Рішення

від 12.09.2016 по справі 910/13683/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.09.2016№910/13683/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сіріус Інвест»

до Приватного підприємства «Холодпром-В»

про стягнення 188 019,11 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Діхтяр Р.В. за довіреністю від 20.10.2015 р.;

від відповідача: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Сіріус Інвест» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Приватного підприємства «Холодпром-В» (далі - відповідач) про стягнення 188 019,11 грн., з яких 77 000,00 грн. помилково перерахованих грошових коштів, 59 811,07 грн. пені та 51 208,04 грн. інфляційних нарахувань.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він помилково перерахував на розрахунковий рахунок відповідача грошові кошти в сумі 77 000,00 грн., які відповідач продовжує утримувати у себе без належних правових підстав та незважаючи на неодноразові вимоги позивача не повертає їх.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 28.07.2016р. було порушено провадження у справі № 910/13683/16, її розгляд призначено на 17.08.2016 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.08.2016р. на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 12.09.2016 р.

12.09.2016р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

В судовому засіданні 12.09.2016 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання 12.09.2016 р. не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Судом враховано, що відповідно до п.3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 12.09.2016 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

02.09.2014 р. позивач перерахував на розрахунковий рахунок відповідача грошові кошти в сумі 77 000,00 грн. із призначенням платежу: «Рахунок № 33 від 29 серпня 2014 р. Орендна плата за користування дроб. Установкою та просіваючею установкой у т.ч. ПДВ 20% - 12833,33 грн.».

Як вбачається з письмових пояснень позивача, не спростованих відповідачем, між ТОВ «Сіріус Інвест» та ТОВ «Мединський і К» було укладено договір від 14.07.2014 р. №14/07 про виконання комплексу робіт по добуванню вапняку флюсового Старосільського родовища Архангельської області. На виконання зобов'язань за цим Договором позивачем було укладено Договір оренди обладнання для просіювання та подрібнення вапняку від 29.07.2014 р. № 29/07 з Товариством з обмеженою відповідальністю «Магнум», відповідно до якого позивач повинен був сплатити грошові кошти за оренду за користування обладнанням, проте була допущена помилка, внаслідок якої сплачено помилково кошти на рахунок відповідача.

Листом № 40 від 10.09.2014 р. відповідач повідомив позивача про те, що поверне помилково перераховані кошти в сумі 77 000,00 грн. після повного розрахунку ТОВ «ІФ-10 Лайнер» з відповідачем.

У відповідь на вказаний лист позивач направив відповідачу претензію №2 від 10.09.2014 р., в якій зазначив, що жодного відношення до правовідносин відповідача з ТОВ «ІФ-10 Лайнер» він не має, та вимагав повернути помилково сплачені грошові кошти в сумі 77 000,00 грн.

Проте, вказані вимоги позивача були залишені відповідачем без задоволення, помилково сплачені грошові кошти позивачу не повернуті.

У зв'язку з цим, позивач вирішив звернутись до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно з положеннями статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз указаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Як на тому наголосив Верховний Суд України у постанові від 24.09.2014 р. № 6-122цс14, відповідно до змісту ст. 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.

Аналогічна правова позиція також викладена Верховним Судом України у постановах від 14.10.2014 р. у справі № 922/1136/13, від 22.01.2013 р. у справі № 5006/18/13/2012.

Згідно ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами відсутні будь-які правовідносини, на підставі яких позивачем було перераховано відповідачу грошові кошти в сумі 77 000,00 грн., у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що означені грошові кошти були помилково перераховані на розрахунковий рахунок відповідача і останнім на вимогу позивача повернуті не були.

Враховуючи вищевикладені обставини, оскільки грошові кошти були перераховані відповідачу без належних правових підстав, суд вважає вимоги позивача в частині стягнення помилково перерахованих відповідачу грошових коштів в сумі 77 000,00 грн. обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується заявлених позивачем вимог в частині стягнення 51 208,04 грн. інфляційних нарахувань, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Відповідно до правової позиції, викладеної у пункті 5.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

За таких обставин, суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в частині стягнення інфляційних нарахувань в сумі 51 208, 04 грн.

Що стосується позовних вимог в частині стягнення пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ в сумі 59 811,07 грн., суд зазначає наступне.

Як на правову підставу позовних вимог в частині нарахування пені, позивач посилається на приписи статей 536 та 1214 Цивільного кодексу України.

Однак позивачем не враховано, що проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, за своєю правовою природою є платою за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України), і підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України),

У свою чергу, частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України передбачено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. При цьому, пеня підлягає стягненню лише в тому випадку, якщо обов'язок та умови її сплати визначено умовами укладеного між сторонами договору чи певним законодавчим актом.

Як зазначалось судом вище, між сторонами не було укладено жодного договору, який би, в тому числі, передбачав обов'язок відповідача по сплаті пені. Не визначеного такого обов'язку відповідача й приписами чинного законодавства.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

В даному випадку, предметом заявленого позову є саме стягнення пені, розрахованої у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, а не відсотків за користування чужими грошовими коштами згідно зі ст. ст. 536, 1214 Цивільного кодексу України.

Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє позивачу у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача пені в сумі 59 811,07 грн.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог, вони підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору, покладаються на сторони пропорційно задоволеній частині позову.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Приватного підприємства «Холодпром-В» (03127, місто Київ, проспект 40-річчя Жовтня, будинок 95; код ЄДРПОУ 36604220) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Сіріус Інвест» (03134, місто Київ, вулиця Корольова, будинок 12-Г, офіс 32; код ЄДРПОУ 39273787) помилково перераховані кошти в сумі 77 000 (сімдесят сім тисяч) грн. 00 коп. та витрати по сплаті судового збору в сумі 1 155 (одна тисяча сто п'ятдесят п'ять) грн. 00 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Дата підписання

повного тексту рішення 19.09.2016 р.

Суддя М.Є. Літвінова