Ухвала

від 22.02.2017 по справі 263/8497/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ (М. МАРІУПОЛЬ)

22-ц/775/102/2017(м)

263/8497/15-ц

Головуючий у 1 інстанції Скрипниченко Т.І. Категорія 27 Суддя-доповідач Мальцева Є.Є.

У Х В А Л А

І м е н е м У к р а ї н и

22 лютого 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

головуючого судді - Мальцевої Є.Є.

суддів - Зайцевої С.А., Попової С.А.,

секретар - Гаркуша О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі справу за апеляційною скаргою Приватного підприємства Чара на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 01 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Приватного підприємства Чара , третя особа ОСОБА_3, про стягнення грошових коштів,

В С Т А Н О В И Л А:

В липні 2015 року позивач звернулася до суду з позовом, в обгрунтування якого вказувала, що рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 21.05.2007 року з відповідача на її користь стягнута за договором позики від 02 березня 1999 року сума боргу 1 452 833 грн. Після набрання законної чинності рішення було передано для примусового виконання в виконавчу службу. Рішення не було виконано. Ухвалою Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 27.01.2012 року рішення суду від 21.05.2007 року було скасовано у зв'язку з нововиявленими обставинами. 30.04.2013 року рішенням суду позовні вимоги позивача були повторно задоволені в тому ж обсязі, рішення набрало сили 17.07.2013 року. Вищий спеціалізований суд Україні в 2014 році скасував рішення першої та апеляційної інстанції, направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 19.03.2015 року, яке було 17.06.2015 року переглянуто апеляційною інстанцією і залишено без змін, з відповідача було знов стягнуто борг за договором позики в сумі 1 452 833 грн. на користь позивача, рішення передано на виконання до ДВС. Позивач вважає, що має право на стягнення з відповідача 3 відсотків річних, суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Вказує, що договір укладений 02.03.1999 року, строк не обумовлений, і повернення боргу позикодавець має право вимагати вбудь-який час. ОСОБА_2 звернулася за поверненням суми боргу в травні 2007 року, тому сума 3% річних відповідно до вимог ст. 625 ЦК України, з урахуванням уточнень позову, складає 390413 грн., а сума боргу з урахуванням індексу інфляції складає 1837832 грн. Таким чином, згідно з уточненими позовними вимогами всього позивач просила стягнути з відповідача за невиконання боргових зобов'язань за період з 01 травня 2007 року по липень 2016 року 2 228 245 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 1 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ПП Чара , третя особа ОСОБА_3, про стягнення грошових коштів задоволено. Стягнуто з ПП Чара на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 2228245 грн. Стягнуто з ПП Чара на користь держави судовий збір у розмірі 3654 грн.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник відповідача Мізрахін І.В. звернувся з апеляційною скаргою до Апеляційного суду Донецької області, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення , просив його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимоги. Вважає, що судом було порушено процесуальне законодавство, і норми матеріального права. Так, судом у порушення вимог ЦПК України заява про зміну позовних вимог позивача була прийнята всупереч діючого законодавства судом, і продовжено розгляд справи, в той час, як по суті був поданий новий позов, оскільки в ній містилися нові позовні вимоги. Також всупереч вимогам ЦПК України і принципам раціональності розгляду однорідних позовів судом було відмовлено в об'єднанні даного спору із позовними вимогами ПП Чара і ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, з метою подальшого взаємного зарахування стягнутих сум при вирішенні позовних вимог. Суд при вирішенні справи не врахував усі обставини, не прийняв до уваги факти часткового повернення позивачу грошових сум в рахунок боргу, що призвело суд до неправильних висновків, не прийняв до уваги обставини, встановлені іншими рішеннями суду, які свідчать про повну відсутність заборгованості відповідача перед позивачем. У порушенням положень ст.185 ЦПК України судом відповідачу не було надано право висловити свою думку з приводу досліджуваних письмових доказів під час судового засідання. Суд незаконно не взяв до уваги заяву відповідача про застосування строків позовної давності для вимог позивача. Суд не взяв до уваги, що ПП Чара знаходиться у процесі ліквідації, тому не мав компетенції розглядати даний спор в цивільному провадженні. Крім того, порушив норми матеріального права в частині стягнення на користь позивача суми інфляційних втрат, оскільки норма закону, яка регулює такі правовідносини, набрала чинності після укладання договору позики між сторонами.

У відповідності до ч.2 ст. 305 ЦПК України апеляційний суд розглянув справу у відсутності ОСОБА_2, повідомлену через представника про розгляд справи, та без участі ОСОБА_3, який через представника, рекомендованою поштою та телефонограмою, зареєстрованою в журналі апеляційного суду за №324, повідомлений про час та місце розгляду справи в апеляційному суді, який повторно не явився до суду, не повідомив про причини неявки, заяв про відкладення розгляду справи не направляв.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПП Чара - Мізрахіна І.В., який просив задовольнити апеляційну скаргу, пояснення представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6, яка заперечувала проти задоволення скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Задовольняючи позов ОСОБА_2, суд виходив з того, що позовні вимоги про стягнення сум 3% річних та суми боргу з урахуванням відповідних індексів інфляції, є обгрунтованими, враховуючи, що рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполі від 19.03.2015 року з відповідача на користь позивача було стягнуто 1452833 грн., і це рішення суду набрало чинності, але не виконано. Суд також встановив, що позивач звернулась з позовом в межах строку позовної давності і погодився із розрахунком суми боргу, наданим позивачем, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3% річних відповідно до вимог ст. 625 ЦК України, що загалом складає 2228245 грн., оскільки відповідачем суду такий розрахунок не спростовано.

З такими висновками суду першої інстанції колегія судів не може не погодитись, враховуючи наступне.

Як встановлено із матеріалів справи, в квітні 2007 року позивач звернулася до суду із вимогами до відповідача про стягнення суми боргу за договором позики від 02.03.1999 року. Рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 21.05.2007 року з відповідача на користь позивача було стягнуто 1452833 грн.. Ухвалою Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 27.01.2012 року рішення суду від 21.05.2007 року було скасовано у зв'язку з нововиявленими обставинами. 30.04.2013 року позовні вимоги позивача про стягнення 1452833 грн. з відповідача були задоволені рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя, та ухвалою апеляційного суду Донецької області від 17.07.2013 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 14.05.2014 року вказане рішення суду від 30.04.2013 року та ухвала апеляційного суду від 17.07.2013 року були скасовані та справу передано на новий судовий розгляд. Рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 19.03.2015 року, яке набрало чинності 17.06.2015 року після перегляду апеляційною інстанцією, позовні вимоги позивача були задоволені в тому ж обсязі: на користь ОСОБА_2 з ПП Чара стягнуто 1452833 грн..

Обгрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_2 вказує, що вперше звернулася за поверненням суми боргу в квітні 2007 року, тому розраховує суму 3% річних відповідно до вимог ст. 625 ЦК України й інфляційних втрат з 01 травня 2007 року. З урахуванням уточнень позову така сума складає 390413 грн. (347876 грн. за період з 01.05.2007 року по 31.06.2015 року + 42537 грн. за період з 01.07.2015 року по 31.07.2016 року ), а сума боргу з індексом інфляції складає 1837832 грн. (1727417 грн. за період з 01.05.2007 року по 31.06.2015 року + 110415 грн. за період з 01.07.2015 року по 31.07.2016 року).

Під час розгляду справи встановлено, що сума боргу за судовим рішенням в примусовому порядку не стягнута, добровільно відповідачем також позивачу не повернута.

Представник відповідача в судовому засіданні в суді першої інстанції заперечував проти наявності будь-якого боргу перед позивачем.

Під час розгляду справи апеляційним судом заявляв, що позивач раніше отримувала суми з каси підприємства, і, таким чином, сума боргу за договором позики повинна бути зменшена, отже, не підлягають задоволенню в повному обсязі позовні вимоги, заявлені в даному спорі. Посилався на те, що зі ОСОБА_2 на користь підприємства також стягнуті грошові кошти, тому ці суми повинні враховуватися при вирішенні розміру задоволених вимог в даному провадженні. Крім того, підприємство Чара є банкрутом, в період з 15.09.2009 року по 04.04.2012 року господарським судом був введений мораторій на задоволення вимог кредиторів, тому в цей період відповідач не несе відповідальності за невиконання рішення суду про стягнення суми боргу.

Відповідно до вимог ч.2 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Та відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Отже, судом першої інстанції правильно встановлено про преюдиціальність судового рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 19.03.2015 року, що має законну силу, про стягнення з відповідача за договором позики боргу на користь ОСОБА_2 в розмірі 1452833 грн. (т.1. а.с. 5-7).

Згідно зі ст.ст. 526, 530 ЦК України зобов'язання повинні бути виконані належним чином в установлений строк відповідно до умов договору.

Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Дія зазначеної статті ЦК України поширюється на всі види грошових зобов'язань в грошовій одиниці України та носить компенсаційний характер і є особливою мірою відповідальності боржника.

Інфляція - це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (п. 2 Методологічних положень щодо організації статистичних спостережень за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, що затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року № 519). Показником, який характеризує рівень інфляції, є індекс споживчих цін. Індекс споживчих цін характеризує зміни у часі загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Він є показником зміни вартості фіксованого набору споживчих товарів та послуг у поточному періодів порівнянні з базовим.

Стаття 625 ЦК України включена до розділу Загальні положення про зобов'язання книги 5 цього Кодексу і визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання та поширює свою дію на всі види зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні правовідносини з виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.

При розгляді справ про передбачену статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов'язання слід з'ясувати: чи існує зобов'язання між сторонами, чи це зобов'язання є грошовим, чи доведено наявність прострочення у виконанні зобов'язання, чи існують спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування цієї статті.

У справі, яка переглядається, суд правильно врахував наведені вище норми та дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, і, відповідно, є вірним висновок про те, що відповідач повинен сплатити борг позивачу, стягнутий за судовим рішенням з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3% річних.

Розрахунок суми боргу, наданий позивачем, відповідач не спростовував.

Не є слушними твердження відповідача в апеляційній скарзі про те, що судом неправильно застосовані норми матеріального права для вирішення питання про стягнення суми боргу з індексом інфляції у зв'язку із тим, що договір позики укладений 02.03.1999 року, тобто, на час дії Цивільного кодексу УРСР в редакції 1964 року, і стаття 214 цього кодексу не передбачала виплати суми боргу боржником, що прострочив зобов'язання, з урахуванням встановленого індексу інфляції, а тільки встановлювала можливість стягнення трьох відсотків річних. Оскільки правова норма, що дає можливість зобов'язати боржника виплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення набрала чинності тільки в листопаді 1999 року, то відповідач вважає неприпустимим застосування норм діючого ЦК України до правовідносин між сторонами по справі. Між тим, така позиція не грунтується на законі. Матеріалами справи підтверджується, що порушення умов договору позики відбулося в 2007 році, у зв'язку із чим позивач звернулася до суду з вимогами про повернення боргу. Втім, згідно з п.10 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила Цивільного Кодексу про відповідальність за порушення договору застосовуються в тих випадках, коли відповідні порушення були допущені після набрання чинності цим Кодексом, крім випадків, коли в договорах, укладених до 1 січня 2004 року, була встановлена інша відповідальність за такі порушення.

Вирішуючи заяву відповідача щодо застосування строку позовної давності до вимог позивача, суд першої інстанції виходив з наступного.

Відповідно до досліджених матеріалів справи уперше позивач звернулася до суду у квітні 2007 року. Рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполі від 21.05.2007 року з відповідача на користь позивача було стягнуто 1452833 грн. Ухвалою Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 27.01.2012 року рішення суду від 21.05.2007 року було скасовано у зв'язку з нововиявленими обставинами. 30.04.2013 року позовні вимоги позивача про стягнення 1452833 грн. з відповідача були задоволені рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя, та ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 17.07.2013 року залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 14.05.2014 року вказане рішення суду від 30.04.2013 року та ухвала апеляційного суду від 17.07.2013 року були скасовані та справу передано на новий судовий розгляд. Рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 19.03.2015 року, яке набрало чинності 17.06.2015 року, позовні вимоги позивача були задоволені.

Крім того, відповідно до ухвали господарського суду Донецької області від 06.10.2010 року справа № 27/114Б за заявою кредитора ОСОБА_2 до ПП"Чара" про банкрутство, встановлено, що 15.10.2009 року було порушено справу про банкрутство ПП"Чара", у визначений строк Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ОСОБА_2 звернулася із заявою з вимогою до боржника на суму 2552735,67 грн. та ОСОБА_2 визнано кредитором на вказану суму. Ухвалою господарського суду Донецької області від 04.04.2012 року ухвалу суду від 30.12.2009 року скасовано, оскільки провадження у справі про банкрутство підлягає припиненню.

Згідно зі ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому поряду через суд.

Відповідно до положень ст.264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Судом встановлено, що позивач з квітня 2007 року зверталася до суду, після скасування судових рішень повторно підтримувала позовні вимоги про стягнення боргу, при цьому перебіг строку позовної давності переривався.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції в порушення вимог закону не застосовані наслідки спливу позовної давності, спростовуються встановленими судом обставинами, і висновок суду першої інстанції про відсутність таких підстав є вірним, обгрунтованим матеріалами справи.

Також неможливо погодитися з думкою відповідача про те, що він не може нести відповідальність за невиконання зобов'язання у період з 15.09.2009 року по 04.04.2012 року у зв'язку із тим, що підприємство перебувало на стадії банкрутства. Як вбачається зі справи, підприємство з власної волі звернулося до суду, який ухвалив рішення про стягнення боргу з ПП Чара на користь ОСОБА_2, з заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, яка й була судом задоволена, у зв'язку із чим справа про банкрутство була скасована.

Оскільки колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що строк давності звернення до суду позивачем не пропущений, і суд першої інстанції враховував наявність заяви відповідача про пропущення позивачем строку позовної давності, про що зазначено в рішенні суду, то колегія суддів не обговорює заяву представника відповідача апеляційному суду про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

В апеляційній скарзі представник відповідача посилається на те, що ОСОБА_2 не зверталася із вимогами до ліквідаційної комісії підприємства про суму інфляційних втрат, тому суд не має права розглядати її вимоги в даному позові, між тим, крім рішення засновника ОСОБА_3 про ліквідацію підприємства, жодних підтверджень ліквідаційної процедури відповідачем не надано.

Порушень норм процесуального права при перегляді оскарженого рішення колегія суддів не встановила. Позовна заява ОСОБА_2 (т.1 а.с.1-3) та заява про збільшення позовних вимог (т.1. а.с.183) прийняті судом відповідно до правил ЦПК України. Заяви представника відповідача про об'єднання даного позову із іншими, в тому числі з позовом ОСОБА_3 до ПП Чара про визнання договору позики від 02.03.1999 року недійсним, розглянуті судом у відповідності до закону, й судом правильно відмовлено у задоволенні таких заяв у зв'язку із тим, що позови, з якими відповідач мав намір поєднати даний спір, заявлені з інших підставам, об'єктивно можуть бути розглянуті самостійно. Доводи відповідача про те, що у випадку об'єднаного розгляду цих справ суд мав вирішити питання щодо взаємного зарахування задоволених вимог, не відносяться до підстав, з якими закон пов'язує можливість скасування рішення суду. Крім того, суд у відповідності до вимог ст. 169 ЦПК України закінчив розгляд справи без участі сторін, враховуючи, що сторони були про дату та час розгляду справи повідомлені належним чином ( т.2 а.с.3 ), при цьому відповідач заяв про відкладення не направляв, про причини неявки суд не повідомив, в той час, як справа вже розглядалася по суті, сторони мали можливості скористатися своїми процесуальними правами в повному обсязі.

Інші доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції нібито не прийняв до уваги докази про відсутність заборгованості відповідача перед позивачем за договором позики від 02.03.1999 року, спростовуються матеріалами справи, в якої містяться рішення судів з приводу спорів між сторонами на інших підставах, і метою таких доводів апеляційної скарги є перегляд доказів по справі, за результатами розгляду якої стягнута сума боргу з відповідача за договором позики від 02.03.1999 року. Тому суд першої інстанції обґрунтовано визнав преюдиціальність судового рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 19.03.2015 року, що має законну силу, про стягнення з відповідача за договором позики боргу на користь ОСОБА_2 в розмірі 1452833 грн.. (т.1. а.с. 5-7), тим більш, що відповідач не спростував належними доказами невиконання ним зобов'язань за договором; і також ніяк не довів факт отримання ОСОБА_2 гроші в сумі 596400 грн. в квітні 2007 року в рахунок погашення вказаного боргу ( рішенням суду від 28.07.2009 року встановлено, що внаслідок перевищення ОСОБА_2 наданих їй повноважень як представника ПП Чара , а саме, передачі нею ОСОБА_7 чека для одержання 596400 грн. з рахунку підприємства, виникли обов'язки ПП Чара перед ОСОБА_7 і права ОСОБА_7 на отримання майна цього підприємства в межах вказаної суми (т.1. а.с. 35-38)) .

Таким чином, колегія суддів, переглядаючи справу в межах апеляційного оскарження та заявлених позовних вимог, підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачає, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає відхиленню.

Згідно з нормами ст.217 ЦПК України саме суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Отже, у зв'язку із тим, що немає підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції, заява представника відповідача про встановлення способу і порядку виконання рішення суду за рахунок майна, що залишається після ліквідації ПП Чара , не вирішується апеляційним судом, що переглядає оскаржуване рішення.

У відповідності до ст.88 ЦПК України з відповідача в дохід держави за апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції підлягає стягненню сума судового збору 7579 грн., що була відстрочена до ухвалення судового рішення по справі.

Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313,314 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Приватного підприємства Чара відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 01 грудня 2016 року залишити без змін.

Стягнути з Приватного підприємства Чара в дохід держави судовий збір за апеляційне оскарження судового рішення в розмірі 7579 (сім тисяч п'ятсот сімдесят дев'ять) грн.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді :

Є.Є. Мальцева

С.А. Попова

С.А. Зайцева