Ухвала

від 05.09.2016 по справі 910/2000/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

05.09.2016№ 910/2000/16

За заявою Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма Нападівська»

про видачу дублікату наказу господарського суду міста Києва від 01.04.2016 р. у

справі № 910/2000/16

за позовом Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма Нападівська»

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТД УКРНАФТОПОСТАЧ"

про стягнення 493 966,68 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від стягувача: не з'явився;

від боржника: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.03.2016 р. у справі № 910/2000/16 позов задоволено; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД УКРНАФТОПОСТАЧ» (02094, м. Київ, вулиця Віскозна, будинок 11, Ідентифікаційний код юридичної особи 38831663) на користь Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма Нападівська» (22541, Вінницька обл., Липовецький район, село Нападівка, вулиця Кірова, будинок 1, Ідентифікаційний код юридичної особи 32292489) заборгованість у розмірі 493 966 (чотириста дев'яносто три тисячі дев'ятсот шістдесят шість) грн. 68 (шістдесят вісім) коп. та судовий збір у розмірі 7 409 (сім тисяч чотириста дев'ять) грн. 50 (п'ятдесят) коп.

01.04.2016 року господарським судом міста Києва в порядку статті 116 Господарського процесуального кодексу України видано наказ про примусове виконання вищевказаного рішення.

08.08.2016 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма Нападівська» надійшла заява про видачу дублікату наказу від 01.04.2016 р. у справі № 910/2000/16.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.08.2016 р. розгляд вищевказаної заяви призначено на 05.09.2016 р.

Представники сторін в судове засідання 05.09.2016 р. не з'явились, про причину неявки суд не повідомили.

Розглянувши в судовому засіданні 05.09.2016 р. заяву Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма Нападівська» про видачу дублікату наказу господарського суду міста Києва від 01.04.2016 р. у справі № 910/2000/16, суд вирішив задовольнити її виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 116 Господарського процесуального кодексу України, виконання рішення господарського суду проводиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом.

Статтею 120 ГПК України передбачено, що у разі втрати наказу господарський суд може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання.

Отже, за приписами вказаної норми, стягувач має право звернутися до господарського суду із заявою про видачу дублікату наказу в межах строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання, який відповідно до ст. 22 Закону України "Про виконавче провадження" становить один рік.

У наказі господарського суду міста Києва від 01.04.2016 р. зазначено строк його пред'явлення до виконання - до 01.04.2017 р.

Відповідно до частин 2, 3 статті 120 Господарського процесуального кодексу України про видачу дубліката наказу виноситься ухвала. До заяви про видачу дубліката наказу мають бути додані: довідка установи банку, державного виконавця чи органу зв'язку про втрату наказу; при втраті наказу стягувачем - довідка стягувача, підписана керівником чи заступником керівника та головним (старшим) бухгалтером підприємства, організації, що наказ втрачено і до виконання не пред'явлено.

Як на тому наголосив Вищий господарський суд України у постанові від 10.06.2015 р. у справі № 910/14601/13, наведені норми не ставлять саму по собі видачу дубліката втраченого наказу в залежність як від причин його втрати, так і від того, ким втрачений наказ. Визначальними обставинами є сам факт втрати виданого судом наказу, заява повинна бути подана до закінчення строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання і те, що він не пред'являвся до виконання.

Отже, підставою для видачі наказу є подана заява з документами, які підтверджують факт втрати наказу, а відсутність таких документів є підставою для відмови у видачі дублікату наказу.

Господарський процесуальний кодекс України не надає права відмовити у задоволенні заяви про видачу дублікату наказу з мотивів її необґрунтованості та не зобов'язує стягувача наводити причини втрати наказу.

На виконання вищевказаних приписів процесуального законодавства позивачем (стягувачем) до заяви про видачу дублікату наказу було долучено оригінал довідки № 80 від 01.08.2016 р. Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма Нападівська», підписаної директором та головним бухгалтером, про те, що наказ ним втрачено і повторно не пред'явлено до виконання.

При цьому, заява про видачу дублікату наказу подана позивачем (стягувачем) до закінчення строку, встановленого для пред'явлення наказу до виконання.

Статтею 129 Конституції України передбачено, що однією із основних засад судочинства є обов'язковість рішень суду, а відповідно до статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до статті 115 Господарського процесуального кодексу України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Положення статей 124 та 129 Конституції України були розглянуті Конституційним Судом України, який у своєму рішенні № 18-рп/2012 від 13.12.2012 р. вказав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Розглядаючи справу № 5-рп/2013, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 26.06.2013 р. зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Разом з тим, судом враховано, що відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) як джерело права.

Так, у рішенні Європейського суду в справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява № 48553/99) від 25.07.2002 зазначено, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 § 1, повинне тлумачитися в світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права, як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлене під сумнів ("Брумареску проти Румунії").

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до рішення Європейського суду у справі "Агрокомплекс проти України" (заява № 23465/03) від 06.10.2011 існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу (серед інших рішень, рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00, та інші справи, зазначені в цій).

Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (справа "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява № 40450/04, рішення від 15.10.2009).

Виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як невід'ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення статті 6 Конвенції, у якому йдеться про необхідність забезпечення справедливого судового процесу ("Бурдов проти Росії", комюніке Секретаря Суду 07.05.2002; рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997).

У п. 43 рішення Європейського суду від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) суд наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

Також у рішенні Європейського суду від 18.05.2004 р. у справі "Продан проти Молдови" суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Європейською конвенцією з прав людини, буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов'язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній зі сторін.

Тобто судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України. Невиконання судового рішення не призводить до відновлення порушеного права. Відсутність у сторони можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, є втручанням у право сторони на мирне володіння майном, що є порушенням першого пункту статті 1 Першого протоколу Конвенції.

Також, суд звертає увагу на те, що видача стягувачу дублікату наказу жодним чином не порушує права боржника та не покладає на нього якихось додаткових зобов'язань, оскільки відповідно до норм Господарського процесуального кодексу України та п. 6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 9 від 17.10.2012 р. "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" дублікат наказу має повністю відтворювати втрачений наказ, у тому числі містити й дату його видачі.

За таких обставин, оскільки заяву про видачу дублікату наказу господарського суду міста Києва від 01.04.2016 р. у справі № 910/2000/16 подано з дотриманням встановлених Господарським процесуальним кодексом України вимог, а також приймаючи до уваги, що в добровільному порядку рішення господарського суду у даній справі боржником не виконано, суд дійшов висновку, що подана позивачем (стягувачем) заява є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 86, 120 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

УХВАЛИВ:

1. Заяву Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма Нападівська» про видачу дублікату наказу господарського суду міста Києва від 01.04.2016 р. у справі № 910/2000/16 задовольнити.

2. Видати Приватному сільськогосподарському підприємству «Агрофірма Нападівська» дублікат наказу господарського суду міста Києва від 01.04.2016 р. у справі № 910/2000/16.

Суддя М.Є. Літвінова