Постанова

від 29.11.2016 по справі 917/1296/16

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" листопада 2016 р. Справа № 917/1296/16

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Пуль О.А., суддя Тарасова І. В.

за участю секретаря судового засідання Марченко В.О.

за участю представників:

позивача - не з`явився,

відповідача - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. №2530 П/2) на рішення господарського суду Полтавської області від 30.08.16р. у справі № 917/1296/16

за позовом Комунального закладу "Дитячий заклад оздоровлення та відпочинку "Зоряний", с.Потоки, Кременчуцький район,

до ІНФОРМАЦІЯ_1 , м.Полтава,

про стягнення 94625,80 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Полтавської області від 30.08.2016р. (суддя Киричук О.А.) позов задоволено частково. Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь Комунального закладу Дитячий заклад оздоровлення та відпочинку Зоряний 75060,00 грн. боргу, 4248,40 грн. інфляційних втрат, 1656,48 грн. 3% річних, 1214,48 грн. витрат по сплаті судового збору. В іншій частині позову відмовити.

Відповідач з рішенням місцевого господарського суду не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Скарга обґрунтована тим, що заборгованість за надані послуги виникла через недостатнє фінансування з боку розпорядника бюджетних коштів Міністерства оборони України. Відповідач не має можливості прийняти рішення про оплату наданої послуги та надати доручення на здійснення платежу органу Казначейства України, як це передбачено ч.1 ст.49 Бюджетного кодексу України. Рішення суду неможливо виконати через відсутність фінансування.

03.11.2016р. до суду від позивача надійшло клопотання (вх. №11158) та відзив на апеляційну скаргу (вх. №11159), в яких позивач проти апеляційної скарги заперечував та просив суд рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Також просив розглянути справу без участі представника позивача.

16.11.2016р. до суду від відповідача надійшли пояснення (вх.№11558), в яких відповідач просив розглянути справу без його участі та додаткові документи, зокрема, платіжне доручення №27 від 03.10.2016р. про доплату 45,33 грн. судового збору за подання апеляційної скарги на виконання вимог ухвали Харківського апеляційного господарського суду від 20.09.2016р.

Дослідивши надані документи, колегія суддів зазначає, що відповідачем 45,33 грн. судового збору за платіжним дорученням №27 від 03.10.2016р. сплачено за неналежними реквізитами. При цьому, реквізити для сплати судового збору до Харківського апеляційного господарського суду є загальнодоступними та розміщені, зокрема, на офіційному веб-порталі Судова влада України, однак, відповідачем вищезазначена сума судового збору сплачена за іншими реквізитами, тому є неналежним доказом доплати судового збору у встановленому порядку та розмірі.

18.11.2016р. до суду від позивача надійшло клопотання (вх.№11624), в якому позивач підтримав свій відзив на апеляційну скаргу та просив суд розглянути справу без його участі.

Представники сторін у судове засідання не з`явились.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши наявні докази по справі, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила.

В серпні 2016р. комунальний заклад «Дитячий заклад оздоровлення та відпочинку «Зоряний» звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом про стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 94625,80 грн., у тому числі: 75 060, 00 грн. заборгованості по угоді про надання послуг № 14 від 02.09.15р., 4248,40 грн. інфляційних витрат, 1656,58 грн. 3% річних, 13660,92 грн. пені.

Позов обґрунтовано тим, що 02.09.2015р. між ІНФОРМАЦІЯ_2 , замовником, та Комунальним закладом оздоровлення та відпочинку Зоряний, виконавцем, укладено угоду про надання послуг № 14, відповідно до якої замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов`язання щодо надання послуги з організації проживання згідно з рахунком-фактурою. Рахунок-фактура складається виконавцем на підставі заявки замовника. Рахунок є невід`ємною частиною угоди.

Відповідно до п. 3.1. угоди за виконані платні послуги та роботи замовник здійснює оплату згідно рахунку та акту виконаних робіт.

Відповідно до п.3.2. угоди оплата проводиться шляхом перерахунку коштів на рахунок виконавця відповідно до ст.49 Бюджетного кодексу України.

Відповідно до п. 3.3. угоди загальна сума угоди складає 75060,00 грн.

Відповідно до п.5.1. угоди дана угода вступає в силу з моменту підписання її обома сторонами і діє до 31.12.2015р.

Як зазначає позивач, на виконання угоди позивач надав послуги, а відповідач їх прийняв без будь-яких зауважень на загальну вартість 75060,00 грн., що підтверджується актом виконаних робіт №92 від 02.09.15р. та рахунком №92 від 01.09.15р. Однак, відповідач свої зобов`язання по угоді не виконав, внаслідок чого утворилась заборгованість в розмірі 75060,00 грн.

Позивач звертався до відповідача з вимогами від 29.09.2015р. № 02-08/236 та від 04.12.2015р. №02-08/279 про погашення заборгованості за послуги.

23.12.2016р. позивач листом № 02-08/26 проінформував Полтавський військовий комісаріат про внесення змін у платіжні реквізити для розрахунку за надані послуги за угодою №14.

18.03.2016р. позивачем направлено попередження № 02-08/48, в якому позивач просив у найкоротший термін погасити заборгованість, а також зазначив, що у разі невиконання умов угоди буде змушений розпочати процедуру примусового стягнення заборгованості у судовому порядку.

Однак, відповідач заборгованість не сплатив, що і стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

29.08.2016р. до суду від відповідача надійшло клопотання (вх. №10700) про залучення до справи іншого відповідача Міністерство оборони України, а також відзив на позов, в якому відповідач позовні вимоги не визнав та просив у їх задоволенні відмовити, посилаючись на те, що заборгованість за надані послуги виникла через недостатнє фінансування з боку розпорядника бюджетних коштів Міністерства оборони України.

30.08.2016р. господарським судом Полтавської області прийнято оскаржуване рішення.

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права приходить до висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги виходячи з наступного.

Відповідно до ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч.1 ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Як вже зазначалось, на виконання угоди позивач надав відповідачу послуги загальною вартістю 75060,00 грн., що підтверджується актом виконаних робіт №92 від 02.09.15р. та рахунком №92 від 01.09.15р., відповідач проти надання позивачем послуг та підписання акту виконаних робіт не заперечував, однак доказів погашення заборгованості не надав.

Зазначені обставини справи з урахуванням приписів чинного законодавства дають суду правові підстави дійти висновку про те, що відповідачем неналежно виконані зобов`язання замовника по зазначеній вище угоді, в зв`язку з чим вимога позивача про стягнення з відповідача суми боргу у розмірі 75060,00 грн. є обґрунтованою та такою, що правомірно задоволена судом першої інстанції.

Правові наслідки порушення зобов`язання встановлені ст.611 Цивільного кодексу України, зокрема, щодо сплати неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Відповідно до ч.1 ст.230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ст.1 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Однак, як вірно зазначено судом першої інстанції, умовами угоди про надання послуг № 14 від 02.09.2015р. сторонами не встановлена відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань у вигляді пені, в зв`язку з чим місцевим господарським судом правомірно відмовлено в позові в частині стягнення пені в сумі 13660,92 грн.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Аналіз зазначеної статті вказує на те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінених грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов`язання.

Відповідно до п.3.1. постанови Вищого господарського суду України №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань» інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Як свідчать матеріали справи, позивач звертався до відповідача з вимогами від 29.09.2015р. № 02-08/236 та від 04.12.2015р. №02-08/279 про погашення заборгованості за послуги. Представник відповідача у судовому засіданні не заперечував проти отримання вищезазначених вимог позивача.

За таких обставин колегія суддів вважає, що позовні вимоги позивача в частині стягнення 4248,40 грн. інфляційних нарахувань за період з жовтня 2015р. по червень 2016р. та 3% річних у розмірі 1656,48 грн. за період з 06.10.2015р. по 30.06.2016р. є обґрунтованими та правомірно задоволені судом першої інстанції.

Щодо посилання апелянта на порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв`язку з незалученням до участі у справі іншого відповідача Міністерства оборони України, колегія суддів зазначає наступне.

Обґрунтовуючи своє клопотання про залучення до участі у справі іншого відповідача Міністерства оборони України, відповідач посилався на положення ст.5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», якою передбачено, що військова частина як суб`єкт господарської діяльності за своїми зобов`язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності відповідальність за зобов`язаннями військової частини несе Міністерство оборони України.

Однак, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» господарська діяльність у Збройних Силах України - це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України, пов`язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності і яка передбачає ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт і надання послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки) в межах і порядку, визначених цим Законом.

Відповідно до ч.2 ст.3 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст.5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, а також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб`єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором. Військова частина як суб`єкт господарської діяльності за своїми зобов`язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності відповідальність за зобов`язаннями військової частини несе Міністерство оборони України.

Постановою Кабінету Міністрів України №1171 від 25.07.2000р. затверджено перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам Збройних Сил.

Однак, як свідчать матеріали справи, предметом угоди №14 про надання послуг від 02.09.2015р. є послуги з організації проживання військовослужбовців, що не відноситься до господарської діяльності відповідача та не входить до переліку видів господарської діяльності відповідача та за зобов`язаннями якої відповідає Міністерство оборони України, в зв`язку з чим судом першої інстанції правомірно відмовлено відповідачу у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі іншого відповідача - Міністерство оборони України.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга є необґрунтованою і не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення по даній справі, тому рішення господарського суду Полтавської області від 30.08.16р. у справі № 917/1296/16 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 91, 99, 101, 102, п.1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 30.08.16р. у справі № 917/1296/16 залишити без змін.

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , р/р НОМЕР_1 в ГУДКСУ у Полтавській області, МФО 831019, код ЄДРПОУ 07851296) на користь Державного бюджету України (Отримувач коштів- УДКСУ у Дзержинському р-ні м. Харкова Харківської області, код отримувача (код за ЄДРПОУ)- 37999654, банк отримувача- ГУДКСУ у Харківській області, код банку отримувача (МФО) 851011, рахунок отримувача- 31216206782003, код класифікації доходів бюджету 22030001 "Судовий збір (Державна судова адміністрація України, 050)") 45,33 грн. доплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Полтавської області видати відповідний наказ.

Повний текст постанови складено 05.12.2016р.

Головуючий суддя Білоусова Я.О.

Суддя Пуль О.А.

Суддя Тарасова І. В.