Рішення

від 09.08.2016 по справі 925/756/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" серпня 2016 р. Справа № 925/756/16

Господарський суд Черкаської області в складі:

головуючого - судді Єфіменка В.В.,

з секретарем судового засідання Макарченко Н.П.;

за участю представників сторін:

від позивача - ОСОБА_1 - адвокат,

від відповідача - ОСОБА_2 за довіреністю,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Черкаської області в м. Черкаси справу

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, м.Ватутіне

до Ватутінської міської ради, м.Ватутіне

про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Заявлено позов із вимогами:

- визнати договір оренди земельної ділянки від 08 травня 2013, укладений між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 та Ватутінською міською радою недійсним;

- стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору та витрати на оплату послуг адвоката.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, викладених в позовній заяві.

Представник позивача обґрунтовував заявлені позовні вимоги тим, що відповідно до п.16 договору оренди земельної ділянки від 08.05.2013 цільове призначення земельної ділянки - землі житлової та громадської забудови. Площа магазину, під який надавалась в оренду земля становить 113,5 кв.м, при цьому площа земельної ділянки виділена в обсязі 209 кв.м, тобто удвічі більше, ніж саме приміщення.

Позивач зазначив, що починаючи з дати реєстрації спірного договору оренди, орендна плата сплачувалась повністю. На початку 2016 року підприємець дізналась, що законодавством не передбачено надавати в оренду частину землі, яка є прибудинковою територією багатоповерхового будинку і тому вважає дії Орендодавця щодо надання в оренду такої земельної ділянки та справляння за неї орендної плати незаконними.

22.02.2016 позивач звернулась до Ватутінської міської ради із завою про припинення дії Договору оренди частки земельної ділянки від 08.05.2013, але отримала відповідь від 22.03.2016 №351, про те, що Орендодавець не бажає добровільно припиняти незаконний договір оренди землі в зв'язку з тим, що розірвання спірного договору завдасть шкоди місцевому бюджету .

Відповідач у відзиві на позов та його представник в судовому засіданні заявлені позивачем вимоги не визнав, вважаючи їх необґрунтованими і безпідставними посилаючись на те, що сторони дійшовши згоди щодо всіх істотних умов склали і підписали відповідний документ встановленої форми - договір оренди земельної ділянки. Про укладення договору 22.11.2013 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено запис, і тому, як вважає відповідач, державою офіційно визнано і підтверджено цей правочин.

Суд, вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази, приходить до наступного.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі рішення Ватутінського міського суду Черкаської області від 10.02.2010 позивач отримала у власність вбудовано-прибудоване приміщення - нежитлову будівлю до п'типоверхового житлового будинку по вул. Миру, 4, у м. Ватутіне (а.с.24).

31.03.2011 від позивача до відповідача надійшла заява про надання дозволу на виготовлення технічної документації по визначенню частки землекористування в межах неподільної прибудинкової території по вул.Миру,4 для обслуговування існуючого магазину «Будматеріали», який належить їй на праві власності.

Рішенням Ватутінської міської ради від 14.04.2011 №5-12 VI «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою» позивачу надано дозвіл на виготовлення технічної документації по визначенню частки землекористування в межах неподільної прибудинкової території по вул.Миру,4 для обслуговування існуючого магазину.

На замовлення позивача ФОП ОСОБА_4 було виготовлено відповідну технічну документацію.

Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки на місцевості з метою підтвердження права оренди позивачем частки землекористування в межах неподільної прибудинкової території по вул. Миру, 4 від 2012 року складена на виконання технічного завдання на виготовлення такої документації, затвердженого позивачем 20.11.2012.

Із дослідженого в судовому засіданні технічного завдання вбачається, що підставою для виконання робіт є клопотання замовника та дозвіл Ватутінської міської ради від 14.04.2011 №5-12/VІ (а.с.56).

У технічному завданні зазначена загальна площа неподільної земельної ділянки та характеристика майна (вбудовано-прибудоване), що належить замовнику і для обслуговування якого розробляється документація.

Відтак, суд приходить до висновку, що позивач був повідомлений про розмір частки, визначений пропорційно площі земельної ділянки і погодився з вказаним розміром.

18.03.2013 позивач звернувся із заявою до відповідача з проханням затвердити вказану документацію та надати їй в оренду на 49 років частку землекористування в межах неподільної прибудинкової території саме площею 0,0209 га.

Рішенням відповідача від 10.04.2013 № 36-26/VI «Про затвердження технічної документації із землеустрою ФОП ОСОБА_3І.» вищевказану документацію було затверджено, надано позивачу в довгострокову оренду терміном на 49 років частку неподільної земельної ділянки (кадастровий номер 7110200000:01:002:0194) площею 209 кв.м. для обслуговування існуючого магазину (код КВЦПЗ - 03.07) по вул.Миру,4 за рахунок забудованих земель Ватутінської міської ради (а.с.17).

08.05.2013 на виконання рішення ради було укладено спірний договір (а.с.12-16).

22.11.2013 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_3 право оренди вищевказаної земельної ділянки, що підтвердження факту набуття позивачем речового права на нерухоме майно на правах оренди (а.с.23).

Доводи позивача суд оцінює критично, виходячи з наступного.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Ст.203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписами ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

На підставі ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За правилами ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.

За змістом ч.1 ст. 203, ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Суд приходить до переконання, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним. Водночас частиною п'ятою статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбаченим договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Так само за загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов. На виняток з цього правила відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істотних умов є підставою для визнання його недійсним (частина друга статті 15 Закону України "Про оренду землі"). При цьому вирішуючи спір про визнання договору оренди землі недійсним у зв'язку з відсутністю в ньому передбаченої частиною першою статті 15 названого Закону істотної умови суд має застосовувати цю ж норму у редакції, що була чинною на момент укладення договору, а не на момент його державної реєстрації.

За приписами ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до пунктів "а", "б", "в", "г" ст.12 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.

Ч.1 ст. 93 Земельного кодексу України визначено поняття права оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності і саме підприємницькою діяльністю займається на орендованій частині земельній ділянці позивач.

Ст.42 Земельного кодексу України (редакція від 07.05.2011 чинна на день подання заяви від 30.03.2011 про надання дозволу на виготовлення технічної документації) визначено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками, а у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

Суд приходить до висновку, що стаття 42 ЗК України не містить прямої заборони на передачу такої земельної ділянки в оренду щодо приміщень приватної власності, а встановлює лише коло осіб, яким можуть бути передані у постійне користування земельні ділянки відповідно до будівель державної або комунальної власності.

Ч.6 ст. 93 Земельного кодексу України передбачена можливість надання земельної ділянки або її частини за згодою орендаря у суборенду. Площа та межі частини земельної ділянки у такому разі встановлюються на підставі технічної документації у такому ж порядку як і для цілої земельної ділянки. При цьому, право суборенди підлягає такій же державній реєстрації як і право оренди (ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Відтак, частина земельної ділянки є об'єктом земельних відносин і твердження позивача щодо протилежного не ґрунтуються на приписах законодавства.

Аналізуючи оспорюваний договір, суд приходить до висновку, що він містить всі істотні умови, передбачені ст.15 Закону України «Про оренду землі».

Суд приходить до висновку, що спірний договір укладено у відповідності до ст.ст.116,123,124 Земельного кодексу України та ст.16 Закону України "Про оренду землі" на виконання чинного рішення відповідача, що повністю відповідає приписам ст. 648 ЦК України і підстави для визнання спірного договору недійсним відсутні.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивач не довів заявлених ним вимог і у позові необхідно відмовити повністю.

Судові витрати по справі суд покладає на позивача.

Керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного господарського суду протягом 10 денного строку в порядку, визначеному ГПК України з дня складення і підписання повного тексту рішення.

Повний тест складено 15.08.2016 (понеділок).

СУДДЯ В.В.Єфіменко