Рішення

від 20.09.2016 по справі 918/959/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

20 вересня 2016 р. Справа № 918/959/16

Господарський суд Рівненської області у складі головуючого - судді Торчинюка В.Г., розглянувши матеріали справи

за позовом: Заступника керівника Рівненської місцевої прокуратури

в інтересах держави, в особі: Рівненської міської ради

в особі: Управління освіти виконавчого комітету Рівненської міської ради

до відповідача 1: ОСОБА_1 підприємства "Авто-Рівне"

до відповідача 2: Рівненського міжшкільного навчально-виробничого комбінату

про визнання недійсним договору та зобов'язання повернути майно.

В засіданні приймали участь:

від позивача: не з'явився;

від відповідача 1: не з'явився;

від відповідача 2: ОСОБА_2 (директор);

від прокуратури: ОСОБА_3 за посвідченням від 03 грудня 2014 року № 030682.

В судовому засіданні 20 вересня 2016 року, відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач - Заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури в інтересах держави, в особі: Рівненської міської ради, в особі: Управління освіти виконавчого комітету Рівненської міської ради звернувся до господарського суду Рівненської області з позовною заявою до відповідачів ОСОБА_1 підприємства "Авто-Рівне" та Рівненського міжшкільного навчально-виробничого комбінату, в якій просив суд визнати недійсним договір та зобов'язати повернути майно.

Ухвалою господарського суду Рівненської області від 05 вересня 2016 року порушено провадження у справі № 918/959/16, розгляд якої призначено на 20 вересня 2016 року.

У судовому засіданні 20 вересня 2016 року уповноважений представник прокуратури підтримав позов в повному обсязі з підстав зазначених у позовній заяві, наполягав на задоволенні позову, в свою чергу уповноважений представник відповідача 2 зазначив, що в останнього не виникало сумнівів з приводу відповідності спірного договору нормам чинного законодавства України.

Позивач та відповідач 1 явку уповноважених представників у судове засідання 20 вересня 2016 року не забезпечили, хоча про дату, місце та час судового засідання були повідомлені належним чином.

Відповідно до статті 64 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається сторонам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Ухвали суду про порушення провадження у справі від 05 вересня 2016 року була надіслана відповідачу 1 за адресою, вказаною у позовній заяві, а саме: АДРЕСА_1, вищезазначена адреса зазначена у витязі з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Проте, поштове відправлення було повернуте підприємством поштового зв'язку з посиланням "за закінченням терміну зберігання".

Отже, за змістом вищезазначеної норми, відповідач 1 завчасно та належним чином був повідомлений про місце, дату та час судових засідань, крім того, останньому надавалося достатньо часу для подання відзиву на позовну заяву, письмових пояснень та додаткових документів.

Аналогічна правова позиція міститься в пункті 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", яким роз'яснено, що за змістом цієї норми (статті 64 ГПК України), зокрема, у разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації -адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

За таких обставин, суд не вбачає підстав для відкладення розгляду справи та відповідно до статті 75 ГПК України здійснює її розгляд за наявними матеріалами без участі відповідача 1.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника прокуратури, відповідача 2, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

ВСТАНОВИВ:

25 квітня 2008 року між Рівненським міжшкільним навчально-виробничим комбінатом (надалі - орендодавець, балансоутримувач, комбінат) та ОСОБА_1 підприємством "Авто-Рівне" укладено договір оренди нежитлового приміщення (надалі - договір оренди, а.с. 19 - 22).

У відповідності до пункту 1.1. договору оренди орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення для облаштування станції техобслуговування автомобілів, за адресою місто Рівне, вулиця Соборна, 269, загальною площею 389 м.кв., яке знаходиться на балансі Рівненського міжшкільного навчально-виробничого комбінату, оцінка якого становить 276 800 грн. станом на 30 листопада 2007 року.

Пунктом 1.2. договору оренди визначено, що орендар вступає у платне користування майном в строк, вказаний в договорі, але не раніше дня підписання договору і акту прийому-передачі майна.

Приміщення передається від орендодавця орендарю, а потім повертається від орендаря орендодавцю на підставі акту прийому-передачі, що готується орендодавцем (пункт 1.3. договору оренди).

Згідно пункту 2.1. договору оренди, строк його дії встановлюється з 25 квітня 2008 року по 02 листопада 2010 року.

За пунктом 2.2. договору оренди при відсутності заяви однієї з сторін про припинення або зміну умов договору протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

26 січня 2012 року, 07 лютого 2014 року та 28 серпня 2014 року між орендодавцем та орендарем було укладено додаткові угоди, відповідно до яких було змінено вартість орендованого майна, розмір щомісячної орендної плати та у кінцевій редакції визначено, напрям використання орендованого майна: на площі 43, 1 м.кв. - розміщення перукарні, на площі 32,5 м.кв. - розміщення торговельного об'єкту з продажу авто товарів; на площі 292,1 м.кв. розміщення майстерні з ремонту, що здійснює технічне обслуговування та ремонт автомобілів, на площі 22,0 м.кв. - розміщення майстерні з виготовлення та ремонту швейних виробів.

Усі вказані додаткові угоди та договір оренди підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені печатками зазначених суб'єктів господарювання та погоджені начальниками управління освіти, управління комунальною власністю та управління бюджету і фінансів.

Статтею 204 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) презумується правомірність правочину.

На час розгляду справи доказів розірвання договору оренди нежитлового приміщення від 25 квітня 2008 року та додаткових угод до договору оренди від 26 січня 2012 року, 07 лютого 2014 року та 28 серпня 2014, зокрема відповідних судових рішень з цього приводу, господарському суду не надано.

На виконання умов договору оренди 25 квітня 2008 року між відповідачем - 1 та відповідачем - 2 складено Акт приймання-передачі вищезазначеного майна, загальною площею 389,7 м.кв. (а.с. 27).

В обґрунтування позову заступник прокурора посилається на статтю 53 Конституції України, статті 2, 5, 6, 61, частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту", статті 9, частини 2 статті 44 Закону України "Про загальну середню освіту", пункт 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, ст. 204 ЦК України та вказує про те, що прокурор у справі, в ході вивчення законності передачі в оренду зазначеного майна вбачається, що вищенаведений Договір оренди укладено відповідачами всупереч вимог чинного законодавства, внаслідок чого вважає, що Договір підлягає визнанню недійсним, а спірне майно поверненню навчальному закладу.

Факт перебування зазначеного майна у власності територіальних громад на момент укладення Договору підтверджується інвентарними картками № 1 та № 9 обліку основних засобів в бюджетних установах (а.с. 44, 45) та листом Комунального підприємства від 23 листопада 2015 року № 780 (а.с. 46).

Уповноважений представник відповідача 2 підтвердив вищезазначені обставини.

Відповідно до статтей 28, 29 Закону України "Про освіту" система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту , позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту та самоосвіту.

Згідно із статті 2 Закону України "Про загальну середню освіту" основними завданнями законодавства України про загальну середню освіту є забезпечення права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти; забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку загальної середньої освіти; забезпечення нормативно-правової бази щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти; визначення структури та змісту загальної середньої освіти; визначення органів управління системою загальної середньої освіти та їх повноважень; визначення прав та обов'язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальну середню освіту.

За змістом наведених норм законодавства, під освітньою діяльністю розуміється діяльність закладів, що входять до системи освіти, з метою здобуття відповідного виду освіти і задоволення інших освітніх потреб здобувачів освіти та інших осіб, що визначаються метою освіти.

Рівненській міжшкільний навчально-виробничий комбінат є юридичною особою і діє на підставі статуту (а.с. 30 - 39).

Відповідно до п. 1.4. статуту власником навчального закладу є Рівненська міська рада.

Пунктом 1.5. статуту головною метою комбінату є забезпечення реалізації прав громадян на здобуття професійної та допрофесійної освіти у системі повної загальної середньої освіти.

Враховуючи викладене вбачається, що Рівненській міжшкільний навчально-виробничий комбінат забезпечує здобуття громадянами професійної та допрофесійної повної загальної середньої освіти.

Відповідно до пункту 5.1. статуту матеріально-технічна база комбінату включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло, інші матеріальні цінності, вартість яких відображено у балансі комбінату.

Згідно із пунктом 5.2. статуту майно комбінату належить йому на правах оперативного управління відповідно до чинного законодавства, рішення про заснування і статуту комбінату та укладених ним угод.

Відповідно до пункту 5.3. статуту комбінат відповідно до чинного законодавства користується земельною ділянкою площею 1, 38 га (13800 м.кв.) та спорудами загальною площею 3 907,6 м.кв. і несе відповідальність за дотримання вимог та норм з їх охорони.

На підставі вказаного, судом встановлено, що приміщення Рівненського міжшкільного навчально-виробничого комбінату є власністю територіальної громади м. Рівне в особі позивача.

Відповідно до частини 1 статті 44 Закону України "Про загальну середню освіту" матеріально-технічна база загальноосвітніх навчальних закладів включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно загальноосвітніх навчальних закладів належить їм на правах, визначених законодавством України.

Відповідно до пункту 101 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 27.08.2010 року № 778 матеріально-технічна база закладу включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло, інші матеріальні цінності, вартість яких відображено у балансі.

Відповідно до пункту 19 Постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 року № 306 "Про затвердження Положення про навчально-виховний комплекс "дошкільний навчальний заклад - загальноосвітній навчальний заклад", "загальноосвітній навчальний заклад - дошкільний навчальний заклад" фінансово-господарська діяльність навчально-виховного комплексу провадиться відповідно до законодавчих та інших нормативно-правових актів. Утримання та розвиток матеріально-технічної бази навчально-виховного комплексу фінансуються за рахунок коштів його засновника (власника).

Частиною 5 статті 63 Закону України "Про освіту" визначено, що об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Відповідно до частини 2 статті 44 Закону України "Про загальну середню освіту" вимоги до матеріально-технічної бази загальноосвітніх навчальних закладів визначаються відповідними будівельними і санітарно-гігієнічними нормами і правилами, а також типовими переліками обов'язкового навчального та іншого обладнання (в тому числі корекційного), навчально-методичних та навчально-наочних посібників, підручників, художньої та іншої літератури.

Згідно приписів пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 року № 63, здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов'язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що хоча частиною 4 статті 61 Закону України "Про освіту", пункту 105 Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 27.08.2010 року № 778, визначено, що додатковими джерелами фінансування навчальних закладів, заснованих в тому числі на комунальній власності, можуть бути доходи від надання в оренду приміщень, однак оренда приміщень у них дозволяється лише у випадках, якщо об'єкт оренди використовується за цільовим призначенням - для навчально-виховного процесу.

Таким чином, вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог частини 5 статті 63 Закону України "Про освіту" законодавець визначає обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тільки для використання майна (нерухомо) у навчально-виховних цілях (у тому числі на умовах оренди).

Судом встановлено, що предметом оренди за оспорюваним договором (з урахуванням додаткових угод) є розміщення перукарні, торговельного об'єкту з продажу авто товарів, майстерні з ремонту, що здійснює технічне обслуговування та ремонт автомобілів та майстерні з виготовлення та ремонту швейних виробів.

Судом також встановлено, що основними видами діяльності відповідача - 1 відповідно до витягу з ЄДРПУО є, зокрема, діяльність з технічного обслуговування та ремонту автомобілів підприємствами, технічне обслуговування та ремонт автомобілів за замовленням населення та роздрібна торгівля автомобільними деталями та приладдям (а.с. 57 - 59).

Пунктом 2.2. статуту відповідача - 1 (а.с. 40 - 43) визначено предмет діяльності останнього, до якого віднесено надання платних послуг юридичним та фізичним особам по організації продажу автомобілів; організація та розвиток мережі збуту автомобілів на всій території України; надання консультаційних та маркетингових послуг юридичним та фізичним особам України та інших держав, що прямо і виключно не заборонено законодавством України; організація та проведення виставок, тендерів, семінарів, конференцій та інших заходів на комерційній основі; будь-яка інша підприємницька діяльність, що не суперечить чинному законодавству України; здійснення діяльності, що ліцензується або вимагає спеціального дозволу, проводиться підприємством після одержання відповідних ліцензій та дозволів.

Таким чином, ні предмет діяльності ОСОБА_1 підприємства "Авто-Рівне", ні цільове призначення орендованого приміщення, не мають жодного відношення до навчально-виховного процесу.

Уповноважений представник відповідача - 2 у судовому засіданні зазначив, що в приміщенні яке орендується, проводиться виробнича практика вихованців комбінату.

Водночас, ні відповідач 1, ні відповідач 2 не долучили до матеріалів справи будь яких доказів в підтвердження зазначених вище обставин, тому суд не приймає їх, як не обґрунтовані.

Крім того, в судовому засіданні уповноважений представник комбінату не зазначав суду про необхідність відкладення розгляду справи для надання додаткових доказів.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України (надалі - ГК України). Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин 1 - 3, 5 статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 15 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За приписами частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є: визнання правочину недійсним.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Із змісту зазначеної статті випливає, що правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам дійсності правочину, до яких, зокрема, треба віднести: законність змісту правочину, наявність у особи, яка вчиняє правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам законодавства, його спрямованість. Правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам громадського суспільства.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін, або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України правочин є дійсним, якщо його зміст не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та загальним умовам дійсності правочину.

Згідно частин 1, 3 статті 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

В даному випадку умови договору оренди суперечать діючому законодавству України, зокрема, частині 5 статті 63 Закону України "Про освіту", оскільки орендоване майно, було надано в оренду для здійснення діяльності не пов'язаної з навчально-виховним процесом, що здійснює ремонт та технічне обслуговування електричного устаткування, і ця діяльність не може розцінюватися як навчально-виховний процес, і є достатньою правовою підставою для визнання договору недійсним на підставі положень частиною 3 статті 207 Господарського кодексу України.

Крім того, судом враховані роз'яснення, надані у пунктах 2.7 пункту 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29 травня 2013 року, де вказано, що частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє.

Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Таким чином, передання в оренду приміщення, яке знаходиться в користуванні комбінату для відповідача 1, який не займається навчально-виховним процесом, порушує вимоги чинного законодавства, і, оскільки орендар здійснював користування приміщенням, доказів протилежного суду не надано, договір оренди підлягає визнанню недійсним лише на майбутнє.

Зважаючи на вищенаведене, вимоги про визнання недійсним договору оренди та припинення зобов'язання за цим договором на майбутнє є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Приймаючи рішення в частині повернення орендованого приміщення, судом враховано наступне.

Позовна вимога відносно повернення орендованого майна вартістю 415 900 грн. 00 коп., сформульована на користь одного із відповідачів - Рівненського міжшкільного навчально-виробничого комбінату, оскільки він є балансоутримувачем майна.

Статтею 84 ГПК України встановлені вимоги до судового рішення. Зокрема, при задоволенні позову в резолютивній частині рішення вказуються: найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов'язана виконати відповідні дії. Якщо у справі беруть участь кілька позивачів або відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них, або зазначається, що обов'язок чи право стягнення є солідарним.

Абзац 2 пункту 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

У відповідності до пункту 9.2 Постанови господарські суди у рішеннях щодо кількох відповідачів - як вирішено спір щодо кожного з них (з урахуванням вимог частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження").

З зазначеного суд вбачає, що рішення ухвалюються на користь позивача, про що зазначається у резолютивній частині рішення.

Водночас, у відповідності до частини 2 статті 208 ГК України у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Частиною 1 статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно частини 2 пункту 5 тієї ж статті, суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

З усього зазначеного вище суд вбачає, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і, з урахуванням припису частини першої статті 58 ГПК, бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі.

Тобто, в разі заявлення вимоги про визнання недійсним договору і не заявлення в такому позові наслідків визнання недійсного договору (повернення майна), господарський суд з огляду на припис частини п'ятої статті 216 ЦК України та з урахуванням конкретних обставин справи може з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину.

Суд зазначає, що при задоволенні позову про визнання недійсним договору та застосування наслідків його недійсності (незважаючи на те чи було заявлено стороною окремою вимогою про застосування наслідків, чи суд це зробив з власної ініціативи) не ставиться в залежність процесуальний статус сторони, на користь якої мають бути вчинені дії, щодо наслідків недійсності правочину, в даному випадку, стороні, якій має бути повернуте майно.

Чинним законодавством України визначено, що визнання договору оренди недійсним, має наслідок повернення орендованого майна на підставі такого договору для орендодавця.

Тобто, в даному випадку, в другій вимозі, щодо повернення майна балансоутримувачу, позивач просить суд не задоволити позов на користь Рівненського міжшкільного навчально-виробничого комбінату (відповідача - 2), а застосувати положення статті 208 ГК України та 216 ЦК України та зобов'язати сторони недійсного правочину повернути одержане за зобов'язанням.

Тому, враховуючи зазначене вище та те, що договір оренди визнано недійсним, у ОСОБА_1 підприємства "Авто-Рівне" відсутні підстави для подальшого користування орендованим майном, яке, відповідно, має бути повернуто Рівненському міжшкільному навчально-виробничому комбінату шляхом підписання акту прийому-передачі, за наслідками недійсності правочину.

У зв'язку з наведеним, позовні вимоги в частині повернення приміщення площею 389, 7 м.кв. вартістю 415 900 грн. 00 коп., розміщене за адресою: місто Рівне, вул. Соборна, 269 підлягають задоволенню.

Отже, враховуючи усе вищезазначене в сукупності, суд задовольняє позов в повному обсязі.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне: справляння судового збору в Україні регулюється Законом України "Про судовий збір", згідно статті 5 якого прокурор не підпадає під перелік осіб, що звільняються від сплати судового збору.

Звертаючись з цим позовом, у відповідності до Закону України "Про судовий збір", прокуратурою було сплачено судовий збір за дві вимоги немайнового характеру в сумі 2 756 грн. 00 коп.

У відповідності до статті 49 ГПК України якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору.

Враховуючи вищенаведене, суд керуючись статтею 49 ГПК України зазначає, що судові витрати, необхідно відшкодувати для Прокуратури Рівненської області та стягнути з ОСОБА_1 підприємства "Авто-Рівне" 1 378 грн. 00 коп. і з Рівненського міжшкільного навчально-виробничого комбінату 1 378 грн. 00 коп.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 13, 14, 19, 118, 121, 129 Конституції України; статтями 1, 4, 12, 22, 29, 32, 33, 34, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Визнати недійсними договір оренди нежитлового приміщення від 25 квітня 2008 року, укладений між Рівненським міжшкільним навчально-виробничим комбінатом та приватним підприємством "Авто-Рівне".

3. ОСОБА_1 підприємству "Авто-Рівне" (33000, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код 31765702) звільнити нежитлове приміщення площею 389,7 м.кв., вартістю 415 900 грн. 00 коп., що знаходиться за адресою: місто Рівне, вулиця Соборна, 269, передане на підставі договору оренди від 25 квітня 2008 року. та повернути балансоутримувачу Рівненському міжшкільному навчально-виробничому комбінату (33000, місто Рівне, вулиця Соборна 269, ідентифікаційний код: 22560001) шляхом підписання акту прийому-передачі.

4. Стягнути з ОСОБА_1 підприємства "Авто-Рівне" (33000, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код 31765702) на користь прокуратури Рівненської області (р/р 35214079015371, МФО 820172, ЗКПО 02910077, Банк - Державна казначейська служба України, код класифікації видатків бюджету - 2800) 1 378 (одна тисяча триста сімдесят вісім) грн. 00 коп. судового збору.

5. Стягнути з Рівненського міжшкільного навчально-виробничого комбінату (33000, місто Рівне, вулиця Соборна 269, ідентифікаційний код: 22560001) на користь прокуратури Рівненської області (р/р 35214079015371, МФО 820172, ЗКПО 02910077, Банк - Державна казначейська служба України, код класифікації видатків бюджету - 2800) 1 378 (одна тисяча триста сімдесят вісім) грн. 00 коп. судового збору.

Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку для оскарження. Зазначений строк обчислюється з дня підписання повного тексту рішення. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено "26" вересня 2016 року

Суддя Торчинюк В.Г.