Рішення

від 16.02.2017 по справі 904/10999/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

06.02.2017 Справа № 904/10999/16

За позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, м. Дніпро

до Відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю "Бактеріологічний Медико-Діагностичний центр "СЄВЄР", м. Кривий Ріг

Відповідача-2: Управління комунальної власності міста виконавчого комітету Криворізької міської ради Дніпропетровської області, м. Кривий Ріг

Відповідача-3: Головного управління Держсанепідслужби у Дніпропетровській області, м.Дніпро

про визнання недійсним договору оренди

Суддя: Ніколенко М.О.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - паспорт серія НОМЕР_2 виданий 11.02.2002 року;

ОСОБА_2 - довіреність від 28.01.17;

від відповідача-1: Ямковий В.І. - довіреність від 05.01.17;

від відповідача-2: Сліпенький Р.С. - довіреність № 4470 від 22.12.16;

від відповідача-3: не з'явився.

СУТЬ СПОРУ:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Бактеріологічний Медико-Діагностичний центр "СЄВЄР", до Управління комунальної власності міста виконавчого комітету Криворізької міської ради Дніпропетровської області, до Головного управління Держсанепідслужби у Дніпропетровській області про визнання договору оренди №3д-7 від 11.06.15 недійсним.

Позивач зазначає, що укладення між зазначеними сторонами договору оренди №Зд-7 від 11.06.15 нежитлового приміщення, яке розташоване за адресою: м. Кривий Ріг, вул.Ю.Камінського (Олейникова), буд.3 було здійснено з порушенням процедури, передбаченої чинним законодавством, це порушило його права та законні інтереси, що стосуються неможливості взяти в оренду майно, вказане в оспорюваному правочині. За твердженням позивача:

- в договорі оренди орендоване майно - об'єкт оренди не визначено індивідуально, тобто з договору №Зд-7 не зрозуміло які саме приміщення загальною площею 176,24 кв.м повинні передаватись згідно укладеного договору, також в договорі вказана менша площа, ніж планувалося передати в натурі згідно технічного паспорту на будівлю;

- в договорі оренди не вказані приміщення, якими орендар мав намір користуватися без сплати орендної плати;

-відповідачем-2 не дотримано вимоги щодо порядку передачі даного об'єкту в оренду. Не було розміщено на офіційному веб-сайті виконкому міськради в мережі Інтернет оголошення про наміри передати зазначене майно в оренду;

- майно по оспорюваному правочину не передано орендарю - Відповідачу-1, він до тепер не вступив в строкове платне користування майном, хоч згідно з умовами оспорюваного правочину мав це зробити в 5-денний термін.

Ухвалою суду від 01.12.16 порушено провадження у справі та призначено її розгляд на 16.01.17.

Ухвалою суду від 16.01.17 розгляд справи відкладений на 30.01.17.

Ухвалою суду від 30.01.17 розгляд справи відкладений на 06.02.17.

Представники позивача у судове засідання з'явилися, підтримали позовні вимоги, просили суд їх задовольнити, надали пояснення у справі, відповіли на поставленні питання, заявили клопотання про призначення експертизи.

Представники відповідача-1,2 у судове засідання з'явилися, проти позову заперечили, надали пояснення у справі, відповіли на поставленні питання, надали витребувані судом документи.

Представник відповідача-3 у судове засідання не з'явився, про причини неявки не повідомив.

Розглянувши надані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

В С Т А Н О В И В:

Між ТОВ "Бактеріологічний медико-діагностичний центр "Сєвєр" з однієї сторони та Управлінням комунальної власності виконкому Криворізької міської ради Дніпропетровської області та ГУ Держсанепідслужби у Дніпропетровській області з другої сторони було укладено договор оренди №Зд-7 11.06.15 нежитлового приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (договір оренди).

Укладанню договору оренди передувала певна процедура та дії, які вчинялись балансоутримувачем майна, органом уповноваженим управляти спірним майном, та особами, які мали намір взяти майно в оренду.

Згідно ст. 7 ЗУ Про оренду державного та комунального майна , ініціатива щодо оренди майна може виходити від фізичних та юридичних осіб, які можуть бути орендарями відповідно до статті 6 цього Закону, пропозиція може надходити від орендодавців, зазначених у статті 5 цього Закону. Орендодавець може оголосити про передачу майна в оренду в порядку, встановленому цим Законом. Фонд державного майна України щодо державного майна, а органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим, або комунального майна формують щороку на підставі інформації органів, уповноважених управляти відповідним майном, переліки цілісних майнових комплексів підприємств та їх структурних підрозділів і нерухомого майна, що може бути передано в оренду. Зазначені переліки оприлюднюються в засобах масової інформації та на офіційних веб-сайтах орендодавців.

Під час судового розгляду позивачем не надано доказів того, що ним проявлялась ініціатива щодо оренди спірного майна (зокрема, в матеріалах справи відсутнє будь-яке листування з цього приводу). Водночас, в матеріалах справи (а.с. 93) містить копія сторінки з газети Червоний гірник № 37 (21560) від 26.05.2015 з оголошенням про об'єкти комунальної власності, які можуть бути передані в оренду і щодо яких надійшли відповідні заяви від потенційних орендарів. В цьому переліку зазначено спірне майно. Разом з тим, відповідачами не надано доказів того, що відповідне оголошення оприлюднювалось на офіційному веб-сайті орендодавця. Але і позивач не надав доказів того, що таке оголошення не оприлюднювалось.

Окремо слід зазначити, відсутня необхідність у призначенні судово-почеркознавчої експертизи з встановлення справжності підпису особи виконаного на листі № 10/1029 від 23.02.2015 (а.с. 100). За своєю суттю, цей лист є ініціативою балансоутримувача з оренди майна. Таку ж саму ініціативу проявив і орендар (див. Заява а.с. 98). З точки зору дійсності правочину не має значення за чиєю ініціативою в подальшому був укладений правочин, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та /іншими учасниками судового процесу.

З вищевикладеного вбачається, що позивачем не надано переконливих доказів відсутності оприлюднення інформації про перелік нерухомого майна, що може бути передано в оренду. Також, позивачем не надано переконливих доказів того, що він був позбавлений можливості самостійно проявити ініціативу щодо оренди спірного майна.

Згідно ст. 28 ЗУ Про оренду державного та комунального майна , орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане ним за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності.

Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі відповідно - Перший протокол; Конвенція). Держави-учасниці Конвенції зобов'язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (ст. 41 Конституції України).

Більшість спорів, які виникають у сфері втручання держави в право власності фізичної чи юридичної особи, потенційно вимагають від українських судів застосування положень ст. 1 Першого протоколу. Тому для суддів і учасників судових процесів важливим є правильне розуміння критеріїв, які належить оцінювати на предмет відповідності втручання в право власності принципам, закладеним у ст. 1 Першого протоколу, а також обґрунтоване (адекватне, виважене, виправдане) застосування практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Згідно зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини практика ЄСПЛ застосовується українськими судами як джерело права. Тому слід ураховувати, що ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст. 1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна. При цьому варто звернути увагу, зокрема, на зазначене нижче.

Конвенція в ст. 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. На відміну від традиційного розуміння інституту права власності, характерного для України, як і в цілому для держав континентальної системи права, ЄСПЛ тлумачить поняття майно (possessions) набагато ширше й у контексті ст. 1 Першого протоколу під майном розуміє не тільки наявне майно (existing possessions), але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи (assets)).

ЄСПЛ виходить із того, що положення ст. 1 Першого протоколу містить три правила: (а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; (б) друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним; (в) третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: (а) чи є втручання законним; (б) чи переслідує воно суспільний інтерес (public interest, general interest, general interest of the community); (в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (must be a reasonable relationship of proportionality between the means employed and the aims pursued).

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм (quality of the law is requiring that it be accessible to the persons concerned, precise and foreseeable in its application).

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу пропорційності (principle of proportionality) - справедливої рівноваги (балансу) (fair balance) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар (individual and excessive burden).

З наведених мотивів, суд дійшов висновку, що саме по собі припущення про відсутність на веб-сайті орендодавця оголошення з переліком майна яке може бути передано в оренду, не може бути підставою для позбавлення права орендаря на мирне володіння мирним майном. Також, не може бути такою підставою бездіяльність та безініціативність позивача, який не ознайомився з оголошенням в газеті Червоний гірник та який самостійно не звертався з відповідним проханням до орендодавця.

В п.2.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними ВГСУ роз'яснив судам, що у випадках, коли чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

З тексту позовної заяви та наданих до неї позивачем документів не вбачається, що спірний договір оренди будь-яким чином порушує права та охоронювані інтереси позивача. Жодних майнових або інших цивільних прав позивача зазначений правочин не стосуються.

Водночас, втручання держави у мирне володіння орендованим майном повинно бути обґрунтованим та відповідати принципу обґрунтованої пропорційності балансу інтересів .

Оскільки, з позову не вбачається будь-яких порушених прав чи інтересів позивача, то, відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Разом з тим, суд вбачає необхідність у наданні юридичної оцінки оспорюваному правочину.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" , частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" , частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі" , статті 12 Закону України "Про іпотеку" , частини другої статті 29 Закону України "Про страхування" , статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність" , статті 7-1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Нормами ст. 204 вказаного Кодексу встановлена презумпція правомірності правочину. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (п. 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013).

В судому засіданні не знайшли свого підтвердження судження позивача про те, що орендоване майно не має достаньмо ступеню індивідуалізації.

Так, судом витребувано матеріали справи № 904/9191/16. Згідно рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 10.01.17 у справі № 904/9191/16 за позовом ТОВ БМДЦ СЄВЄР до Управління комунальної власності міста виконкому Криворізької міської ради та Головного управління Держсанепідемслужби у Дніпропетровській області про примусове виконання обов'язку в натурі за договором оренди об'єктів нерухомості комунальної власності міста №3д-7 від 11.06.15, було задоволено позов ТОВ БМДЦ СЄВЄР та зобов'язано Відповідачів 1 та 2 виконати обов'язок в натурі за Договором оренди об'єктів нерухомості комунальної власності міста №3д-7 від 11.06.15, щодо передачі Позивачу - Товариству з обмеженою відповідальністю Бактеріологічний медико-діагностичний центр СЄВЄР (код 37861367) по акту передання-приймання нежитлового приміщення загальною площею 176,24 кв.м., на 1 поверсі нежилої будівлі №3 по вулиці Юрія Камінського (колишня Олейникова ) у місті Кривому Розі Дніпропетровської області. Це рішення має преюдиціальне значення для цієї справи щодо індивідуалізації спірного майна.

Також, з матеріалів справи вбачається, що у зв'язку з відсутністю заяв від будь-яких інших суб'єктів господарювання на оренду зазначеного об'єкта, конкурс на укладання договору оренди не оголошувався, управлінням опрацьовано проект договору оренди та надано на підпис орендарю.

Щодо доводів позивача про те, що оспорюваний правочин сторонами належним чином не виконаний, слід зазначити таке.

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним. Так само за загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов.

Будь-яких інших порушень норм чинного законодавства, судом не встановлено.

За таких обставин, в позові слід відмовити.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Згідно з абзацом другим пункту 2.8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013р. "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" у разі зменшення розміру позовних вимог зайво сплачена сума судового збору підлягає поверненню (пункт 1 частини першої статті 7 Закону).

Згідно ст. 4 Закону України "Про судовий збір" (редакція станом на час подання позовної заяви), за подання до господарського суду позовної заяви не майнового характеру ставка судового збору встановлюється у розмірі: 1 розмір мінімальної заробітної плати (1378,00 грн.) позивачем сплачено 2178,00 грн., згідно квитанції №513 від 03.11.16, квитанції №20 від 03.02.17.

Тому, позивачу слід повернути з Державного бюджету України зайво сплачений судовий збір у сумі 800,00 грн., сплачений ним відповідно до квитанції №20 від 03.02.17.

Згідно зі ст. 49 ГПК України, судовий збір покладається на позивача.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити.

Повернути Фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 (49130, АДРЕСА_2, ІНН НОМЕР_1) з Державного бюджету України судовий збір у сумі 800,00 грн., надмірно сплачений згідно квитанції №20 від 03.02.17.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом. Рішення може бути оскаржено до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області протягом 10 днів з дня підписання повного рішення.

Повне рішення складено 13.02.17.

Суддя М.О.Ніколенко