Рішення

від 03.08.2016 по справі 911/928/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 235-95-51

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" серпня 2016 р. Справа № 911/928/16

Господарський суд Київської області у складі головуючого судді Колесника Р.М. за участю секретаря судового засідання Щотової Я.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за первісним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Ромвік» (07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Богунська, 22)

до: 1) товариства з обмеженою відповідальністю В«Сонячний кварталВ» (04112, м. Київ, вул. Грекова, буд. 12);

2) реєстратора прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області ОСОБА_1 (07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Гагаріна, буд.15)

За участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Броварська райспоживспілка (07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Київська, буд 139).

про витребування майна та скасування рішення про державну реєстрацію прав

та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю В«Сонячний кварталВ» , (04112, м. Київ, вул. Грекова, буд. 12);

до товариства з обмеженою відповідальністю В«РОМВІКВ» (07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Богунська, 22)

про зобов'язання вчинити дії

За участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_2, директор;

ОСОБА_3, довіреність №б/н від 11.04.2016;

ОСОБА_4, довіреність №б/н від 11.04.2016;

від відповідача 1: ОСОБА_5, довіреність №б/н від 15.03.2016

від відповідача 2: не з'явився;

від третьої особи: не з'явився.

Позивач, товариство з обмеженою відповідальністю «Ромвік» звернувся до господарського суду Київської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Сонячний квартал» (надалі відповідач 1) та реєстратора прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київській області ОСОБА_1 (надалі відповідач 2) про витребування майна від добросовісного набувача, а саме нежитлового приміщення швейного цеху, розташованого за адресою: Київська обл., м. Бровари, вул. Богунська, буд.22, загальною площею 654,5 кв.м.

Ухвалою суду від 22.03.2016 до участі у справі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено Броварську райспоживспілку.

13.04.2016 через канцелярію господарського суду Київської області представником позивача було подано заяву №б/н від 12.04.2016 про зміну предмету позову, в якій просить суд витребувати нежитлове приміщення швейний цех, об'єкт нежитлової нерухомості загальною площею (кв.м.645.5) реєстраційний номер об'єкт нерухомого майна НОМЕР_1, реєстраційний номер на право власності 1228763, за адресою: Київська обл., м. Бровари, вул.. Богунска,22 на користь товариства з обмеженою відповідальністю В«РомвікВ» від товариства з обмеженою відповідальністю В«Сонячний кварталВ» та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер: 2979880 від 07.06.2013 20:23:28 приватного нотаріуса ОСОБА_6, Київський міський нотаріальний округ. м. Київ номер запису права власності 1228763.

Зазначена заява подана із дотриманням вимог ст. 22 Господарського процесуального кодексу України та в подальшому судовий розгляд справи здійснювався щодо предмету позову остаточно сформульованого в заяві про зміну предмету позову від 12.04.2016.

15.04.2016 представником відповідача 1 через канцелярію господарського суду Київської області було подано зустрічну позовну заяву №б/н товариства з обмеженою відповідальністю В«Сонячний кварталВ» до товариства з обмеженою відповідальністю В«РОМВІКВ» про зобов'язання вчинити дії, а саме зобов'язати товариство з обмеженою відповідальністю В«РомвікВ» (код 19418788) звільнити нежитлове приміщення швейний цех, площею 654,5 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Бровари, вул. Богунська, буд.22 шляхом виселення та повернути вказане приміщення Товариству з обмеженою відповідальністю В«Сонячний кварталВ» (код 38690374), яка ухвалою від 18.04.2016 прийнята судом для спільного її розгляду із первісним позовом.

18.04.2016 через канцелярію господарського суду Київської області від товариства з обмеженою відповідальністю «Сонячний квартал» надійшов відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на те, що спірне майно належить йому на підставі договору купівлі-продажу від 07.06.2013 посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 №1439 та ОСОБА_4 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності індексний номер:8784377 від 02.09.2013. Також відповідач зазначив, що позов, заявлений позивачем за своєю правовою природою є віндикаційним позовом, з наданих позивачем документів не видно, яке індивідуально визначене майно належить позивачу на праві власності, оскільки в договорі продажу №2 від 04.02.1999 відсутня індивідуально визначена ознака майна, що продається, зокрема в договорі відсутня адреса, за якою знаходиться нерухоме майно та відсутня площа майна. Відповідач 1 зазначає, що у позивача при укладанні договору №2 так і не виникло право власності на предмет продажу, оскільки ним не було зареєстровано це право згідно законодавства, що діяло на момент укладання договору.

20.04.2016 через канцелярію господарського суду Київської області від Броварської райспоживспілки (надалі третя особа) надійшли письмові пояснення, в яких пояснив, що відповідно до Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб є обов'язкова державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна в бюро технічної інвентаризації. Станом на 04 лютого 1999 року право власності Броварської райспоживспілки на будівлю швейного цеху за адресою м. Бровари, вул. Богунська, 22/10, не було зареєстровано в органах БТІ. Отже Броварська райспоживспілка, в особі голови правління ОСОБА_7 не мала законних підстав для продажу в 1999 році будівлі швейного цеху. Також третя особа зазначила, що договір №2 нотаріально не був посвідчений, а отже вважати його належним доказом який підтверджує право власності позивача на майно, не має підстав.

21.04.2016 через канцелярію господарського суду Київської області від відповідача 1 була подана заява про застосування строків позовної давності.

19.05.2016 через канцелярію господарського суду Київської області від відповідача 1 надійшли письмові пояснення по справі, в яких зазначив, що ст. 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. З договору №2 від 04.02.1999 року та акту прийому передачі не можливо встановити чи перебувало майно, що було предметом договору купівлі-продажу від 07.06.2013 у володінні попереднього власника.

23.05.2016 через канцелярію господарського суду Київської області від представника відповідача 1 надійшли додаткові нормативно обґрунтування заяви про застосування строків позовної давності.

10.06.2016 через канцелярію господарського суду Київської області від відповідача 1 надійшли письмові пояснення, в яких зазначив, що позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не можуть бути задоволені, оскільки позивачем не доведено право власності на майно, яке він просить витребувати.

25.07.2016 через канцелярію господарського суду Київської області від позивача надійшли письмові пояснення, в яких зазначив, що твердження відповідача 1 про те, що сторони договору №2 продажу основних засобів від 04.02.1999 року не досягли згоди щодо предмету договору та його істотних умов не відповідає дійсності, оскільки у план-схемі розмежування території та визначення її меж на території ТОВ «Ромвік» та ПП «Каменярі» по вул. Богунська, 22 в місті Бровари Київської області, які затверджені головою правління Броварської райспоживспілки ОСОБА_8 чітко зазначено приміщення швейного цеху (його розміри), земельну ділянку (її розміри) та його адресу, починаючи з 04.02.1999 по сьогоднішній день він користується цим майном. Також позивач зазначив, що твердження відповідач 1 про те, що нотаріальна форма договору купівлі-продажу швейного цеху по вул. Богунська, 22 є істотною та обов'язковою умово бо договору не заслуговує увагу, оскільки станом на 04.02.1999 чинне законодавство вимагало нотаріальну форму вчинення договору купівлі-продажу лише житлових будинків. Позивач також зазначив, що Інструкція на яку посилається відповідач 1 не регулює питання на набуття власності чи момент виникнення права, а регулює лише питання реєстрації, питання набуття і момент виникнення права власності регулювалися й регулюються лише законом, зокрема ст. 128 ЦК УРСР.

25.07.2016 через канцелярію господарського суду Київської області від позивача надійшов відзив на зустрічний позов, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на те, договір №2 продажу основних засобів від 04.02.1999 та акт прийому-передачі основних засобів свідчать про набуття права власності ТОВ «Ромвік» у 1999 році. Позивач зазначив, що швейний цех вибув з його володіння не з його волі, що і стало підставою звернення до суду. Також позивач за первісним позовом зазначив, що відповідно до договору №2 від 04.02.1999 та акту прийому-передачі основних засобів ТОВ «Ромвік» та Броварська райспоживспілка виконали умови ст. 224 ЦК УРСР. Крім цього Броварською Райспоживспілкою були отримала всі необхідні дозволи та вчинення такого договору.

27.07.2016 позивачем через канцелярію суду подано клопотання про уточнення позовних вимог в частині скасування рішення про державну реєстрацію, (державну реєстрацію прав та обтяжень), індексний номер 2979880 від 07.06.2013 приватного нотаріуса ОСОБА_6, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ номер запису права власності 1228763.

Зазначена заява не є заявою про зміну підстав або предмету позову у розумінні ст. 22 Господарського процесуального кодексу України та містить лише редакційне уточнення заявлених позовних вимог в цій частині та конкретизацію вихідних даних оскаржуваного рішення про державну реєстрацію.

Клопотаннями від 03.08.2016 позивачем долучено до матеріалів справи копію ухвали Донецького апеляційного господарського суду від 20.07.2016 по справі № 5009/4223/12, а також копію угоди від 01.02.1999 про розірвання договору № 22 від 01.01.1999.

Розгляд справи відкладався.

У судовому засіданні представники позивача за первісним позовом надали усні пояснення щодо своїх позовних вимог, позовні вимоги підтримали, вважають їх обґрунтованими і правомірними та такими, що підлягають задоволенню з підстав, зазначених в позовній заяві.

Представник відповідача 1 за первісним позовом у судовому засіданні проти позову заперечував, просив відмовити в задоволенні позову повністю з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву та в додаткових поясненнях, долучених до матеріалів справи, просив задовольнити зустрічний позов.

Відповідач 2 у жодне судове засідання не з'явився, вимог суду не виконав, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

04.02.1999 року Броварською райспоживспілкою та ТОВ «Ромвік» було укладено договір № 2 продажу основних засобів (надалі Договір), відповідно до умов якого продавець Броварська райспоживспілка продає, а покупець ТОВ «Ромвік» купує такі основні засоби: Швейний цех, залишковою вартістю 33816 гривень (п. 1 договору).

Оплата вартості основних засобів, що продається здійснюється покупцем у 3-х місячний термін з дня підписання цього договору шляхом перерахування всієї суми на розрахунковий рахунок продавця або внесенням готівкою в касу продавця (п. 2 договору).

Фактична передача основних засобів, вказаних в п.1 цього договору у власність покупця здійснюється в 3-х місячний термін з дня підписання цього договору, але не раніше дня надходження коштів на розрахунковий рахунок продавця.

Позивачем на користь Броварської райспоживспілки проведено оплату згідно приходних ордерів, складених за період з 15.03.1999 по 22.10.1999 на загальну суму 16450 гривень. На підтвердження сплати решти коштів за договором позивач посилається на відомість на оплату за приміщення цеху, в якій відображено внесення грошових коштів через банк на суму 17366 гривень, водночас первинних документів про здійснення відповідних перерахувань через банківські установи суду надано не було. Загальна сума платежів, за твердженням позивача, за придбане майно становить 33816 гривень.

Броварською райспоживспілкою та ТОВ «Ромвік» було складено акт прийому-передачі основних засобів згідно договору продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999, згідно якого Броварська райспоживспілка передала, а ТОВ «Ромвік» прийняло Швейний цех. Дати складання зазначений акт не містить.

Право власності на придбане майно позивачем у встановленому законом порядку, що діяв станом на час придбання майна позивачем не реєструвалося.

Листом № 98а/7 від 05.03.2003 третя особа повідомила позивача про те, що вважає укладений договір № 2 від 04.02.1999 таким, що суперечить вимогам ст.225 ЦК України та є недійсним та запропонувала зарахувати платежі, що вчинено в межах цього договору в рахунок плати за користування цим приміщенням, а також вказала на необхідність укладання договору оренди та попередила, що у іншому випадку ставитиме питання про виселення позивача.

У відповідь на цей лист, позивач своїм листом від 24.03.2003 просив надати копію відповідного рішення чи постанови правління третьої особи, якими представника третьої особи було уповноважено надсилати лист від 05.03.2003.

28.08.2003 позивач звернувся до третьої особи із претензією в якій зазначив, що уклавши договір продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999 позивач набув право власності на швейний цех за 28180 гривень але позбавлений можливості зареєструвати своє право власності в БТІ, оскільки в БТІ не було зареєстровано право власності третьої особи та цією претензією позивач вимагав від третьої особи зареєструвати в БТІ за собою право власності на будівлю Швейного цеху (в претензії адреса не зазначена).

В матеріалах справи наявне рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 12.10.2007, яким визнано право власності на нерухоме майно, зокрема на швейний цех по вул. Богунського, 22 в м. Бровари (з урахуванням ухвали про виправлення описки від 12.10.2007). Зазначене рішення скасоване рішенням апеляційного суду Київської області від 08.10.2009.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 21.11.2012 по справі № 5009/4223/12 визнано за споживчим товариством «Лелека» право власності на нерухоме майно, в тому числі і на нежитлове приміщення - швейний цех (загальна площа 654,5 кв.м., місцезнаходження: Київська область, м. Бровари, вул. Богунська 22/10).

Станом на час розгляду справи зазначене рішення господарського суду Запорізької області перебуває в провадженні Донецького апеляційного господарського суду та стадії апеляційного оскарження та остаточне рішення по скарзі не прийнято.

07.06.2013 відповідачем 1 та споживчим товариством «Лелека» укладено договір купівлі-продажу, посвідчений ОСОБА_6 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, реєстровий номер 1439 згідно якого Споживче товариство «Лелека» передає, а відповідач приймає у власність нежитлове приміщення, швейний цех, яке знаходиться за адресою: Київська область, м. Бровари, вулиця Богунська, будинок 22/10, загальною площею 654,5 кв.м. Право власності за відповідачем 1 зареєстроване в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 07.06.2013, номер запису про право власності:1228763.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно ОСОБА_1 управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Київської області від 01.02.2016 позивачу відмовлено у державній реєстрації права власності на нежитлове приміщення, що розташоване Київська область, м. Бровари, вул. Богунська, 22 оскільки право власності на нежитлове приміщення (швейний цех) зареєстроване за іншою особою.

Посилаючись на те, що Броварською райспоживспілкою було неправомірно відчужено майно, що є власністю позивача на підставі договорі продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999 власником якого остаточно став відповідач 1, позивач звернувся до суду із розглядуваним позовом та просить витребувати спірне майно на свою користь.

Дослідивши обставини справи, надані суду докази суд приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання належним їм майном (ст. 317 Цивільног окодексу України).

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно ст. 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі , якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Таким чином, незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися, якщо набувач майна знав чи міг знати про відсутність у продавця повноважень на відчуження.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Лише у випадку, якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.09. № 9).

При цьому, згідно з ч. 5 ст. 12 Цивільного кодексу України, добросовісність набувача презюмується, адже положеннями вказаної статті встановлено, що якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Ця презумпція діє, поки інше не буде встановлено рішенням суду.

Отже, право на витребування майна у добросовісного набувача має саме власник (чи особа, яка має речове право на майно) і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі.

Позивач звернувся до суду саме з позовом про витребування майна від відповідача, нормативно обґрунтувавши свої позовні вимоги саме ст. 388 Цивільного кодексу України.

1. На підтвердження приналежності позивачу права власності на спірне майно він посилається на договір продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999, укладений ним із Броварською райспоживспілкою.

Надаючи зазначеному договору, як підставі виникнення права власності на спірне майно, в контексті заперечень відповідача щодо невідповідності цього договору умовам, що є необхідними для того, щоб вважати такий договір належною правовою підставою виникнення та підтвердження, станом на час розгляду справи, прав позивача, суд приходить до наступних висновків.

Згідно з п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, в редакції від 16.01.2003 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Частиною 2 ст. 5 Цивільного кодексу України передбачено, що акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Отже в оцінці поданого позивачем договору купівлі-продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999 як правової підстави для набуття права власності на спірне майно суд має керуватися Цивільним кодексом УРСР (1963 року) в редакції на дату виникнення спірних відносин, а також іншими нормативно-правовими актами у відповідній редакції.

Відповідно до ст. 4 ЦК УРСР цивільні права та обов'язки виникають, в тому числі, із угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків (ч. 1ст. 41 ЦК УРСР).

Угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР, повинні укладатись у письмовій формі (п. 1 ч. 1 ст. 44 ЦК УРСР). Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають (ч. 2 ст. 44 ЦК УРСР).

Відповідно до частини першої статті 45 ЦК УРСР недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Стаття 47 ЦК УРСР передбачає, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

За приписами ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно (ст. 225 ЦК УРСР).

Момент виникнення права власності у набувача майна за договором визначає ст. 128 ЦК УРСР.

Відповідно до наведеної правової норми право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Згідно зі статтею 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Отже, з системного аналізу наведених правових норм Цивільного кодексу Української РСР слідує, що нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу вимагалося лише для договорів купівлі-продажу жилого будинку, якщо хоча б однією з сторін є громадянин, а недотримання цієї вимоги, в силу положень статті 47 ЦК УРСР, спричиняло їх недійсність. Щодо укладення договорів купівлі-продажу іншого нерухомого майна, їх нотаріальне посвідчення не вимагалось, відповідно, такі договори між кооперативними організаціями могли бути укладені у простій письмовій формі та підписані особами, які їх укладають.

Посилання відповідача 1, в обґрунтування його тверджень про недотримання сторонами, станом на час укладення зазначеного договору, вимог щодо форми правочину - нотаріальної форми, на Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб (далі - Інструкція), затверджену наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 року № 121, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 червня 1998 року за № 399/2839 судом до уваги не приймаються з огляду на наступне.

Відповідно до пунктів 1.4.-1.9. Інструкції державній реєстрації в бюро технічної інвентаризації підлягають об'єкти нерухомості, розташовані на всій території України. Державну реєстрацію права власності на об'єкти нерухомого майна здійснюють державні комунальні підприємства - бюро технічної інвентаризації. Державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна в бюро технічної інвентаризації є обов'язковою для власників, незалежно від форми власності. Реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться на підставі правовстановлювальних документів. Державній реєстрації підлягають тільки ті об'єкти нерухомості, будівництво яких закінчено, та прийняті в експлуатацію у встановленому порядку незалежно від форм їхньої власності та при наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим бюро технічної інвентаризації, яке проводить державну реєстрацію права власності на ці об'єкти. До об'єктів нерухомого майна, що підлягають державній реєстрації, відносяться, у тому числі, житлові і нежитлові будинки, садові будинки, дачі, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках вулиць, площ і провулків під окремими порядковими номерами.

Додатком № 1 до Інструкції є Перелік правовстановлювальних документів, на підставі яких провадиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна. Такими документами є, зокрема: договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені державними нотаріальними конторами та приватними нотаріусами; договори купівлі-продажу, міни, зареєстровані біржею; договори відчуження між юридичними особами недержавної форми власності.

Отже, Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб передбачає можливість проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно як на підставі нотаріально посвідченого договору так і на підставі договору, укладеного в простій письмовій формі між юридичними особами.

З огляду на викладене, доводи відповідача про невідповідність договору продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999 вимогам закону, що діяв станом на час його укладення, щодо його форми є такими, що не ґрунтуються на вимогах закону та судом відхиляються.

2. Надаючи цьому договору належну юридичну оцінку з точки зору його здатності бути належним підтвердженням приналежності права з огляду на його зміст суд приходить до наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи, заперечуючи проти позову відповідач, окрім іншого, посилається на те, що розглядуваний договір купівлі-продажу за своїм змістом не може вважатися доказом приналежності позивачу права власності на те майно, що було предметом договору купівлі продажу, укладеного відповідачем із СТ «Лелека».

Так, згідно п. 1 договору продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999 предметом договору виступає Швейний цех, залишковою вартістю 33816 гривень. Тобто зазначений договір дійсно не має індивідуалізуючих ознак нерухомого майна, зокрема, адреси його розташування, загальної площі та т.і.

Згідно з положеннями п. 1.10. Інструкції у державній реєстрації об'єкта нерухомості може бути відмовлено якщо: а) правовстановлювальний документ, не передбачений цією Інструкцією; б) у правовстановлювальному документі відсутні потрібні реквізити (місто, в якому розташований об'єкт нерухомого майна, найменування юридичної особи чи прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, розмір власності і т. і.); в) форма правовстановлювального документа, не відповідає формі, передбаченій чинним законодавством.

Тобто відсутність у правовстановлюючому документі відомостей про адресу міста його розташування, площа та інших індивідуалізуючих ознак могло, станом на час укладання цього договору, бути підставою для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на майно.

Зазначена обставина ускладнена ще й тим, що третя особа станом на момент укладання договору № 2 від 04.02.1999 не зареєструвала своє право власності в БТІ (якщо виходити з того, що їй таке право належало), тобто у встановленому Інструкцією порядку первинну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно проведено не було, що хоча і не перешкоджало власникові у праві розпоряджатися своєю власністю але створює перешкоди у можливості достовірно встановити склад майна, його характеристики, що передавався від третьої особи на користь позивача.

Згідно п. 1 договору купівлі-продажу, від 07.06.2013, укладеного відповідачем із СТ «Лелека» предметом договору є нежитлове приміщення, швейний цех, яке знаходиться за адресою: Київська область, м. Бровари, вулиця Богунська, будинок 22/10, загальною площею 654, 5 кв.м.

Розглядаючи справу про витребування майна суд має встановити приналежність спірного майна саме позивачу. Позивач вимагає витребувати на його користь нерухоме майно - нежитлове приміщення швейного цеху, що розташоване за адресою: Київська область, м. Бровари, вулиця Богунська, будинок 22/10, загальною площею 654,5 кв.м.

Водночас станом на час розгляду справи беззаперечних доказів приналежності права власності на це майно саме позивачу матеріали справи не містять.

Навпаки, відповідач наполягає на тому, що саме він є власником спірного майна на відповідній правовій підставі.

З огляду на викладене, враховуючи, що нерухоме майно має характеризуватися за індивідуальними ознаками, які в договорі продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999, укладеному позивачем із Броварською райспоживспілкою, в достатній мірі не містяться, а первинна реєстрація права власності за третьою особою на спірне майно проведена не була, приймаючи до уваги, що договір № 2 від 04.02.1999 містить лише назву майна та його вартість, коли як нерухоме майно, що належить на праві власності відповідачу 1 на підставі договору купівлі-продажу від 07.06.2013, укладеного ним із СТ «Лелека», має індивідуальні ознаки, зокрема назву, адресу та площу, суд позбавлений можливості дійти висновку про те, що майно, що було предметом договору продажу основних засобів № 2 від 04.02.1999 є тим самим майном, що станом на час розгляду справи належить на праві власності відповідачу, що зумовлює висновки суду про відмову в позові.

3. На думку суду позивачем не доведено факту порушення його права, якому б кореспондував, обраний позивачем спосіб захисту - подання позову про витребування майна.

Відповідно до ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України.

Частиною 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст.20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

З огляду на положення зазначених норм та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

З наведеного вбачається, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.

При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб . З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб (Постанова Верховного Суду України від 17.12.2014 року).

Досліджуючи це суд виходить з того, що під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Звертаючись з розглядуваним позовом до суду позивач посилається на необхідність судового захисту його порушеного права у спосіб витребування майна від відповідача, що набув право власності на майно на відповідній правовій підставі.

При цьому позивачем жодним чином не доведено, що задоволення його позову призведе до бажаних результатів - відновлення його прав власника, в тому контексті, що право власності ніколи не було зареєстровано не тільки за позивачем але і за особою, що йому це майно продало.

4. Як вже зазначалося позивач обґрунтовував свої позовні вимоги про витребування майна посиланням на положення ст. 388 Цивільного кодексу України, що надають власнику майна право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зі змісту цієї норми позивачем за таким позовом може бути неволодіючий власник, а відповідачем має бути незаконний володілець майна власника.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Як вбачається з відомостей з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень станом на час розгляду справи власником спірного майна є відповідач по справі.

Захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндікаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст.388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до ст.392 Цивільного кодексу України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно (постанови ВСУ від 04.12.2012 у справі №26/133, від 11.12.2012 у справі №56/68 та від 29.04.2015 у справі №903/134/13-г).

Обраний позивачем спосіб захисту порушеного права за своїми ознаками відповідає способу захисту, визначеному п. 4 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України - відновлення становища, яке існувало до порушення.

Власник може захистити порушене право із застосуванням способу захисту, передбаченого п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК, у тому числі у випадках, зазначених у ст. 388 ЦК, за позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння. У разі здійснення державної реєстрації права власності за набувачем неправомірно відчуженого майна права власника повинні захищатися із застосуванням способу захисту, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК за позовом про визнання права власності та скасування внесеного за заявою набувача запису до Державного реєстру (ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). (Аналіз Верховного Суду України практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України, з офіційного веб-сайту Верховного Суду України, розділ «Узагальнення судової практики»).

Наведене дає суду підстави дійти висновку, що віндикаційний позов може бути задоволено лише за наявності доказів приналежності майна позивачу, факту вибуття цього майна із його володіння, факту неправомірного перебування цього майна у володінні іншої особи, яка володіє ним без відповідної правової підстави.

В межах розглядуваної справи позивачем не доведено приналежності права власності на спірне майно, станом на час розгляду справи власником майна є відповідач 1, що позбавляє позивача права на використання правового механізму визначеного ст. 388 Цивільного кодексу України щодо повноважень на витребування майна із володіння відповідача 1.

Зважаючи на принцип диспозитивності судового процесу та враховуючи відсутність у позивача статусу власника спірного майна, позовні вимоги про його витребування задоволенню судом не підлягають також і з цих підстав.

Така позиція суду ґрунтується, в тому числі і на положеннях п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відповідно до якого державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Враховуючи те, що використанням правового механізму, передбаченого ст. 388 Цивільного кодексу України наділений саме власник майна, який подає позов саме з метою поновлення свого права щодо володіння майном, тобто для відновлення свого права йому не потрібно вносити відповідні відомості до Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно, адже приналежність йому права власності презюмується, подання такого позову позивачем не призведе до бажаних результатів, адже рішення про витребування майна не може вважатися рішення щодо права власності у розумінні наведеного положення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Тобто право власності позивача на спірне майно не є очевидним та об'єктивним та відповідному зверненню з позовом про витребування майна має передувати чи має бути заявлено поряд із вимогами про витребування вимоги про визнання права, адже очевидним є факт невизнання його прав та наявності заперечень проти цього факту з боку як третьої особи так і відповідача, тобто спору, що не охоплюється предметним визначенням віндікаційного позову.

5. Судом також приймається до уваги, що позивачем із третьою особою велися певні перемовини стосовно правовідносин, що виникли між ними внаслідок укладання договору від 04.02.1999.

Судом встановлено, що листом № 98а/7 від 05.03.2003 третя особа повідомила позивача про те, що вважає укладений договір № 2 від 04.02.1999 таким, що суперечить вимогам ст.225 України та є недійсним та запропонувала зарахувати платежі, що вчинено в межах цього договору в рахунок плати за користування цим приміщенням, а також вказала на необхідність укладання договору оренди та попередила, що у іншому випадку ставитиме питання про виселення позивача.

У відповідь на цей лист, позивач своїм листом від 24.03.2003 просив надати копію відповідного рішення чи постанови правління третьої особи, якими представника третьої особи було уповноважено надсилати лист від 05.03.2003.

Отже ще з 2003 року між сторонами виникли суперечки щодо спірного майна, характеру правовідносин, що між сторонами склалися.

Наведені суперечки, в контексті невизначеності приналежності спірного майна третій особі станом на час укладання договору від 04.02.1999 року та власне і потім, з огляду на скасування рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 12.10.2007 також унеможливлюють вирішення справи у спорі про витребування майна.

Судом вже зазначалося, що в межах позову про витребування майна, суд має переконатися в приналежності позивачу права власності на відшукуване майно, адже саме приналежність права власності на спірне майно та його безпідставне відчуження поза межами волі позивача, як його власника, може бути приводом та підставою для витребування майна від останнього набувача.

Суд також враховує, що майно про витребування якого із незаконного володіння відповідача 1 заявлено позов, фактично перебуває у володінні позивача та за його ж твердженнями з його володіння з 1999 року ніколи не вибувало, що також беззаперечно доводить невірне обрання позивачем способу захисту порушеного права, що, водночас, позбавляє суд

Невизначеність змісту права власності позивача, спірність факту приналежності спірного майна третій особі станом на момент укладання договору № 2 від 04.02.1999, неможливості встановлення його станом на будь-який час, відсутність факту вибуття спірного майна із володіння позивача позбавляє суд у межах цієї справи застосувати до позивача обраний ним спосіб захисту порушеного права.

При цьому суд не вважає таке сприйняття судом фактичних обставин справи як надміру формальний підхід, оскільки задовольняючи віндікаціний позов у суду не має існувати жодного сумніву у приналежності права на такий позов у позивача, адже наслідками його задоволення є відібрання майна у іншої особи, що має застосовуватися лише у випадку коли приналежність права власності на спірне майно позивачу по справі буде поза межами розумних сумнівів.

6. Як вбачається з матеріалів справи відповідач 1 набув право власності на спірне майно на підставі договору купівлі-продажу, укладеного із споживчим товариством «Лелека», яке, в свою чергу, набуло право власності на спірне майно на підставі рішення господарського суду Запорізької області від 21.12.2001 року по справі № 5509/4223/12, яке станом на час прийняття судом цього рішення перебуває на стадії апеляційного оскарження в Донецькому апеляційному господарському суді.

Приймаючи рішення суд виходив із того, що висновки по справі № 509/4223/12 не впливають на висновки суду по цій справі, адже навіть у випадку скасування цього рішення, для цієї справи не з'являться відповіді на питання чи належало спірне майно позивачу, чи належало це майно Броварській райспоживспілці.

А скасування чи залишення в силі рішення господарського суду Запорізької області, як правовстановлюючого документу споживчого товариства «Лелека» не матиме безпосередніх наслідків для всебічного, повного та об'єктивного розгляду цієї справи, а тому судом вирішувалося питання про зупинення провадження у справі до вирішення Донецьким апеляційним господарським судом справи № 5509/4223/12.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову у зв'язку з його недоведеністю.

Враховуючи, що позовні вимоги в частині скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер: 2979880 від 07.06.2013 20:23:28 приватного нотаріуса ОСОБА_6, Київський міський нотаріальний округ. м. Київ номер запису права власності 1228763 є похідними від вимог про витребування майна із незаконного володіння відповідача 1, та враховуючи висновки суду про відмову у задоволенні в позові в частині цих вимог, а також враховуючи, що інших підстав для скасування рішення про державну реєстрацію права за відповідачем, що було вчинено на підставі договору купівлі-продажу від 07.06.2013 позивачем наведено не було та судом не встановлено, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог і в цій частині.

Приймаючи до уваги висновки суду про відсутність підстав для задоволення позову по суті наведених позивачем доводів, заява відповідача 1 про застосування до вимог позивача наслідків пропуску строку позовної давності судом не розглядається, адже застосування строків позовної давності є можливим лише у випадку коли суд дійде до висновку про порушення права позивача та необхідність вжиття заходів для його поновлення, чого в межах цієї справи судом не встановлено.

Щодо зустрічного позову.

Позивач за зустрічним позовом вимагає прийняти рішення про звільнення нежитлового приміщення швейний цех, площею 654,5 кв.м., що знаходиться за адресою Київська область, місто Бровари, вулиця Богунська, 22 шляхом виселення та повернути вказане приміщення ТОВ «Сонячний квартал».

Нормативно позивач за зустрічним позовом обґрунтував свої позовні вимоги положеннями ст.ст. 386, 387, 1213 Цивільного кодексу України та вважає, що його права власника підлягають захисту у спосіб витребування майна від особи, що без достатніх правових підстав заволоділа ним.

Дослідивши зміст зустрічного позову та доданих до нього матеріалів суд не може встановити чи перебувало майно, що було предметом договору купівлі-продажу від 07.06.2013 у володінні попереднього власника та чи відбулося фактичне передання майна від СП «Лелека» до ТОВ «Сонячний квартал». Наведені відомості мали бути з'ясовані з метою перевірки відповідності обраного, позивачем за зустрічним позовом, способу захисту порушеного права, суті порушень, а саме для встановлення відповідності вимоги про зобов'язання повернути спірне приміщення, в умовах коли спірне майно не перебувало навіть у володінні попереднього власника.

Ускладнює розгляд зустрічного позову і певна конкуренція норм матеріального права, яка на думку позивача за зустрічним позовом має бути застосована судом для вирішення спору в цій частині.

Позивачем за зустрічним позовом наведено ніби зміст ст. 386 ЦК України, який не відповідає справжньому змісту цієї норми, а посилання на ст.ст. 387 та 1213 ЦК України вимагає з'ясуванню, який саме позов (віндікаційний чи негаторний) подано ТОВ «Сонячний квартал».

З огляду на принцип диспозитивності судового процесу, обов'язок саме позивача в силу ст. 33 ГПК України довести підставність своїх вимог, суд ухвалою від 18.07.2016 вимагав від ТОВ «Сонячний квартал» визначитися (надати письмові пояснення) із додатковим нормативним обґрунтуванням поданого зустрічного позову; надати суду оригінал та засвідчену копію технічної документації на нежитлове приміщення, швейний цех по вул. Богунській, 22/10 в м. Бровари, а також засвідчену копію Висновку про вартість майна, складеного 05.03.2013; надати пояснення з приводу того чи перебувало майно, що було предметом договору купівлі-продажу від 07.06.2013 у володінні попереднього власника та чи відбулося фактичне передання майна від СП «Лелека» до ТОВ «Сонячний квартал».

Встановлення наведених обставин має значення для правильної кваліфікації правовідносин та визначення належних до застосування норм права.

Зокрема для правильного вирішення справи має значення чи перейшло з моменту укладення договору із СП «Лелека» до ТОВ «Сонячний квартал» спірне майно у фактичне володіння, чи перебувало саме спірне майно у володінні СП «Лелека» станом на момент його продажу, чи відбулося позбавлення права володіння ТОВ «Сонячний квартал» взагалі, та коли саме відбулося незаконне заволодіння його майном. Чи є ТОВ «Сонячний квартал» потерпілою особою саме від дій ТОВ «Ромвік», якщо так то з якого часу.

Натомість ТОВ «Сонячний квартал» витребувані судом відомості не надав, причини невиконання вимог, що викладено в ухвалі суду не повідомив.

Такі дії ТОВ «Сонячний квартал» суд розцінює як недобросовісне ставлення до своїх процесуальних обов'язків, а існуючі суперечливості у правовій позиції, недоведеність перелічених обставин та неможливість їх встановлення судом самостійно через відсуність у матеріалах справи відповідних доказів, зумовлюють висновки суду про наявність підстав для залишення зустрічного позову ТОВ «Сонячний квартал» без розгляду.

Згідно п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України господарський суд залишає позов без розгляду, якщо: позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору.

Згідно п. 4.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року N 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» при вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду (стаття 81 ГПК) господарським судам слід мати на увазі, що застосування пункту 5 частини першої цієї статті можливо лише за наявності таких умов: додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в судовому засіданні, - в протоколі такого засідання; - витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір по суті; позивач не подав документи, витребувані судом при підготовці справи до розгляду (стаття 65 ГПК) або в порядку статті 38 названого Кодексу, чи не направив свого представника в засідання господарського суду без поважних причин. Отже, перш ніж залишити позов без розгляду господарський суд зобов'язаний з'ясувати причини невиконання його вимог позивачем і об'єктивно оцінити їх поважність.

Поважними, з урахуванням конкретних обставин справи, вважаються причини, які за об'єктивних, тобто не залежних від позивача, обставин унеможливлювали або істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій; при цьому береться до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблення їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов'язків, покладених на нього судом. Відповідні докази подаються позивачем і оцінюються господарським судом за загальними правилами статті 43 ГПК.

Суд має констатувати, що справа перебуває в провадженні суду вже тривалий час та суд не має, щоб не порушувати принципу змагальності, вказувати будь-якій стороні на недосконалість її правової позиції, недоведеність певних обставин, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги.

Суд, звісно, не обмежений у здатності здійснити власну оцінку наведених сторонами доказів та обставин та розглянути справу за наявними в ній матеріалами справи, застосувавши закон, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, прийнявши рішення по суті справи.

Водночас, за умови невизначеності позовних вимог позивача за зустрічним позовом та за обставин цієї справи прийняття рішення в частині зустрічного позову по суті є вкрай ускладненим.

ТОВ «Сонячний квартал» просить прийняти рішення про виселення позивача за первісним позовом, що відповідає суті негаторного позову - позову про усунення перешкод у користуванні майном. При цьому він також просить зобов'язати повернути спірне майно, що передбачає наявність правовідносин за якими таке майно свого часу було передано від ТОВ «Ромвік» на користь ТОВ «Сонячний квартал», коли як існування таких правовідносин між сторонами судом в перебігу розгляду справи не встановлено.

З огляду на неузгодженість застосованих позивачем за зустрічним позовом норм матеріального права зі змістом його позовних вимог, викладених обставин можна дійти висновку про одночасне подання вимог, що можна кваліфікувати і як віндікаційний і як негаторний позов.

Верховний Суд України у своїх узагальненнях «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ» звернув увагу на неможливість одночасного пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння).

Отже суд приходить до висновку про неможливість самостійного обрання способу захисту прав позивача за зустрічним позовом, що міг бути застосований судом, адже це може призвести до порушень як принципу диспозитивності так і принципу змагальності судового процесу, а в решті обмежити позивача за зустрічним позовом у праві самостійного обрання способу захисту порушеного права.

З урахуванням викладеного та враховуючи невиконання позивачем за зустрічним позовом вимог суду щодо надання додаткового його обґрунтування та додаткових доказів, що є необхідними для розгляду справи, суд вважає за доцільне залишити зустрічний позов ТОВ «Сонячний квартал» без розгляду, що не позбавляє ТОВ «Сонячний квартал» права звернутися до суду із самостійним позовом.

Керуючись ст..ст. ст.ст. 32-34, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні первісного позову відмовити повністю.

Зустрічний позов залишити без розгляду.

У судовому засіданні 03.08.2016 оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складено 08.08.2016.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Р.М. Колесник