Постанова

від 23.07.2014 по справі 910/4375/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" липня 2014 р. Справа№ 910/4375/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Скрипки І.М.

суддів: Гончарова С.А.

Самсіна Р.І.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_2.- дов. б/н від 08.05.2014р.

ОСОБА_3 - дов. б/н від 08.05.2014р.

від відповідача-1: не з'явились

від відповідача-2: Рябінічева А.С. - дов. б/н від 27.02.2014р.

Маркусь М.І. - дов. б/н від 08.10.2013р.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 26.05.2014р. (повний текст підписано (02.06.2014р.)

у справі № 910/4375/14 (суддя Сівакова В.В.)

за позовом ОСОБА_1

до Публічного акціонерного товариства «ХДІ Страхування»

(відповідач-1)

Приватного підприємства «Лаон» (відповідач-2)

про визнання договору № 22-08-6694 від 22.08.2013р. недійсним

В судовому засіданні 23.07.2014р. відповідно до ст. ст. 85, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ВСТАНОВИВ:

В березні 2014р. ОСОБА_1 звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «ХДІ Страхування» (відповідач-1) та Приватного підприємства «Лаон» (відповідач-2) про визнання договору № 22-08-6694 від 22.08.2013р. недійсним.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що договір відступлення права вимоги № 22-08-6694 від 22.08.2013р. суперечить актам цивільного законодавства та вчинений Приватним підприємством «Лаон» без необхідного обсягу дієздатності, а саме без наявності відповідної ліцензії для здійснення страхової діяльності.

Відповідач-2 у поданому відзиві на позов проти задоволення позову заперечував, оскільки вважає, що позивачем не доведено яким чином укладення договору відступлення права вимоги порушує права або законні інтереси позивача. Також зазначає, що до суброгації не можна застосувати приписи п. 9 ч. 1 ст. 4, ч. 1,2 ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», які регулюють надання фінансових послуг, оскільки суброгація не є фінансовою послугою. Так, суброгація - це перехід до страховика права страхувальника, тобто це заміна кредитора у вже існуючому зобов'язанні, при цьому нового зобов'язання між сторонами не виникає. Виникнення права вимоги до винної особи у страхувальника не передбачає обов'язкової наявності у страхувальника ліцензії, а отже з переходом такого права до страховика наявність ліцензії не виникає. Тому при відступленні права вимоги до винної особи від страхової компанії до третьої особи, наявність ліцензії не потрібна. Відшкодувавши збитки, завдані Дамлер АГ, ПП «Лаон» на підставі положень статті 27 Закону України «Про страхування» та статті 993 ЦК України став в межах сплаченої суми стороною-кредитором у зобов'язанні, замість особи, якій нанесено шкоди.

Відповідач-1 у поданому відзиві на позов проти задоволення позову заперечував з огляду на те, що відповідно до ст. 27 Закону України «Про страхування» та ст. 993 Цивільного кодексу України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Згідно ч. 1 ст. 1191 Цивільного кодексу України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. До відповідача-1 перейшло право грошової вимоги по страховому відшкодуванню до особи, яка є відповідальною (винною) за страховий випадок, яке в подальшому правомірно було передане за договором відступлення права вимоги відповідачу-2. Визначення терміну страховик жодним чином не забороняє відповідачу-1 укладати договори відступлення права вимоги (регресу) до винної особи. Зазначає, що Закон України «Про страхування» не регулює відносини щодо відступлення права вимоги, яка є предметом оскарження. Відтак, при укладенні такого договору відповідачу-2 не потрібно бути фінансовою установою та мати відповідну ліцензію.

26.05.2014р. позивачем було подано доповнення до позовної заяви (а. с. 213-216, т. 1), які за своєю правовою природою є заявою про зміну підстав позову з огляду на наступне.

Звертаючись з позовом до суду, позивач просив визнати недійсним договір відступлення права вимоги № 22-08-6694 від 22.08.2013р. у зв'язку з відсутністю у відповідача-2 необхідного обсягу цивільної дієздатності, а саме укладення договору без наявності відповідної ліцензії для здійснення страхової діяльності.

Натомість, у своїх доповненнях до позову, які були подані 26.05.2014р., позивач зазначає про доповнення своїх вимог, а саме: у зв'язку з підписанням відповідачами 18.04.2014р. додатку № 3 до спірного договору про відступлення права вимоги, договір вже не містить положень щодо його ціни і не встановлює жодних оплатних умов, недійсність договору пов'язана з недотриманням вимог законодавства про ціну, з відсутністю у відповідачів дієздатності для укладення договорів дарування, недійсність договору пов'язана з недійсністю вимоги, що за ним відступається, відсутність у відповідача-1 дійсного права вимоги, яке він міг би відступити відповідачу-2, що, на думку позивача, означає відсутність предмету договору.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що первісним предметом позову є вимога про визнання недійсним договору відступлення в частині відсутності у відповідача-1 необхідного обсягу цивільної дієздатності, а саме укладення його без наявності відповідної ліцензії для здійснення страхової діяльності, а підставою позову є його невідповідність в цій частині вимогам ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 227 Цивільного кодексу України, п. 3 ч. 1 с. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», п. 9 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (чотири підстави).

Натомість, у своїх доповненнях до позову, позивач зазначає, що договір відступлення права вимоги є недійсним з інших підстав, а саме: договір було укладено з порушенням норм чинного законодавства, у зв'язку з відсутністю у відповідача-1 дійсного права вимоги; відсутністю згоди щодо всіх істотних умов договору; укладення договору з метою приховування договору дарування; відсутністю у відповідача-1 повноважень згідно установчих документів для укладення договору дарування, що не співпадає з первісними підставами позову (нові чотири підстави позову).

Крім цього, позивач (апелянт) в поданих доповненнях обґрунтовує недійсність договору про відступлення права вимоги від 22.08.2013р., посилаючись на додаток № 3 до договору, укладений 18.04.2014р.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Отже дана норма встановлює, що позивач може реалізувати своє право на звернення до суду із заявою про зміну підстави позову лише до початку розгляду судом справи по суті.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, а саме з протоколу судового засідання від 15.05.2014р. (а. с. 206, т. 1), в судовому засіданні 15.05.2014р. місцевим господарським судом вже розпочато розгляд справи по суті.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що доповнення позовних вимог, які за своєю правовою природою є заявою про зміну підстав позову, правомірно не прийняті місцевим господарським судом до розгляду, оскільки вказані доповнення (зміна підстав позову) були подані позивачем після початку розгляду справи по суті.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.05.2014р. по справі № 910/4375/14 у позові відмовлено повністю.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Приватного підприємства «Лаон» 1 366, 69 грн. судових витрат пов'язаних із явкою представника в судове засідання, 2 750, 00 грн. судових витрат на правову допомогу.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційна скарга обґрунтована порушенням судом норм процесуального та матеріального права, рішення прийнято з неправильним з'ясуванням фактичних обставин справи.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу ОСОБА_1 25.06.2014р. передано на розгляд судді Скрипці І.М., для розгляду апеляційної скарги сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя - Скрипка І.М., судді - Гончаров С.А., Самсін Р.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.06.2014р. колегією суддів в зазначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 23.07.2014р.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача-2 заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

23.07.2014р. від представника відповідача-1 надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності у зв'язку із участю в іншому судовому засіданні, а також просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

23.07.2014р. від представника позивача надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги.

Представники позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 23.07.2014р. вимоги апеляційної скарги та додаткових пояснень до неї підтримали, просили її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

Представники відповідача-2 в судовому засіданні апеляційної інстанції 23.07.2014р. заперечували проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просили її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Представник відповідача-1 в судове засідання апеляційної інстанції 23.07.2014р., будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи (а. с. 48, т. 2), не з'явився.

Оскільки явка в судове засідання представника відповідача-1 обов'язковою не визнавалась, враховуючи наявність клопотання відповідача-1 про розгляд справи без участі його представника, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу у відсутність представника відповідача-1 за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини 1 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Частиною 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно статті 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення підлягає залишенню без змін виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, 02.09.2011р. між Публічним акціонерним товариством «ХДІ Страхування» (відповідач-1, страховик по договору) та Дочірнім підприємством «Барва Авто» Товариства з обмеженою відповідальністю «Барва» (страхувальник) укладено договір добровільного страхування наземного транспорту № 06-000199-62 (далі - договір страхування), предметом страхування якого є транспортний засіб «Mercedes Benz Actros 1844», 2011 року випуску, д. н. НОМЕР_1, номер кузова (шасі): НОМЕР_2.

Статтею 979 Цивільного кодексу України визначено, що за договором страхування страховик зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Відповідно до п. 3 статті 20 Закону України «Про страхування» страховик зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.

З матеріалів справи вбачається, що 18.07.2012р. сталася подія, яка відповідачем-1 визнана страховим випадком, а саме - пожежа, внаслідок якої було знищено застрахований автомобіль «Mercedes Benz Actros 1844», 2011 року випуску, д. н. НОМЕР_1, номер кузова (шасі): НОМЕР_2.

Відповідач-1, виконуючи свої зобов'язання за договором добровільного страхування наземного транспорту № 06-000199-6 від 02.09.2011р. здійснив виплату страхового відшкодування своєму страхувальнику в розмірі 665 720, 00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 7056 від 08.11.2012р.

Згідно ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 513 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Судом встановлено, що 22.08.2013р. між Публічним акціонерним товариством «ХДІ Страхування» (відповідач-1, первісний кредитор за договором) та Приватним підприємством «Лаон» (відповідач-2, новий кредитор за договором) укладено договір відступлення права вимоги № 22-08-6694 (далі - договір), відповідно до п. 1.1. якого первісний кредитор відступив, а новий кредитор прийняв та набув всіх без винятку наявних у первісного кредитора прав вимоги (суброгація) до особи, продавця та/або виробника транспортного засобу, чи будь-якої третьої особи (далі - боржник, а в множині - боржники), у яких згідно чинного законодавства України, інших країн або норм міжнародного права, укладених договорів та правочинів виникли відповідні зобов'язання з правовідносин по виробництву транспортного засобу, його гарантійному обслуговуванню, забезпеченню належної якості, комплектності транспортного засобу впродовж гарантійного строку та строку придатності, обміну транспортного засобу неналежної якості на аналогічний транспортний засіб належної якості, реалізації транспортного засобу (поставки, продажу, передачі в фінансовий лізинг, відчуження в інший спосіб, а також будь-яких інших правочинів, але не виключно), ввезення його на митну територію України, всіх видів відповідальності боржника/боржників за невиконання або неналежне виконанням ними своїх зобов'язань в усіх вказаних вище, а також будь-яких існуючих, але не виключно, правовідносинах (зобов'язаннях) перед будь-якими особами, в тому числі але не виключно перед Дочірнім підприємством «Барва Авто» Товариства з обмеженою відповідальністю «Барва» (код 22093841, далі - лізингоодержувач/ страхувальник) як лізингоодержувачем транспортного засобу за договором фінансового лізингу № LC5544-07/11 від 13.07.2011р., договором поставки товару № Р5542-07/11 від 13.07.2011р., зокрема п. 1.3 такого договору, та страхувальником за договором страхування, первісним кредитором, новим кредитором, іншими третіми особами, в тому числі, але не виключно за шкоду/збитки заподіяних внаслідок неналежної якості та скритих недоліків транспортних засобів, з будь-яких інших причин, а також настання страхового випадку, страхове відшкодування за якими було виплачене первісним кредитором на користь лізингоодержувача згідно договору добровільного страхування наземного транспортного засобу № 06-000199-62 від 02.09.2011р. та страхового акту № 785-06/12-62 від 08.11.2012р. за пошкодження автомобіля «Mercedes Benz Actros 1844», 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер кузова (шасі): НОМЕР_2, - в розмірі фактично виплаченої суми 665 720 (шістсот шістдесят п'ять тисяч сімсот двадцять) гривень (а. с. 75-77, т. 1).

Пунктом 1.2. вказаного договору передбачено, що «страховий випадок» відповідно до п. 1.1.та інших умов цього договору означає: пожежу, що мала місце 18.07.2012р. по вул. Пряшівській, 5-а у м. Мукачево Закарпатської області, Україна, в результаті якої було знищено застрахований транспортний засіб «Mercedes Benz Actros 1844», 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер кузова (шасі): НОМЕР_2, та інші транспортні засоби, майно лізингоодержувача та третіх осіб.

22.08.2013р. між Публічним акціонерним товариством «ХДІ Страхування» та Приватним підприємством «Лаон» складено акт приймання-передачі права вимоги та документів.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Пунктами 1, 3 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до статті 511 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач зазначав, що реалізація страховиком (відповідачем-1) права вимоги є частиною страхової діяльності страховика, а оскільки відповідач-2 не є фінансовою установою та не має ліцензії на здійснення діяльності по страхуванню, тому право на регресну вимогу по відшкодуванню суми страхової виплати у відповідача-2 виникнути не може, а отже правочин (договір про відступлення права вимоги) вчинений відповідачем-2 без необхідного обсягу цивільної дієздатності.

Відповідно до ч. 1 ст. 352 Господарського кодексу України, страхування - це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

Згідно ст. 1 закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням (ст. 2 зазначеного Закону).

Відповідно до ст. 8 вказаного Закону страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Страхове відшкодування це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку (ст. 9 закону України «Про страхування»).

З вищезазначеного вбачається, що страхова діяльність - це страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням, а здійснення страхового відшкодування - це наслідок настання страхового випадку.

Отже, реалізація страховиком права регресної вимоги не є частиною страхової діяльності страховика.

Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 Цивільного кодексу України передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Відповідно до постанови Верховного Суду України від 25.12.2013р. по справі № 6-112цс13, за цією нормою страхувальник, який отримав майнову шкоду в деліктному правовідношенні набув право вимоги відшкодування до заподіювача й строк такої вимоги почав спливати у момент заподіяння шкоди, але у зв'язку з погашенням шкоди коштами страхового відшкодування до страховика переходить право вимоги (права кредитора, яким у деліктному зобов'язанні є потерпілий) до заподіювача із залишком строку позовної давності.

У спірному зобов'язанні відбулася заміна кредитора - страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки.

Предметом спірного договору є відступлення права вимоги суброгації.

Згідно листа Верховного Суду України від 19.07.2011р. «Судова практика розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування» за суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов'язанні (зміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов'язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав.

Таким чином, до відносин суброгації підлягають застосуванню норми щодо заміни кредитора у зобов'язанні.

Перехід права вимоги щодо відшкодування збитків до винної особи від страхової компанії до інших осіб не тягне за собою виникнення нового зобов'язання, а тільки замінює собою кредитора у зобов'язанні.

Отже при відступленні права вимоги до винної особи від страхової компанії до третьої особи, наявність ліцензії не вимагається.

У зв'язку з виплатою страхового відшкодування страхувальнику, відповідач-1 набув право вимоги до особи, відповідальної (винної) за заподіяну шкоду.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Однак, позивач не надав до суду жодних належних та допустимих доказів, в розумінні ст. ст. 33, 34 ГПК України, які б підтверджували той факт, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Згідно п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що правові підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги № 22-08-6694 від 22.08.2013р., з підстав викладених в позову, відсутні.

Відповідно до п. 2.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

У той же час, позивачем не наведено та не подано жодних доказів порушення або оспорення відповідачами його прав і охоронюваних законом інтересів у зв'язку з укладенням спірного договору.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

Враховуючи приписи вищенаведених норм та виходячи з встановлених обставин справи, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання договору № 22-08-6694 від 22.08.2013р. про відступлення права вимоги недійсним є необґрунтованими, позивачем належними та допустимими доказами не доведеними, а тому такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо покладення на позивача витрат, пов'язаних з викликом представника відповдача-2 в судові засідання та з оплатою послуг адвоката, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» судовими витратами є витрати сторін та інших учасників судового процесу в господарському суді, які пов'язані з розглядом справи і складаються зокрема з оплати послуг адвоката. До інших витрат в розумінні ст. 44 Господарського процесуального кодексу України віднесено, зокрема витрати сторін та інших учасників судового процесу, пов'язаних з явкою їх або їхніх представників у засідання господарського суду, за умови, що таку явку судом було визнано обов'язковою.

Враховуючи, що місцевим господарським судом в усіх ухвалах було зобов'язано сторін направити своїх повноважних представників в судове засідання, отже явка сторін була визнана обов'язковою.

Витрати пов'язані з викликом представника відповідача-2 у судове засідання підтверджуються наявними в матеріалах справи документами, а саме: наказом від 13.05.2014р., видатковим касовим ордером № 36600289 від 13.05.2014р., звітом про використання коштів на відрядження від 17.05.2014р., проїздними документами № 1623731 та № 1599887 від 13.05.2014р., наказом від 23.05.2014р., видатковим касовим ордером № 36600289 від 23.05.2014р., проїздними документами № 947955 від 25.05.2014р. та № 947935 від 26.05.2014р. та загалом складають 1 366, 69 грн.

Отже, матеріалами справи підтверджується понесення відповідачем-2 витрат, пов'язаних з викликом представника відповдача-2 в судові засідання в розмірі 1 366, 69 грн.

Відповідно до п. 6.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» відшкодування витрат, пов'язаних з оплатою послуг адвоката здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

Отже, обов'язковою умовою для відшкодування адвокатських витрат є наявність належних доказів, що послуги були надані саме адвокатом та наявності доказів їх сплати.

З матеріалів справи вбачається, що між відповідачем-2 та адвокатом Черепаня М.В. було укладено договір № 4 від 01.04.2014р. предметом якого є надання правової допомоги при розгляді справи № 910/4375/14.

У матеріалах справи міститься належним чином завірена копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю НОМЕР_3 від 08.02.2013, видане Черепані М.В., згідно якого остання має право на заняття адвокатською діяльністю.

На виконання умов даного договору, платіжним дорученням № 01 від 23.05.2014р. відповідачем-2 перераховано на рахунок адвоката Черепані М.В. кошти у сумі 5 500, 00 грн. в якості оплати за правову допомогу згідно договору № 4 від 01.04.2014р.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що витрати відповідача-2, пов'язані з викликом представника в судове засідання в розмірі 1 366,69 грн. покладаються на позивача повністю та витрати на оплату послуг адвоката підлягають до стягнення з позивача в розмірі половини сплачених коштів, тобто 2 750, 00 грн.

Доводи позивача (апелянта), викладені в апеляційній скарзі, ідентичні доповненням до позовної заяви, які правомірно не прийняті місцевим господарським судом, оскільки є зміною підстав позову, а тому не заслуговують на увагу та можуть бути розглянуті колегією суддів.

Посилання апелянта на не дослідження судом обставин страхового випадку та наявності дійсного права вимоги, не заслуговують на увагу, оскільки такі обставини підлягають розгляду і встановленню в іншій справі, яка розглядається судом і в якій заявлено вимоги ПП «Лаон» до ОСОБА_1 про стягнення збитків на підставі договору про відступлення права вимоги №22-08-6694 від 22.08.2013р.

Згідно ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення від 26.05.2014р.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 85, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 26.05.2014р. у справі № 910/4375/14 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 26.05.2014р. у справі № 910/4375/14 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/4375/14 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Повний текст постанови підписано 28.07.2014р.

Головуючий суддя І.М. Скрипка

Судді С.А. Гончаров

Р.І. Самсін