОБА_3 (с. Дениші Житомирського району), ОСОБА_4 (с. Дениші Житомирського району), ОСОБА_5 (с. Дениші Житомирського району), ОСОБА_6 (с. Тригір`я Житомирського району), ОСОБА_7 (с. Тригір`я Житомирського району), ОСОБА_8 (с. Дениші Житомирського району), ОСОБА_9 (с. Тригір`я Житомирського району), ОСОБА_11 (с. Тригір`я Житомирського району), ОСОБА_12 (с. Тригір`я Житомирського району), ОСОБА_15 (с. Тригір`я Житомирського району), ОСОБА_16 (с. Тригір`я Житомирського району)» - надано відповідь, що: земельні ділянки надані Третім особам у власність для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства не входять в квартали № 19 та № 20, але накладаються на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2 у 1978 році;

· у висновку № 160/12-14 на п`яте питання «чи накладаються на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2 у 1978 році на місцевості (в натурі) земельні ділянки під лісовим заказником місцевого значення «Замок Терещенка», лісовим заказником місцевого значення «Над Тетеревом», ботанічною пам`яткою природи місцевого значення - урочище «Тригір`я» та «Вікові дуби» на лісові квартали № 9, № 13, № 18 Тригірського лісництва Відповідача?» - надано відповідь, що заказник «Над Тетеревом» знаходиться в кварталі № 13 (виділи 24, 25, 30), в кварталі № 19 (виділи 1, 2, 4, 7, 36), в кварталі № 20 (виділ 1) Тригірського лісництва на території Буківської, Денишівської сільських рад. Частково заказник «Над Тетеревом» (орієнтовною площею 6,1500 га) накладається на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2 у 1978 році. Урочище «Тригір`я» знаходиться в 18 кварталі (виділ 2) Тригірського лісництва на території Буківської сільської ради, не накладається на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2. Пам`ятка природи «Вікові дуби» знаходиться в 18 кварталі (виділ 3) Тригірського лісництва на території Буківської сільської ради, що не накладається на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2. Заказник «Замок Терещенка» знаходиться в кварталі 9 ( виділи 1-5, 7, 8) Тригірського лісництва на території Буківської сільської ради, накладається орієнтовною площею 26,7384 га на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2 у 1978 році;

· у висновку № 160/12-14 на шосте питання «чи накладаються на Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2 у 1978 році на місцевості (в натурі) межі сіл Буки та Дениші Житомирського району?» - надано відповідь, що: межі с. Буки та с. Дениші не накладаються Державний акт на право користування землею серією Б № 022537, виданий Позивачу 2.

Окрім того, в описовій частині висновку № 160/12-14 судової земельно-технічної експертизи судовим експертом (В.В. Лазарчук) було додатково встановлено, що 3 квартали (стосовно яких не було поставлене питання в ухвалі суду про призначення експертизи) відносяться до Тригірського лісництва, а саме: 30 квартал = 70,1148 га, 31 квартал = 55,6208га, 84 квартал = 98,1580 га. З врахуванням даних кварталів площа земельної ділянки зайнята лісами першої групи становить 2170,31 га (том 13, а.с. 93).

Згідно з приписами частини 5 статті 42 Господарського процесуального кодексу України, висновок судового експерта для господарського суду не є обов`язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.

При цьому, пунктом 18 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 4 від 23 березня 2012 року "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" визначено, що у перевірці й оцінці експертного висновку господарським судам слід з`ясовувати: чи було додержано вимоги законодавства у призначенні та проведенні судової експертизи; чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; компетентність експерта, якщо проведення судової експертизи доручено окремій особі, і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком судової експертизи; обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, Відповідачем було заявлено клопотання про призначення додаткової судової земельно-технічної експертизи, оскільки, як зазначає Відповідач, у висновку судової експертизи № 285/15 від 28 жовтня 2015 року відсутнє експертне дослідження відностно накладення земельних ділянок з кадастровими номерами 1822087600:01:000:0001 (площа 471,8328 Га) та 1822082200:01:000:0007 (площею 1449.3204 Га) на землекористування Позивача 2.

У висновку № 285/15 судової земельно-технічної експертизи від 28 жовтня 2015 року на перше питання «чи вплинули зміни, що відбулися у землекористуванні за Державним актом на право користування землею серією Б № 022537, виданим Позивачу 2 у 1978 році загальною площею 15724,8 га , у період з 20 травня 1991 року по 12 вересня 2005 року, на його межі в натурі ( на місцевості) у спірній частині загальною площею 1810,0850 га, на яку накладаються лісові квартали Відповідача № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19 (частково), № 13 (частково), № 18 (частково) та лісові квартали № 30, № 31 та № 84?" - надано відповідь, що: зміни, що відбулися у землекористуванні за Державним актом на право користування землею серією Б № 022537, виданим Позивачу 2 загальною площею 15724,8 га, у період з 20 травня 2001 року по 12 вересня 2005 року не вплинули на його межі в натурі (на місцевості) у спірній частині загальною площею 1810,0850га (згідно висновку № 302/15 додаткової судової земельно-технічної експертизи від 10 грудня 2015 року - 1902,4495 га), на яку накладаються лісові квартали Відповідача № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19 (частково), № 13 (частково), № 18 (частково) та лісові квартали № 30, № 31 та № 84 (том 16, а с. 12).

У висновку 302/15 додаткової судової земельно-технічної експертизи від 10 грудня 2015 року встановлено (том 16, а.с. 70), що:

земельна ділянка площею 1449,3204 га з кадастровим номером 1822082200:01:000:0007 накладається на католог координат окружної межі Позивача 2; площа накладки становить 1449,3204 Га;

земельна ділянка площею 471,8328 га з кадастровим номером 1822087600:01:000:0001 накладається на католог координат окружної межі Позивача 2; площа накладки становить 471,8328 Га;

лісові квартали № 30, № 31, № 84 враховані в площу земельної ділянки 2170,31 Га та не враховані в площу 1810,0850 Га, які слід читати 1902,4495 га;

лісові квартали № 30, № 31 та № 84 враховані в площу земельної ділянки 2170,31 га та не враховані в площу 1810,0850га, яку слід читати 1902,4495 га. З врахуванням цього факту, лісові квартали Відповідача за № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19, № 13 (частково), № 18 (частково) та лісові квартали № 30, № 31 та № 84 накладаються на межі землекористування Позивача 2, площею 2126,3431 га.

На виконання вимог ухвали суду (від 15 квітня 2015 року) Прокурором подано довідку Управління Держземагентства у Житомирському районі Житомирської області від 29 квітня 2015 року за № 10-603-0.2-4715/2-15 про те, що відповідно до державної статистичної звітності по формі 6-зем (шифр рядка 76- Міністерство оборони) за Позивачем 2 на території Житомирського району обліковується земельна ділянка в/м № 7 загальною площею 14874,20 га.

Позивач 2 своєю довідкою від 15 травня 2015 року № 2882 підтвердив, що згідно податкової декларації з плати за землю по військовому містечку № 7 звітує про наявність у користуванні земельної ділянки на загальну площу 14823,59 га (без врахування 540 га земельної ділянки військового радгоспу «Вінницький»).

Довідкою від 18 травня 2015 року № 2920 Позивач 2 підтвердив про те, що зміни в землекористуванні за державним актом 1978 року серії Б № 022537 на загальну площу 15724,8 га (земельна ділянка ідентифікована за № 7) відбулися внаслідок: передачі 65 га за актом передачі земельної ділянки від 20 травня 1991 року для розміщення дачного кооперативу «Міжріччя»; передачі 240 га за актом передачі земельної ділянки від 20 грудня 1995 року для використання під індивідуальне житлове будівництво; передачі 0,49 га за актом передачі земельної ділянки від 12 вересня 2005 року до земель запасу Сінгурівської сільської ради; використання 540 га військовим радгоспом «Вінницький» (з обліку земель оборони не знято; том 15, а. с. 10, 29).

Згідно довідки Управління Держземагентства у Житомирській області від 18 червня 2015 року за № 8-603-0.3-7173/2-15 та від 12 червня 2015 року за № 8-603-0.5-6873/2-15 земельна ділянка, згідно форми 6-зем станом на 1 січня 2015 року, якою користується Відповідач (квартали № 9-24, № 28-35, № 9-46, № 83-85, № 100, № 114 Тригірського лісництва) орієнтовною площею 2170 га на територіях Денишівської, Буківської, Троянівської сільських рад обліковуються за Позивачем 2 (шифр рядка 76 - Міністерство оборони; том 15, а.с. 234).

Окрім того, колегія суддів зауважує, що судовим експертом Лазарчук В.В. загальну площу лісових кварталів в розмірі 2170,31 га та загальну площу 1810,0850 га їх накладення на землекористування Позивача 2, визначено на підставі матеріалів, наданих в електронному вигляді ДП «Поліськгеодезкартографія», яке розробило Відповідачу у 2004 році Технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) по Тригірському лісництву, яка містить відомості про земельні ділянки з кадастровими номерами, які внесено до Публічної кадастрової карти України з цільовим призначенням: для ведення лісового господарства (том 11, а.с. 41-890; том 15, а.с. 195 -199).

Вищий господарський суд України у своїй постанові від 2 жовтня 2008 року виходив з того, що земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Разом з тим, Вищий господарський суд України наголосив на необхідності сукупного застосування до вирішення спірних відносин статтей 23 та 30 Лісового кодексу України.

Заперечуючи проти позову, Відповідач посилався на пункту 5 розділу VIII «Прикінцевих положень» Лісового кодексу України про те, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, а також на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 21 січня 2015 року в цивільній справі № 6-224цс14, щодо застосування пункту 5 розділу VIII «Прикінцевих положень» Лісового кодексу України.

Водночас, колегія суддів вважає дані посилання Відповідача безпідставними, оскільки висновок Верховного Суду України, наведений в постанові від 21 січня 2015 року в цивільній справі № 6-224цс14, щодо застосування пункту 5 розділу VIII «Прикінцевих положень» Лісового кодексу України зроблено у спорі щодо користування земельною ділянкою наданою саме із земель лісогосподарського призначення, а не із земель інших категорій за основним цільовим призначенням згідно статті 19 Земельного кодексу України.

Разом з тим, колегія суддів констатує, що при вирішенні даного спору необхідно враховувати висновок Верховного Суду України у цивільній справі № 6-224цс14 саме в частині про пріоритетність норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства щодо регулювання земельних відносин, які виникають при використанні лісів.

Виконуючи вказівки, висвітлені в постанові Вищого господарського суду України від 2 жовтня 2008 року, судом встановлену ту обставину, що на спірній земельній ділянці розміщені житлові будинки та земельні ділянки, які були приватизовані працівниками Відповідача (котрі в свою чергу, були залучені до участі в спорі в якості третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України).

Також, колегія суддів відхиляє заперечення Відповідача відносно того, що Відповідач не є правонаступником Житомирської КЕЧ району, а тому не може вважатись землекористувачем спірної земельної ділянки, з наступних мотивів.

У частині 1 статті 141 Земельного кодексу України наведені підстави припинення права користування земельною ділянкою. Зокрема, у пункті "в" цієї частини такою підставою визначено припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

При цьому, Верховний Суд України у своїй постанові від 21 лютого 2011 року в адміністративній справі № 21-3а11, зауважує, що наведені приписи слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстави припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво.

Згідно Державного акту на право користування землею серії Б № 022537 від 1978 року суб`єктом землекористування визначено Житомирську КЕЧ району, правові основи діяльності якої визначались Положенням про квартирно-експлуатаційну службу Радянської Армії, затвердженим наказом Міністра оборони СРСР № 75 від 22 лютого 1977 року (том 3, а. с. 1-4).

У відповідності до статті 10 Закону України «Про збройні сили України» передбачено, що Збройним Силам України дозволяється господарська діяльність, якщо вона не позначається на їх боєготовності та боєздатності. Порядок здійснення господарської діяльності визначається Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 листопада 1992 року N 668 на виконання статті 10 Закону України «Про збройні сили України» постановлено, Міністерству оборони розробити разом з Міністерством економіки, Міністерством фінансів і Міністерством юстиції і до 1 березня 1993 року затвердити Положення про військове (корабельне) господарство.

З метою виконання постанови Кабінету Міністрів України від 28 листопада 1992 року N 668 «Про порядок здійснення господарської діяльності в Збройних Силах України» наказом Міністра оборони України від 16 липня 1997 року N 300 було затверджено Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, у якому під військовими частинами треба розуміти - частини, які входять до складу з`єднань, окремі частини, кораблі, установи, військово-навчальні заклади, об`єкти та організації Збройних Сил України, які ведуть своє господарство, а також адміністративно-господарські частини, відділення, відділи, управління та інші господарські підрозділи, органи військового управління відповідних рівнів, на які покладені завдання щодо матеріального та технічного забезпечення діяльності цих органів та їх особового складу.

Як було зазначено в постанові Вищого господарського суду України від 6 грудня 2007 року в цій справі, Житомирська квартирно-експлуатаційна частина заснована на державній власності і підпорядкована Міністерству оборони України, як органу управління її майном (том 3, а с. 220).

Довідка № 453 від 20 липня 2001 року про включення до ЄДРПОУ підтверджує , що станом на 20 липня 2001 року Житомирській квартирно-експлуатаційній частині району присвоєно ідентифікаційний код юридичної особи 08492505, що є наслідком виконання пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 3 травня 2000 року № 749 «Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб`єктів господарської діяльності у Збройних Силах» та наказу Міністра оборони України від 30 жовтня 2000 року за № 425 «Про затвердження Положення про порядок ведення реєстру військових частин як суб`єктів господарської діяльності» (том 14, а с. 115).

Довідкою № 101/05 від 22 листопада 2005 року з ЄДРПОУ підтверджено те, що станом на 22 листопада 2005 року Позивач 2 є юридичною особою з ідентифікаційним кодом 08492505 (том 14, а с. 116).

Відповідно до частини 2 статті 108 Цивільного кодексу України, у разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов`язки попередньої юридичної особи.

Таким чином, до Відповідача перейшли права Житомирської КЕЧ району як землекористувача за Державним актом на право користування землею серії Б № 022537 від 1978 року.

Також, розглядаючи дану справу по суті, колегією суддів відхиляється заперечення Відповідача (том 1, а.с. 63) про те, що Прокурором пропущено строк позовної давності на звернення до суду з цим позовом, з наступних підстав.

Відповідно до пункту 6.2 Рішення Конституційного Суду від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011, право на звернення до суду як складова права на судовий захист гарантується статтею 55 Конституції України та пов`язується з переконанням самої особи про наявність порушень її прав, свобод або інтересів і бажанням звернутися до суду

Конституційний Суд України у Рішенні від 9 липня 2002 року N 15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів наголосив, що кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Відповідно до частини 2 статті 95 Земельного кодексу України, порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Пунктом 2.9 Постанови Вищого господарського суду від 17 травня 2011 року № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» визначено, що за загальним правилом, способи захисту прав землекористувачів на земельні ділянки, визначені статтею 152 Земельного кодексу України, підлягають переважному застосуванню перед нормами Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.

Згідно пункту «б» частини 3 статті 152 Земельного кодексу України, захист прав юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Верховний Суд України у аналізі практики застосування судами статті 16 Цивільного кодексу України (лист від 01 квітня 2014 року), зазначив, що покладення обов`язку припинити дію, яка порушує право, як спосіб захисту цивільного права чи інтересу можливо щодо триваючого правопорушення, вчиненого іншою особою, яким створюють перешкоди в здійсненні суб`єктивного права.

Пунктом 1.3 Постанови Вищого господарського суду від 17 травня 2011 року № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», пунктом 11 Постанови Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року N 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» визначено, що позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою є належним способом захисту порушеного права землекористувача, у разі створення йому перешкод у здійсненні ним права користування земельною ділянкою.

У пункті 27 Постанови Верховного Суду України № 7 роз`яснено, що згідно зі статтею 257 Цивільного кодексу України, у спорах про захист прав власників та користувачів земельних ділянок застосовується позовна давність тривалістю у три роки, якщо інше не передбачено законом.

Оскільки, позов Прокурором подано до суду 13 травня 2004 року, а за змістом статті 4 Цивільного кодексу України земельні відносини є цивільними, судовий захист прав постійного землекористувача здійснюється також з врахуванням правил про позовну давність.

У статті 268 Цивільного кодексу України наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, оскільки у частині другій цієї статті передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. В деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі.

Позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України), оскільки, в такому разі йдеться про так зване «триваюче правопорушення». Отже, власник може пред`явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав. Обов`язковою умовою негаторного позову є існування порушення прав власника на час пред`явлення такого позову.

У постанові Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» роз`яснено, що суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому, на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом. Однак таке положення не означає відсутність у власника можливості подання позову про заборону порушення права власності, що можуть мати місце у майбутньому. Така можливість надається власнику частиною 2 статті 386 Цивільного кодексу України.

Як вбачається з вимог позовної заяви, Прокурор просить суд заборонити Відповідачу вести лісове господарство, використання лісового фонду на землях площею 2210 га, які належать Позивачу 1, та зобов`язати Відповідача звільнити самовільно зайняті землі на загальній площі 2210 га.

Таким чином, зважаючи на те, що Прокурор звернувся до суду саме з негаторним позовом - про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою на площі 2210га, то, виходячи із характерних особливостей даних позовних вимог на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності.

В свою чергу, позов про усунення порушень права землекористувача, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є землекористувачем, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право землекористування.

При цьому, обов`язком землекористувача не є доказування неправомірності дій відповідача. Вони припускаються такими, доки сам відповідач не доведе правомірність своєї поведінки.

Врахувуючи наведене, колегя суддів констатує, що правила про негаторний позов підлягають застосуванню у випадку порушення права користування земельною ділянкою.

Розглядаючи позовну вимогу Прокурора про заборону ведення лісового господарства, використання лісого фонду на землях Позивача 1 колегія суддів враховує таке.

Статтею 375 Цивільного кодексу України (що набрав чинності з 1 січня 2004 року) закріплено один з найважливіших принципів земельного права використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Однак, виділення категорій земель відповідно до їх цільового призначення, процедура встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок прерогатива земельного законодавства.

Відповідно до пункту 5 Указу Президії Верховної Ради УРСР від 26 грудня 1970 року «Про порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР» було встановлено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, прийняті до 1 січня 1971 року відповідними органами в межах їх компетенції, але не виконані до моменту введення в дію Земельного кодексу, підлягають виконанню у відповідності з вимогами цього Кодексу.

Крім того, які уже було зазначено вище в даній судовій постанові, в рішенні по справі № 45/326-50/136 було встановлено, що рішення, які були прийняті у 1945 році, відповідно до норм Земельного кодексу Української РСР (1970 року) вважаються такими, що створюють право у Позивача 2 на користування земельною ділянкою та право на яку їй відновлено. Таким чином, зазначені рішення підлягають виконанню шляхом видачі відповідного державного акту, що і було зроблено у 1978 році.

Згідно з постановою Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року № 562-XII «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» громадяни, підприємства, установи, організації, які мали у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Згідно пункту 5 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року N 563-ХII, передача земель у приватну та колективну власність, а також надання їх у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям у ході земельної реформи та закріплення їх прав власності або користування землею мала здійснюватись в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Згідно пункту 6 Постанови про земельну реформу, громадяни, підприємства, установи й організації, які мали у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію Земельного кодексу Української РСР, повинні були до 15 березня 1994 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачалося.

В подальшому пункт 6 Постанови про земельну реформу втратив чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 22 вересня 2005 року 5-рп/2005 у справі 1-17/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками).

З 1 січня 2002 року набрав чинності Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III.

Пункт 6 Розділу Х «Перехідних положень» Земельного кодексу України зобов`язував юридичних осіб, які мали у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не могли мати їх на такому праві, до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

В подальшому пункт 6 Розділу Х «Перехідних положень» Земельного кодексу України 2001року втратив чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 в справі 1-17/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками).

В свою чергу, визнаючи такими, що не відповідали Конституції України положення пункту 6 Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року N 563-ХII та пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, Конституційний Суд України дійшов, серед іншого, наступних висновків:

· юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою;

· у пункті 6 Перехідних положень Кодексу йдеться про переоформлення права власності або оренди юридичними особами; переоформлення має два значення: повторити оформлення і оформити заново, за новими правилами;

· підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт; Земельний кодекс України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки;

· право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством;

· права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені).

Оскільки, за приписами статті 92 Земельного кодексу України 2001 року права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набували, зокрема, установи, що належали до державної власності, а тому на Позивача 2 не поширювалась дія пункту 6 Розділу Х «Перехідних положень» Земельного кодексу України, а надане їй право користування земельною ділянкою для державних потреб зберігалось у повному обсязі.

Колегія суддів, вважає безпідставним твердження Відповідача, висвітлені в апеляційній скарзі, відносно того, що таке використання Позивачем 2 спірної ділянки, призвело до зміни її цільового призначення з земель лісогосподарського призначення до земель оборони.

Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України (2001 року), землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; а також землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії згідно з частиною першою статті 20 Земельного кодексу України здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Кожна категорія земель має узагальнене цільове призначення, що визначає специфіку її особливого правового режиму.

Відповідно до статті 77 Земельного кодексу України, з дати набрання ним чинності землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України.

Відповідно до статті 1 Закон України «Про землеустрій», за змістом статті 77 Земельного кодексу України, землі оборони є підвидом категорії земель «землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони, іншого призначення», однак із власним цільовим призначенням

Землі, які обслуговують потреби оборони, характеризуються певними специфічними рисами. Вони можуть використовуватися лише за цільовим призначенням, яке було визначено рішенням про надання земельної ділянки у користування.

Такі землі завжди розташовуються в межах земель інших категорій , оскільки призначені для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України.

Оскільки, як вбачається з нормативно-правових актів, право землекористування Позивача 2 (у розмінні статті 1 Закону України «Про використання земель оборони») виникло на підставі рішень виконкому Житомирської Облради депутатів трудящихся від 9 квітня 1945 року № 518, 519 і від 2 червня 1945 року № 1020 та постанови Ради народних комісарів Української РСР від 6 липня 1945 року № 429/0037 «Про відновлення права Київському, Харківському і Львівському Військовим Округам на користування земельними ділянками, відведеними під аеродроми, полігони, стрільбища, табори і учбові поля до Вітчизняної війни», то приписи статті 20 Земельного кодексу України 2001 року стосовно того, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади не застосовуються, оскільки, не мають зворотної дії у часі по відношенню до рішень, які були прийняті у 1945 році.

Таким чином, землі для державних потреб загальною площею 15724,80 га в межах згідно з планом землекористування Державного акту на право користування землею серії Б № 022537 від 1978 року, виданого Позивачу 2 з 1945 року, в том числі, покриті лісом, є саме тією земельною ділянкою, яка за своїм цільвим використанням відноситься до земель оборони, й котра була надана Позивачу 2 для використання військовими частинами Позивача 1 для виконання ними своїх завдань, мети та досягнення відповідних результатів.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про використання земель оборони», військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Законом України «Про використання земель оборони», не передбачено можливість набуття юридичними особами, які не є військовими частинами в розумінні статті 1 цього Закону, права вести лісове господарство на землях оборони.

У частині 2 статті 3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» передбачено, що перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам, визначається Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2000 року N 1171 затверджено Перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам Збройних Сил, відповідно до якого військовим частинам дозволяється здійснювати лісозаготівлі та надавати послуги, пов`язані з лісовим господарством.

Відповідно до підпункту 1.1 Положення про порядок ведення лісового господарства у лісах, що знаходяться на землях, наданих для потреб оборони, (затвердженого наказом Міністра оборони України № 22 від 21 січня 1997 року), ліси на землях, наданих для потреб оборони є частиною лісового фонду України (том 1, а.с. 37-38).

Згідно Положення про порядок ведення лісового господарства у лісах, що знаходяться на землях, наданих для потреб оборони, право вести лісове господарство у лісах на землях оборони, та використовувати лісові ресурси, мають постійні лісокористувачі Міністерства оборони України, до яких, в даному випадку, Відповідач й не належить.

При цьому, Позивач 2 як військова частина є суб`єктам права користування землями, наданими для потреб оборони, а тому при вирішенні цього спору, який є земельним, доводи Відповідача про відсутність у Позивача 2 статусу лісокористувача є безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу.

Колегія суддів відхиляє твердження Відповідача про те, що Позивач 2 як війська частина не може бути носієм охоронного зобов`язання щодо збереження об`єктів природно-заповідного фонду, які частково розташовуються в межах її землекористування (згідно висновку судової земельно-технічної експертизи № 60/12-14 від 22 грудня 2014 року).

Оскільки, відповідно до частини 4 статті 2 Закону України «Про використання земель оборони», військові частини зобов`язані використовувати надані їм земельні ділянки відповідно до вимог природоохоронного законодавства, а відповідно до частини 2 статті 5 Закону України «Про використання земель оборони» на землях оборони встановлюються природоохоронні обмеження щодо використання земель відповідно до закону.

Як встановлено в судових актах в справі № 45/326-50/136 (том 8, а. с. 66-67), у Відповідача не виникало права на користування лісовими угіддями на спірній земельній ділянці, а безпідставне фактичне користування лісовими угіддями відповідних прав у Відповідача не створює.

Що ж стосується посилань Відповідача, як на законну підставу користування даною земельною ділянкою, на розпорядження Житомирської районної державної адміністрації № 48 від 26 січня 2005 року, то колегія судду вважає їх безпідставними з огляду на таке.

Розпорядженням Житомирської районної державної адміністрації № 48 від 26 січня 2005 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою по встановленню зовнішніх меж земельних ділянок і виготовлення Державних актів на право постійного користування землею Житомирському держлісгоспу (Тригірське лісництво)" (том 2, а. с. 90), було вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою по встановленню зовнішніх меж земельних ділянок і виготовлення Державних актів на право постійного користування землею Відповідачу, якими підприємство постійно користується загальною площею 5269,3547 га, в тому числі по сільських радах.

Відповідно до статтей 19 та 20 Земельного кодексу України, спірна земельна ділянка, котра покрита лісами, була уже надана в користування Позивачу 2, на підставі Державного акта, що стало підставою для віднесення її до земель оборони, а тому районна державна адміністрація відповідно до частини 3 статті 122 Земельного кодексу Кодексу не мала повноважень розпорядитися цією земельною ділянкою шляхом надання її Відповідачу для ведення лісового господарства.

У статті 21 Земельного кодексу України передбачено, що порушення порядку зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади про надання (передачу) земельних ділянок юридичним особам.

Актами, що не відповідають законодавству України, можуть бути акти центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або будь-яких інших органів, які за своїм статусом не є державними.

При вирішенні даної справи, колегією суддів враховується заявлене Прокурором клопотанням від 30 листопада 2015 року № 6624 про вихід суду за межу позовних вимог при винесенні рішення на підставі пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України, а саме:

· заборонити Відповідачу ведення лісового господарства, використання лісового фонду на землях оборони в 2210 гектарів, які на праві користування, на підставі державного акту на право користування землею серія Б № 022537, належать Позивачу 1 в особі Позивача 2;

· зобов`язати Відповідача звільнити захоплені ним самоправно 2210 гектарів земель оборони, які належать на праві користування, на підставі державного акту на право користування землею серія Б № 022537, Позивачу 1 в особі Позивача 2, на яких знаходяться лісові квартали за № 9, № 10, № 11, № 12, № 13, № 14, № 15, № 16, № 17, № 18, № 19, № 21, № 22, № 23, № 24, № 28, № 29, № 30, № 31, № 32, № 33, № 34, № 35, № 39, № 40, № 41, № 42, № 43, № 44, № 45, № 46, № 83, № 84, № 85, № 100, № 114.

В обґрунтування підстав для звернення до суду з даним клопотанням Прокурор посилається на те, що ним не в повному обсязі зазначена земельна ділянка на якій Відповідачем самовільно ведеться лісове господарство на землях оборони, що в свою чергу підтверджує висновок судової земельно-технічної експертизи № 285/15 від 28 жовтня 2015 року (том 16, а. с. 27-28).

Розглянувши дане клопотання Прокурора, про вихід суду за межі позовних вимог, на підставі пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України (том 16, а.с. 27-28), господарський суд дійшов висновку про задоволення його частково, з врахуванням наступного.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог за одночасної наявності двох умов: по-перше, якщо це потрібно для захисту прав і законних інтересів позивача або третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору і, по-друге, за наявності відповідного клопотання заінтересованої сторони.

При цьому, як роз`яснено у пункті 2 Постанови Вищого господарського суду України від 23 березня 2012 року № 6 «Про судове рішення», рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з`ясуванні, зокрема, такого: чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Між тим, як вбачається з матеріалів справи, в судовому висновку № 302/15 додаткової судової земельно-технічної експертизи від 10 грудня 2015 року встановлено, що: лісові квартали № 30, № 31 та № 84 враховані в площу земельної ділянки 2170,31 га та не враховані в площу 1810,0850га, яку слід читати 1902,4495 га. З врахуванням цього факту лісові квартали Відповідача № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 19, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 28, № 29, № 32, № 33, № 34, № 35, № 39, № 40, № 41, № 42, № 43, № 44, № 45, № 46, № 83, № 85, № 100, № 19 (частково), 13 (частково), 18 (частково) та лісові квартали № 30, № 31 та № 84 накладаються на межі землекористування Позивача 2 площею 2126,3431 га (том 16, а с. 70).

А відтак, з врахуванням встановленого у висновку судової земельно-технічної експертизи, колегія суду дійшла висновку, що клопотання Прокурора (щодо врахування при винесенні рішення лісових кварталів № 30, № 31 та № 84) є обґрунтованим, оскільки останні накладаються на землі оборони в межах загальної площі 2126,3431 га, яка є меншою за площу накладання, згідно заяви про уточнення позовних вимог від 1 березня 2005 року № 679 (2210 га).

Колегія суддів вважає підставним, при розгляді позовної вимоги Прокурора про заборону ведення лісового господарства, зазначити при винесенні остаточного рішення за результатами розгляду даної вимоги - площу лісових кварталів, яка визначена судовим експертом на підставі каталогу координат поворотних точок по результатам проведення робіт по інвентаризації земель лісового фонду Тригірського лісництва в електронному вигляді, визначених ДП «Поліськгеодезкартографія» (на підставі укладеного з Відповідачем договору на проведення проектно-вишукувальних робіт від 3 липня 2002 року). Відтак, площа лісових кварталів за матеріалами лісовпорядкування 2008 року, при вирішенні цього спору не враховується.

При цьому, поданий Відповідачем, як доказ затвердження матеріалів лісовпорядкування 2008 року в порядку, встановленому статтею 48 Лісового кодексу України, протокол засідання лісовпорядної комісії Житомирського обласного управління лісового і мисливського господарства з розгляду проекту організації та розвитку лісового господарства ДП «Житомирський лісгосп», складений за матеріалами лісовпорядкування 2008-2009 років Київською лісовпорядною експедицією ВО «Укрдержліспроект» юридичного значення при вирішенні цього спору немає, оскільки даний протокол не породжує будь-яких юридичних наслідків та не є підставою для встановлення відповідних відносин чи фактів (том 13, а. с. 228).

Крім того, також обґрунтованим є клопотання Прокурора врахувати при винесенні рішення, що землі оборони загальною площею 2126,3431 га, належать на праві користування Позивачу 2 на підставі Державного акту на право користування землею серії Б № 022537.

Оскільки, як уже було зазначено вище в даній судовій постанові, Державний акт на право користування землею серії Б № 022537 виданий у 1978 році Позивачу 2, підтверджує право безстрокового користування землею для державних потреб загальною площею 15724,80 га в межах згідно з планом землекористування. Будь-які зміни у площі землекористування до державного акту не внесені.

Судовою колегією встановлено, що земельна ділянка загальною площею 15724,80 га для державних потреб як у Державному реєстрі земель, так і Державному земельному кадастрі, не реєструвалась, кадастровий номер останній не визначався та, відповідно, не присвоювався. Межі землекористування встановлені лише на плані зовнішніх меж землекористування Державного акту на право користування землею серії Б № 022537 від 1978 року.

У висновку № 285/15 судової земельно-технічної експертизи від 28 жовтня 2015 року встановлено, що зміни, що відбулися у землекористуванні за Державним актом на на право користування землею серією Б № 022537, виданим Позивачу 2 у 1978 році загальною площею 15724,8 га, не вплинули на його межі в натурі (на місцевості) у спірній частині загальною площею 1810,0850га (згідно висновку № 302/15 додаткової судової земельно-технічної експертизи від 10 грудня 2015 року - 1902,4495 га), на яку накладаються лісові квартали Відповідача № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 33, № 34, № 35, № 43, № 44, № 45, № 46, № 85, № 83, № 100, № 114, № 28, № 39, № 29, № 32, № 40, № 41, № 42, № 19 (частково), № 13 (частково), № 18 (частково) та лісові квартали № 30, № 31 та № 84 (том 16, а с. 12).

Згідно зі статтею 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр», відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі відповідної документації із землеустрою щодо формування земельних ділянок - у випадках, визначених статтею 79 -1 Земельного кодексу України, при їх формуванні.

Відповідно до статті 79- 1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Частиною 2 Розділу VII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про Державний земельний кадастр» передбачено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).

Положеннями частин 1, 2 статті 55 Закону України «Про землеустрій» передбачено, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів; встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Відтак, враховуючи вищенаведені норми діючого законодавства України, при вирішенні рішення у справі необхідно викладати резолютивну частину таким чином, щоб відбулося досягнення кінцевого результата по справі, для досягнення котрого й відбулося звернення Позивача до суду, а саме - відновлення порушених прав (Позивача 2) при його виконанні в межах, згідно з планом землекористування Державного акту на право користування землею серії Б № 022537 від 1978 року.

Підсумовуючи усе вищезазначене, колегія суддів вважає за необхідне зосередитися на тій обставині, що відповідно до Державного акта Б № 022537, Позивачу 2 було надано речове право на безстрокове та безоплатне користування Позивачу 2 саме земельною ділянкою, межі котрої, визначені, згідно плану землекористування, та яка в певних місцях була покрита лісовим масивом.

При цьому, в даному випадку вбачається, що Відповідач не розмежовує об`єкт речового права, а саме, в нашому випадку - земельну ділянку, котра надана Позивачу 2 саме для державних потреб та земельну ділянку, як її позиціонує Відповідач, саме лісового фонду України.

Отже, в даному випадку не вбачається набуття Позивачем 2 права на користування лісовим фондом та отриманням земельної ділянки саме для ведення лісового господарства, а вбачається набуття Позивачем 2 на законих підставах безоплатного та безстрокового права на користування землею, котра за цільовим використанням відноситься до земель оборони, для державних потреб.

Адже, першопочатково та й в послідуючому дані відносини повинні регулюватися Земельним кодексом України, оскільки Позивачу 2 надавалася просто земельна ділянка, при цьому, будь-яким іншим документом не зазначалося про розташування на ній лісового фонду України, та особливий її статус, відповідно, розташування на ній лісу уже само по-собі й передбачало окрім іншого й веденення Позивачем 2 лісового господарства.

З Лісового кодексу України вбачається розмежування дефініцій лісу, лісової ділянки, земельної лісової ділянки. При цьому, об`єктом лісових відносин може бути окремо як лісовий фонд так і окремі лісові ділянки.

Зважаю, що відносини з приводу користування Позивачем 2 спірною земельною ділянкою, виникли саме на підставі Державного акта, котрий по відношенню до інших документів (протоколів лісовпордякованих нарад) є правовстановлюючим документом, який засвідчує саме право Позивача 2 на безстрокове та безоплатне користування земельною ділянкою, наданою саме для державних потреб і віднесеною до земель оборони в площинні дійсності даного акта та зважаючи на відсутність у Відповідача будь-якого документа, котрий підтверджує законне та підставне право користування саме лісовим фондом, а не даною земельною ділянкою, колегія суддів вважає безпідставним та незаконним ведення лісового господарства на наданій Позивачу 2 земельній ділянці.

Окрім того, Відповідачем не спростовано того факту, що чинним законодавством України чітко унормовано той факт, що право користування лісами (будь-то постійне чи тимчасова, приватне) посвідчується саме державним актом на право постійного користування земельною ділянкою наданою цілеспрямовано а саме для ведення лісового господарства. При цьому, виходячи з позиції закону даний документ вважається саме тим документам котрий і встановлює та надає право на ведення лісового господарства, тобто є правовстановлюючим в правовму полі.

Що ж стосується посилань Відповідач на пункт 5 прикінцевих та перехідних положень Лісового кодексу України, а саме те, що: до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, то колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, котрі засвідчують факт надання саме спірної земельної ділянки Відповідачу.

З урахуванням вищенаведених положень законодавства, встановлених обставин справи, дослідження доказів у їх сукупності, колегія суду зазначає, що позовні вимоги Прокурора в інтересах держави в особі Позивача 1 та Позивача 2 про заборону Відповідачу ведення лісового господарства, є підставними та обґрунтованими.

Крім того, колегія суду констатує, той факт, що Прокурором доведено належними та допустимими доказами в розрізі статтей 32-34 Господарського процесуального кодексу України, що Позивач 2 на законних підставах користується земельною ділянкою наданою для державних потреб, і саме Позивач 2, зважаючи на покрив спірної земельної ділянки в деяких кварталах лісовим масивом, має право в тому числі й на ведення на ній лісового господарства, адже з наявних в матеріалах справи доказів вбачається правовий статус предмету спору, а сам земельна ділянка надана для державних потреб, так як і вбачається існування спеціального суб`єкта Третьої особи 1, уповноваженої на ведення лісового господарства на спірній земельній ділянці.

Відтак, колегія суду дійшла висновку про задоволення позовних вимог Прокурора в частині заборони Відповідачу на ведення лісового господарства на земельній ділянці, котра відповідно до Державного акта належить Позивачу 2 у вищезазначених лісових кварталах.

Дане рішення в цій частині було прийняте місцевим господарським судом.

Відповідно залишаючи дане рішення без змін в цій частині, колегія суду відмовляє в задоволенні апеляційної скарги Відповідача щодо скасування рішення суду в цій частині.

При цьому, колегія суддів відмовляє Прокурору у позові щодо заборони використання лісового фонду, оскільки як уже було встановлено вище в даній судовій постанові та в правовому полі статтей 19, 57 Земельного кодексу України, предметом судового розгляду та й в цілому об`єктом використання є саме земельні ділянки (покриті в певних кварталах лісовим масивом), а не використання лісового фонду.

Крім того, частиною 6 статті 2 Закону України «Про використання земель оборони» передбачено право власників або користувачів земельних ділянок, які межують із земельними ділянками, наданими військовим частинам, вимагати встановлення земельних сервітутів відповідно до закону.

При цьому, суб`єктами використання земельних ділянок лісового фонду та лісових ресурсів в розумінні статті 57 Земельного кодексу України є спеціалізовані державні або комунальні лісогосподарські підприємства, а також підприємства, установи та організації, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Окрім того, зважаючи на задоволення позовної вимоги про заборону ведення лісового господарства колегія судду апріорі не вбачає доцільності, зважаючи на те, що ведення лісового господарства й неможливе без використання лісового фонду, в задоволенні даної позовної вимоги зважаючи на її дублювання.

Відтак, судова колегія відмовляє Прокурору у позові в частині заборони Відповідачем використовувати лісовий фонд на землях площею 2210 га, які належать Позивачу 1.

Що ж стосується позовної вимоги про зобов`язання Відповідачу звільнити захоплені ним самовільно 2210 гектарів земель оборони, на яких знаходяться лісові квартали за № 9, № 10, № 11, № 12, № 14, № 15, № 16, № 17, № 19, № 20, № 21, № 22, № 23, № 24, № 28, № 29, № 32, № 33, № 34, № 35, № 39, № 40, № 41, № 42, № 43, № 44, № 45, № 46, № 83, № 85, № 100, № 19, № 13, № 18, № 30, № 31, № 84 (в редакції клопотання від 30 листопада 2015 року № 6624 вих.-15 про вихід суду за межі позовних вимог), то колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини 1 статті 212 Земельного кодексу України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Згідно з частиною 2 статті 212 Земельного кодексу України, приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Частиною 3 статті 212 Земельного кодексу України визначено, що повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Зі змісту сттаті 212 Земельного кодексу України в цілому вбачається, що самовільне зайняття земельної ділянки, означає фактичне використання земельних ділянок без відповідних правових підстав. При цьому таке використання має за своїм характером виключати можливість нормального користування земельною ділянкою з боку інших осіб.

Стаття 152 Земельного кодексу України передбачає одним із способів захисту порушеного права відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав.

Таким чином, особа, що використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої, повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан (а точніше у попередній стан), включаючи знесення будинків, будівель і споруд, за власний кошт.

При цьому, самовільне зайняття земельної ділянки означає не заволодіння нею, а створення більших чи менших перешкод власникові чи іншому законному володільцю у користуванні нею. Відповідно, реалізація захисту самовільно захопленого об`єкту також передбачає й застосовування негаторного позову про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, однак, даний спосіб захисту передбачає зазначення конкретного способу усунення таких перешкод, зокрема, шляхом знесення будинків, будівель і споруд.

При цьому, оцінюючи наявні у справі докази, зокрема, рішення 9 сесії 23 скликання Житомирської обласної ради від 19 серпня 1999 року про розподіл території підприємств об`єднання «Житомирліс» за лісовими кварталами та лісотаксовими розрядами, відповідно до якого за Тригірським лісництвом закріплено квартали № 1-46, № 80-85, № 47-56, № 59-62, № 65-79, № 86-114, № 115-122, колегія суддів не вбачає у таких діях Відповідача самовільного зайняття земель оборони на площі 2126,3431 га ( том 1, а. с. 67 -77, 80, том 2, а.с. 50-52).

У висновку № 285/15 судової земельно-технічної експертизи від 28 жовтня 2015 року встановлено, що в межах плану землекористування за Державним актом на право користування землею серією Б № 022537, виданим Позивачу 2 у 1978 році загальною площею 15724,8 га, а саме у спірній частині загальною площею 1810,0850 га (згідно висновку № 302/15 додаткової судової земельно-технічної експертизи від 10 грудня 2015 року - 1902,4495 га), розташовуються будівлі та споруди Відповідача, що частково попадають як на 13-ий, так і на 20-ий квартал Тригірського лісництва (том 16, а.с. 12).

Оскільки, стаття 96 Земельного кодексу України, зобов`язувала землекористувачів забезпечувати використання землі за цільовим призначенням, Прокурором не доведено, яким саме чином Відповідач на землях оборони побудував будівлі та споруди.

Що ж стосується посилань Позивача 1 в своїй апеляційній скарзі, як на підставу задоволення позовних вимог в частині звільнення земельної ділянки, на ту обставину, що на спірній земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомості, то колегія суддів зазначає таке.

З матеріалів справи вбачається, що дійсно Третім особам були видані Державні акти на право приватної власності на землю для ведення особистого селянського господарства, водночас зважаючи на дійсність даних Державних актів (та невизнання їх недійсними в судовому порядку) та зважаючи на те, що, зокрема, й рішення суддів повинні бути спрямовані на забезпечення принципів цілісності, недоторканості, непорушності інституту приватної власності в контексті того, що прийняте рішення суду повинно бути таким, що забезпечує його реальне виконання, колегія суддів не вбачає законних способів реального виконання, в разі задоволення позовних вимог, рішення суду в цій частині.

При цьому, суд наголошує на тому, що в даній справі позовні вимоги розглядаються лише до відповідача, а не до Третіх осіб (котрі між іншим є фізичниими особами, і позов до яких може розглядатися в судах загальної юрисдикції, а не в господарському судочинстві).

Крім того, колегія суду констатує, той факт, що Прокурором не доведено належними та допустимими доказами (в розрізі статтей 32-34 Господарського процесуального кодексу України) з матеріалів справи не вбачається, що будівництво будівель та споруд Відповідачем у 13 та 20 лісових кварталах, які знаходяться на землях оборони на площі 2126,3431 га було самочинним.

Відтак, підсумовуючи усе вищеописане, позовна вимога про зобов`язання Відповідача звільнити захоплені ним самовільно 2210 гектарів земель оборони, є безпідставною та необґрунтованою, а тому колегія суду відмовляє в задоволенні даної позовної вимоги Прокурора.

Дане рішення в цій частині було прийняте місцевим господарським судом.

Відповідно залишаючи дане рішення без змін в цій частині, колегія суду відмовляє в задоволенні апеляційної скарги Позивача 1.

Водночас, колегія суду оцінює всі докази в сукупності, і відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили, а тому при винесенні даного рішення апеляційний господарський суд досліджував всі обставини справи в їх сукупності та здійснював оцінку кожного доказу.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

З огляду на усе вищеописане у даній судовій постанові, колегія суддів вважає, що посилання Позивача 1 та Відповідача, висвітлені ними в апеляційних скаргах, є необґрунтованими, документально не підтвердженими (відсутність будь-яких доказів щодо наявності правових підстав для ведення лісового господарства на земельній ділянці, наданій Позивачу 2 на законних підставах та підставності звільнення, на думку Позивача 1, самовільно захоплених Відповідачем 2210 земель оборони), такими, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, а відтак, суд констатує, що Позивач 1 та Відповідача, в порушення вимог статтей 32,33 Господарського процесуального кодексу України, не довели тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх позовних вимог та заперечень, висвітлених в апеляційних скаргах.

З огляду на усе вищевисвітлене у даній судовій постанові, Рівненський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення господарського суду Житомирської області слід залишити без змін, а апеляційні скарги Позивача 1 та Відповідача без задоволення.

Судові витрати за подачу апеляційних скарг, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд залишає за Позивачем 1 та Відповідачем.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Житомирське лісове господарство" - залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу Міністерства оборони України - залишити без задоволення.

3. Рішення господарського суду Житомирської області від 16 грудня 2015 року в справі №12/364"НМ" - залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

5. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

6. Справу № 12/364"НМ" повернути господарському суду Житомирської області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Філіпова Т.Л.

СудРівненський апеляційний господарський суд
Дата ухвалення рішення29.03.2016
Оприлюднено28.09.2022
Номер документу56844926
СудочинствоГосподарське

Судовий реєстр по справі —12/364"нм"

Ухвала від 12.10.2007

Господарське

Вищий господарський суд України

Першиков Є.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні