Рішення

від 07.11.2016 по справі 904/9308/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

07.11.16р. Справа № 904/9308/16

За позовом Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" (м. Київ)

до Приватного підприємства "Проектне бюро "Техпроект" (м. Кривий Ріг, Дніпропетровської області)

про стягнення заборгованості за договором доручення № 2 від 24.11.2010 у загальному розмірі 23 620 грн. 00 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: не з'явився

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Приватного підприємства "Проектне бюро "Техпроект" (далі - відповідач) заборгованість за договором доручення № 2 від 24.11.2010 у загальному розмірі 23 620 грн. 00 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 20 000 грн. 00 коп. - основний борг;

- 3 620 грн. 00 коп. - неустойка.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором доручення № 2 від 24.11.2010 в частині повного та своєчасного виконання зобов'язань щодо вчинення дій, необхідних для отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно довірителя, а саме: приміщення, що знаходиться за адресою: м. Кривий Ріг, вулиця Пушкіна, будинок 3, за вчинення яких позивачем було сплачено аванс в сумі 20 000 грн. 00 коп. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 5.2. договору позивач нарахував та просив суд стягнути з відповідача неустойку за загальний період прострочення з 01.01.2014 по 30.06.2014 в сумі 3 620 грн. 00 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 18.10.2016 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 07.11.2016.

Від позивача електронною поштою надійшло клопотання (65966/16 від 27.10.2016), в якому він просив суд забезпечити проведення судового засідання, призначеного на 07.11.2016, в режимі відеоконференції в господарському суді Дніпропетровської області, але у клопотанні була зазначена адреса господарського суду м. Києва.

Ухвалою суду від 28.10.2016 у задоволенні клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції було відмовлено, з огляду на те, що відповідно до роздруківки комп'ютерної програми ДП "Інформаційні судові системи" не вбачалося технічної можливості проведення судового засідання 07.11.2016 о 11:40 год. в режимі відеоконференції у господарському суді міста Києва (а.с.45).

Від позивача надійшло клопотання (66621/16 від 31.10.2016), в якому він просив суд забезпечити проведення усіх судових засідань по справі № 904/9308/16 в режимі відеоконференції в господарському суді Дніпропетровської області, але у клопотанні була зазначена адреса господарського суду м. Києва.

Від позивача надійшло клопотання (вх.суду 67599/16 від 03.11.2016), в якому він просив суд долучити до матеріалів справи витребувані ухвалою суду від 18.10.2016 документи.

Від позивача електронною поштою надійшло клопотання про перенесення розгляду справи (вх.суду 68068/16 від 07.11.2016), яке мотивоване неможливістю прибуття його представника в судове засідання, у зв'язку із участю в цей день в інших судових засіданнях. Крім того, судові засідання по справі позивач просив проводити в режимі відеоконференції, посилаючись на відсутність коштів.

У судове засідання 07.11.2016 представник позивача не з'явився, але судом було враховано, що від позивача наявне в матеріалах справи клопотання про перенесення розгляду справи (вх.суду 68068/16 від 07.11.2016) та клопотання про проведення судових засідань по справі в режимі відеоконференції.

Клопотання позивача про відкладення розгляду справи не підлягає задоволенню, оскільки позивач, як юридична особа був повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи та, відповідно до статті 28 Господарського процесуального кодексу України надання повноважень на представництво інтересів сторони у процесі не обмежено будь-яким певним колом осіб.

Відповідно до абзацу 5 підпункту 3.6. пункту 3 Роз'яснень Президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 № 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (з подальшими змінами) господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може не брати до уваги доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т.п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами 1 - 4 статті 28 Господарського процесуального кодексу України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника відповідачем не доведена.

Статтею 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

За таких обставин, господарський суд вважає, що позивач не скористався своїм правом на участь представника у судовому засіданні.

Представник відповідача у судове засідання 07.11.2016 також не з'явився, причин нез'явлення суду не повідомив, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, з приводу чого суд зазначає наступне.

Так, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи Спеціальний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 18.10.2016, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 50000, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вулиця Леніна, будинок 81-Б, на яку і була направлена кореспонденція господарського суду для відповідача.

При цьому, поштове відправлення на адресу відповідача, в якому містилася ухвала суду від 18.10.2016 було повернуто за зворотною адресою з довідкою Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" форми 20 "За зазначеною адресою не проживає".

Слід зазначити, що в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом (пункт 3.9.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011).

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвала суду від 18.10.2016 була надіслана сторонам у справі завчасно , з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

Судом здійснені всі можливі заходи щодо належного повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи, а саме: юридична адреса, на яку надсилалась кореспонденція суду, підтверджена Спеціальним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 18.10.2016 та ухвали суду надсилалися завчасно.

Господарський суд прийшов до висновку, що незнаходження відповідача за його адресою реєстрації, що має наслідком неотримання кореспонденції суду про повідомлення щодо часу та місця розгляду даної справи, не може прийматися до уваги судом, оскільки свідчить, що неотримання ухвали суду відповідачем відбулося саме з його вини. Відповідач, у разі незнаходження за його адресою реєстрації, повинен був докласти зусиль про отримання поштових відправлень за цією адресою. Крім того, неотримання ухвал суду відповідачем у вказаному випадку не може бути причиною для порушення законного права позивача на розумний строк розгляду його справи.

Отже, суд приходить до висновку, що відповідач про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, оскільки ухвала суду від 18.10.2016 була надіслана на адресу відповідача, яка підтверджена Спеціальним витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 18.10.2016 завчасно, та не отримана відповідачем внаслідок його недобросовісної поведінки, що полягає у незабезпеченні вчасного отримання поштової кореспонденції за своєю адресою реєстрації.

Крім того, будь-яких клопотань чи заперечень відповідач не подав .

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору .

Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні .

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті і розгляд справи можливий без присутності представників позивача та відповідача.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Отже, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частинами 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 24.11.2010 між Публічним акціонерним товариством "Брокбізнесбанк" (далі - довіритель, позивач) та Приватним підприємством "Проектне бюро "Техпроект" (далі - повірений, відповідач) було укладено договір доручення № 2 (далі - договір, а.с.12-13), відповідно до умов якого довіритель доручає, а повірений зобов'язується здійснити всі дії, необхідні для отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно довірителя, а саме: приміщення, що знаходиться за адресою: м. Кривий Ріг, вулиця Пушкіна, будинок 3 (пункт 1.1. договору).

У пункті 6.1. договору сторони визначили, що договір набирає чинності з моменту його підписання представниками обох сторін і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором.

Доказів визнання недійсним, зміни або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором доручення, який підпадає під правове регулювання норм глави 68 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 1000 Цивільного кодексу України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Згідно зі статтею 1003 Цивільного кодексу України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Так, у розділі 3 договору сторони визначили обов'язки повіреного, зокрема:

- виконати доручення в повному обсязі в порядку і в строки, визначені в договорі (пункт 3.1. договору);

- сплачувати від імені довірителя та за свій рахунок всі необхідні платежі, мито тощо (пункт 3.2. договору);

- після виконання доручення або у разі припинення договору до його виконання повернути довірителеві довіреність, передати по акту приймання - передачі документи одержані у зв'язку з виконанням доручення і надати Акт про виконання доручення (пункт 3.4. договору).

За змістом частини 1 статті 1004 Цивільного кодексу України повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення.

Відповідно до частини 1 статті 1005 Цивільного кодексу України, повірений повинен виконати дане йому доручення особисто.

Так, у пункті 1.2. договору сторони визначили, що строк виконання доручення - 60 днів з моменту укладення договору.

В подальшому, строк виконання доручення сторонами змінювався, а саме:

- у додатковій угоді № 1 від 15.01.2011 до договору сторони дійшли згоди викласти пункт 1.2. договору в наступній редакції: Строк виконання договору - 31.03.2011 (а.с.14);

- у додатковій угоді № 2 від 30.03.2011 до договору сторони дійшли згоди викласти пункт 1.2. договору в наступній редакції: Строк виконання договору - 01.04.2012 (а.с.14 на звороті);

- у додатковій угоді № 3 від 30.03.2012 до договору сторони дійшли згоди викласти пункт 1.2. договору в наступній редакції: Строк виконання договору - 31.12.2013 (а.с.15).

Відповідно до частини 1 статті 1006 Цивільного кодексу України повірений зобов'язаний: повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення.

У пункті 1.3. договору визначено, що перелік юридичних дій, які належить вчинити повіреному визначається в довіреності. Повірений виконує доручення на підставі довіреності.

За своїм змістом договір доручення передбачає обов'язок повіреного негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення (пункт 3 статті 1006 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 4.3. договору виконання умов договору оформлюється актом про виконання доручення. Акт оформлюється після виконання доручення.

Згідно з частиною 1 статті 1002 Цивільного кодексу України повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом

Відповідно до частини 4 статті 1007 Цивільного кодексу України довіритель зобов'язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить.

Так, у розділі 4 договору сторони визначили умови щодо розрахунків та прядку оплати, а саме:

- за вчинення всіх дій, зазначених у договорі, довіритель сплачує повіреному плату у розмірі 65 000 грн. 00 коп., в тому числі ПДВ. Витрати повіреного, пов'язані з виконанням доручення, довіритель не відшкодовує (пункт 4.1. договору);

- оплата здійснюється в такому порядку: після підписання договору довіритель сплачує повіреному аванс в сумі 20 000 грн. 00 коп. , в тому числі ПДВ; після виконання доручення та підписання акту про виконання доручення довіритель сплачує повіреному 45 000 грн. 00 коп., в тому числі ПДВ.

У пункті 2.1. договору довіритель зобов'язався сплатити повіреному плату за виконання доручення в розмірі й у терміни, зазначені в договорі.

На виконання вказаних умов, позивачем було здійснено попередню оплату в сумі 20 000 грн. 00 коп. , що підтверджується платіжним дорученням № 570 від 24.11.2010 (а.с.16).

В порушення вказаних у договорі зобов'язань, відповідачем не були вчинені дії, необхідні для отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно довірителя, а саме: приміщення, що знаходиться за адресою: м. Кривий Ріг, вулиця Пушкіна, будинок 3, за вчинення яких позивачем було сплачено аванс в сумі 20 000 грн. 00 коп., що і стало причиною звернення позивача із позовом до суду.

Отже, як зазначає позивач, станом на момент складання позовної заяви, відповідач доручення не виконав, жодного платежу на повернення отриманої попередньої оплати не здійснив.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, судом враховано, що зі змісту статті 530 Цивільного кодексу України вбачається, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з нормами статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Суд звертає увагу, що відповідно до частини 3 статті 612 Цивільного кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи, що попередня оплата позивачем проведена, а дії, передбачені пунктами 1.1., 1.2., 3.4. та 4.3. договору відповідачем не вчинені, позивач правомірно просить суд стягнути з відповідача суму сплаченого авансу у розмірі 20 000 грн. 00 коп.

В той же час, суд зазначає, що вибір способу захисту своїх прав та порушених інтересів є правом позивача. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 9 липня 2002 року по справі № 1-2/2002, положення частини другої статті 124 Конституції України передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа, має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі - судовий захист.

При цьому, обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

У свою чергу, у відповідності з положеннями частини 1 статті 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

Оскільки позивач здійснив попередню оплату послуг відповідача на суму 20 000 грн. 00 коп., а відповідач не вчинив дій, визначених пунктами 1.1., 1.2., 3.4. та 4.3. договору, повернення попередньої оплати не здійснив, господарський суд дійшов висновку про те, що відповідач зобов'язаний повернути позивачу 20 000 грн. 00 коп. суму попередньої оплати (авансу), а отже позовні вимоги в частині стягнення 20 000 грн. 00 коп. авансу є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

При цьому, з метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів та договорів законодавство передбачає ряд способів, які сприяють виконанню зобов'язань - способи або види забезпечення виконання зобов'язань.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Так, у пункті 5.2. договору сторони визначили, що 5.2. у випадку порушення повіреним строків виконання доручення, останній сплачує довірителю неустойку у розмірі 0,1 % від суми договору за кожен день затримки.

Отже, позивач за прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 5.2. договору нарахував та просить суд стягнути з відповідача неустойку за загальний період прострочення з 01.01.2014 по 30.06.2014 в сумі 3 620 грн. 00 коп.

З приводу вказаних вимог позивача суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, відповідно до частини 1 статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно зі статтею 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно з частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 Цивільного кодексу України).

Розрахунок неустойки, здійснений позивачем, визнається судом обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Враховуючи положення наведених правових норм, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача про стягнення неустойки за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором підлягають задоволенню в сумі 3 620 грн. 00 коп.

Отже, позовні вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки спір виник внаслідок неправомірних дій відповідача, судові витрати по справі, з урахуванням положень статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Стягнути з Приватного підприємства "Проектне бюро "Техпроект" (50000, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, вулиця Леніна, будинок 81-Б; ідентифікаційний код 35229603) на користь Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" (03057, м.Київ, проспект Перемоги, будинок 41; ідентифікаційний код 19357489) - 20 000 грн. 00 коп. - авансу, 3 620 грн. 00 коп. - неустойки, 1 378 грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя ОСОБА_1