Ухвала

від 01.06.2016 по справі 826/3498/15

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 червня 2016 року м. Київ К/800/26157/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Лосєва А.М., Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М., розглянувши в попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

на постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 17 квітня 2015 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2015

у справі № 826/3498/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Укрпромвпровадження»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення- рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробниче підприємство «Укрпромвпровадження» (надалі - позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (надалі - відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №1510/26552209 від 31 жовтня 2014 року.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2015 року, адміністративний позов задоволено повністю.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 квітня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2015 року і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити позивачу у задоволені позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства під час здійснення фінансово-господарських взаємовідносин з ТОВ «Альшар Груп» за червень 2014 року, ТОВ «Укр-фінанс проект», ТОВ «БА «Столиця» за липень 2014 року. За результатами перевірки складено акт від 10 жовтня 2014 року №939/26-55-22-09/35141676.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог: п. 185.1 ст.185, п.198.1, п.198.3, п.198.6 ст.198 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено суму податку на додану вартість на 3245086,60 грн.

Підставою для вказаних висновків відповідача, стала відсутність, на його думку, реального виконання господарських операцій позивача з його контрагентами.

У зв'язку із виявленими порушеннями, на підставі акта перевірки відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення від 31 жовтня 2014 року №1510/26552209, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку додану вартість на 4867631,00 грн., у тому числі на 3245087,00 грн. - за основним платежем, на 1622544,00 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

За результатом адміністративного оскарження вказане податкове повідомлення-рішення залишено без змін, а скарги позивача - без задоволення.

Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту "а" пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пункт 198.2 названої статті встановлює, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який діяв у весь період діяльності позивача, що підлягав перевірці, встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній, зокрема, у постанові від 27 жовтня 2015 року у справі № 826/661/14 (№ 21-1539а15).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що основним видом діяльності позивача є неспеціалізована оптова торгівля, оптова торгівля іншими проміжними продуктами.

В перевіряємому періоді позивачем укладено договори поставки з: ТОВ «Альшар Груп» та ТОВ «БА «Столиця». На підтвердження реальності укладеного правочину позивачем надано: податкові накладні, видаткові накладні, технічні паспорти якості, сертифікати якості, банківські виписки.

Придбану продукцію в подальшому частково реалізовано позивачем контрагентам-покупцям, що підтверджується відповідними первинними документами, які належним чином досліджено судами попередніх інстанцій. На підтвердження економічної доцільності укладення вказаних правочинів позивачем надано розрахунки ціни придбаного та проданого товару.

Частина нереалізованого позивачем товару знаходилась на складі позивача, на підтвердження чого надано акт інвентаризації товарів на складі від 01 серпня 2014 року №7.

На підтвердження наявності у позивача фізичних, технічних та технологічних можливостей для транспортування, зберігання товару останній надав копії свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів, копію сервісного паспорту автонавантажувача, копію ліцензій на надання послуг з перевезення пасажирів, небезпечних вантажів, багажу автомобільним транспортом та операцій з прекурсорами, копію договору оренди нежитлового приміщення №14/1-юр від 01 січня 2014 року, акт прийому-передачі в оренду нежитлового приміщення, списки працівників складу.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на акти про неможливість проведення зустрічних звірок контрагентів позивача, якими встановлено, зокрема, відсутність останніх за місцем знаходження. Колегія суддів такі доводи до уваги не бере, оскільки вказані акти фіксують лише факт неможливості проведення зустрічних звірок та не можуть давати оцінку реальності здійснених господарських відносин. Натомість їх оцінка повинна даватись на підставі комплексного всебічного аналізу матеріалів справи та фактичних обставин, що і було належним чином здійснено судами першої та апеляційної інстанцій.

Крім того, порушення контрагентами позивача вимог податкового законодавства не може спричиняти негативні наслідки для позивача. Зазначена позиція також збігається із висновками Європейського суду з прав людини у справах «Інтерсплав» проти України (2007 рік, заява № 803/02), «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) і «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії (2010 рік, заява № 6689/03).

Фактичне виконання господарських зобов'язань підтверджується первинними документами, які належним чином досліджено судами першої та апеляційної інстанцій, укладені правочини відповідають економічному змісту та діловій меті, отримані блага використані позивачем у власній господарській діяльності, а здійснені господарські операції спричинили зміни в структурі його активів.

В касаційній скарзі відповідач посилається на відсутність у позивача первинних документів по взаємовідносинах з ТОВ «Укр-фінанс проект».

Колегія суддів не бере до уваги вказані доводи, з огляду на наступне.

Під час розгляду справи судом першої інстанції позивач зазначив, що не мав фінансово-господарських відносин з ТОВ «Укр-фінанс проект» та пояснив, що у податковій декларації з податку на додану вартість за липень 2014 року у рядку 5 розділу ІІ додатку №5 помилково вказав індивідуальний податковий номер даного товариства.

27 листопада 2014 року позивач подав уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок за липень 2014 року з додатком 5, у якому відобразив заміну помилково внесеного індивідуального податкового номера ТОВ «Укр-фінанс проект» на індивідуальний податковий номер контрагента ТОВ «Еліт Технолоджи».

Відповідно до п. 50.1 ст. 50 Податкового кодексу України, у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинною на час подання уточнюючого розрахунку.

Згідно з частиною 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність факту порушення позивачем податкового законодавства та про неправомірність оскарженого податкового повідомлення-рішення.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м.Києві залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 17 квітня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02 червня 2015 року у справі № 826/3498/15 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис)А.М. Лосєв Судді: (підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна