Р І Ш Е Н Н Я
Іменем України
15 вересня 2014 року м. Ужгород
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області
у складі : головуючого - судді Мацунича М.В.
суддів : Куцина М.М., Собослоя Г.Г.
з участю секретаря : Савариної Т.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгород цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 від мені якої діє представник ОСОБА_2 на рішення Тячівського районного суду від 20 травня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розподіл спільного майна подружжя, -
в с т а н о в и л а :
У грудні 2013 року ОСОБА_1 від імені якої діє представник ОСОБА_2 звернулась в суд із вищенаведеним позовом. При цьому посилалась на те, починаючи з 01.05.2006 року до 28.01.2011 року (день набрання законної сили рішенням суду) перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3. За час шлюбу ними набуто рухоме й нерухоме майно. А саме, придбано незавершений будівництвом склад у смт. Буштино за суму 4175,00 грн.; земельну ділянку для комерційного призначення, площею 0,1296 га., що знаходиться в смт. Буштино в урочищі Тополівка за суму 64476,00 грн.; автомобіль марки ВАЗ-2121 випуску 1989 року, реєстраційний номер НОМЕР_1 оціночною вартістю 10000 грн.; причеп легковий типу - В марки ПП випуску 2007 року реєстраційний номер НОМЕР_2 оціночною вартістю 10000 грн.. В період шлюбу, ОСОБА_3 отримав у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 0,2103 га., що знаходиться в смт. Буштино по вул. Б.Хмельницького, оціночною вартістю 20000 грн. та земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель, загальною площею 0,1500 га., що знаходиться в смт. Буштино по вул. Б.Хмельницького, оціночною вартістю 20000 грн.. Оскільки, зазначене майно, являється об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому підлягає розподілу між подружжям в ідеальних частках по ? частині кожному без реального поділу із залишенням майна в спільній частковій власності, сторін.
Рішенням Тячівського районного суду від 20 травня 2014 року позовні вимоги задоволено частково. Здійснено розподіл спільного сумісного майна подружжя із присудженням ОСОБА_1 причепу легкового типу - В марки ПП випуску 2007 року реєстраційний номер НОМЕР_2 оціночною вартістю 10000 грн., а ОСОБА_3 легкового автомобіля марки ВАЗ-2121 випуску 1989 року, реєстраційний номер НОМЕР_1 оціночною вартістю 10000 грн.. У решті позовних вимог, відмовлено та вирішено питання розподілу судових витрат.
Заперечуючи рішення суду, ОСОБА_1 від імені якої діє представник ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу в якій просить апеляційну інстанцію скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову. При цьому посилається на те, що рішення суду не відповідає вимогам норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній інстанції представник апелянта ОСОБА_1 в особі ОСОБА_2А підтримала, доводи апеляційної скарги та просила задовольнити скаргу з наведених у ній підстав.
Представник відповідача ОСОБА_3 в особі ОСОБА_4, яка діє на підставі довіреності заперечила, вимоги скарги, оскільки судом першої інстанції ухвалено рішення у відповідності до вимог чинного законодавства.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, пояснення сторін та обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального й процесуального права при винесенні оспорюваного судового рішення, знаходить апеляційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню за наступних мотивів.
Відповідно до вимог статей 212 -214 ЦПК України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства й, всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
Обґрунтованим визнається, рішення в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, а висновки суду про встановлені обставини й правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності й підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Проте зазначеним вимогам закону ухвалене в справі рішення суду не відповідає.
Задовольняючи частково позов суд першої інстанції виходив із того, що позаяк між сторонами досягнуто згоди про вартість набутого майна, та враховуючи ту обставину, що відповідач являється інвалідом третьої групи загального захворювання, суд вважав за доцільне залишити легковий автомобіль відповідачу, а причіп легкового типу, позивачці. Вимоги в частині розподілу незавершеного будівництвом складу та земельних ділянок є необґрунтованими.
Зазначений висновок суду першої інстанції не можна визнати законним у цілому, так-як суперечить обставинам справи.
Як передбачає ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін.
За змістом позовної заяви, позивачка просила також визнати право власності на 1/2 частину спільного сумісного майна подружжя, а саме, легкового автомобіля й причепа легкового типу, які відносяться до неподільних речей. Позаяк, жодна сторона не виказала свою згоду на отримання грошової компенсації за частку в неподільній речі, що являлось підставою для суду визнати ідеальними частки подружжя в неподільному спільному сумісному майні без його реального поділу, залишивши таке майно в їх спільній частковій власності.
Саме така вимога має бути заявлена, стороною за наведених обставин, що також підтверджується роз'ясненням зазначеним у п. 25 постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року за № 11 В«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжяВ» .
У супереч положень частин 4, 5 ст. 71 СК України вирішуючи питання поділу неподільних речей суд першої інстанції здійснив реальний поділ шляхом виділення кожній стороні по неподільній речі, що не відповідає позовним вимогам. І в той же час, відповідач не звертався до суду із зустрічним позовом про розподіл між сторонами неподільних речей, що вказує на те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог і при цьому не застосував норму закону, яка підлягала застосуванню.
Таким чином, вимога - позивачки в цій частині підлягає задоволенню саме в спосіб визнання за сторонами ідеальних часток у неподільному майні без його реального поділу із залишенням такого в їх спільній частковій власності. Тобто, йдеться про змінення статусу неподільного майна зі спільної сумісної власності на спільну часткову власність у неподільній речі.
Стосовно вимог позивачки в частині розподілу незавершеного будівництвом складу та земельних ділянок то такі не підлягають задоволенню з огляду на наступні обставини.
Згідно договору купівлі-продажу від 14.07.2007 року ОСОБА_3 купив у МПП В«НадіяВ» незавершений будівництвом склад під літерою В«ДВ» що знаходився в селищі Буштино, урочище Тополівка, № 1, Тячівського району, готовністю 52%, а.с. 11-13.
Проте як убачається зі змісту Довідки № 8 від 04.04.2014 року Тячівського районного підприємства технічної інвентаризації при проведенні обстеження земельної ділянки за адресою смт. Буштино вул. Тополівка № 1 не встановлено наявність будівлі складу під літерою В«ДВ» готовністю 52%, а.с. 49.
Зазначену обставину визнала й позивачка, так-як після купівлі цього складу, згодом був розібраний.
А відповідно до роз'яснення яке міститься в абзаці 1 п. 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року за № 11 В«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжяВ» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне в нього на час розгляду справи.
Оскільки на час розгляду спору між сторонами відсутній у них в наявності незавершений будівництвом склад під літерою В«ДВ» що знаходився в селищі Буштино, урочище Тополівка, № 1, Тячівського району, готовністю 52%, а тому вимога про його поділ не підлягає задоволенню.
Також, твердження апелянтки із приводу того, що отримані відповідачем у приватну власність шляхом приватизації земельні ділянки площами 0,1500 га й 0,2103 га. та придбана земельна ділянка для комерційного призначення площею 0,1296 га. являються спільним сумісним майном подружжя не відповідає вимогам чинного законодавства.
Як убачається зі змісту Державних актів на право власності на земельну ділянку від 17.11.2009 року, ОСОБА_3 являється власником земельної ділянки площею 0,1500 га., за кадастровим номером 2124455300:04:003:0110, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель, споруд; земельної ділянки площею 0,2103 га., за кадастровим номером 2124455300:04:003:0109, цільове призначення якої для ведення особистого селянського господарства, а.с. 24, 25.
Та як слідує із роз'яснення п. 182 постанови Пленуму Верховного суду України від 16.04.2004 року за № 7 В«Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справВ» , враховуючи положення статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
Крім цього, положення ч. 5 ст. 61 СК України набрали чинності 08.02.2011 року (ЗУ від 11.01.2011р. № 2913-УІ). А згідно вимог частин 1 і 2 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли із дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом'якшує, або скасовує цивільну відповідальність особи.
Оскільки, відповідач набув право власності в порядку приватизації на земельні ділянки 17.11.2009 року, а тому, положення норми ч. 5 ст. 61 СК України, що набрали чинності 08.02.2011 року не застосовуються до правовідносин, які виникли до набрання нею чинності.
Така ж правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду України від 06.02.2013 року справа № 6-175цс12.
Стосовно вимог про поділ земельної ділянки, цільове призначення якої для здійснення комерційної діяльності, апелянтка посилалась на обставини встановлені рішенням Конституційного Суду України від 19.09.2012 року в справі N 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства В«ІКІОВ» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.02.2013 року в справі № 6-49553св12.
Згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку від 19.02.2010 року, ОСОБА_3 являється власником земельної ділянки площею 0,1296 га., за кадастровим номером 2124455300:04:003:0142, цільове призначення якої для комерційної діяльності, а.с. 23. Зазначену ділянку придбав за договором купівлі-продажу від 26.01.2010 року приватний підприємець фізична особа ОСОБА_3 та оплату здійснено покупцем повністю на день підписання цього договору, а.с. 18-22.
У ст. 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.
На підтвердження вимог із приводу того, що куплена земельна ділянка відповідачем як фізичною особою-підприємцем була придбана за спільні сумісні кошти подружжя, позивачка не надала суду належних доказів, і матеріали справи не містять таких.
А звідси, куплена відповідачем земельна ділянка для здійснення комерційної діяльності як фізичною особою-підприємцем, хоча й під час шлюбу, але за кошти від здійснення підприємницької діяльності, належить йому особисто, та є його приватною власністю.
Крім цього, п. 29 постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року за № 11 В«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжяВ» також передбачено, що відповідно до положень статей 57, 61 СК України, ст. 52 ЦК України майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
А посилання апелянтки на рішення Конституційного Суду України від 19.09.2012 року в справі N 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства В«ІКІОВ» щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи - підприємця не спростовує зазначених висновків, оскільки в цьому рішенні мова йде виключно про статутний капітал та майно приватного підприємства, які були сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя.
В той же час, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.02.2013 року в справі № 6-49553св12 скасована постановою Верховного Суду України від 02.10.2013 р. і після нового касаційного розгляду ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.11.2013 року в справі № 6-44220св12 касаційну скаргу було відхилено, виходячи з вищенаведених висновків.
За наведених обставин висновок суду першої інстанції із приводу вирішення питання поділу неподільних речей шляхом виділення кожній стороні по неподільній речі, не відповідає позовним вимогам. А вимоги в частині поділу земельних ділянок не знайшли своє підтвердження.
Ураховуючи викладене у взаємозв'язку із зазначеними нормами права, колегія суддів зазначає, що ухвалене судом першої інстанції судове рішення не можна визнати законним та воно підлягає скасуванню на підставі пунктів 1, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України з ухваленням нового рішення суду про часткове задоволення позову.
Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України з відповідача слід стягнути на користь позивача судовий збір пропорційно до розміру задоволених вимог у розмірі 243,60 гривень, а.с. 72.
Зважуючи на вищезазначене та керуючись вимогами статей 10, 11, 60, 212, 309, 314, 316 і 319 ЦПК України, апеляційний суд, -
р і ш и в :
апеляційну скаргу ОСОБА_1 від мені якої діє представник ОСОБА_2 - задоволити частково.
Рішення Тячівського районного суду від 20 травня 2014 року, скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову.
Провести розподіл майна подружжя, шляхом визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину ідеальної частки майна в спільній сумісній власності, що належить у майні:
- легковому автомобілі марки ВАЗ 2121, 1989 року випуску, білого кольору, Номер шасі ХТА212100L0756354, реєстраційний номер НОМЕР_3,
та причепі легковому типу - В марки ПП, 2007 року випуску, фіолетового кольору, Номер шасі Y6CPP280070009013, реєстраційний номер НОМЕР_4, яке залишити співвласникам ОСОБА_1 та ОСОБА_3 для здійснення права спільної часткової власності.
У задоволенні решти позовних вимог, відмовити.
Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 243,60 гривні судового збору.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня набрання ним законної сили.
Головуючий :
Суд | Апеляційний суд Закарпатської області |
Дата ухвалення рішення | 15.09.2014 |
Оприлюднено | 22.11.2016 |
Номер документу | 62793700 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Апеляційний суд Закарпатської області
Мацунич М. В.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні