Рішення

від 17.08.2011 по справі 21/107-11

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 235-24-26

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Р І Ш Е Н Н Я

"17" серпня 2011 р. Справа № 21/107-11

Господарський суд Київської області у складі судді Яреми В.А., розглянувши матеріали справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Житлоінвест-Гарант», м. Київ

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Тиара», Київська обл., м. Бориспіль

про визнання договору недійсним

за участю представників:

від позивача: ОСОБА_1 (довіреність від 16.08.2011р.)

від відповідача: ОСОБА_2 (довіреність від 11.04.2011р.)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Житлоінвест-Гарант»(далі-ТОВ «Фінансова компанія «Житлоінвест-Гарант»/позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Тиара»(далі-ТОВ «Тиара»/відповідач) про визнання недійним договору про розірвання іпотечного договору від 08.12.2010р.

Відповідно до наданого суду відзиву, відповідач позов визнав у повному обсязі.

Ухвалою господарського суду Київської області від 02.08.2011р. порушено провадження у справі №21/107-11 та призначено справу до розгляду на 17.08.2011р.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні в ній докази, оцінивши їх в сукупності та заслухавши пояснення представників сторін, суд

ВСТАНОВИВ:

28.05.2008р. між ТОВ «Фінансова компанія «Житлоінвест-Гарант»(далі-управитель) та ТОВ «Тиара»(далі-забудовник) укладено договір управління із забудовником фонду фінансування будівництва виду А №8 (далі-Основний договір), відповідно до якого управитель замовив забудовнику збудувати належної якості 9-ти поверховий багатоквартирний житловий будинок за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Нова, 31 Б, ввести його в експлуатацію та передати об’єкти інвестування довірителям фонду фінансування будівництва у власність у встановлені цим договором строки та на умовах, визначених правилами ФФБ, а управитель зобов’язався забезпечити своєчасне фінансування будівництва за рахунок грошових коштів, отриманих у довірчу власність за укладеними з довірителями договорами про участь у ФФБ.

Пунктами 2.4 та 7.1 Основного договору передбачено, що виконання зобов’язань забудовника за цим договором забезпечується шляхом встановленням іпотеки.

Договір вважається укладеним з моменту підписання його уповноваженими представниками сторін та скріплення його печатками сторін. Договір діє до повного виконання сторонами своїх зобов’язань за цим договором.

Так, на виконання умов Основного договору, 13.05.2008р. між ТОВ «Фінансова компанія «Житлоінвест-Гарант»(далі-іпотекодержатель) та ТОВ «Тиара»(далі-іпотекодавець) укладено іпотечний договір (далі-Іпотечний договір), відповідно до якого іпотекою забезпечується виконання іпотекодавцем зобов’язань за Основним договором.

Пунктами 3.2 та 7.1 Іпотечного договору передбачено, що право іпотеки припиняється виконанням забезпечених іпотекою зобов’язань за Основним договором, а також в інших випадках, передбачених законами України.

Договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та його нотаріального посвідчення, та діє до припинення права іпотеки.

Іпотечний договір посвідчено 30.05.2008р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, та зареєстровано в реєстрі за №3074.

08.12.2010р. між сторонами укладено договір про розірвання Іпотечного договору (далі-Договір).

Так, пунктами 2 та 3 Договору передбачено, що сторони визнають, що зобов’язання передбачені Іпотечним договором припиняються з моменту підписання цього договору.

Іпотечний договір розривається у зв'язку з припиненням дії Основного договору, в забезпечення виконання зобов’язань за яким укладався Іпотечний договір.

Посилаючись на те, що Договір було укладено сторонами під впливом помилки, оскільки Основний договір як діяв до укладання Договору, так і після його підписання, позивач просить суд визнати Договір недійсним з підстав ст. 229 Цивільного кодексу України.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив, що заявлена позовна вимога підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Приписами статей 202, 215 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 3 ст. 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, зокрема: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відтак, вирішуючи спір про визнання недійсним договору необхідно встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту правочину вимогам ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України №16/191 від 12.04.2010р.

Відповідно до ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно узагальнень Верховного суду України від 24.11.2008р. «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», у правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта тощо. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.

Відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину.

Так, в обґрунтування заявленої позовної вимоги позивач посилається на той факт, що як до підписання сторонами Договору так і після його укладання Основний договір діяв, сторонами виконувались обов’язки, передбачені умовами Основного договору, будь-яких дій щодо припинення дії Основного договору сторонами не вчинялось. Зазначені факти у повному обсязі визнаються також і відповідачем.

Таким чином, оскільки після укладання спірного договору Основний договір, зобов’язання за яким були забезпечені Іпотечним договором, діяв, суд дійшов висновку про обґрунтованість посилань позивача на той факт, що при укладенні Договору сторони помилялись щодо правової природи спірного правочину, його змісту, предмету, і як насідок не бажали настання відповідних юридичних наслідків.

Виходячи з наведених законодавчих положень, аналізу суб'єктного складу, характеру правовідносин, а також враховуючи той факт, що при укладанні Договору сторони помилялися щодо правової природи спірного правочину, що має істотне значення, суд дійшов висновку, що вимога позивача про визнання Договору недійсним з підстав ст. 229 ЦК України є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.

Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до статті 49 ГПК України, не підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача, в діях якого відсутні порушення.

Враховуючи викладене, керуючись ст. 124 Конституції України, ст. ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, ст. ст. 202, 203, 215, 229 Цивільного кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Визнати недійсним договір про розірвання іпотечного договору від 08.12.2010р., який укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Житлоінвест-Гарант»(ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 34186433) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Тиара»(ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 31839309).

Дане рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його належного оформлення та підписання, і може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Суддя В.А. Ярема

Повне рішення складено 22.08.2011р.