Рішення

від 17.02.2017 по справі 910/1117/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.02.2017Справа №910/1117/17 За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю БІПЛАН

До: Товариства з обмеженою відповідальністю АВТОРЕСУРС

Про стягнення 4845,61 грн.

Суддя Спичак О.М.

Представники сторін:

від позивача: Вороб'єнко Д.Г. - директор, Вороб'єнко О.Ю. - по дов.

від відповідача: Мітченко А.О. - по дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю БІПЛАН звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю АВТОРЕСУРС про стягнення основного боргу в сумі 11 103 грн., пені в сумі 4874,58 грн., інфляційних втрат в розмірі 1454,49 грн., 3% річних в сумі 400,63 грн.

Ухвалою від 24.01.2017р. було порушено провадження по справі №910/1117/17 та призначено її розгляд на 10.02.2017р.

Представником відповідача у судовому засіданні було подано заяву про припинення провадження.

Відповідно до приписів ст.77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 10.02.2017р. було оголошено перерву.

14.02.2017р. представником позивача через відділ діловодства суду було подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи та заяву про зміну суми позовних вимог.

16.02.2017р. відповідачем через канцелярію суду подано пояснення до заяви про припинення провадження по справі та заяву про застосування строків позовної давності.

Судом було розглянуто та прийнято заяву Товариства з обмеженою відповідальністю БІПЛАН про зменшення суми позовних вимог, в якій позивач просив стягнути з відповідача пеню в сумі 4845,61 грн. При цьому, суд виходив з наступного.

За приписами ст.22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Одночасно, відповідно до п.3.11 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції Господарським процесуальним кодексом України не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про доповнення або уточнення позовних вимог, або заявлення додаткових позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Якщо в заяві позивача йдеться про збільшення розміру немайнових вимог (наприклад, про визнання недійсним ще одного акта крім того, стосовно якого відповідну вимогу вже заявлено), то фактично також йдеться про подання іншого позову.

Враховуючи, що заява Товариства з обмеженою відповідальністю БІПЛАН відповідає приписам ст.22 Господарського процесуального кодексу України остання прийнята господарським судом.

У судовому засіданні 17.02.2017р. судом також було відмовлено в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю АВТОРЕСУРС про припинення провадження по справі з урахуванням висновків щодо прийняття заяви позивача про зменшення позовних вимог.

У судовому засіданні представниками позивача було підтримано позовні вимоги з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог.

Представником відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 17.02.2017р.

В судовому засіданні 17.02.2017р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

17.09.2015р. між Товариством з обмеженою відповідальністю АВТОРЕСУРС (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю БІПЛАН (виконавець) було укладено договір №05-15, відповідно до п.1.1 якого виконавець за дорученням замовника бере на себе обов'язки по виготовленню, доставці та монтажу комплексу рекламних вивісок (реклама) за адресою: м.Київ, вул.Озерна, 1, в наступному обсязі: повний комплект зі салоганом 10/650х13100 - 1 комплект; фріз 650 - 1 одиниця; перелік послуг настінний - 1 одиниця; розклад роботи - 1 одиниця; лайтбокс фасадний 700х700 (нестандарт) - 1 одиниця. Роботи виконуються у відповідності до погодженої специфікації та ескізів, що є невід'ємними частинами договору.

За умовами п.4.1 договору №05-15 від 17.09.2015р. загальна сума договору складає 71103 грн., включаючи податок на додану вартість. Оплата виконується шляхом перерахування суми на розрахунковий рахунок виконавця.

У п.3.2 укладеного між сторонами правочину вказано, що строк виготовлення становить 20 робочих днів з моменту виконання передплати в сумі, що визначена п.4.2; монтаж - 3 робочі дні.

Оплата виконується на умовах передплати, яка становить 49 772,10 грн. - 70% від суми цього договору, протягом трьох банківських днів з моменту підписання даного правочину. Остаточний розрахунок 21330,90 грн. - 30% від суми цього договору замовник здійснює протягом двох днів з моменту підписання видаткової накладної та акту приймання-передачі робіт (п.п.4.2, 4.3 договору №05-15 від 17.09.2015р.).

Даний договір вступає в силу з моменту підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (п.3.1 договору №05-15 від 17.09.2015р.).

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №05-15 від 17.09.2015р. як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов договору №05-15 від 17.09.2015р. Товариством з обмеженою відповідальністю БІПЛАН було виготовлено, доставлено та встановлено, а Товариством з обмеженою відповідальністю АВТОРЕСУРС прийнято рекламні вивіски за договором, про що сторонами було складено та підписано видаткову накладну №36 від 21.12.2015р. на суму 59253 грн. та акт наданих послуг №НП19 від 21.12.2015р. на суму 11850 грн. Вказані документи підписані представниками сторін та скріплені печатками юридичних осіб без жодних зауважень та заперечень.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.

За приписами ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Отже, приймаючи до уваги наведене вище, суд дійшов висновку, що строк внесення плати за договором №05-15 від 17.09.2015р. в повному обсязі настав.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, замовником було порушено строки внесення остаточної плати, зокрема, перераховано 01.10.2015р. 30 000 грн., 14.12.2015р. - 20 000 грн., 28.01.2016р. - 5000 грн., 25.02.2016р. - 5000 грн. та 06.02.2017р. - 12964,97 грн.

Вказані обставини і стали підставою для звернення до суду (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог) з позовом про стягнення пені за порушення строків внесення плати за договором.

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пеня, за визначенням ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України, - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.

З ч.1 ст.547 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

За змістом ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За умовами п.6.2 договору №05-15 від 17.09.2015р. при порушенні замовником п.4.3 на винну сторону накладаються штрафні санкції в розмірі 0,1% від невиплаченої в строк суми за кожен день прострочення.

З огляду на порушення замовником строків остаточного розрахунку з виконавцем, заявником було нараховано за період з 23.12.2015р. по 20.01.2017р. (з урахуванням часткових оплат) пеню в сумі 4845,61 грн.

Однак, з представленого заявником розрахунку вбачається, що останнім було визначено розмір пені на рівні подвійної облікової ставки Національного банку України.

Наразі, суд зазначає, що нарахування пені в означеному розмірі є неправомірним, оскільки у відповідності ст.1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст.3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань ).

Виходячи з періоду нарахування суд зазначає, що 0,1% від суми заборгованості за кожен день прострочення не перевищує подвійної облікової ставки Національного банку України, а отже, до спірних правовідносин у даному випадку підлягають застосуванню саме умови договору №05-15 від 17.09.2015р. щодо визначення розміру неустойки.

Одночасно, суд зауважує, що відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції (п.2.6 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань ).

Зміст укладеного між сторонами правочину не свідчить про наявність у сторін волі щодо погодження відмінного, ніж визначено ст.232 Господарського кодексу України, строку нарахування неустойки.

Отже, нарахування пені за період, що перевищує 6 місяців з моменту, коли зобов'язання повинно було бути виконаним, є неправомірним.

Одночасно, як вказувалось судом, відповідачем було подано заяву про застосування строків позовної давності. З означеного приводу суд зауважує наступне.

Згідно з положеннями ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 257 вказаного Кодексу України встановлений загальний строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність), у три роки.

Разом з цим, відповідно до п.1 ч.2 ст.258 зазначеного Кодексу України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

За приписами ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до п.2.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів за змістом ч.2 ст.9 Цивільного кодексу України та ч.1 ст.223 Господарського кодексу України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст.175 Господарського кодексу України.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч.3 та 4 ст.267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п.2.1 Постанови №10 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п.2.2 зазначеної постанови Пленуму Вищого господарського суду України за змістом ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові від 12.06.2007р. Верховного Суду України у справі №П-9/161-16/165.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст.267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України).

Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ). Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016р. по справі №6-2469цс16.

Наразі, суд вказує, що право на нарахування неустойки виникло у заявника 24.12.2015р., тоді як до суду позивач звернувся 23.01.2017р.

Тобто, строк позовної давності за вимогами про нарахування пені за період з 24.12.2015р. по 22.01.2016р. (включно) фактично сплив.

Отже, в частині стягнення пені, що нарахована заявником за означений період, позовні вимоги підлягають залишенню без задоволення.

Здійснивши власний перерахунок неустойки з урахуванням приписів ч.6 ст.232 Господарського кодексу України, строку позовної давності та виходячи з умов договору №05-15 від 17.09.2015р. щодо розміру пені, суд дійшов висновку, що обґрунтованим є нарахування пені в сумі 1899,86 грн.

Одночасно, судом прийнято до уваги пояснення представників обох сторін, що при перерахуванні 06.02.2017р. оплати за договором №05-15 від 17.09.2015р., відповідачем до порушення провадження по справі було сплачено пеню в сумі 6,85 грн.

За таких обставин, виходячи з наведеного вище у сукупності, суд дійшов висновку щодо часткового задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю БІПЛАН до Товариства з обмеженою відповідальністю АВТОРЕСУРС про стягнення пені.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

З приводу вимог заявника про покладення на відповідача витрат на правову допомогу, суд зауважує наступне.

Статтею 44 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судові витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплата послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. В контексті цієї норми, судові витрати за участю адвоката при розгляді справи підлягають сплаті лише в такому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

Стаття 49 Господарського процесуального кодексу України регулює питання розподілу господарських витрат, в тому числі витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розподіл судових витрат, визначених законом, здійснюється судом за результатами судового провадження, спору, у межах якого такі витрати здійснені, а тому не можуть бути предметом окремого судового провадження. Розподіл господарських витрат відбувається при розгляді спору, а не стягується пред'явленням окремого позову. За приписами вказаної статті суми, які підлягають сплаті, зокрема, за послуги адвоката при задоволенні позову покладаються на відповідача.

За приписами п.11 Листа №01-8/155 від 13.02.2002р. Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів , вирішуючи питання про розподіл витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд, з урахуванням матеріалів конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Пунктом 6.3. Постанови №7 від 21.02.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України встановлено, що відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

Наразі, в обґрунтування вимог про покладення на відповідача витрат на правову допомогу, заявником представлено до матеріалів справи договір №12/12/16 від 12.12.2016р. про надання юридичних послуг, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю БІПЛАН та Товариством з обмеженою відповідальністю Гранд-Консалт , додаткову угоду №1 від 12.12.2016р. до вказаного правочину, рахунок-фактуру №40 від 12.12.2016р. та платіжне доручення №821 від 26.12.2016р.

Проте, суд зауважує, що за змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 Господарського процесуального кодексу України у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність ), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі. Аналогічну правову позицію викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 N 6-рп/2013 у справі N 1-4/2013. Аналогічну правову позицію наведено у п.6.3 Постанови №7 від 21.02.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України .

Таким чином, враховуючи, що заявником не було представлено доказів понесення витрат саме на послуги адвоката, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для покладення на відповідача витрат заявника на правову допомогу в сумі 2500 грн.

Судовий збір згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на сторін пропорційно задоволених вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.32, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1.Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю АВТОРЕСУРС (04209, м.Київ, Оболонський район, вул.Озерна, буд.1, ЄДРПОУ 33229837) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю БІПЛАН (03191, м.Київ, вул.Лятошинського, буд.28, кв.85, ЄДРПОУ 30779250) пеню в сумі 1893,01 грн. та судовий збір в сумі 625,06 грн.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено

22.02.2017р.

Суддя О.М. Спичак