Постанова

від 06.07.2016 по справі 3-576гс16

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 липня 2016 року м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Потильчака О.І.,

суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., -

за участю представників:

товариства з обмеженою відповідальністю

«Стілф» - Білошицького В.Д.,

Пєскова В.Г.,

приватного акціонерного товариства

«Дніпровська пристань» - Кальової Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Стілф» (далі - ТОВ «Стілф») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 910/1891/14 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Призма Бета» (далі - ТОВ «Призма Бета») до приватного акціонерного товариства «Дніпровська пристань» (далі - ПрАТ «Дніпровська пристань»), ТОВ «Стілф» про визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності,

в с т а н о в и л а:

Суб'єкт права на звернення до Верховного Суду України порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 910/1891/14 із підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини першої статті 111 16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), і просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 09 липня 2015 року, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 вересня 2014 року залишити без змін.

У заяві про перегляд постанови ТОВ «Стілф» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 186, 203, 213, 215, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК).

В обґрунтування заяви ТОВ «Стілф» надано копії постанов Вищого господарського суду України від 01 липня 2010 року у справі № 12/271, від 28 лютого 2012 року у справі № 55/326, від 30 вересня 2010 року у справі № 24/60/10, від 05 липня 2011 року у справі № 28/25пд, від 17 лютого 2014 року у справі № 15/5005/9875/2012, копії постанов Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15 та у справі № 6-244цс14.

ТОВ «Призма Бета» не скористалося правом на участь його представника у судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ТОВ «Стілф» і ПрАТ «Дніпровська пристань», перевіривши наведені суб'єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову у справі № 910/1891/14 є вимога ТОВ «Призма Бета» про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва, укладеного 10 серпня 2012 року між ПрАТ «Дніпровська пристань» і ТОВ «Стілф»; визнання за позивачем права власності на об'єкт незавершеного будівництва - багаторівневий паркінг, готовністю 26 %, розташований за адресою: м. Київ, пр-т Генерала Ватутіна, 2т, ІІ черга (літ. К 1).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено між відповідачами з порушенням вимог чинного законодавства без погодження з позивачем як інвестором будівництва спірного об'єкта нерухомості.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 20 червня 2014 року позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва, укладений 10 серпня 2012 року між відповідачами; визнано за ТОВ «Призма Бета» право власності на об'єкт незавершеного будівництва - багаторівневий паркінг, готовністю 26 %, розташований за адресою: м. Київ, пр-т Генерала Ватутіна, 2т, ІІ черга (літ. К 1).

Рішення суду мотивовано тим, що будівництво спірного майна - багаторівневого паркінгу відбувалося у складі ІІ черги будівництва торговельно-розважального центру (далі - ТРЦ), інвестування будівництва якого було предметом інвестиційного договору, укладеного між ТОВ «Призма Бета» і закритим акціонерним товариством «Дніпровська пристань» (далі - ЗАТ «Дніпровська пристань»; після зміни найменування - ПрАТ «Дніпровська пристань»).

Позивач як інвестор виконав грошове зобов'язання за інвестиційним договором, сплативши вартість об'єкта будівництва (як прийнятого в експлуатацію, так і незавершеного будівництвом об'єкта - паркінгу), тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт.

ПрАТ «Дніпровська пристань», укладаючи з ТОВ «Стілф» оспорюваний договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва, не отримало у визначеному законом порядку згоди інвестора як вкладника матеріальних цінностей (у цьому випадку - грошових коштів) в об'єкт інвестування, незважаючи на те, що частиною п'ятою статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» встановлено, що право володіння, користування і розпорядження об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України належить інвестору.

Також суд зазначив, що відчуження ПрАТ «Дніпровська пристань» на користь ТОВ «Стілф» об'єкта незавершеного будівництва свідчить про позбавлення позивача права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт, а отже, - про наявність достатніх та необхідних підстав для захисту права власності позивача в порядку статті 392 ЦК.

Посилаючись на зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 вересня 2014 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 17 листопада 2014 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Призма Бета» відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що на момент укладення оспорюваного договору ТОВ «Призма Бета» не було власником спірного майна через його належність ПрАТ «Дніпровська пристань», а безпосередньо сам договір укладено з дотриманням вимог закону, з огляду на що відсутні підстави для визнання його недійсним. При цьому констатувавши недоведеність позивачем будь-якого права на спірне майно, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність факту порушення прав і законних інтересів позивача.

У червні 2015 року ТОВ «Призма Бета» звернулося до Київського апеляційного господарського суду із заявою про перегляд постанови Київського апеляційного господарського суду від 30 вересня 2014 року за нововиявленими обставинами.

Заяву мотивовано тим, що позивачеві стали відомі істотні для цієї справи обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, проте не були йому відомі на час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 09 липня 2015 року заяву ТОВ «Призма Бета» про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами задоволено. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 вересня 2014 року скасовано, рішення Господарського суду м. Києва від 20 червня 2014 року залишено без змін.

Скасовуючи постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 вересня 2014 року за нововиявленими обставинами, суд апеляційної інстанції виходив із того, що в червні 2015 року позивачеві стало відомо про висновок експерта від 08 червня 2015 № 9303/9304/15-42 за результатами судової будівельно-технічної експертизи, проведеної Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз у рамках кримінального провадження № 12014100040002585 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 191, частиною третьою статті 366 Кримінального кодексу України.

Згідно із зазначеним висновком експерт встановив, що до складу об'єкта інвестування за інвестиційним договором від 10 серпня 2007 року № ДИ-10/08 входить об'єкт незавершеного будівництва - багаторівневий паркінг, розташований за адресою: м. Київ, пр-т Генерала Ватутіна, 2т, II черга (літ. К1), готовністю 26 %.

Зміст висновку експерта свідчить про те, що будівельно-технічні характеристики спірного нерухомого майна існували як на момент вчинення оспорюваного договору купівлі-продажу, так і на момент розгляду справи, однак з огляду на відсутність спеціальних знань, зазначена обставина не могла бути виявлена заявником самостійно, а наведені обставини не могли бути відомі заявникові в силу встановлених договірних відносин між сторонами інвестиційного договору. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зважаючи на положення інвестиційного договору, заявник мав обмежений доступ до будівельно-технічної документації, що додатково підтверджує необізнаність заявника про зазначені нововиявлені обставини.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким позов ТОВ «Призма Бета» задоволено, суд апеляційної інстанції виходив із того, що дійсний правовий статус спірного майна (паркінгу), його технічний і будівельно-проектний аспекти та невід'ємність від об'єкта інвестування, складовою частиною якого він є, а також положення статей 316, 317, 319, 321, 331 ЦК, статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність», які регулюють спірні правовідносини, та умови інвестиційного договору свідчать про закріплення права на цей об'єкт за позивачем як інвестором у загальний та єдиний об'єкт інвестування, право власності на який переходить до позивача за умовами інвестиційного договору.

За таких обставин відчуження чи в будь-який інший спосіб розпорядження майном, яке входить в об'єкт інвестування, що має наслідком його вибуття із правового режиму, встановленого інвестиційним договором, є порушенням прав та законних інтересів позивача, оскільки саме йому належали права на об'єкт інвестування. Отже, укладення оспорюваного договору порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, оскільки позбавляє його можливості набути у власність спірне майно після закінчення його будівництва та прийняття його у встановленому законодавством порядку до експлуатації.

Постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 09 липня 2015 року залишено без змін. При цьому суд касаційної інстанції погодився з висновками, викладеними у постанові суду апеляційної інстанції.

У судових рішеннях, наданих ТОВ «Стілф» на підтвердження підстав для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року, суд касаційної інстанції, на думку заявника, по-іншому застосував одні й ті самі норми матеріального права при вирішенні спорів стосовно визнання договорів недійсними та визнання права власності на об'єкт інвестування. Також, на думку заявника, рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права про які зазначено у заяві.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого.

У справі, яка розглядається, ТОВ «Призма Бета» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва, укладеного 10 серпня 2012 року між ПрАТ «Дніпровська пристань» і ТОВ «Стілф». Разом із тим позивач вважає порушеним право власності на спірний об'єкт нерухомості, яке виникло у нього на підставі інвестиційного договору, тому просив захистити це право в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК.

Судами встановлено, що 15 травня 2002 року між Київською міською радою (орендодавець) і ЗАТ «Дніпровська пристань» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, за змістом якого орендодавець на підставі рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 178/1612 передає, а орендар приймає в оренду строком на 25 років земельні ділянки (кадастрові номери 66016003, 66016011) загальною площею 179100,0 кв. м по пр-ту Генерала Ватутіна у Дніпровському р-ні м. Києва для будівництва, подальшої експлуатації та обслуговування житлових будинків з об'єктами соціально-культурного та побутового призначення в межах, які перенесені у натуру (на місцевість) і зазначені на планах, що є невід'ємною частиною цього договору.

10 серпня 2007 року між ТОВ «Призма Бета» (інвестор) і ЗАТ «Дніпровська пристань» (замовник) укладено інвестиційний договір № ДИ-10/08, предметом якого є інвестування інвестором будівництва ІІ черги ТРЦ по пр-ту Генерала Ватутіна у м. Києві .

Згідно з пунктом 2.1 цього договору об'єктом інвестування за договором є друга черга будівництва, яка включає в себе будівництво триповерхового ТРЦ початковою загальною площею 96 907 кв. м (підпункт 2.1.1) та будівництво інженерних мереж і споруджень, благоустрою, берегоукріплення, необхідних для другої черги (підпункт 2.1.2). За змістом пункту 6.1 інвестиційного договору інвестор зобов'язався здійснювати повне фінансування будівництва та передбачені договором платежі в порядку, в строк та на умовах, передбачених цим договором.

Відповідно до пункту 7.3 інвестиційного договору після завершення будівництва та прийняття об'єкта в експлуатацію державною приймальною комісією інвестор набуває право власності на об'єкт.

16 березня 2010 року погоджено акт готовності до експлуатації об'єкта, а саме будівництво ТРЦ у складі ІІ черги проекту будівництва, на підставі чого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві 12 травня 2010 року видано сертифікат відповідності серії КВ № 000165, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта ІІ черги будівництва лише ТРЦ загальною площею 66 810,1 кв. м.

Судами також установлено, що будівництво спірного об'єкта нерухомості - багаторівневого паркінгу не закінчено і його готовність становить 26 %.

Відповідно до частини п'ятої статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

Виходячи зі змісту частин першої, другої статті 331, частини першої статті 182 ЦК, розділу 8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 07 лютого 2002 року № 7/5 (чинного на час виникнення спірних правовідносин), право власності на новостворене нерухоме майно виникає в особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об'єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

Отже, до прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає.

До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (абзац перший частини третьої статті 331 ЦК).

Абзацом другим частини третьої статті 331 ЦК встановлено право особи, яка створила об'єкт нерухомого майна зі своїх матеріалів, або набуває на нього право власності на підставі договору або закону, укладати договори щодо зазначеного об'єкта незавершеного будівництва.

При цьому для реєстрації права власності набувача на об'єкт незавершеного будівництва надаються документи, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозвіл на виконання будівельних робіт, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

Таким чином, статтею 331 ЦК не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку.

Разом із тим слід зазначити, що відповідно до частини п'ятої статті 11 ЦК цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК передбачає лише у статтях 335 і 376. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК). Стаття 392 ЦК, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Ураховуючи умови інвестиційного договору та положення законодавства, яким урегульовано питання набуття права власності на об'єкти незавершеного будівництва, право власності у позивача на спірний об'єкт нерухомості не виникло, а відтак, і не відбулося порушення такого права, тому суд першої інстанції при задоволенні позову, а також суди апеляційної і касаційної інстанцій, залишаючи це рішення без змін за наслідками перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, дійшли помилкового висновку про наявність порушеного права позивача та необхідність його захисту шляхом застосування правового механізму, передбаченого статтею 392 ЦК.

Крім того, судами попередніх інстанцій установлено, що 10 серпня 2012 року між ПрАТ «Дніпровська пристань» (продавець) і ТОВ «Стілф» (покупець) укладено договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за № 2177, відповідно до умов якого продавець зобов'язався продати покупцю об'єкт незавершеного будівництва - багаторівневий паркінг, розташований за адресою: м. Київ, пр-т Генерала Ватутіна, 2т, ІІ черга (літ. К-1), готовністю 26 %, а покупець зобов'язався прийняти цей об'єкт і сплатити ціну, зазначену в пункті 2.1 цього договору, а саме 17 757 018,46 грн.

Згідно з пунктом 1.2 договору багаторівневий паркінг належить продавцю на підставі договору оренди земельної ділянки, посвідченого 15 травня 2002 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 4297 (зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів, запис у Книзі записів державної реєстрації договорів від 10 липня 2002 року № 66-6-00055), дозволу на виконання будівельних робіт № 0285-ДН, виданого Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві 21 квітня 2008 року, витягу із наказу № 396, виданого виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Головним управлінням містобудування та архітектури 03 серпня 2012 року, зареєстрованих комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 06 серпня 2012 року в книзі 236п-84, номер запису 10982-П, реєстраційний № 37307835, відповідно до витягу про державну реєстрацію прав № 35070768, виданого комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 06 серпня 2012 року.

Сторони погодили, що частина ціни багаторівневого паркінгу в розмірі 17 757 018,46 грн сплачується шляхом зарахування зустрічних взаємних грошових вимог між ними, а саме: ціни багаторівневого паркінгу в розмірі 17 757 018,46 грн і частини грошових вимог продавця до покупця за договором генерального підряду від 14 вересня 2007 року № СТ-01 в розмірі 17 757 018,46 грн (пункт 2.3 договору).

Також судами встановлено, що 20 серпня 2012 року між ПрАТ «Дніпровська пристань» і ТОВ «Призма Бета» укладено додаткову угоду до інвестиційного договору від 10 серпня 2007 № ДИ-10/08, відповідно до умов якої сторони дійшли згоди викласти пункт 7.3 договору у такій редакції: «Інвестор набуває право власності на об'єкт після завершення будівництва та прийняття об'єкта в експлуатацію, з моменту передачі об'єкта замовником інвестору по акту приймання-передачі в порядку, передбаченому пунктом 7.6 договору. До завершення будівництва, прийняття об'єкта в експлуатацію та його передачі інвестору по акту приймання-передачі майнові права на проектну та робочу документацію відносно будівництва об'єкта, на використані в процесі будівництва матеріали та обладнання, на всі результати виконаних будівельних робіт, у тому числі і на незавершений будівництвом об'єкт у цілому або його частини, належать інвестору».

Обґрунтовуючи позовні вимоги щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним, ТОВ «Призма Бета» послалося на те, що цей правочин укладено між відповідачами без погодження із позивачем як інвестором будівництва, чим порушено вимоги Закону України «Про інвестиційну діяльність» і статті 203 ЦК.

Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 ЦК.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Залишаючи без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 вересня 2014 року, якою у задоволенні позову ТОВ «Призма Бета» відмовлено, Вищий господарський суд України (постанова від 17 листопада 2014 року) погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач не набув у встановленому законом порядку права власності на спірний об'єкт незавершеного будівництва; інвестиційний договір № ДИ-10/08, у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, не містив умов щодо наявності у позивача майнових прав на незавершений будівництвом об'єкт або прав на матеріали, обладнання, тощо; з огляду на встановлені судом фактичні обставини та положення статті 331 ЦК власником матеріалів та обладнання, що використовувалися у процесі будівництва цього об'єкта, було ПрАТ «Дніпровська пристань», яке у подальшому як власник об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано відповідним органом державної реєстрації, правомірно розпорядилося цим майном, уклавши договір про його відчуження. Отже, правові підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним відсутні.

За таких обставин висновок господарських судів про укладення оспорюваного правочину з дотриманням вимог законодавства, а відтак, і про відсутність підстав для задоволення позову є обґрунтованим, відповідає фактичним обставинам справи і вимогам закону.

Статтею 112 ГПК передбачено право господарського суду переглянути прийняте ним судове рішення, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами. Підставами для перегляду судових рішень господарського суду за нововиявленими обставинами є істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

До нововиявлених обставин відносяться матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Необхідними ознаками нововиявлених обставин є їх існування на час розгляду справи; те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи; істотність таких обставин для розгляду справи (тобто коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами.

Господарський суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення за нововиявленими обставинами, а також суд касаційної інстанції, який залишив без змін постанову цього суду за наслідками такого перегляду, не звернули уваги, що обставини на які посилається позивач, не є нововивленими, оскільки не змінюють статусу спірного майна як об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який набувається в порядку, передбаченому чинним законодавством; питання будівництва спірного об'єкта нерухомості - паркінгу у складі ІІ черги будівництва ТРЦ було предметом дослідження суду першої інстанції, рішення якого переглядалося судами апеляційної і касаційної інстанцій; наведені позивачем обставини не спростовують фактів і правових висновків, викладених у постановах Київського апеляційного господарського суду від 30 вересня 2014 року та Вищого господарського суду України від 17 листопада 2014 року.

Оскільки суди апеляційної та касаційної інстанцій за наслідками перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору у справі, яка розглядається, заява ТОВ «Стілф» підлягає задоволенню, постанова Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року та постанова Київського апеляційного господарського суду від 09 липня 2015 року - скасуванню із залишенням в силі постанови Вищого господарського суду України від 17 листопада 2014 року.

Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов'язок зі сплати судового збору покладається на позивача.

Керуючись статтями 49, 111 14 , 111 23 , 111 24 , 111 25 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Стілф» задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 09 липня 2015 року скасувати, постанову Вищого господарського суду України від 17 листопада 2014 року у справі № 910/1891/14 залишити в силі.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Призма Бета» (код 34001316) на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Стілф» (код 35033679) 85 686,30 грн (вісімдесят п'ять тисяч шістсот вісімдесят шість гривень тридцять копійок) витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 910/1891/14 .

Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду м. Києва.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 111 16 ГПК.

Головуючий О.І. Потильчак

Судді:В.П. Барбара І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник