Постанова

від 12.07.2016 по справі 926/479/16

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" липня 2016 р. Справа № 926/479/16

Львівський апеляційний господарський суд у складі суддів:

головуючий суддя Бонк Т.Б.

судді Бойко С.М.

ОСОБА_1

при секретарі Борщ І.О.

за участю представників сторін:

від позивача: не з'явився.

від відповідача -1 (скаржника) : не з'явився.

від відповідача -2: не з'явився.

розглянувши матеріали апеляційної скарги Чернівецької міської ради №01102-18-1983/1 від 06.06.2016 року

на рішення господарського суду Чернівецької області від 24.05.2016 року (головуючий суддя Паскарь А.Д.)

у справі №926/479/16

за позовом керівника Чернівецької місцевої прокуратури в інтересах держави

до відповідача 1: Чернівецької міської ради, м. Чернівці

до відповідача 2: Фізичної особи підприємця ОСОБА_2, м.Чернівці

про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання договору недійсним та повернення земельної ділянки площею 0,0028 га, вартістю 60 919,000 грн.

ВСТАНОВИВ:

рішенням господарського суду Чернівецької області від 24.05.2016 року у справі № №926/479/16 позов задоволено. Визнано незаконними та скасовано пункти 4, 4.1 рішення, прийнятого 59 сесією Чернівецької міської ради VI скликання від 29.12.2014 № 1473 В«Про розгляд звернень фізичних та юридичних осіб щодо надання та поновлення земельних ділянок на умовах встановлення земельного сервітуту та припинення договору встановлення земельного сервітуту № 45 від 26.04.2012В» , згідно яких фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 надано на праві особистого земельного сервітуту земельну ділянку по вул. Комарова Володимира, 2-а, площею 0,0028 га (кадастровий номер 7310136300:08:001:0183) для розміщення торговельного кіоску. Визнано недійсним договір встановлення земельного сервітуту від 27.01.2015 № 108, укладений між Чернівецькою міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2. Зобов'язано фізичну особу підприємця ОСОБА_2 протягом тридцяти днів з дня набрання даного рішення законної сили повернути Чернівецькій міській раді за актом прийому - передачі земельну ділянку розміром 0,0028 га по вул. Комарова, 2-а в місті Чернівці, вартістю 60919,00 грн., кадастровий номер 7310136300:08:001:0183, та стягнуто судовий збір.

Рішення суду мотивоване тим, що земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також в тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту. Відповідач-2 не є власником чи землекористувачем сусідньої земельної ділянки, а тому не є суб'єктом, який має право вимагати встановлення сервітуту, а тому пункти 4, 4.1 рішення 1473 є незаконними та підлягають скасуванню через невідповідність положенням цивільного та земельного законодавства. Оскільки договір сервітуту укладений відповідачами на підставі прийнятого відповідачем-1 оспорюваного незаконного рішення, то й він не відповідає наведеним вимогам Цивільного, Господарського та Земельного кодексів України, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсними. У зв'язку зі скасуванням оскаржуваних пунктів рішення 1473 та договору сервітуту, вимога прокурора про повернення відповідачем-2 земельної ділянки відповідачу-1 також підлягає задоволенню.

В апеляційній скарзі відповідач -1 просить дане рішення скасувати і прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог прокурора відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що позивачем та судом першої інстанції безпідставно ототожнено зміст реального та особистого сервітутів. Судом першої інстанції проігноровано доводи відповідача 1 про те, що розміщення тимчасової споруди для проведення підприємницької діяльності було можливе лише шляхом укладення договору встановлення сервітуту між відповідачами, оскільки на території міста Чернівці на момент виникнення спірних правовідносин та прийняття спірних рішень діяв Порядок встановлення земельного сервітуту на земельні ділянки, затверджений рішенням міської ради від 25.02.2010 року № 1257, який незаконним не визнавався та був обов'язковим. Оскільки спірний договір встановлення земельного сервітуту відповідає Примірному договору встановлення земельного сервітуту, що відповідає вимогам ч.1 ст. 648 ЦКУ, то правові підстави для визнання його недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України відсутні.

В судове засідання сторони не забезпечили явки своїх уповноважених представників, хоча належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи.

Апеляційний господарський суд, враховуючи те, що явка представників сторін не визнавалася обов'язковою, що участь представників сторін в судовому засіданні є правом, а не обов'язком, позивач має право обрати іншого представника в разі неможливості участі уповноваженого представника, та відсутність інших процесуальних перешкод для розгляду справи, вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні на підставі наявних у справі доказів без участі представників сторін.

Розглянувши наявні у справі матеріали, давши належну оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі та у відзиві, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що пунктами 2.5, 2.5.1 рішення 49 сесії Чернівецької міської ради VI скликання від 28.04.2014 № 1196 В«Про надання Чернівецькій міській раді дозволів на складання проектів відведення земельних ділянок та визнання такими, що втратили чинність, окремих пунктів рішень міської радиВ» надано дозвіл відповідачеві-1 на складання проекту відведення земельної ділянки на вул. Комарова Володимира, 2-А, орієнтовною площею 0,0030 га у комунальну власність для обслуговування будівель торгівлі (розміщення торговельного кіоску) та уповноважено відповідача-2 виготовити землевпорядну документацію на зазначену земельну ділянку за власні кошти.

02 вересня 2014 року 54 сесією Чернівецької міської ради VI скликання прийнято рішення № 1334 В«Про затвердження Чернівецькій міській раді проектів відведення щодо формування земельних ділянок комунальної власностіВ» , пунктами 1, 1.4 якого відповідачеві-1 затверджено проект відведення щодо формування земельної ділянки за адресою вул. Комарова Володимира, 2-А, площею 0,0028 га та кадастровим номером 7310136300:08:001:0183 (далі - земельна ділянка), для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (розміщення торговельного кіоску).

Згідно пунктів 4, 4.1 рішення 59 сесією Чернівецької міської ради VI скликання від 29.12.2014 № 1473 В«Про розгляд звернень фізичних та юридичних осіб щодо надання та поновлення земельних ділянок на умовах встановлення земельного сервітуту та припинення договору встановлення земельного сервітуту № 45 від 26.04.2012р.В» (далі - рішення 1473) відповідачеві-2 надано на праві особистого земельного сервітуту земельну ділянку для розміщення торговельного кіоску.

27 січня 2015 року між відповідачами укладено договір встановлення земельного сервітуту № 108, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 8834402 від 24.02.2015 (далі - договір сервітуту), пунктом 1.1. якого передбачено, що земельний сервітут встановлюється на підставі рішення 1473 відносно земельної ділянки в інтересах відповідача-2 на право розміщення торговельного кіоску з обмеженнями щодо охоронної зони проходження ЛЕП. Того ж числа відповідач-1 на підставі акту прийому-передачі земельної ділянки (додаток № 4 до договору сервітуту) передав, а відповідач-2 прийняв земельну ділянку для встановлення земельного сервітуту.

Предметом позову є визнання незаконними та скасування п.п. 4, 4.1 рішення 59 сесії Чернівецької міської ради VI скликання від 29.12.2014 № 1473, визнання недійсним договору встановлення земельного сервітуту № 108 від 27 січня 2015 року та повернення відповідачем -2 спірної земельної ділянки протягом 30 днів за актом прийому-передачі.

Згідно з частиною другою статті 4 ГПК України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Частиною третьою статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункти 2, 10 частини другій статті 16 ЦК України).

У частині десятій статті 59 Закону України В«Про місцеве самоврядування в УкраїніВ» зазначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з частинами першою та другою статті 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

У відповідності до статті 8 ЗК України, пункту 34 частини першої статті 26 Закону України В«Про місцеве самоврядування в УкраїніВ» , рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно та в порядку, визначеному Земельним кодексом України.

За приписами частини першої статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Статтею 99 ЗК України визначено види права земельного сервітуту, які власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення.

Правовий аналіз вказаних вище норм права свідчить про те, що земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також в тому разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж встановлення сервітуту.

Аналогічна позиція висловлена у пунктах 2.32 та 2.34 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", якими роз'яснено, що види права земельного сервітуту визначає стаття 99 ЗК України, положення якої є такими, що встановлюють підстави, за наявності яких можливе звернення з вимогою про встановлення сервітуту. Зазначена стаття визначає конкретних суб'єктів, між якими виникають відносини щодо сервітуту. Вимагати встановлення земельних сервітутів можуть власники або землекористувачі земельних ділянок. Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природним станом. Обов'язковою умовою встановлення земельного сервітуту є неможливість задоволення потреби особи, яка вимагає встановлення сервітуту, в інший спосіб. Під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з'ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно.

Як вбачається з матеріалів справи, що не заперечується відповідачем-1, відповідач-2 не є власником чи землекористувачем сусідньої земельної ділянки, а тому не є суб'єктом, який має право вимагати встановлення сервітуту.

Крім того, як зазначено вище, пунктами 4, 4.1 рішення 1473 передбачено, що земельна ділянка надана відповідачеві-2 не для усунення недоліків своєї земельної ділянки, а для розміщення торговельного кіоску, тобто здійснення підприємницької діяльності, що суперечить самій правовій природі сервітуту та меті його надання.

Зазначені обставини відповідачем-1 не спростовані, а тому апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що пункти 4, 4.1 рішення 1473 є незаконними та підлягають скасуванню через невідповідність положенням цивільного та земельного законодавства.

Посилання відповідача-1 на статтю 99 ЗК України в редакції змін, внесених Законом України від 12.02.2015 № 191-VIII та застосування до спірних відносин статті 5 ЦК України є безпідставними, оскільки предметом спору не є обраний вид земельного сервітуту, а відсутність законних підстав для його встановлення.

Заперечення відповідача-1, які ґрунтуються на регулювання спірних відносин постановою Кабінету міністрів України від 26.08.2009 № 982 В«Про затвердження Порядку розміщення малих архітектурних форм для провадження підприємницької діяльностіВ» є безпідставними, оскільки зазначений акт втратив чинність до виникнення спірних правовідносин.

Наявність прийнятого відповідачем-1 В«Порядку розміщення і функціонування тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста ЧернівцівВ» , затвердженого рішенням 35 сесії Чернівецької міської ради VI скликання від 25.04.2013 № 848 не підтверджує законність пунктів 4, 4.1 рішення 1473, оскільки не відповідає вимогам Цивільного та Земельного кодексів України, а тому відповідно до частини другої статті 4 ГПК України не може застосовуватись судом при вирішення даного спору.

Водночас, як вірно зазначено прокурором, частиною четвертою статті 28 Закону України від 17.02.2011 № 3038-VІ В«Про регулювання містобудівної діяльностіВ» передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Разом з тим суд першої інстанції правильно вважає безпідставним посилання прокурора на положення статті 134 ЗК України (щодо обов'язковості продажу таких прав на земельну ділянку на конкурентних засадах), оскільки у відповідача-2 відсутнє право на земельний сервітут, а тому питання щодо необхідності набуття ним такого права на конкурентних засадах суперечитиме законодавству, оскільки, як вказує сам прокурор, виключає встановлення саме земельного сервітуту. Однак зазначене твердження не спростовує протиправність пунктів 4, 4.1 рішення 1473 та дійсність договору сервітуту. Крім того, цією нормою визначено, що права на земельні ділянки державної чи комунальної власності (оренда, суперфіцій, емфітевзис) підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), однак не передбачено обов'язку такого продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) права на земельний сервітут.

Наведене спростовує доводи скаржника про те, що судом першої інстанції було безпідставно застосовано ст. 134 ЗК України.

Що ж до участі прокурора у справі, то згідно з частиною другою статті 29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 року у справі №1-1/99 визначено, що прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спільних відносинах.

Так, прокурор на виконання приписів частини третьої статті 2 ГПК України зазначив, що відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Незаконна передача у користування спірних земельних ділянок порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів. Також прокурором вірно встановлено, що органом, який уповноважений здійснювати відповідні функції є Державна інспекція сільського господарства України, однак у зв'язку з відсутністю у вказаного державного органу повноважень звернення до господарського суду з вказаними у позові вимогами, прокурором пред'явлено цей позов в інтересах держави як позивачем, про що зазначено в позовній заяві.

При цьому, положеннями чинного законодавства не передбачено, що для звернення прокурора до суду з даним позовом необхідною передумовою є проведення перевірки з дотримання земельного законодавства чи відхилення (неповідомлення про результати розгляду) його подання як акта реагування на виявленні порушення.

Апеляційний суд також зазначає, що у даному випадку орган місцевого самоврядування, на який покладено захист інтересів територіальної громади, сам порушив вимоги земельного законодавства України та став стороною неправомірної угоди. А відтак, в цьому випадку прокурор мав право звернутися з позовом про усунення такого порушення.

Аналогічні висновки щодо участі прокурора зроблено Вищим господарським судом України у аналогічних спорах - у постановах від 14 травня 2015 року справа № 926/1280/14; 03 червня 2015 року права № 926/1360/14; 22 квітня 2015 року справа № 926/1348/14.

З приводу визнання договору сервітуту недійсним, слід зазначити наступне.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

У відповідності до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Оскільки договір сервітуту укладений відповідачами на підставі прийнятого відповідачем-1 оспорюваного незаконного рішення, то й він не відповідає наведеним вимогам Цивільного, Господарського та Земельного кодексів України. Відтак, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про визнання договору недійсним.

У відповідності до ст. 406 ЦК України визнання договору, що є підставою для встановлення сервітуту, недійсним є підставою для припинення і самого сервітуту.

Згідно зі ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення і одним із способів захисту прав є відновлення становища, яке існувало до порушення.

Статтею 152 ЗК України встановлено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (п.3 п.п. б) ст. 152 ЗК України);

Відповідно до статті 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Пунктом 6.1 договору сервітуту передбачено, що після припинення дії договору відповідач-2 протягом 30 днів повинен повернути земельну ділянку Чернівецькій міській раді за актом прийому-передачі, у стані не гіршому порівняно з тим, у якому він її одержав.

За таких обставин, у зв'язку зі скасуванням оскаржуваних пунктів рішення 1473 та визнання недійсним договору сервітуту, вимога прокурора про повернення відповідачем-2 земельної ділянки відповідачу-1 є підставною.

Підсумовуючи викладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що при ухваленні спірних пунктів рішення 1473 та укладенні договору сервітуту відповідач-1 діяв з порушенням зазначених норм чинного законодавства та всупереч інтересам територіальної громади.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Зважаючи на те, що апеляційну скаргу залишено без задоволення, витрати по сплаті судового збору в порядку ст.49 ГПК України покладаються на скаржника. Оскільки ухвалою апеляційного суду від 14.06.16 року скаржнику за його клопотанням було відстрочено сплату судового збору до прийняття кінцевого процесуального судового рішення, то апеляційний суд вважає за необхідне стягнути зі скаржника судовий збір в доход Державного бюджету України при винесенні даної постанови.

Крім того, апеляційний суд вважає правильним розподіл судом першої інстанції судового збору при винесенні оскаржуваного рішення.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ :

1. Рішення господарського суду Чернівецької області від 24.05.2016 року у справі № 926/479/16 - залишити без змін, апеляційну скаргу Чернівецької міської ради №01102-18-1983/1 від 06.06.2016 року - без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

3. Стягнути з Чернівецької міської ради, м. Чернівці (58002, м. Чернівці, площа Центральна, 1; ідентифікаційний код 04062216) в доход Державного бюджету України судовий збір в розмірі 4 547,4 грн. за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

4. Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Повний текст постанови виготовлений 13.07.2016 р.

Головуючий суддя Бонк Т. Б.

Судді Бойко С.М.

ОСОБА_1