Рішення

від 22.02.2017 по справі 910/23665/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.02.2017Справа №910/23665/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "БРОВАРСЬКИЙ АЛЮМІНІЄВИЙ ЗАВОД"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРПРОКАТ"

про стягнення 77 721,63 грн.

Суддя Селівон А.М.

Представники сторін:

Від позивача: Пучка В.А.- представник, довіреність б/н від 21.12.2016;

Від відповідача: не з'явились.

В судовому засіданні на підставі частини 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "БРОВАРСЬКИЙ АЛЮМІНІЄВИЙ ЗАВОД" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРПРОКАТ" про стягнення коштів у розмірі 77 721,63 грн., з яких 51 040, 70 грн. попередньої оплати за Договором поставки № УК085 від 09.08.2016, 22 968,32 грн. штрафу, 377,56 грн. процентів річних, 3 335,05 грн. інфляційних втрат, а також стягнення судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 378,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання з боку відповідача зобов'язань з поставки товару за Договором поставки № УК085 від 09.08.2016 р., внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість з повернення здійсненої позивачем передплати, за наявності якої останнім нараховано штраф, 3 % річних та інфляційні втрати у зазначених вище розмірах.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.12.2016 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/23665/16 та призначено до розгляду на 01.02.2017.

У судові засідання 01.02.2017 та 22.02.2017 з'явився уповноважений представник позивача.

Уповноважений представник відповідача у судові засідання 01.02.2017 та 22.02.2017 не з'явився.

Копія ухвали суду від 26.12.2016, яка направлялась відповідачу на адресу, зазначену позивачем в позовній заяві, а саме: 04176, м. Київ, вул. Електриків, буд. 26, корп. 43, та яка співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, на час проведення судового засідання 22.02.2017 на адресу Господарського суду м. Києва не повернулась.

Судом здійснено запит з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку Укрпошта щодо відстеження пересилання поштового відправлення №0103041739103, згідно якого станом на 22.02.2017 вказане поштове відправлення повернуто за зворотною адресою 21.02.2017 за закінченням встановленого терміну зберігання та адресату не вручено.

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, позивачу невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Окрім того, пунктом 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) роз'яснено, що за змістом статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

З огляду на приписи ст. 64 Господарського процесуального кодексу України та п.3.9.1 Постанови № 18 суд вважає, що відповідач повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 01.02.2017 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли пояснення б/н б/д про відсутність в провадженні господарських судів спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав та письмові пояснення б/н б/д, в яких останній зазначає, що між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "УКРПРОКАТ" специфікації до Договору № УК085 від 09.08.2016 не укладались. Пояснення б/н б/д судом долучено до матеріалів справи.

В судовому засіданні 22.02.2017 представником позивача подані письмові пояснення б/н від 21.02.2017, які судом долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем на час проведення судового засідання 22.02.2017 суду не надано.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача до суду на час проведення судових засідань не надходило.

Документи, в т.ч. відзив на позовну заяву, витребувані ухвалами суду від 26.12.2016 та 01.02.2017, відповідачем не надано.

Про поважні причини неявки представника відповідача в зазначені судові засідання суд не повідомлено.

Відповідно до 2.3 Постанови № 18 якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Згідно п. 3.9.2 Постанови № 18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Окрім того, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

З огляду на вищевикладене, оскільки явка представника відповідача в судові засідання обов'язковою не визнавалась, відповідач не скористався належним йому процесуальним правом приймати участь в судових засіданнях, останнім не надано суду відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, беручи до уваги відсутність процесуальних заяв та клопотань відповідача на час розгляду справи, а також той факт, що представник позивача проти розгляду справи без участі представника відповідача не заперечував, суд, на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, здійснював розгляд справи за відсутності уповноваженого представника відповідача, виключно за наявними у справі матеріалами.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представника позивача щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.

Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представника позивача було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст. ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представник позивача в судових засіданнях повідомив суд, що права та обов'язки стороні зрозумілі.

Відводу судді представником сторони не заявлено.

Представник позивача у судовому засіданні 22.02.2017 підтримав позовні вимоги, викладені у позовній заяві, надав пояснення по справі та відповів на питання суду.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши наданими позивачем доказами та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч.1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 09 серпня 2016 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю Укрпрокат (постачальник за договором, відповідач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю Броварський алюмінієвий завод (покупець за договором, позивач у справі) було укладено договір поставки № УК085 (далі - Договір), згідно п. 2.1 якого постачальник зобов'язаний передати у власність, а покупець прийняти та оплатити на умовах викладених в даному Договорі, металопрокат (далі - товар), сортамент, кількість та ціна якого вказані у рахунках-фактурах та Специфікаціях, оформлених як додатки до даного Договору, які є його невід'ємними частинами.

Розділами 2 - 7 Договору сторони узгодили якість та кількість товару, ціну та порядок розрахунків, умови поставки, порядок приймання товару, обов'язки сторін, їх відповідальність тощо.

Згідно з п. 10.1 Договору останній вступає в силу з моменту його підписання обома сторонами та Діє До 31 грудня 2017 року, а в частині взаєморозрахунків - до повного розрахунку між сторонами.

Вказаний Договір підписаний представниками постачальника та покупця та скріплений печатками сторін.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Поставка Товару здійснюється відповідно до міжнародних Правил Тлумачення термінів ІНКОТЕРМС в редакції 2010р., з урахуванням особливостей, встановлених цим Договором (п.4.1 Договору).

Сторони погодились, що поставка товару за цим Договором здійснюється на умовах DDР (адреса доставки: бульвар Незалежності, буд. 30, м. Бровари, Київська область, Україна). Постачальник здійснює доставку Товару за власний рахунок (п.4.2 Договору).

За умовами п. 4.5 Договору датою поставки вважається дата отримання товару покупцем у момент доставки товару за адресою доставки, зазначеною в п.4.2 даного Договору та підписання видаткової накладної.

Кількість кожної партії товару узгоджується сторонами в рахунках-фактурах та специфікаціях до Договору. З моменту підписання специфікації партія Товару вважається, узгодженою Сторонами (п.2.2 Договору).

Так, в матеріалах справи наявний рахунок - фактура № СФ-00042814 від 07.09.2016 на суму 51040,70 грн. з ПДВ, виставлений ТОВ Укрпрокат на оплату покупцеві, дійсність якого зазначена до 07.09.2016 р.

Згідно ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Так, відповідно до п.п. 3.1, 3.2 Договору ціна на товар встановлюється за домовленістю між постачальником та покупцем, з урахуванням ПДВ і вказується у специфікаціях, рахунках та інших супровідних документах. Ціна на товар може змінюватись в залежності від коливань середньо ринкових цін на металопрокат. Ціна, яка узгоджена сторонами у підписаній специфікації, зміні не підлягає. Загальна сума Договору визначається на підставі сплачених рахунків.

Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором,- у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

При цьому пунктом 3.4 Договору визначено умови оплати товару, відповідно до якого оплата всієї вартості товару, вказаного у специфікації, рахунку, здійснюється шляхом 100% передплати шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника протягом 2 (двох) банківських днів з моменту виставлення рахунку або на інших умовах вказаних у специфікаціях до даного Договору поставки. У разі одержання від покупця передплати частково (якщо це не суперечить умовам розрахунків), постачальник має обов'язки з поставки товару лише на суму одержаних коштів. Оплата свідчить про згоду покупця із характеристиками товару, вказаними постачальником у специфікації та рахунку-фактурі. Допускається передача рахунку-фактури факсимільним зв'язком.

Судом встановлено за матеріалами справи та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, що на виконання умов Договору на підставі рахунку-фактури № СФ-0004281 від 07.09.2016 платіжним дорученнями № 4642 від 08.09.2016 позивачем було перераховано на розрахунковий рахунок продавця - ТОВ Укрпрокат грошові кошти у сумі 51040,70 грн. із зазначенням призначення платежу оплата за швелер, кутник, лист зг. рах. №4281 від 07.09.2016 в т.ч. ПДВ , що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вказаного платіжного доручення.

В свою чергу судом встановлено відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю Броварський алюмінієвий завод умов Договору в частині внесення передоплати в 100% розмірі виставленого постачальником рахунку та у строки, визначені п.3.4 Договору.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем виконані зобов'язання щодо здійснення 100% передплати за товар в розмірі, обумовленому сторонами на підставі укладеного між ними Договору та узгодженого сторонами рахунку - фактури № СФ-0004281 від 07.09.2016, факт перерахування позивачем грошових коштів по Договору належним чином підтверджено матеріалами справи.

В силу приписів ст. 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Як визначено сторонами в п. 4.3 Договору, строк поставки товару - протягом 10 (десяти) робочих днів після 100% передоплати. Інші строки поставки та умови оплати окремих партій товару можуть узгоджуються сторонами у специфікаціях до цього Договору.

За змістом ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ч.1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Тобто, за висновками суду з урахуванням умов п. 4.3 Договору постачальник зобов'язаний поставити покупцю товар протягом 10 робочих днів, зокрема, з дати внесення попередньої оплати в розмірі 100% передплати на рахунок постачальника, тобто до 22.09.2016 р. включно.

Докази того, що сторони узгодили інший термін поставки товару за Договором, в матеріалах справи відсутні.

Проте, як свідчать матеріали справи та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, в порушення зазначених умов Договору відповідачем поставка товару в обсязі та на суму, передбачені Договором, зокрема, специфікацією, здійснена не була.

Доказів поставки товару як у встановлені в Договорі строки, так і поза ним відповідачем під час розгляду справи не надано.

Отже, судом встановлено, що відповідач свої зобов'язання за Договором в частині поставки товару (а саме металопрокату в асортименті) в строк до 22 вересня 2016 р. включно належним чином не виконав, в зв'язку з чим позивачем було направлено на адресу відповідача претензію № 1 від 08.11.2016 р. з вимогою про повернення здійсненої передплати в сумі 51040,70 грн., факт надсилання якої та отримання відповідачем 23.11.2016 підтверджується наявною в матеріалах справи копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0740019045122.

Проте, зазначену претензію залишено відповідачем без задоволення.

Окрім того в матеріалах справи наявні листи ТОВ Укрпрокат № 19/09-1 від 19.09.2016 та № 03/11-2016 від 01.11.2016, в яких відповідач підтверджує наявність заборгованості перед позивачем в сумі 51040,70 грн. та повідомляє про неможливість на даний час повернення вказаної суми з огляду на тяжкий фінансовий стан товариства.

У відповідності до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, є зобов'язанням.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

В силу ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 670 Цивільного кодексу України врегульовано правові наслідки порушення умови договору щодо кількості товару, а саме встановлено, що якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Відповідно до ч. 3 ст. 612 Цивільного кодексу України та ч. ч. 1, 2 ст. 220 Господарського кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Частиною 2 ст. 693 Цивільного кодексу України визначено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Постановою Верховного Суду України від 28.11.11 р. у справі № 43/308-10 зазначено, що умовою застосування норми ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати.

Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.

Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту, суперечити положенням частини другої статті 124 Конституції України та позиції Конституційного Суду України в рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), згідно з якою вирішення правових спорів у межах досудових процедур є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи обов'язок щодо поставки товару - металопрокату загальною вартістю 51404,70 грн. на суму здійсненої позивачем відповідної передплати, всупереч умовам Договору, вимогам цивільного та господарського законодавства відповідач не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем в розмірі вартості фактично передплаченого непоставленого товару, яку позивач просив стягнути в судовому порядку.

У відповідності до ст. 124, пп. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України, основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.

Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.

При цьому відповідачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору поставки № УК085 від 09.08.2016 або окремих його положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення даного Договору на час його підписання та в процесі виконання з боку сторін відсутні.

Таким чином, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань за Договором у встановлений строк, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів поставки товару або повернення суми попередньої оплати відповідач суду не представив, як і належних та допустимих доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимога позивача про стягнення з відповідача 51040,70 грн. перерахованих коштів (передплати) за непоставлений за вказаним Договором товар (металопрокат) підлягає задоволенню.

Окрім цього частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України передбачає, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин, згідно ч.1 ст. 218 Господарського кодексу України, є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно п.1 ст. 546, ст. 547 Цивільного кодексу виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч.1 ст. 548 Цивільного кодексу).

Суд звертає увагу, що у відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу України.

Згідно п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Також у пункті 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що розмір штрафних санкцій щодо окремих видів зобов'язань встановлюється законом, у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п. 7.5 Договору У випадку порушення строків поставки партії Товару Покупцю, Покупець має право вимагати від Постачальника сплатити штрафу розмірі 0,5 % від вартості недопоставленого Товару за кожну розпочату добу прострочення поставки 77 і Товару. Сплата штрафу не звільняє Постачальника від виконання своїх зобов'язань за цим Договором.

При цьому статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов'язань визначено частиною другою статті 546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, штрафу, передбаченого п. 6.2 Договору.

Окрім того суд зазначає, що за змістом вказаного пункту Договору сторони під поняттям штрафу визначили штрафну санкцію, що нараховується за кожний день прострочення. Таким чином, даний пункт договору встановлює таку форму неустойки, яка своїми ознаками (нараховується у випадку несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожний день прострочення) підпадає під поняття пені, що закріплене ст. 549 Цивільного кодексу України.

Отже, в пункті 7.5 Договору існує невідповідність назви штрафної санкції (штрафу) та її реального змісту.

У відповідності до ч.ч. 3, 4 ст. 213 Цивільного кодексу України закріплено, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

З урахуванням вищевикладеного, суд прийшов до висновку, що помилкова кваліфікація сторонами як штрафу заходу відповідальності, механізм нарахування якого відповідає нормативно-правовому визначенню пені, не є підставою для відмови від її застосування.

Також із встановлених судом обставин вбачається, що між сторонами виникли правовідносини поставки, в межах яких відповідач повинен був поставити товар (металопрокат). При цьому суд звертає увагу, що зобов'язання поставити товар за своєю природою не є грошовим зобов'язанням.

Стягнення з відповідача суми попередньої оплати за Договором не є наслідком порушення останнім грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлений товар.

Суд зазначає, що за своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні приписів ст. 625 Цивільного кодексу України. Отже стягнення з відповідача суми попередньої оплати не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за неотриманий товар.

Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в постановах від 16.09.14 р. у справі № 3-90гс14 та від 01.07.15 р. у справі № 910/14120/14.

Та обставина, що за порушення передбаченого строку поставки товару постачальник сплачує покупцю неустойку у вигляді штрафу (пені) у розмірі 0,5 % від вартості недопоставленого товару за кожну розпочату добу прострочення поставки товару не перетворює цю неустойку в пеню за порушення грошового зобов'язання, так само, як і обов'язок постачальника поставити товар не стає грошовим зобов'язанням.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 03 грудня 2013 у справі №с908/43-13-г.

Отже, оскільки відповідачем допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір штрафу (пені) узгоджується з приписами ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбаченої п.п. 7.5 Договору штрафної санкції у вигляді пені.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо поставки товару у строк, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення штраф (пеню) в сумі 22968,32 грн. за період з 23.09.2016 по 21.12.2016 р., яку останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

Окрім того, відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу ст.ст. 519, 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України (постанова від 23.01.12 р. у справі № 37/64, постанова від 01.10.14 р. у справі № 6-113цс14).

Отже, враховуючи вищевикладене, позивачем на підставі ст. 625 ЦК України нараховано та пред'явлено до стягнення 377,56 грн. трьох відсотків річних за період з 23.09.2016 по 21.12.2016 р. та втрат від інфляції в сумі 3335,05 грн. за період вересень - листопад 2016 р. включно.

За змістом пункту 5.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13 р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (далі - Постанова № 14) передбачено, що обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Отже, враховуючи, що передбачене ст. 625 Цивільним кодексом України право кредитора на стягнення процентів річних та інфляційних втрат є заходом відповідальності за порушення саме грошового зобов'язання, оскільки стягнення з відповідача (постачальника) суми попередньої оплати, перерахованої за договором поставки, не є грошовим зобов'язанням у розумінні ст. 625 ЦК України, тобто положення статті 625 ЦК України щодо нарахування процентів не можуть застосовуватись до спірних правовідносин, додатково свідчить про відсутність правових підстав для задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача 377,56 грн. процентів річних та 3335,05 грн. інфляційних нарахувань, нарахованих на суму неповернутої попередньої оплати.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15.10.2013 у справі №5011-42/13539-2012 та постанові Вищого господарського суду України від 30.10.2014 у справі №910/1810/14.

Отже, позовні вимоги позивача про стягнення процентів річних та втрат від інфляції за висновками суду задоволенню не підлягають.

Згідно пункту 1.12. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13 р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (далі - Постанова № 14) з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

В свою чергу, відповідачем не подано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або доказів наявності заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

За результатами здійсненої судом за допомогою інформаційно-правової системи ЛІГА: Закон перевірки нарахування заявленого позивачем до стягнення штрафу (пені) в межах визначеного позивачем періоду судом встановлено, що заявлений позивачем до стягнення розмір штрафу (пені) в сумі 22968,32 грн., відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства та Договору і є арифметично вірним, а тому вказана вимога позивача про стягнення з відповідача штрафу (пені) в розмірі 22968,32 грн. підлягає задоволенню.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 Про судове рішення рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Враховуючи вищевикладене та виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу судові витрати покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3, 32, 33, 43, 49, 75, 82-85, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Укрпрокат (04176, м. Київ, вул. Електриків, 26, корпус 43, код ЄДРПОУ 39534282) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "БРОВАРСЬКИЙ АЛЮМІНІЄВИЙ ЗАВОД" (07400, Київська область, м. Бровари, бул. Незалежності, буд. 30, код ЄДРПОУ 38108144) суму попередньої оплати у розмірі 51040,70 грн., 22968,32 грн. штрафу (пені) та 1312,18 грн. витрат зі сплати судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Повний текст рішення складений та підписаний 03 березня 2017 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя А.М. Селівон