Постанова

від 08.09.2016 по справі 5015/3297/12

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" вересня 2016 р.\Справа № 5015/3297/12

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого - суддіМатущака О.І.

суддівДубник О.П.Скрипчук О.С.

розглянувши апеляційну скаргу першого заступника військового прокурора Західного регіону України м.Львів

на рішеннягосподарського суду Львівської області від 14.03.2016р.

у справі№ 5015/3297/12

за позовом: першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі органу Міністерства оборони України м. Київ

до відповідача-1: державного підприємства Міністерства оборони України Західвійськбуд с. Малехів, Львівська область

до відповідача-2: приватного підприємства Автотехнобудсервіс с. Малехів, Львівська область

за участю третіх осіб, які не заявляють

самостійних вимог на предмет спору

на стороні позивача: 1) регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області м. Львів

2) центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України м. Київ

3)комунального підприємства Львівської обласної ради Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки м. Львів

4)департаменту капітального будівництва Міністерства оборони України м. Київ

5) адміністративного департаменту Міністерства оборони України м. Київ

провизнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна

за участю представників сторін:

від прокуратури: Майорчак В.М. - прокурор згідно з посвідченням №0903498 від 18.05.2015р.;

від позивача: Смілка В.І.- за довіреністю №220/794/д від 30.12.2015р.;

від відповідача-1: Баркар Г.В. за довіреністю №245/1 від 02.03.2016р.;

від відповідача-2: Керод Р.П. адвокат;

від третіх осіб: не з`явилися.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Львівської області від 14.03.2016 р. (у складі колегії суддів: головуючого судді Артимовича В.М., суддів Цікала А.І., Фартушка Т.Б.) в позові відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що відчуження нерухомого майна за договором № 16 від 23.07.2003 р., яке належало державному підприємству Міністерства оборони України «Західвійськбуд», не узгоджено ні з Кабінетом Міністрів України, ні з Фондом державного майна України чи його територіальними органами. Однак, враховуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, самі по собі допущені органами публічної влади порушення при укладенні правочину не можуть бути безумовною підставою для визнання договорів купівлі-продажу недійсним. А тому, оскільки відсутні порушення з боку ПП «Автотехнобудсервіс» щодо укладення оспорюваного договору, відсутнє порушення прав позивача.

Окрім цього, рішення суду обґрунтоване пропуском позовної давності прокурором, оскільки військова прокуратура Західного регіону України станом на 2004 р., здійснюючи перевірку законності реалізації майна відповідача-1 по вул. Личаківській 227, у м. Львові, знала про наявність бізнес-плану відповідача-1 на 2003 р. та досліджувала його. При цьому, у ході здійсненні вищезгаданої перевірки однозначно могла довідатись про наявність договору № 16 від 23.07.2003 р. та про відсутність згоди Міністерства оборони України і погодження Фонду державного майна України на його укладення, витребувавши у межах своїх повноважень усі господарські договори, укладені відповідачем-1 щодо відчуження об`єктів, зазначених у вищезгаданому бізнес-плані

Прокурором подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В своїй апеляційній скарзі апелянт зазначає, що судом першої інстанції не виконано вказівки Вищого господарського суду України, викладені в постанові від 28.07.2016 р. Крім цього, апелянт зазначає, що незважаючи на зазначенні у судовому рішенні про відсутність підстав для задоволення позову, а відповідно і розгляду питання щодо застосування строків позовної давності, безпідставно в такому випадку обґрунтовує пропуск прокурором та позивачем вказаних строків, порушуючи таким чином норми процесуального права, у тому числі рекомендації постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. Скаржник також наголошує, що перевірка, яка проводилась військовою прокуратурою Західного регіону України та завершилась винесенням постанови про відмову у порушенні кримінальної справи від 05.03.2004 р., проводилась щодо нежитлових приміщень у м. Львові по Личаківській 227, а не будівель у с.Малехів Жовківського району Львівської області по вул. Л. Українки, 45. Одночасно, апелянт стверджує, що прокурору та позивачу про незаконність відчуження вищевказаних приміщень стало відомо у березні 2012 року під час проведення відповідної перевірки, а тому, строк позовної давності не пропущено.

Відповідачами та третіми особами відзивів на апеляційну скаргу не подано.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 25.08.2016р. (у складі колегії суддів:головуючого судді Матущака О.І., суддів Дубник О.П., Юрченка Я.О.) розгляд апеляційної скарги відкладено на 08.09.2016р.

Розпорядженням керівника апарату Львівського апеляційного господарського суду

№ 573 від 06.09.2016 р. у зв`язку з відпусткою судді Юрченка Я.О. зобов`язано провести автоматичну заміну складу колегії суддів у справі № 5015/3297/12.

Згідно з протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 06.09.2016р. у зв`язку з відпусткою судді Юрченка Я.О. у склад колегії суддів для розгляду даної справи введено замість судді Юрченка Я.О. - суддю Скрипчук О.С.

Треті особи участі уповноважених представників у судове засідання не забезпечили, причини неявки не повідомили. Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Враховуючи те, що треті особи були належним чином повідомлені про час та дату судового засідання, а також те, що замінена суддя Скрипчук О.С. замість Юрченка Я.О. вже була членом колегії під час розгляду даної справи та сторони мали право скористатись правом на відвід в порядку ст.20 ГПК України, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для відкладення розгляду справи.

В судовому засіданні прокурор та представник відповідача-2 виклали доводи та заперечення по суті апеляційної скарги.

Розглянувши наявні у справі матеріали, давши належну оцінку доводам апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду скасуванню, з огляду на таке.

Рішенням господарського суду Львівської області від 08.01.2013 р. у справі № 5015/3297/12 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 р. вищевказане рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 05.11.2013 р. скасовано рішення господарського суду Львівської області від 08.01.2013 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.08.2013 р. у справі № 5015/3297/12, справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Рішенням господарського суду Львівської області від 12.03.2015 р., яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015 р., у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення мотивоване тими обставинами, що прокурор та позивач могли довідатися про укладений договір та про відчуження майна без дозволу Міністерства оборони України ще у 2004 р. та в 2008 р., оскільки начальник Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України ще у 2004 р. повідомляв військову прокуратуру про наявність бізнес-плану на 2003 р., який вважався дозволом на реалізацію майна, вказаного в цьому бізнес-плані; відповідач-1 подав зазначеному Управлінню звітність про фінансового-господарську діяльність підприємства за 2003 р., в якій вказано про вибуття основних засобів, що є предметом оспорюваного договору; в акті Територіального Західного КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України від 09.06.2008 р. також вказано про продаж майна - операторської будівлі автозаправної станції площею 16,3 кв.м. та споруди мийки площею 3,2 кв.м., розташованих по вул. Лесі Українки, 45 у с.Малехів Жовківського району Львівської області.

Постановою Вищого господарського суду України від 28.07.2015 р. скасовано рішення господарського суду Львівської області від 12.03.2015 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015 р. у справі № 5015/3297/12, справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Окрім цього, наявними матеріалами справи встановлено таке.

Відповідно до статуту державного підприємства Міністерства оборони України, «Західвійськбуд», затвердженого наказом Міністра оборони України № 27 від 29.01.1998,

зареєстрованого 24.06.1998, підприємство засноване на майні Збройних Сил України, яке є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства є Міністерство оборони України, що є органом управління майном.

Згідно п.п. 2.1, 4.2, 4.4 вищевказаного статуту, підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України і інших замовників юридичних та фізичних осіб України та інших держав незалежно від форм власності.

Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання.

Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством.

Як вбачається з матеріалів справи, 10.02.2003 р. начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України Д.В. Ісаєнком затверджений бізнес-план державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» на 2003рік, пунктами 25, 26 якого передбачено продаж в І- ІІ кварталах споруди мийки будівельної техніки та будівлі АЗС в с. Малехів Жовківського району Львівської області.

В подальшому 23.07.2003 р. ДП Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (продавець) та ПП «Автотехнобудсервіс» (покупець) укладено договір купівлі-продажу

№ 16, відповідно до умов якого продавець продав, а покупець, як переможець конкурсу, купив операторську будівлю АЗС, загальною площею 16,3 м кв., споруду мийки, загальною площею 3,2 кв. м, розташовані за адресою: с. Малехів Жовківського району Львівської області по вул. Л. Українки, 45.

Згідно п.п. 1.4, 5.1 вказаного договору, майно, яке є предметом цього договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи.

Продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов`язаними з продажем майна, продаж здійснює на підставі ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні» та ст. 7 Закону України « Про власність».

Як встановлено місцевим господарським судом та перевірено апеляційною інстанцією, в 2004 році ДП Міністерства оборони України «Західвійськбуд» подало Центральному спеціалізованому будівельному управлінню Міністерства оборони України фінансову звітність за 2003 рік, в якій вказане, зокрема, майно, яке вибуло з володіння підприємства в 2003році, в т.ч. споруда АЗС та будівля мийки.

У 2008 році Територіальне Західне КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України провело ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП Міністерства оборони України «Західвійськбуд» за період з 01.01.2003 р. по 09.06.2008 р., за результатами якої складено акт ревізії від 09.06.2008 р., згідно з яким ревізією встановлено, зокрема, що на підставі бізнес-плану на 2003 рік у військовому містечку № 371 с. Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об`єктів, в т.ч. операторську будівлю АЗС, загальною площею 16,3 м кв.та споруду мийки, загальною площею 3,2 кв. м.

Одночасно, в процесі розгляду справи в суді першої інстанції, відповідачем-2 підтримано раніше подану заяву про застосування строків позовної давності. Судом задоволено таку заяву та застосовано сплив строків позовної давності.

При прийнятті постанови суд апеляційної інстанції виходив з такого.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі, коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов`язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

Отже, на момент укладення оспорюваного договору діяли норми Цивільного кодексу УРСР, 1963року, та ЗУ «Про власність» 1991року, ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» 1999року у відповідних редакціях.

Статтями 224 та 225 ЦК УРСР, 1963 встановлено, що за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові.

Відповідно до ст.ст. 4, 37 Закону України «Про власність», власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

В силу ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі, ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Враховуючи вищевикладене, відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні названого Закону, він є державним підприємством, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників. За відповідачем -1 було закріплене на праві повного господарського відання майно, що є державною власністю. Органом управління майном відповідача-1 є Міністерство оборони України. За оспорюваним договором купівлі - продажу відповідач -1 відчужив державне майно, яке згідно із Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затв. наказом Мінфіну України №92 від 27.04.2000, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.05.2000 р. за N 288/4509, належало до основних засобів підприємства.

На момент укладення договору порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07. 1999, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999 за N 573/3866, пунктом 4 якого встановлено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном (надалі - орган управління майном), за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Вищий господарський суд України у своїй постанові від 28.07.2015 р. встановив, що за оспорюваним договором від 23.07.2003 р. було відчужене державне майно без дозволу органу управління майном (Міністерства оборони України) та без погодження Фонду державного майна України або його регіонального відділення, а відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність договору вимогам закону і статуту відповідача-1, та, як наслідок, наявність підстав для визнання його недійсним.

При цьому, скасовуючи вищезазначені судові акти зазначив про необхідність суду першої інстанції перевірити доводи прокуратури щодо відсутності пропуску строку позовної давності та вказав, що суд першої інстанції при новому розгляді справи має належним чином дослідити доводи прокуратури та Міністерства оборони України щодо відсутності пропущення строку позовної давності, поважності чи неповажності пропуску цього строку, і в залежності від встановленого та з урахуванням норм законодавства, чинного на момент укладення оспорюваного договору, прийняти законне та обґрунтоване рішення по суті спору.

Тобто, виходячи з вищевикладеної постанови, в частині порушення прав позивача та наявності підстав для визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу, Вищий господарський суд України погодився з позицією судів про обґрунтованість позовних вимог. Разом з тим, суд касаційної інстанції зазначив про доцільність дослідження питання пропуску позовної давності позивачем та прокурором.

А тому, досліджуючи вказане питання при новому розгляді суд першої інстанції порушив норми ст.111-12 ГПК України щодо обов`язковості вказівок, що містяться у постанові касаційної інстанції, оскільки визнавши необґрунтованими позовні вимоги, прийняв протилежне рішення, ніж постановлено Вищим господарським судом України.

За таких обставин, враховуючи позицію Вищого господарського суду, викладену у постанові від 28.07.2015 р., а також з огляду на те, що за оспорюваним договором було відчужене державне майно без дозволу органу управління майном - Міністерства оборони України та без погодження Фонду державного майна України або його регіонального відділення, такий договір не відповідає вимогам закону та статуту відповідача - 1. А відтак, позовні вимоги є обґрунтованими.

На виконання вказівок Вищого господарського суду України щодо дослідження доводів прокуратури щодо відсутності пропуску строку позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

За змістом п.6 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України, правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред`явлення яких встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року.

Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних правовідносин застосовується правила про позовну давність, передбачені Цивільним Кодексом Української РСР 1963 року (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму №10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» із змінами і доповненнями). Оскільки термін позовної давності за позовом прокурора про визнання недійсним правочину укладеного в 2003 році не сплив до 01.01.2004 р., тому застосовуються правила про позовну давність встановлені ЦК України.

Згідно ч.4,5 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо ж суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду. (Вказаної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові пленуму №10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» із змінами і доповненнями).

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

При цьому, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Згідно ч.1 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Враховуючи висновки Верховного Суду України, суд апеляційної інстанції зазначає, що прокурор не наділений статусом самостійного позивача, тому відлік позовної давності слід починати з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

Судова колегія звертає увагу на те, Вищим господарським судом України у постанові від 28.07.2015 р. встановлено, що факти затвердження третьою особою-2 бізнес-плану на 2003р., подальшого подання відповідачем-1 у 2004р. звітності про свою фінансово-господарську діяльність за 2003р. на адресу третьої особи-2, а також складання акта ревізії від 09.06.2008, ще не свідчать про обізнаність уповноваженого державного органу (Міністерства оборони України) зі змістом оспорюваного договору купівлі-продажу та з порушенням цим договором вимог закону та прав позивача. Наведена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 20.08.2013р. по справі №6/17-4949-2011, яка в силу приписів статті 11128 Господарського процесуального кодексу України є обов`язковою для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Крім цього, суд касаційної інстанції зазначив, що неправомірним є послання судів про те, що згідно акту ревізії від 09.06.2008, відчуження 7 об`єктів, в т.ч. операторської будівлі АЗС загальною площею 16,3кв.м. та споруди мийки загальною площею 3,2кв.м., розташованих на території військового містечка №371 у с.Малехів Жовківського району Львівської області, відбулося саме на підставі бізнес-плану на 2003р., оскільки такий висновок ґрунтується на безпідставному ототожненні бізнес-плану з дозволом органу управління державним майном на відчуження такого майна, що не відповідає приписам п.4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України №1477 від 30.07.1999р. та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19.08.1999р. за №573/3866.

Таким чином, посилання господарського суду першої інстанції на акт ревізії від 09.06.2008р. в обґрунтування своєчасної обізнаності позивача з порушенням своїх прав, є безпідставними, оскільки ревізорами не було виявлено факт незаконності укладення оспорюваного договору.

З огляду на вищезазначене, необхідно визнати поважними причини пропуску строків позовної давності прокурором, рішення суду скасувати, а позовні вимоги задовольнити у повному обсязі: визнати недійсним договір купівлі-продажу № 16 від 23.07.2003 р.

Згідно ст. 33, абзацу 2 ст. 34, ст. 43 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог.

При зміні чи скасуванні рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд проводить новий розподіл судових витрат на підставі ст.49 ГПК України. Відповідно до ч. 2 ст.49 ГПК України, в разі коли спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору. Враховуючи те, що спір виник внаслідок неправильних дій відповідача - 1, який допустив порушення закону при вчиненні правочину, а також те, що на момент подання позову до суду військовий прокурор був звільнений від сплати судового збору, судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції покладається на відповідача-1.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу прокурора військової прокуратури Західного регіону України задовольнити.

2.Рішення господарського суду Львівської області від 14.03.2016 р. у справі

№ 5015/3297/12 скасувати. Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

3.Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 23.07.2003 р. №16, укладений між державним підприємством Міністерства оборони України «Західвійськбуд» та приватним підприємством «Автотехнобудсервіс» щодо відчуження операторської будівлі АЗС, загальною площею 16,3 м кв., споруду мийки, загальною площею 3,2 кв. м, розташовані за адресою: с. Малехів Жовківського району Львівської області по вул. Л. Українки, 45.

4.Стягнути з державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (80383 с. Малехів, Львівська область, вул. Київська 18, код ЄДРПОУ 36587132) 1378грн. судового збору в дохід державного бюджету України за розгляд справи в суді першої інстанції.

5.Стягнути з державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (80383 с. Малехів, Львівська область, вул. Київська 18, код ЄДРПОУ 36587132)

1 515, 80 грн. судового збору в дохід державного бюджету України за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Господарському суду Львівської області видати наказ на виконання даної постанови.

6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

7.Матеріали справи скерувати в господарський суд Львівської області.

Головуючий-суддяО.І. Матущак

СуддіО.П. Дубник

О.С. Скрипчук