Рішення

від 30.01.2017 по справі 904/11858/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

30.01.17р. Справа № 904/11858/16

За позовом Приватного підприємства "Связь Проект Плюс" (м. Дніпро)

до Державного промислового підприємства "Кривбаспромводопостачання" (м. Кривий Ріг, Дніпропетровської області)

про стягнення заборгованості за договором поставки № 292 від 10.12.2013 у загальному розмірі 44 101 грн. 58 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - представник (довіреність № 2 від 15.12.2016)

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Приватне підприємство "Связь Проект Плюс" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Державного промислового підприємства "Кривбаспромводопостачання" (далі - відповідач) заборгованість за договором поставки № 292 від 10.12.2013 у загальному розмірі 44 101 грн. 58 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 40 000 грн. 00 коп. - основний борг;

- 4 101 грн. 58 коп. - пеня.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором поставки № 292 від 10.12.2013 в частині повної та своєчасної оплати поставленого позивачем в період з 04.07.2014 по 01.10.2014 товару та, відповідно, наявністю боргу у сумі 40 000 грн. 00 коп. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 6.3. договору позивач нарахував та просив суд стягнути з відповідача пеню за загальний період прострочення з 16.10.2014 по 16.04.2015 в сумі 4 101 грн. 58 коп.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 20.12.2016 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 11.01.2017.

Від позивача надійшов супровідний лист (вх.суду 79550 від 23.12.2016), до якого він долучив витребувані судом документи.

Від відповідача факсом (вх.суду 812/17 від 10.01.2017) та електронною поштою (вх.суду 923/17 від 10.01.2017 та 928/17 від 10.01.2017) надійшли клопотання, в яких він просив суд відкласти розгляд справи, посилаючись на неможливість забезпечення явки його представника у судове засідання, призначене на 11.01.2017, через хворобу.

Судове засідання, призначене на 11.01.2017, не відбулося, у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді.

Ухвалою суду від 13.01.2017 справу було призначено до розгляду в судовому засіданні на 30.01.2017.

Додатково сторін було повідомлено про дату, час та місце судового засідання, а також вимоги ухвали суду від 13.01.2017 телефонограмами, які були отримані представниками позивача - 16.01.2017 та відповідача - 16.01.2017 (а.с.59-60).

Від відповідача вдруге факсом (вх.суду 5339/17 від 27.01.2017), електронною поштою (вх.суду 5417/17 від 27.01.2017) та в оригіналі (вх.суду 5590/17 від 30.01.2017) надійшли клопотання , в яких він просив суд відкласти розгляд справи, посилаючись на неможливість забезпечення явки його представника у судове засідання, призначене на 30.01.2017, у зв'язку із перебування у щорічній основній відпустці.

Від позивача надійшло клопотання (вх.суду 5723/17 від 30.01.2017), в якому він просив суд долучити до матеріалів справи додаткові докази.

Вимоги ухвал суду від 20.12.2016 та від 13.01.2017 позивачем були виконані у повному обсязі.

У судове засідання 30.01.2017 з'явився представник позивача.

Представник відповідача у судове засідання 30.01.2017 не з'явився, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, при цьому, судом було враховано наявність клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, з приводу якого суд зазначив таке.

Клопотання відповідача про відкладення розгляду справи не підлягає задоволенню, оскільки відповідач, як юридична особа був повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи та, відповідно до статті 28 Господарського процесуального кодексу України надання повноважень на представництво інтересів сторони у процесі не обмежено будь-яким певним колом осіб .

Відповідно до абзацу 5 підпункту 3.6. пункту 3 Роз'яснень Президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 № 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (з подальшими змінами) господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може не брати до уваги доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою , службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т.п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами 1 - 4 статті 28 Господарського процесуального кодексу України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника відповідачем не доведена.

Статтею 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

При цьому, ухвала суду від 13.01.2017 була отримана відповідачем 18.01.2017, що підтверджується поштовим повідомленням № 4930005903221 (5006900461336), та протягом двох тижнів з дня її отримання відповідач відзиву на позовну заяву та інших витребуваних судом документів не надав. Крім того, протягом вказаного часу мав змогу забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами 1 - 4 статті 28 Господарського процесуального кодексу України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами.

За таких обставин, господарський суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на участь представника у судовому засіданні.

Крім того, представник позивача заперечував проти задоволення клопотання відповідача щодо відкладення розгляду справи , посилаючись на те, що інфляційні процеси в економіці держави негативним чином відображаються на його фінансовому стані, а затягування моменту прийняття рішення, з урахуванням вказаних обставин, порушує його права. Також, позивач зазначав, що коло осіб, які можуть представляти інтереси відповідача у судовому процесі не є обмеженим, а отже посилання на неможливість прибути у судове засідання представника через перебування у відпустці не може бути достатнім, належним доказом та обставиною для відкладення розгляду справи.

У судовому засіданні 30.01.2017 позивач наголошував на тому, що матеріали справи містять всі необхідні докази та матеріали для прийняття обґрунтованого рішення у справі, а дії відповідача свідчать про затягування процесу, оскільки, як вбачається з матеріалів справи відповідач протягом майже трьох років не погасив існуючу заборгованість, а клопотання відповідача, з урахуванням попереднього затягування погашення заборгованості у повному обсязі, можуть вважатися зловживанням своїми процесуальними правами, що в свою чергу, призводить до подальшого порушення прав позивача.

Відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті і розгляд справи можливий без присутності представника відповідача. Крім того, судом було враховано, що ухвалу про порушення провадження у справі відповідач отримав 06.01.2017 (а.с.56), але протягом майже місяця відзиву на позов не надав, доводи позивача не спростував .

Так, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 2 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що в Єдиному державному реєстрі містяться відомості щодо юридичної особи, зокрема, про місцезнаходження останньої.

На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 50069, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, проспект Миру, будинок 15-А, на вказану адресу і направлялась кореспонденція господарського суду для відповідача.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 20.12.2016 була отримана відповідачем 06.01.2017 , що підтверджується поштовим повідомленням № 4930005452726 (5006900437583); ухвала господарського суду Дніпропетровської області від 13.01.2017 була отримана відповідачем 17.01.2017 , що підтверджується поштовим повідомленням № 4930005903221 (5006900461336). При цьому, протягом майже місяця з моменту отримання відповідачем ухвали суду (06.01.2017) будь-яких заперечень на позовні вимоги позивача суду не надано; також не долучено до матеріалів справи доказів на спростування вимог позивача .

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвали суду від 20.12.2016 та від 13.01.2017 були надіслані сторонам у справі завчасно , з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

Представник позивача у судовому засіданні 30.01.2017 виклав та обґрунтував позовні вимоги, наполягав на їх задоволенні у повному обсязі. Також, представником позивача у судовому засіданні було вказано, що відповідачем заборгованість не погашена, її розмір на час розгляду справи не змінився, на підтвердження чого до матеріалів справи долучені довідки від 24.12.2016 та від 30.01.2017.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина 1 статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представника позивача, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 та 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 10.12.2013 між Приватним підприємством "Связь Проект Плюс" (далі - постачальник, позивач) та Державним промисловим підприємством "Кривбаспромводопостачання" (далі - покупець, відповідач) було укладено договір поставки № 292 (далі - договір, а.с.10-11), відповідно до умов якого постачальник зобов'язується передати у власність покупця товар згідно специфікацій, а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар та сплатити його вартість на умовах, передбачених договором (пункт 1.1. договору).

У пункті 9.3. договору сторони узгодили, що договір набирає сили з дати його підписання обома сторонами і діє до 31.12.2014.

Доказів визнання недійсним або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

У пункті 2.1. договору сторони визначили, що найменування товару, постачання якого буде здійснюватись згідно договору, його кількість та якісні показники, вказується в специфікаціях, які з моменту підписання сторонами складають невід'ємну частину договору.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Так, у розділі 3 договору сторони погодили умови і терміни постачання, зокрема:

- постачання товару здійснюється на умовах: СРТ-склад покупця, м. Кривий Ріг, згідно Інкотермс-2010 (пункт 3.1. договору);

- днем виконанням постачальником зобов'язання по поставці товару вважається дата здачі товару на склад покупця (пункт 3.2. договору);

- термін постачання товару вказується в специфікаціях за договором (пункт 3.3. договору).

Відповідно до пунктів 4.2., 4.3., 4.4. та 4.5. договору ціна на товар встановлюється в національній валюті України і вказується в специфікаціях; ціни на товар, що постачається за договором, є твердими та можуть бути змінені тільки за домовленістю сторін; загальна вартість товару, що постачається по даному договору на момент підписання складає 1 975 грн. 00 коп., в тому числі ПДВ - 329 грн. 17 коп.; у разі підписання додаткових специфікацій на додаткові партії товару, вищевказана сума буде збільшена на суму, вказану у додатковій специфікації.

У відповідності до вказаних умов, позивачем та відповідачем було підписано специфікацію № 40 , в якій сторони визначили найменування товару, його кількість, ціну, загальну вартість, а також умови поставки та оплати (а.с.12).

При цьому, у вказаній специфікації сторони визначили умови поставки: СРТ-склад покупця, м. Кривий Ріг, згідно Інкотермс-2010; сума договору № 292 від 10.12.2013, з урахуванням даної специфікації, складає 1 160 828 грн. 34 коп., в тому числі ПДВ - 193 471 грн. 40 коп.

Так, позивач на виконання умов договору в період з 04.07.2014 по 01.10.2014 поставив відповідачу товар на загальну суму 111 970 грн. 01 коп. , що підтверджується наступними видатковими накладними:

- видатковою накладною № 120 від 04.07.2014 на суму 29 891 грн. 26 коп. (а.с. 13);

- видатковою накладною № 144 від 21.08.2014 на суму 28 240 грн. 00 коп. (а.с. 14);

- видатковою накладною № 148 від 27.08.2014 на суму 2 162 грн. 50 коп. (а.с. 15);

- видатковою накладною № 158 від 01.10.2014 на суму 51 676 грн. 25 коп. (а.с. 16).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність України" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкованості оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Так, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Так, підписання покупцем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам статті 9 вказаного Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Товар, зазначений у видаткових накладних за період з 04.07.2014 по 01.10.2014, прийнято у позивача без будь-яких зауважень до їх оформлення, вказані накладні підписані представниками відповідача та скріплені його штампом.

Також до матеріалів справи не надано доказів щодо наявності претензій відповідача по кількості та якості поставленого позивачем товару.

Протягом розгляду справи судом жодних заперечень з приводу отримання товару за зазначеними видатковими накладними відповідачем також не заявлено.

З огляду на зазначене, підписання відповідачем спірних видаткових накладних без будь-яких заперечень щодо кількості та/або якості поставленого товару свідчить про прийняття відповідачем цього товару та, відповідно, породжує в останнього обов'язок з його оплати у повному обсязі у строки, що погоджені сторонами у договорі.

В оплату за поставлений в період з 04.07.2014 по 01.10.2014 товар позивачем було виставлено відповідачу рахунок № 64 від 02.07.2014 (а.с.43).

Так, у пункті 4.1. договору сторони визначили, що оплата здійснюється на умовах передбачених у специфікаціях за договором.

У специфікації № 40 сторони погодили умови оплати, а саме: 50% передоплати, 50% протягом 10-х робочих днів з дати поставки .

При цьому, отриманий в період з 04.07.2014 по 01.10.2014 товар відповідачем оплачений у строки, визначені в специфікації, у повному обсязі не був. Так, відповідачем була здійснена часткова оплата вказаного товару в загальній сумі 71 970 грн. 02 коп. наступним чином:

- 04.07.2014 на суму 29 891 грн. 26 коп. , що підтверджується платіжним дорученням № 2510 від 04.07.2014 (а.с. 29) та банківською випискою за 04.07.2014 (а.с. 40);

- 06.08.2014 на суму 29 132 грн. 50 коп. , що підтверджується платіжним дорученням № 3108 від 06.08.2014 (а.с. 28) та банківською випискою за 06.08.2014 (а.с. 41).

- 13.01.2015 в сумі 12 946 грн. 26 коп. , що підтверджується платіжним дорученням № 135 від 13.01.2015 (а.с. 27) та банківською випискою за 13.01.2015 (а.с. 42).

Враховуючи вищевикладене, свої зобов'язання щодо повної та своєчасної оплати отриманого товару відповідач порушив, поставлений йому в спірний період товар не оплатив, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 39 999 грн. 99 коп. (111 970,01 - 71 970,02).

Отже, матеріалами справи підтверджується наявність заборгованості відповідача перед позивачем за поставлений в період з 04.07.2014 по 01.10.2014 товар в сумі 39 999 грн. 99 коп. коп., а не 40 000 грн. 00 коп., як зазначає позивач у позовній заяві. При цьому, суд не вивчає правовідносини сторін, які не стосуються спірних поставок, а отже не досліджує обставин, які зумовили облік у позивача заборгованості саме в сумі 40 000 грн. 00 коп.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.

Згідно із частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Позивач надав до суду видаткові накладні, які підписані зі сторони позивача та зі сторони відповідача. Дані накладні містять чітко зазначений вид товару, вартість одиниці товару та загальну вартість поставленого товару.

Таким чином, надані до суду видаткові накладні слугують належним підтвердженням отримання відповідачем товару від позивача.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з нормами статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи визначені контрагентами порядок та строк оплати поставленого товару, приймаючи до уваги отримання покупцем товару за спірним правочином, господарський суд встановив, що строк оплати товару за вказаними вище видатковими накладними настав, у зв'язку з чим наявність заборгованості відповідача у сумі 39 999 грн. 99 коп. (111 970,01 - 71 970,02) за отриманий за спірними накладними товар є доведеною та підтвердженою належними доказами.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказів повної оплати поставленого позивачем в період з 04.07.2014 по 01.10.2014 товару відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу сумі 39 999 грн. 99 коп., шляхом надання належних доказів, не спростував.

Господарським судом також враховано, що відповідно до пункту 8.2. договору заходи досудового врегулювання по господарських суперечках, що можуть виникнути з договору, є обов'язковими, в тому числі претензійний порядок.

З цього приводу суд зазначає наступне.

Вибір способу захисту своїх прав та порушених інтересів є правом позивача. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 09.07.2002 по справі № 1-2/2002, положення частини другої статті 124 Конституції України передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа, має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі - судовий захист.

При цьому, обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

У свою чергу, у відповідності з положеннями частини 1 статті 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

В той же час, позивач звертався до відповідача із претензіями № 1 від 01.10.2016, № 2 від 01.11.2016 та № 3 від 01.12.2016 (а.с.17-19). Докази направлення вказаних претензій наявні в матеріалах справи (а.с.20-26). Однак, вказані претензії були залишені відповідачем без відповіді та задоволення.

Враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги виконання позивачем своїх обов'язків за договором поставки № 292 від 10.12.2013 щодо поставки товару, а також порушенням відповідачем зобов'язань щодо повного та своєчасного розрахунку за поставлений в спірний період товар, суд дійшов висновку, що відповідачем було порушено умови договору поставки № 292 від 10.12.2013, положення статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України, а тому позовні вимоги щодо стягнення основного боргу в сумі 39 999 грн. 99 коп. визнаються судом обґрунтованими, доведеними належними доказами та такими, що підлягають задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно зі статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, у пункті 6.3. договору сторони погодили, що у випадку невиконання покупцем термінів остаточної оплати товару, він сплачує постачальнику пеню в розрахунку облікової ставки НБУ за кожний день прострочення, що діяла у період за який стягується пеня.

На підставі вказаного пункту договору, з урахуванням того, що позивачем його зобов'язання за договором були виконані у повному обсязі, а відповідачем порушені, була нарахована пеня за загальний період прострочення з 16.10.2014 по 16.04.2015 в сумі 4 101 грн. 58 коп.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку пені, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем вірно визначено періоди прострочення, але суми заборгованості у них вказані невірно, як наслідок в межах вказаних періодів проведено арифметично невірний розрахунок.

Отже, розрахунок пені, здійснений позивачем та доданий до матеріалів справи (а.с.31), визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Згідно з пунктом 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок пені за вказаними періодами, судом було встановлено наступне:

- в період з 16.10.2014 по 12.01.2015 заборгованість складала 52 946 грн. 25 коп., отже пеня в цей період становить 1 746 грн. 50 коп. ;

- в період з 13.01.2015 по 15.04.2015 заборгованість складала 39 999 грн. 99 коп., отже пеня в цей період становить 2 337 грн. 53 коп., а всього 4 084 грн. 03 коп.

Отже, вимоги позивача в частині стягнення пені підлягають частковому задоволенню в сумі 4 084 грн. 03 коп.

Враховуючи все вищевикладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судовий збір відповідно до приписів статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Державного промислового підприємства "Кривбаспромводопостачання" (50007, Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, проспект Миру, будинок 15-А; ідентифікаційний код 00191017) на користь Приватного підприємства "Связь Проект Плюс" (49000, м. Дніпро, вулиця 30-ї Іркутської дивізії, будинок 51; ідентифікаційний код 34561678) - 39 999 грн. 99 коп. - основного боргу, 4 084 грн. 03 коп. - пені, 1 377 грн. 45 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя ОСОБА_2