Постанова

від 14.06.2016 по справі 910/32116/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" червня 2016 р. Справа№ 910/32116/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Федорчука Р.В.

Тарасенко К.В.

за участю представників сторін відповідно до протоколу судового засідання від 14.06.2016 року

розглянувши апеляційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Укртехнозбут» та Фонду державного майна України на рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року

по справі №910/32116/15 (суддя - Пригунова А.Б.)

за позовом Фонду державного майна України

до товариства з обмеженою відповідальністю «Укртехнозбут»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні

позивача - Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної Війни 1941-1945»

про розірвання договору, виселення та стягнення 22 692, 46 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року у справі № 910/32116/15 позов Фонду державного майна України задоволено частково. Виселено товариство з обмеженою відповідальністю «Укртехнозбут» із приміщення площею 15,25 кв.м., яке розташоване по пров. Заперечному, 2 у місті Києві та знаходиться на балансі Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної Війни 1941-1945». В іншій часині у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю «Укртехнозбут» на користь Фонду державного майна України судовий збір у розмірі 1 218,00 грн.

Не погодившись з прийнятим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю «Укртехнозбут» звернулось з апеляційного скаргою до Київського апеляційного господарського суду, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.02.2016 року у складі колегії суддів: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Куксов В.В., Тарасенко К.В. апеляційну скаргу ТОВ «Укртехнозбут» прийнято до провадження та призначено до розгляду.

Крім того, не погоджуючись з рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року по справі №910/32116/15 Фонд державного майна України також подав до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог Фонду щодо стягнення заборгованості з орендної плати та пені з підстав нікчемності додаткового договору № 109 від 11.03.2009 року до договору оренди від 13.12.2005 року № 485 та прийняти в цій частині нове рішення, яким припинити провадження у справі.

Обгрунтовуючи апеляційні скарги, позивач та відповідач послалися на те, що судом першої інстанції під час прийняття рішення по справі неповністю з'ясовано обставини справи, що мають значення для справи в зв'язку з чим судом прийнято невірне рішення.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.04.2016 року апеляційну скаргу Фонду державного майна України прийнято до провадження, та призначено до розгляду.

Відповідно до протоколів автоматичної зміни складу колегії суддів від 13.04.2016 року у зв'язку з перебуванням судді Куксова В.В. у відпустці, визначено для розгляду апеляційних скарг ТОВ «Укртехнозбут» та Фонду державного майна України новий склад суду: головуючий суддя - Тищенко О.В., судді: Федорчук Р.В., Тарасенко К.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.04.2016 року справу №910/32116/15 прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Тищенко О.В, судді: Федорчук Р.В., Тарасенко К.В., та апеляційні скарги ТОВ «Укртехнозбут» та Фонду державного майна України об'єднано в одне апеляційне провадження.

У судових засіданнях 22.03.2016 року, 13.04.2016 року, 24.05.2016 року та 14.06.2016 року представник Фонду державного майна України надав суду свої пояснення по справі в яких, підтримав подану позивачем апеляційну скаргу на підставі доводів зазначених у ній. Щодо поданої апеляційної скарги ТОВ «Укртехнозбут» представник позивача просив її задовольнити частково та рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення заборгованості з орендної плати та пені з підстав нікчемності додаткового договору № 109 від 11.03.2009 року до договору оренди від 13.12.2005 року № 485 та прийняти в цій частині нове рішення, яким припинити провадження у справі.

Представник ТОВ «Укртехнозбут» у судових засіданнях 22.03.2016 року, 13.04.2016 року та 14.06.2016 року також надав суду свої пояснення по справі в яких підтримав подану відповідачем апеляційну скаргу у повному обсязі на підставі доводів зазначених у ній та просив суд апеляційної інстанції скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, та прийняти нове рішення суду яким відмовити позивачу у задоволенні позову. Крім того, представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги Фонду державного майна України. Також, представник відповідача звернув увагу суду на те, що ТОВ «Укртехнозбут» повністю сплатило орендну плату за спірним договором та заборгованість відсутня.

Представник третьої особи - Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної Війни 1941-1945» у судових засіданнях суду апеляційної інстанції 22.03.2016 року, 13.04.2016 року та 24.05.2016 року також надав суду апеляційної інстанції свої пояснення по справі в яких, зазначив, що у вирішенні даної справи покладається на розсуд суду. При цьому, у судове засідання 14.06.2016 року представник третьої особи не з'явився про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Враховуючи викладене, заслухавши думку представників позивача та відповідача що з'явилися у судове засідання, колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням ст. 75 ГПК України вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної Війни 1941-1945», оскільки третя особа, про дату та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, участь представників що не з'явились у судовому засіданні 14.06.2016 року, судом обов'язковою не визнавалась, клопотань про відкладення розгляду справи та витребування письмових доказів не надходило. В матеріалах справи міститься достатньо доказів для прийняття рішення по справі. Крім того, судова колегія апеляційного господарського суду звертає увагу на те, що представник третьої особи був присутнім у попередньому судовому засіданні та надав суду свої пояснення по справі які колегією суддів прийняті до уваги.

Також, колегія суддів апеляційного господарського суду звертає увагу на те, що у відповідності до ч.2 ст. 102 ГПК України суд апеляційної інстанції обмежений строком розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, а продовження зазначеного строку розгляду справи у відповідності до ч. 3 ст. 69 ГПК України без клопотання сторони по справі, не передбачено ГПК України.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що застосовуючи відповідно до ч.1ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Разом з тим, відповідно до положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).

Згідно статті 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII Господарського процесуального кодексу України.

У відповідності до ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, розглянувши апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи та докази, подані до апеляційної інстанції, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року слід залишити без змін, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено апеляційним господарським судом 13.12.2005 року між Фондом державного майна України та ТОВ «Укртехнозбут» укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 485, за умовами якого позивач зобов'язався передати, а відповідач - прийняти в строкове платне користування нерухоме майно - приміщення на першому поверсі будівлі площею 192, 6 кв.м. по пров. Заперечному, 2 у місті Києві, що знаходиться на балансі Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної Війни 1941-1945» для розміщення офісу.

Відповідно до п.п. 3.1-3.3 договору орендна плата за базовий місць оренди (жовтень 2005 року) становить 17 390,44 грн. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місць. Орендна плат перераховується відповідачем щомісяця не пізніше 12-го числа місяця наступного за звітним таким чином: 50 % - до Державного бюджету, 50 % - на розрахунковий рахунок третьої особи. Договір, відповідно до п. 10.1, діє з 13.12.2005 року до 11.12.2006 року.

Як вбачається з матеріалів справи, за актом приймання-передачі від 13.12.2005 року позивач передав, а відповідач прийняв приміщення на першому поверсі будівлі площею 192,6 кв.м. по пров. Заперечному, 2 у місті Києві, що знаходиться на балансі Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної Війни 1941-1945».

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у подальшому сторонами вносились зміни до договору від 13.12.2005 року № 485 та продовжувався строк його дії шляхом укладення відповідних додаткових угод.

Так, додатковим договором № 630 від 30.12.2008 року встановлено, що договір від 13.12.2005 року № 485 діє до 10.01.2010 року. За актом приймання-передачі від 21.06.2013 року відповідач передав, а третя особа з відома позивача прийняла приміщення на першому поверсі будівлі площею 177,35 кв.м. по пров. Заперечному, 2 у місті Києві.

Додатковим договором № 109 від 11.03.2009 року строк дії договору від 13.12.2005 року № 485 продовжено до 10.01.2030 року.

Як зазначає позивач, ТОВ «Укртехнозбут» неналежним чином виконує умови вказаного договору щодо внесення орендної плати, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість за період 16.06.2015 р. до 19.10.2015 р. у розмірі 18 083,61 грн., яку позивач просить стягнути в судовому порядку.

Статтею 759 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

У відповідності до ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Відповідно до ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Статтею 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Відповідно до ст. 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

У відповідності до ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», який є спеціальним нормативно-правовим актом у сфері оренди державного та комунального майна, термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Договором, відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічні положення містяться і в Господарському кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договорів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Таким чином, як вірно зазначив суд першої інстанції, в силу положень Цивільного кодексу України договірні зобов'язання є обов'язковими для виконання сторонами у порядку та у строк, визначений відповідним договором, або законом.

За приписами ст.ст. 3, 629 Цивільного кодексу України цивільне законодавство ґрунтується на принципах справедливості, добросовісності та розумності та передбачає обов'язковість виконання договірних зобов'язань.

Обґрунтовуючи позов про стягнення заборгованості, розірвання договору оренди та виселення з орендованого приміщення, Фонд державного майна України посилається на додатковий договір № 109 від 11.03.2009 року до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 485 від 13.12.2005 року, яким встановлено, що вказаний договір діє до 10.01.2030 року.

Як вірно зазначав суд першої інстанції за умовами договору та взагалі за практикою що склалася між сторонами, продовження користування ТОВ «Укртехнозбут» приміщенням по пров. Заперечному, 2 у місті Києві підлягало обов'язковому оформленню відповідною додатковою угодою у разі наявності дозволу Міністерства культури і мистецтва України.

Відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Водночас, відповідно до ст. 793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ст. 794 Цивільного кодексу України право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Натомість, як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції, додатковий договір № 109 від 11.03.2009 року до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 485 від 13.12.2005 року, яким вносились зміни до вказаного договору в частині строку його дії, нотаріально не посвідчений та його державну реєстрацію відповідно до закону не проведено.

Відповідно до ч. 1 ст. 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Частиною 1 статі 210 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

За змістом ст. 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно з ч. 3 ст. 640 Цивільного кодексу України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Приписами ст. 654 Цивільного кодексу України закріплено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Таким чином, аналізуючи зазначені вище норми, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що, у разі не вчинення вказаних дій щодо нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації договору оренди що укладається строком на три роки і більше, фактично є неукладеним.

Отже, враховуючи зазначене, судова колегія апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що додатковий договір № 109 від 11.03.2009 року до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 485 від 13.12.2005 року, якими вносились зміни до вказаного договору фактично є неукладеним (нечинними), у зв'язку з недотримання сторонами вимог закону щодо його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Доводи скаржників про те, що додатковий договір № 109 від 11.03.2009 року не потребував нотаріального посвідчення, оскільки на думку позивача та відповідача він був укладений як і основний договір оренди тобто без нотаріального посвідчення та державної реєстрації, судова колегія вважає помилковими з огляду на те, що договір оренди нерухомого майна № 485 від 13.12.2005 року, був укладений строком з 13.12.2005 року по 11.12.2006 рік, тобто на один рік, нотаріальне посвідчення якого не потребувалось. Натомість додатковим договором № 109 від 11.03.2009 року сторони продовжили термін дії договору до 10.01.2030 року, тобто більш ніж на три роки, а отже на переконання колегії суддів, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація такого правочину є обов'язкове.

При цьому, судова колегія апеляційного господарського суду звертає увагу на те, що до аналогічних висновків у подібних правовідносинах дійшов також Вищий господарський суд України при перегляді у касаційному порядку справи № 920/2155/13, про що зазначено у постанові від 03.07.2014 року. Так, суд касаційної інстанції вказав, що спірні правовідносини регулюються нормами Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, а також нормами спеціального законодавства у даній сфері - Законом України «Про оренду державного та комунального майна». При цьому, у постанові Вищого господарського суду України від 03.07.2014 р. у справі № 920/2155/13 колегія суддів звертає увагу, що нормами спеціального законодавства, зокрема, ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», регулюється момент укладення договору оренди державного та комунального майна. Однак, даний закон не містить жодної норми, яка б регулювала питання форми договору оренди чи питання нотаріального посвідчення або державної реєстрації такого договору, однак відповідно до ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, враховуючи вищезазначене та те, що вимоги позивача у даній справі ґрунтуються безпосередньо на договорі оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 485 від 13.12.2005 року, та приймаючи до уваги, що додатковий договір № 109 від 11.03.2009 року, яким внесено зміни до договору № 485 від 13.12.2005 року в частині строку його дії, на переконання колегії суддів є неукладеним (нечинними). Судова колегія апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що строк дії договору № 485 від 13.12.2005 року закінчився 10.01.2010 року.

Оскільки, як суд першої інстанції так і суд апеляційної інстанції дійшли до висновку що строк дії договору № 485 від 13.12.2005 року закінчився 10.01.2010 року, судова колегія апеляційного господарського суду вважає, що позовна вимога позивача про стягнення заборгованості за договором № 485 від 13.12.2005 року за період з 16.06.205 року до 19.10.2015 року є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, а тому правомірно відхилена судом першої інстанції.

При цьому, судом апеляційної інстанції встановлено, що на час розгляду справи у суді першої інстанції у відповідача відсутня заборгованість перед позивачем. Зазначене підтверджується зокрема підписаним між сторонами актом звірки з надходження орендної плати по договору № 485 від 13.12.2005 року. З вказаного акту вбачається, що останній платіж було здійснено відповідачем 29.01.2016 року. Зазначене не заперечили й самі представники сторін під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки, місцевим господарським судом було прийнято рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги щодо стягнення заборгованості з орендних платежів 27.01.2016 року та, як встановлено судом апеляційної інстанції заборгованість відповідача перед позивачем відсутня (останній платіж було здійснено відповідачем 29.01.2016 року) тобто, після прийняття рішення у даній справі, судова колегія вважає нобгрунтованими та безпідставними доводи скаржників про необхідність припинення провадження у даній справі. Судом встановлено, що заборгованість була сплачена після прийняття рішення, а тому судом першої інстанції правомірно було відмовлено у цій частині позову.

Посилання скаржників на те, що за вказаним додатковим договором № 109 від 11.03.2009 року у інших судових справах, зокрема по справі № 910/24971/15 судами стягувалася заборгованість на користь Фонду державного майна України, а тому на думку скаржників договір є чинним, судова колегія не приймає до уваги та відноситься критично, оскільки, як вбачається з рішення господарського суду від 01.10.2015 року по справі № 910/24971/15 місцевим господарським судом розглядалося питання лише щодо стягнення заборгованості по договору, тоді як у даній справі № 910/32116/15 предметом розгляду є розірвання договору, виселення з нежитлового приміщення та стягнення заборгованості з орендних платежів. Тобто, судова колегія апеляційного господарського суду звертає увагу на те, що при розгляді справи № 910/24971/15 господарським судом міста Києва не досліджувалося питання щодо дійсності спірного правочину, а тому, вказане рішення не може бути приюдиційним у даній справі № 910/32116/15 у відповідності до ч.3. ст. 35 ГПК України.

Крім того, як встановлено ст. 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

Відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Таким чином, як вірно зазначив суд першої інстанції, розірвати можливо лише чинний договір, в той час як за висновками суду у даній справі, термін дії договору № 485 від 13.12.2005 року закінчився 10.01.2010 року, а тому, на переконання колегії суддів апеляційного господарського суду, місцевим господарським судом правомірно було відмовлено позивачу у задоволенні цієї частини позову.

Між тим, частиною 1 статті 785 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Відповідно до п. 5.4 договору у разі припинення або розірвання договору, відповідач зобов'язаний повернути балансоутримувачу орендоване майно.

Таким чином, оскільки, термін дії договору № 485 від 13.12.2005 р. закінчився 10.01.2010 р., колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення вимог позивача щодо повернення орендованого майна. Так, приймаючи до уваги положення вказаного договору, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає обґрунтованими вимоги Фонду державного майна України та висновки суду першої інстанції про виселення ТОВ «Укртехнозбут» із приміщення площею 15,25 кв.м., яке розташоване по пров. Заперечному, 2 у місті Києві та знаходиться на балансі Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної Війни 1941-1945».

У відповідності до п. 5 роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності» від 02.04.1994 № 02-5/225, незаконним є володіння чужим майном без законних підстав або коли такі підстави були, а потім відпали.

За таких обставин, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову Фонду державного майна України про виселення ТОВ «Укртехнозбут» з нежилого приміщення.

Відповідно до ст. 22 ГПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Сторони мають право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Отже, виходячи з вищевикладеного, як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції ТОВ «Укртехнозбут» не було подано належних та переконливих доказів в заперечення заявленого позову зокрема в частині позовних вимог про виселення. При цьому, обставини, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог, зокрема, що стосується чинності договору належним чином не доведені. Судова колегія звертає увагу, що доводи та заперечення викладені у апеляційних скаргах ТОВ «Укртехнозбут» та Фонду державного майна України на рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року, прийняте після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв'язку з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, є таким що відповідає нормам закону.

Відповідно до ст. 103 ГПК України апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право: 1) залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу без задоволення; 2) скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення; 3) скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі або залишити позов без розгляду повністю або частково; 4) змінити рішення.

Таким чином, в задоволенні апеляційних скарг ТОВ «Укртехнозбут» та Фонду державного майна України слід відмовити, а оскаржуване рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року залишити без змін.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.

Враховуючи наведене вище та керуючись статтями 99, 101-105 ГПК України, господарський апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Укртехнозбут» на рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року у справі № 910/32116/15 залишити без задоволення.

2. Апеляційну скаргу Фонду державного майна України на рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року у справі № 910/32116/15 залишити без задоволення.

3. Рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2016 року у справі № 910/32116/15 залишити без змін.

4. Матеріали справи № 910/32116/15 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова може бути оскаржена впродовж двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді Р.В. Федорчук

К.В. Тарасенко