Рішення

від 28.09.2016 по справі 193/1326/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 193/1326/15-ц 22-ц/774/1221/К/16

Справа № 193/1326/15-ц Головуючий в суді І інстанції

Провадження № 22ц/774/1221/К/16 суддя - Шумська О.В.

Категорія № 23 (ІV) Доповідач - Бондар Я.М.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Бондар Я.М.,

суддів - Зубакової В.П., Митрофанової Л.В.,

за участю: секретаря - Маслової К.В.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 08 квітня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_1, до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про визнання додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки недійсною,

У С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (надалі - ФОП ОСОБА_3Г.) із позовом, в якому просила суд визнати додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року, укладену 15 липня 2014 року між нею та ФОП ОСОБА_3 недійсною та застосувати наслідки недійсності додаткової угоди. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1225285200:01:002:0006. 20 січня 2010 року між нею з та ФОП ОСОБА_3 укладено договір оренди земельної ділянки № 7, зареєстрований у Софіївському відділі Дніпропетровської регіональної філії ДП «Центр ДЗК при Держкомземі України» 18 березня 2010 року за № 041013300366, на строк 5 років. 23 липня 2014 року та 01 вересня 2014 року нею на адресу ОСОБА_3 були направлені листи, згідно з якими вона попередила відповідача про те, що після закінчення дії договору не має наміру на його продовження. 16 січня 2015 року позивач отримала копію договору додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року та повідомлення про переважене право відповідача на продовження договірних відносин. Зазначає, що 15 липня 2014 року під примусом та психологічним тиском відповідача нею підписано додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року, згідно з якою продовжено строк дії договору на 5 роки, та розписку датовану 21 липня 2014 року про те, що вона отримала від нього попередню орендну плату в сумі 25 000,00 грн., яку відповідачем залишено у неї. Зазначену додаткову угоду зареєстровано в Реєстраційній службі Софіївського РУЮ в Дніпропетровській області. 19 серпня 2014 року позивач поштовим переказом повернула відповідачу грошові кошти у сумі 25000,00 грн., отримані нею 15 липня 2014 року.

Рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 08 квітня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_4 частково задоволено, визнано недійсною додаткову угоду №10 від 15 липня 2014 року про внесення змін до Договору оренди земельної ділянки №7 від 20 січня 2010 року, зареєстрованого у Софіївському відділі Дніпропетровської філії ДП "Центр державного кадастру" Держкомзему України 18 березня 2010 року за №041013300366. У задоволені решти вимог - відмовлено.

В апеляційній скарзі ФОП ОСОБА_3 ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставин справи. Зокрема, вважає, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що додаткова угода №10 від 15 липня 2014 року про внесення змін до договору оренди земельної ділянки №7 від 20 січня 2010року укладена між сторонами під психологічним тиском та погрозами з його боку щодо її підписання позивачем. Зазначає, що лист ОСОБА_4, в якому висловлено її небажання щодо оброблення ним спірної земельної ділянки, на його думку, не свідчити про наявність погроз та психологічного тиску на позивача щодо укладення додаткової угоди. Крім того, посилається на неврахування судом того, що під час укладення спірної додаткової угоди сторонами досягнуто згоди стосовно усіх істотних умов договору та підписання сторонами, а також того, що після її укладення позивач отримала 25 000 грн. орендної плати, але тільки через 8 днів заявила про своє небажання продовження договірних відносин. Також, зазначає, що судом не надано належної оцінки поясненням ОСОБА_4, наданим в судовому засіданні 10 березня 2016 року в суді першої інстанції, якими не підтверджено факт наявності погроз та психологічного тиску на неї під час укладення спірної угоди. Вважає, що суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки несплата орендної плати не стосується предмету спору. Також, зазначає, що судом не взято до уваги те, що спірну додаткову угоду зареєстровано 22 вересня 2015 року на підставі Постанови Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 липня 2015 року, яким визнано дійсність цієї угоди та недійсність договору оренди земельної ділянки, укладеного 20 липня 2014 року між позивачем та ОСОБА_5

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 9,900 га сільськогосподарського призначення, розташована на території Нововасилівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області, право власності на яку посвідчено Державним актом на землю серії ДП №105682 від 27 квітня 2004 року.

20 січня 2010 року між ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_3 укладено договір оренди вказаної земельної ділянки (кадастровий номер - 1225285200:01:002:0006), посвідчений та зареєстрований у Софіївському відділі Дніпропетровської регіональної філії ДП Центр ДЗК при Держкомземі України 18 березня 2010 року за № 041013300366 строком на 5 років (а.с.99-104).

З Акту приймання-передачі земельної ділянки до договору оренди вбачається, що ОСОБА_4 передала відповідачу в тимчасове користування на умовах оренди на підставі договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року земельну ділянку площею 9,900 га в тому числі сільськогосподарського для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Нововасилівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області (а.с.105).

Згідно з п. 8 договору після закінчення строку договору оренди орендар має переважне право поновити його на новий строк.

01 вересня 2014 року ОСОБА_4 направлено на адресу ФОП ОСОБА_3 заяву про відсутність в неї наміру на продовження з ним договірних відносин (а.с.6,9).

На що відповідачем надіслано на адресу позивача копію додаткової угоди № 1 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки №7 від 20 січня 2010 року, якою запропоновано позивачу продовжити строк договору до 5 років з дати підписання додаткової угоди (а.с.4,8).

15 липня 2014 року між ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_3 укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року, відповідно до якої продовжено строк дії договору на 5 років з дати підписання цієї угоди. Дана угода є невід'ємною частиною договору від 20 січня 2010 року (а.с.109).

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 24861410 від 29 вересня 2015 року зазначену угоду зареєстровано в органах реєстраційної служби Софіївського РУЮ (а.с. 118).

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 липня 2015 року визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень на нерухоме майно реєстраційної служби Софіївського РУЮ № 14849459 від 01 серпня 2014 року про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, розташованої на території Нововасилівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області, кадастровий номер - 1225285200:01:002:0006 за ФОП ОСОБА_5 (а.с.77- 92).

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_4 посилалась на те, що додаткову угоду від 15 липня 2014 року до договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року та розписку про отримання нею від відповідача орендної плати в сумі 25000,00 грн. підписано нею під примусом та психологічним тиском зі сторони відповідача.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог та визнання додаткової угоди від 15 липня 2014 року до договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року недійсною.

Колегія суддів не може в повній мірі погодитись з таким висновком суду з огляду на наступне.

Стаття 792 ЦК України визначає, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Спірні правовідносини регулюються Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року, а також Законом України "Про оренду землі" від 06 жовтня 1998 року з подальшими змінами та доповненнями.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону «Про оренду землі» від 06.10.1998 року (надалі - Закон), орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Згідно ст.13 Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За змістом ст.14 даного Закону договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально

Положеннями ч.1 ст.16 вказаного Закону передбачено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Згідно із ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.208 ЦК України, правочин між фізичною особою та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу (правочини, які повністю виконуються у момент їх вчинення), належить вчиняти письмово. При цьому, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами (ч.2 ст.207 ЦК України).

За змістом частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України В«Про оренду земліВ» договір оренди землі підлягає державній реєстрації та на підставі ч.1 ст. 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України, ч. 2 ст. 125 ЗК України й ст. 18 Закону України В«Про оренду земліВ» є укладеним з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до статті 18 цього Закону, у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Отже, учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоду встановленої форми.

Разом з тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні спірного договору, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України В«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмеженьВ» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору.

Судом установлено, що державна реєстрація спірного договору оренди землі відбулась.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 В«Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійснимиВ» , недійсним може бути визнано лише укладений договір.

У разі якщо на виконання неукладеного договору стороною передчасно передано майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (ст. ст. 1212-1215 ЦК України).

Таким чином, оскільки в установленому законом порядку здійснено державну реєстрацію спірного договору оренди землі, він є укладеним, а отже оспорюваним та за рішенням суду може бути визнаний недійсним.

Згідно з вимогами частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Волевиявлення є важливими чинником, без якого неможливо вчинення правочину, що узгоджується зі свободою договору, установленою статтею 627 ЦК України.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, в якому фіксуються правові наслідки.

Звертаючись до суду із позовними вимогами щодо визнання правочину недійсним, у тому числі з підстав відсутності вільного волевиявлення на його укладення, кожна сторона,у відповідності до ст.ст. 10, 60 ЦПК України зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.

Відповідно до вимог статей 11, 27, 60 ЦПК, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, зобов'язана надати усі наявні у неї докази та довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу. Доказуванню підлягають обставини, що мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких виник спір.

Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Статтею 58 ЦПК передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, ОСОБА_4 посилалась на те, що зазначена угода підписана нею під психологічним тиском та погрозами зі сторони відповідача, на підтвердження чого надала її листи від 23 липня 2014 року та 01 вересня 2014 року направлені нею на адресу відповідача про небажання продовження з ним договірних відносин.

Оцінюючи надані позивачем докази, колегія суддів приходить до висновку, що їх недостатньо для того, щоб вважати позовні вимоги обґрунтованими.

У відповідності до ч. 1 ст. 231 ЦК України Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 В«Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійснимиВ» , при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Так, із тексту зазначених листів убачається, що ОСОБА_4 висловила своє небажання щодо оброблення відповідачем належної їй земельної ділянки та повернення їй орендної плати за її використання.

Із матеріалів справи вбачається, що 15 липня 2014 року між ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_3 укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року, відповідно до якої продовжено строк дії договору на 5 років з дати підписання цієї угоди, яку зареєстровано в Реєстраційній службі Софіївського РУЮ 29 вересня 2015 року за № 24861410.

Наведене також свідчить про те, що позивач та відповідач при укладенні договору оренди землі погодили всі істотні умови, що спростовує доводи апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Зважаючи на те, що у справі відсутні належні та допустимі докази того, що додаткова угода від 15 липня 2014 року до договору оренди земельної ділянки № 7 від 20 січня 2010 року підписана позивачем під психологічним тиском та погрозами зі сторони відповідача, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 слід відмовити за недоведеністю.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню на підставі п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України у зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи та порушенням судом норм процесуального права з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307,п. 3,4 ч.1 ст.309, 313- 314, 316 ЦПК України, колегія судів,

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 08 квітня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_1, до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про визнання додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки недійсною.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий: Я.М. Бондар

Судді: В.П. Зубакова

ОСОБА_6