Рішення

від 22.12.2016 по справі 920/1197/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

22.12.2016 Справа № 920/1197/16 Господарський суд Сумської області, у складі судді Левченка П.І. при секретарі судового засідання Чепульській Ю.В. розглянув матеріали справи № 920/1197/16

за позовом - заступника керівника Роменської місцевої прокуратури Сумської області в інтересах держави в особі позивачів - 1) Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, м. Суми,

2) Пристайлівського навчально-виховного комплексу: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад Лебединської районної державної адміністрації Сумської області, с. Пристайлове Лебединського району Сумської області,

до відповідача - Фермерського господарства Поділля-Інвест , с. Поділки Липоводолинського району Сумської області,

про визнання договору недійсним,

за участю представників:

прокурора - Луцик О.О.,

позивачів - 1) не з'явився,

2) не з'явився,

відповідача - не з'явився.

Суть спору: прокурор у своїй позовній заяві в інтересах держави в особі позивачів просить суд визнати недійсною та припинити на майбутнє угоду про використання землі № 1 від 01.04.2016 року (використання земельної ділянки площею 40,7667 га, кадастровий номер 5922987800:06:003:0106, вартістю 1412498,48 грн.), укладену між Пристайлівським навчально-виховним комплексом: загальноосвітня школа І-ІП ступенів - дошкільний навчальний заклад Лебединської районної державної адміністрації Сумської області та Фермерським господарством Поділля-Інвест ; судові витрати стягнути з відповідача на користь Прокуратури Сумської області.

Відповідач свого представника в засідання суду не направив, відзиву на позов не подав, про час, дату та місце судового слухання справи повідомлений належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення ф. 107, яке повернуте на адресу Господарського суду Сумської області відділенням поштового зв'язку.

21.12.2016 року до суду від позивача-2 надійшла заява № 238 від 21.12.2016 року (електронна пошта), в якій останній просить суд відкласти розгляд справи у зв'язку з необхідністю часу на укладення між позивачем-2 та відповідачем договору про добровільне розірвання угоди № 1 від 01.04.2016 року.

Відповідно до пункту 3.9.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції № 18 від 26.12.2011 року, у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них, справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

На підтвердження обставин, викладених позивачем-2 у зазначеній заяві щодо відкладення розгляду даної справи, останнім не надано до суду жодного належного доказу, який би свідчив про намір або факт укладення додаткової угоди про розірвання оспорюваного договору.

Суд не визнавав явку представників сторін в судове засідання обов'язковою, а відтак нез'явлення представників сторін в судове засідання не перешкоджає розгляду справи та вирішенню спору за наявними у справі матеріалами, керуючись статтею 75 Господарського процесуального кодексу України, за відсутності представників сторін.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Статтею 121 Конституції України визначено, що прокуратура становить єдину систему, на яку покладено функцію представництва інтересів держави в суді у випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Відповідно до статті 36-1 Закону України Про прокуратуру , представництво інтересів держави у суді полягає у здійсненні прокурором від її імені процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом.

Конституційний суд України в рішенні від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 визначив, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних чи інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та визначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. При цьому, інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.

Прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту.

У будь - якому випадку додержання законів, прийнятих єдиним законодавчим органом України, беззаперечно становить державний інтерес, а порушення, допущені у сфері земельних відносин посягають на встановлений законодавством порядок щодо охорони та використання земель як основного національного багатства.

У даному випадку порушення інтересів держави полягає у порушенні нормативно визначеної законодавцем процедури укладення договорів оренди землі; укладанням угоди про використання зелі з метою ухилення від укладання договору оренди землі; фактичним переданням вказаної земельної ділянки, виданої виключно для освітньої діяльності, суб'єкту господарювання для здійснення підприємницької діяльності.

Укладення між позиваче-2 та відповідачем угоди про використання землі № 1 від 01.04.2016 року всупереч встановленому державою порядку зачіпає інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, що є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду з позовом.

Згідно пункту 31 частини четвертої Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року № 15, Держгеокадастр розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальними органами.

Відповідно до пункту четвертого Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.0.2016 року № 333, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.10.2016 року, Головне управління Держгеокадастру у Сумській області відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному законодавством; здійснює державний нагляд (контроль) в агропромисловому комплексі у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності.

Зважаючи на те, що Головне управління Держгеокадастру у Сумській області як розпорядник земель державної власності сільськогосподарського призначення та орган державного контролю у цій сфері не вживає заходи щодо визнання недійсним угоди та повернення земельної ділянки, вбачаються правові підстави для звернення прокурора з позовом до суду у межах своєї компетенції, передбаченої статтею 131-1 Конституції України, статтею 23 Закону України Про прокуратуру та статтею 2 Господарського процесуального кодексу України.

Зважаючи на викладене та враховуючи те, що чинним законодавством визначено орган, уповноважений державною здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, однак у вказаного державного органу відсутні повноваження щодо звернення до суду, позов в інтересах держави подано прокурором.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес (пункт 54 рішення).

Прокурор в обгрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач незаконно набув право на користування земельною ділянкою площею 40,7667 га ріллі із земель запасу Пристайлівської сільської ради, що розташована на території Пристайлівської сільської ради Лебединського району Сумської області та використовує її не за цільовим призначенням, а тому вказана угода не відповідає вимогам закону, суперечить інтересам держави і має бути визнана недійсною.

На підставі Державного акту на право користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 288920 від 17.03.2006 позивачу-2 на праві постійного користування надано земельну ділянку площею 40,7667 га, що розташована на території Пристайлівської сільської ради Лебединського району. Земельна ділянка надана для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду.

Згідно інформації Управління Держгеокадастру у Лебединському районі нормативна грошова оцінка вказаної земельної ділянки не проведена, а враховуючи середньозважену вартість 1 га ріллі по області, вартість вказаної земельної ділянки становить 1412498,48 грн. (40,7667 га х 34648,34 грн.).

Дана земельна ділянка перебуває в державній власності.

Між позивачем-2 та відповідачем 01.04.2016 року укладено угоду про використання землі № 1, строком 1 рік.

У відповідності до статті 63 Закону України Про освіту , матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Земельні ділянки державних навчальних закладів, установ та організацій системи освіти передаються їм у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних навчальних закладів, установ, організацій та підприємств системи освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством.

Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Згідно частини другої статті 18 Закону України Про освіту , навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Земельний кодекс України вирізняє право власності та право користування землею. У свою чергу право користування здійснюється у формі права постійного користування земельною ділянкою або оренди земельної ділянки.

Статтею 92 Земельного кодексу України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Оспорювана земельна ділянка передана загальноосвітньому навчальному закладу виключно для освітньої діяльності на підставі права постійного користування земельною ділянкою.

Право володіння розуміється як належність об'єкта певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом; право користування - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта, а також створених за його допомогою благ.

Будучи специфічним речовим правом, право постійного користування характеризується обмеженим суб'єктно-об'єктним складом: об'єктом права постійного користування можуть бути лише земельні ділянки державної або комунальної власності, суб'єктами можуть бути лише юридичні особи, визначені законом (стаття 92 Земельного кодексу України).

Таким чином, особа, яка користується землею на праві постійного користування, на відміну від власника, позбавлена права розпоряджатися землею, тобто укладати будь-які правочини, спрямовані на передачу земельної ділянки чи іншим способом вирішувати подальшу долю землі.

Право розпорядження майном в силу статті 317 Цивільного кодексу України є виключно у власника, а не постійного користувача.

У даному випадку за умовами оспорюваної угоди позивач-2 передав відповідачеві у користування земельну ділянку, тобто, вчинив правочин, не маючи повноважень на його укладання.

Стаття 95 Земельного кодексу України визначає права землекористувачів, які мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Таким чином, саме позивач-2, як землекористувач, наділений передбаченими статтею 95 Земельного кодексу України правами щодо земельної ділянки, належної йому на праві постійного користування.

Формулювання законодавця право самостійно господарювати підкреслює диспозитивність реалізації права самостійного господарювання безпосереднім землекористувачем, але не свідчить про можливість передачі права господарювання іншій особі, підкреслюючи що таке господарювання має відбуватися самостійно.

За умовами оспорюваної угоди земельна ділянка передана у користування відповідачеві, який і здійснює господарювання на землі та використання земельної ділянки для власних потреб (закуповує посівний матеріал, добрива, засоби захисту рослин, власною технікою та інвентарем проводить весь комплекс агротехнічних робіт від підготовки ґрунту до збирання врожаю на наданій НВК земельній ділянці).

Таким чином з наведеного випливає, що право на обробку землі та збір врожаю, передбачене умовами оспорюваної угоди, являє собою реалізацію правомочностей землекористувача щодо володіння та користування, які, згідно статті 92 Земельного кодексу України, складають право постійного користування.

Право самостійного господарювання, як право надане частиною першою статті 95 Земельного кодексу України саме землекористувачеві, згідно умов спірного договору використовується не землекористувачем, якому належить земельна ділянка на праві постійного користування, а відповідачем, що суперечить вимогам вказаної норми права.

Таким чином, угода № 1 від 01.04.2016 року суперечить вимогам статей 92, 95 Земельного кодексу України.

Крім того, укладена угода про використання землі за змістом є фактично договором оренди.

Відповідно до статті 13 Закону України Про оренду землі , договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 93 Земельного кодексу України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до статті 4 вказаної угоди - позивач-2, який діє на підставі статуту, надає у використання відповідачеві земельну ділянку площею 40,7667 га ріллі на землях запасу Пристайлівської сільської ради.

При цьому, згідно статті 5 угоди відповідач за власні кошти закуповує посівний матеріал, добрива, засоби захисту рослин, власною технікою та сільгоспінвентарем проводить весь необхідний комплекс агротехнічних робіт від підготовки ґрунту, посіву сільськогосподарських культур, догляду за ними до збирання врожаю на цій земельній ділянці.

Згідно з положеннями статті 21 Закону України Про оренду землі , орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Згідно статті 8 угоди кошти від реалізації 100 % зібраного врожаю розподіляються між сторонами у співвідношенні: позивач-2 - 10 %, відповідач - 90 %, що фактично, відповідно до статті 21 Закону України Про оренду землі являється орендною платою, оскільки відповідач (орендар) користується земельною ділянкою за, що і сплачує позивачеві-2 грошові кошти у вказаному розмірі.

З моменту укладання договору позивач-2 не вчиняв будь-яких дій, спрямованих на обробіток землі, фактично було передано землю суб'єкту господарювання для вирощування ним сільськогосподарської продукції і отримання плати за користування землею.

Аналізом умов оспорюваної угоди, встановлено, що основною її ознакою є платне володіння та користування земельною ділянкою на певний строк, в угоді не передбачено вчинення жодного спільного заходу та мети для досягнення якої укладено дану угоду.

Частиною першою статті 235 Цивільного кодексу України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Пунктом 25 постанови пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 06.11.2009 року за № 9, визначено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Аналогічна правова позиція висловлена у пункті 3.11 постанови пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними від 29.05.2013 року за № 11.

Згідно статті 1, 15 Закону України Про оренду землі , оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Таким чином, угода про використання землі № 1 від 01.04.2016 року містить усі істотні умови договору оренди землі.

Згідно статті 122 Земельного кодексу України, районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: ведення водного господарства; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; індивідуального дачного будівництва.

Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Отже, позивач-2 не наділений повноваженнями на надання земельної ділянки державної форми власності в оренду.

Також, оспорювана угода не відповідає вимогам частини другої статті 16 Закону України Про оренду землі , якою визначено порядок укладення договору оренди землі а саме: укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Зі змісту оспорюваної угоди слідує, що позивач-2 фактично передав у користування земельну ділянку державної форми власності, якою не мав права розпоряджатися, за відсутності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, без проведення аукціону.

Крім того, за оспорюваною угодою земельна ділянка передана позивачем-2 відповідачеві з цільовим призначенням для освітніх цілей, а фактично використовується відповідачем для товарного сільськогосподарського виробництва, тобто для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

Отже, має місце зміна виду її цільового використання. Так, відповідно до пункту а частини першої статті 96 Земельного кодексу України, землекористувачі зобов'язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

Обов'язок землекористувачів використовувати землю за цільовим призначенням визначений статтею 96 цього ж Кодексу, зокрема, як обов'язок використання землі в межах основного цільового призначення (землі сільськогосподарського призначення), так і в межах цільового призначення (для ведення дослідних та наукових цілей чи для ведення фермерського господарства).

Статтею 20 Земельного кодексу України визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно, а земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33 - 37 цього Кодексу.

Таким чином, самостійна зміна виду використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення не допускається, а тому згідно пункту б) частини першої статті 21 Земельного кодексу України, оспорювана угода підлягає визнанню недійсною.

Вказана правова позиція закріплена у постанові Вищого господарського суду України від 12.06.2014 року у справі № 915/1691/13.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього ж Кодексу.

Згідно із вимогами частин першою, четвертою, п'ятою статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Враховуючи, що укладена між позивачем-2 та відповідачем угода про використання землі № 1 від 01.04.2016 року не є договором про спільну діяльність, а є прихованим договором оренди землі, її зміст суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельному кодексу України, Закону України Про оренду землі та не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, є підстави для визнання її недійсною.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 05.08.2015 року у справі № 916/5060/14 та від 07.11.2013 року у справі № 926/123/13-г.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статей 33, 34 названого Кодексу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються учасниками судового процесу. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 43 цього ж Кодексу визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Зважаючи на все вищевикладене, позовні вимоги прокурора у даній справі є правомірними, обґрунтованими та підлягаючими задоволенню.

Відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по судовому збору в розмірі 1378,00 грн. покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсною та припинити на майбутнє угоду про використання землі № 1 від 01.04.2016 року (використання земельної ділянки площею 40,7667 га, кадастровий номер 5922987800:06:003:0106, вартістю 1412498,48 грн.) укладену між Пристайлівським навчально-виховним комплексом: загальноосвітня школа І-ІП ступенів - дошкільний навчальний заклад Лебединської районної державної адміністрації Сумської області (42232, Сумська область, Лебединський район, с. Пристайлове, вул. Радянська, буд. 1, ідентифікаційний код 24009454) та Фермерським господарством Поділля-Інвест (42530, Сумська область, Липоводолинський район, с. Поділки, ідентифікаційний код 34073036).

3. Стягнути з Фермерського господарства Поділля-Інвест (42530, Сумська область, Липоводолинський район, с. Поділки, ідентифікаційний код 34073036) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м. Суми, вул. Г. Кондратьєва, буд. 33; код 03527891, р/р 35214005002983 в ДКСУ у м. Київ, МФО 820172) витрати по сплаті судового збору в сумі 1378,00 грн.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 28.12.2016.

Суддя ОСОБА_1