Рішення

від 07.12.2016 по справі 398/4185/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/2152/16 Головуючий у суді І-ї інстанції Голосеніна Т. В.

Доповідач Авраменко Т. М.

РІШЕННЯ

Іменем України

07.12.2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючої судді Авраменко Т.М.,

суддів: Кіселика С.А., Суровицької Л.В.,

секретар Постоєнко А.І.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 26 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, колегія суддів,

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Зазначав, що 22 лютого 2008 року між ним та відповідачем укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав від нього грошові кошти в сумі 20000 доларів США з умовою їх повернення протягом п'яти років у сумі, еквівалентній 20000 доларів США, про що відповідачем написана розписка.

На протязі 2011-2013 років відповідач повернув йому 55000 грн., що в перерахунку складає 4000 доларів США. Від повернення іншої частини боргу відповідач ухиляється.

Просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики в сумі 16000 доларів США, 3% річних від простроченої суми заборгованості в розмірі 960 доларів США та судові витрати.

В ході судового розгляду позовні вимоги змінив, просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики в сумі 13110 доларів США, 3% річних від простроченої суми в розмірі 1332,15 доларів США та судові витрати.

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 26 липня 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в сумі 13110 дол.США, що становить 325259 грн. та 3% річних в сумі 33050 грн. 64 коп., судові витрати в сумі 3654 грн.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Зазначає, що суд не взяв до уваги, що розписку про отримання позики в сумі 20000 доларів США він написав до отримання коштів від позивача. Фактична передача коштів в гривнях і стала причиною написання іншої розписки про отримання позики в сумі 100000 грн. Факт прийняття позивачем на виконання зобов'язань за договором позики грошових коштів у гривні також свідчить про надання позики в національній валюті України. Підстави для стягнення 3% річних від простроченої суми відсутні, оскільки його вина у порушенні строку виконання грошового зобов'язання не доведена. До того ж судом помилково стягнуто 3% річних за розрахунком позивача в сумі, обчисленої з суми зобов'язання в іноземній валюті на дату ухвалення рішення суду, а не дату виникнення прострочення суми боргу що суперечить правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14. Також не можна погодитись з рішенням суду в частині стягнення з нього судового збору, оскільки він звільнений від сплати судового збору на підставі п.8 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» і такі витрати повинні бути компенсовані за рахунок держави.

В засіданні апеляційного суду відповідач та його представник підтримали доводи апеляційної скарги, а позивач та його представник просили відхилити апеляційну скаргу, оскільки рішення суду є законним.

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Згідно з ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції (ч.1 ст.303 ЦПК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначенні родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей такого ж роду та такої якості (ст.1046 ЦК України). Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Крім того, ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

В постановах Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі 6-1103 цс 16, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 02 липня 2014 року у справі №6-79 цс 14, від 18 вересня 2013 року № 6 - 63 цс 13 висловлена правова позиція про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.

Оригіналом розписки, який суду надав позивач, підтверджується, що 22 лютого 2008 року відповідач взяв у позивача в борг 20000 доларів США, які зобов'язався повернути на протязі п'яти років (т.1 а.с.63).

Зазначеній розписці суд дав належну оцінку відповідно до ст.212 ЦПК України та дійшов обґрунтованого висновку, що вона є доказом укладення договору позики та посвідчує факт передання відповідачу в борг 20000 доларів США, а не 100000 грн. Доводи апеляційної скарги такого висновку суду не спростовують.

Згідно з вимогами ст.1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають ті обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ст.60 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч.2 ст.59 ЦПК України).

Ні до суду першої інстанції, ні до апеляційного суду відповідач не надав належні та допустимі докази того, що він не брав у позивача гроші в сумі 20000 доларів США в борг.

Частиною 1 ст.1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позичальником ) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку (ч.2 і ч.3 ст.545 ЦК України).

Наявність у позивача оригіналу розписки свідчить про неповернення боргу відповідачем і суд дійшов правильного висновку про задоволення позову про стягнення залишку боргу в сумі 13110 дол. США за договором позики.

Суд дав належну оцінку оригіналу розписки на 100000 грн., яка знаходиться у боржника, та не прийняв її як належний доказ, а також поясненням свідка ОСОБА_4

При цьому суд врахував, що відповідно до абз. 2 ч.1 ст.1051 ЦК України, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Правильним є висновок суду щодо доводів відповідача про відсутність його вини у простроченні сплати боргу.

За умовами укладеного між сторонами договору борг повинен бути повернутий на протязі п'яти років, тобто до 22 лютого 2013 року, прострочення виникло з 23 лютого 2013 року. На погашення боргу відповідач сплачував кошти у 2011 році, в червні 2012 року, в серпні 2012 року, в лютому 2013 року, всього сплачено 55000 грн., що еквівалентно 6890 дол. США (т.1 а.с.59-61,63), після лютого 2013 року кошти більше не сплачувалися.

Сам відповідач визнав, що до 22 лютого 2013 року він всю суму не мав фінансової можливості віддати і до цього строку позивач жодного разу не відмовлявся від отримання коштів та всі кошти, які він мав можливість передати, позивачем прийняті.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом ( (ч.1 ст.612 ЦК України).

Відповідач не довів належними та допустимими доказами, що він не міг виконати свій обов'язок за зобов'язанням з вини кредитора, тобто внаслідок прострочення кредитора відповідно до ст.613 ЦК України. Докази відмови позивача від отримання коштів матеріали справи не містять.

Доводи відповідача, що з 19 вересня 2010 року позивач змінив місце проживання, що стало перешкодою для виконання зобов'язання, спростовуються тим, що відповідач виконував свої зобов'язання до лютого 2013 року, тобто і після зміни місця проживання позивача (т.1 а.с.63 зворот).

Наявність у позивача посвідки на постійне місце проживання в Білорусі не є перешкодою для виконання зобов'язання, оскільки матеріалами справи підтверджується, що позивач щомісячно приїжджає в с.Олександрівку Олександрійського району, де має житловий будинок та веде домашнє господарство.

Доводи відповідача, що після звернення позивача до суду в лютому 2016 року, він запропонував виплатити залишок боргу в сумі 45000 грн., але відповідач відмовився від їх отримання не можуть бути враховані, оскільки ці кошти відповідач надавав за умови визнання позивачем погашення всього боргу за розпискою.

Крім того, виконання після закінчення строку вже не є належним виконанням та свідчить про прострочення боржника.

Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ч.2 ст. 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України.

Судом проведено розрахунок 3% річних від суми боргу 13110 дол. США, що є неправильним, оскільки розрахунок 3% річних необхідно проводити від суми боргу в національній валюті.

На час прострочення, тобто на 23 лютого 2013 року, борг за договором позики в національній валюті становив 104748 грн. 90 коп. (13110 х 7.99), 3% річних з 23 лютого 2013 року по 26 липня 2016 року становить 10719 грн.45 коп.

Враховуючи те, що саме позивач ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надав належного розрахунку суми боргу в національній валюті за весь період прострочення відповідно до зміни курсу валюти, а також те , що в засіданні апеляційного суду позивач погодився на сплату 3% річних в розмірі, зазначеному в апеляційній скарзі, яку він планує передати на доброчинність (т.1 а.с.246-247), то колегія суддів приходить до висновку, про зміну рішення суду в частині розміру 3% річних.

Також обґрунтованими є доводи апеляційної скарги щодо розподілу судових витрат. Відповідач є інвалідом 3 групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, тому відповідно до п.8 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» він звільняється від сплати судового збору і в такому випадку витрати зі сплати судового збору компенсуються позивачу за рахунок держави, тому в цій частині рішення суду підлягає скасуванню.

На підставі викладеного, керуючись п.2 ч.1 ст.307, ст.309, ч.2 ст.314, ст.316 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Змінити рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 26 липня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 3% річних в сумі 33050 грн.64 коп.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 3% річних в сумі 10719 грн.45 коп.

Скасувати рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 26 липня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судового збору в сумі 3654 грн.

Компенсувати ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору в сумі 3654 грн. за рахунок держави.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуюча суддя Т.М.Авраменко

Судді: С.А.Кіселик

Л.В.Суровицька