Рішення

від 22.02.2017 по справі 914/49/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          22.02.2017р.                                                            Справа№ 914/49/17

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Селищанський гранітний кар'єр», Рівненська область, Сарненський район, с.Селище

до відповідача: Приватного підприємства «Вертикаль-Плюс», м.Львів

про стягнення 84242,39 грн.

                                                                                          суддя Гоменюк З.П.

                                                   секретар судового засідання Волошин О.Я.

за участю представників:

позивача: не з'явився;

відповідача: не з'явився

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Селищанський гранітний кар'єр», Рівненська область, Сарненський район, с.Селище до Приватного підприємства «Вертикаль-Плюс», м.Львів про стягнення 84242,39 грн.

Ухвалою суду від 10.01.2017 р. порушено провадження у справі, призначено її до розгляду на 08.02.2017 р. Ухвалою суду від 08.02.2017 р. розгляд справи відкладено на 22.02.2017 р.

В судове засідання 22.02.2017 р. позивач явку повноважного представника не забезпечив, причин неявки не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, оскільки представник позивача був присутнім в судовому засіданні 08.02.2017 р., що підтверджується відповідним протоколом судового засідання. В попередньому судовому засіданні у справі представник позивача підтримав позовні вимоги, пояснив, що між сторонами було укладено договір поставки, на виконання якого позивач на підставі видаткових накладних поставив товар відповідачеві, а відповідач в порушення умов договору товар оплатив лише частково, у зв'язку з чим позивач просив суд стягнути з відповідача 41221 грн. основного боргу, 39392,39 грн. інфляційних втрат та 3629 грн. 3% річних.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, вимог ухвал суду не виконав. На адресу суду повернулися рекомендовані поштові відправлення відповідачеві ухвали про порушення провадження у справі та ухвали про відкладення розгляду справи з долученими довідками підприємства поштового зв'язку про те, що причиною таких повернень є відсутність підприємства за адресами.

Ухвали надсилались судом на адресу, зазначену позивачем в позовній заяві, яка також відповідає адресі, вказаній у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як місцезнаходження відповідача:79058, м.Львів, пр.Чорновола, 59, кімн.10. Крім того, ухвали надсилались судом на поштову адресу підприємства, яку вказав позивач в позовній заяві: 79017, м.Львів, вул.Водогінна, 2, оф.404.

Пунктом 3.9.1. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» роз'яснено, що в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації – адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Суд вважає, що ним виконано умови Господарського процесуального кодексу України стосовно належного повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи, оскільки до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, а будь-які інші адреси відповідача, крім вказаних у позовній заяві та Єдиному державному реєстрі, ні позивачу, ані суду невідомі.

Відповідно до вимог ст. 75 ГПК України, якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами. Проаналізувавши зібрані у справі докази, суд дійшов висновку про достатність матеріалів справи для її розгляду по суті за відсутності представника відповідача та його відзиву на позовну заяву.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, повно та об'єктивно дослідивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

28.08.2012 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Селищанський гранітний кар'єр» (постачальник, позивач у справі) та Приватним підприємством «Вертикаль-Плюс» (покупець, відповідач у справі) було укладено договір поставки №У-30/2012, відповідно до п.2.1. якого у порядку та на умовах, визначених цим договором, постачальник зобов'язався передавати у власність покупця щебінь гранітний (далі по тексту – продукція), що виробляється продавцем, а покупець зобов'язався приймати цю продукцію та повністю оплачувати її вартість.

Договір набрав чинності з дати його підписання сторонами та діє до моменту повного та належного виконання сторонами усіх своїх зобов'язань за цим договором (п.9.1. договору).

Відповідно до п.2.3. договору, умови про ціну продукції узгоджуються сторонами шляхом укладення письмових додатків до цього договору.

Додатком №1 до договору від 28.08.2012 р. сторони узгодили ціни на щебеневу продукцію.

Постачальник здійснює поставку продукції на умовах FCA – (ст.Клесів) відповідно до офіційних правил тлумачення торговельних термінів Інкотермс в редакції 2010 року. При цьому фактичним вантажоотримувачем продукції може бути як сам покупець, так і вказані ним треті особи, які не є сторонами цього договору (п.3.1. договору).

Згідно з п.3.2. договору, доставка продукції за цим договором здійснюється залізничним транспортом.

Пунктом 3.4. договору встановлено порядок здійснення поставки продукції за цим договором.

Зокрема, за умовами пунктів 3.4.4. – 3.4.8. договору протягом трьох календарних днів після отримання заявки на придбання продукції постачальник надсилає покупцю рахунок для здійснення платежу за продукцію, зазначену в заявці. Розрахунковий платіж, що сплачується покупцем становить 100% вартості продукції. Покупець не пізніше п'яти банківських днів після отримання рахунку сплачує платіж на розрахунковий рахунок постачальника. Отриманий постачальником розрахунковий платіж є підставою для поставки продукції покупцю. Поставка продукції постачальником до покупця здійснюється не пізніше семи календарних днів з моменту отримання платежу на розрахунковий рахунок постачальника.

Як зазначено в п.4.6. договору, датою поставки продукції вважається дата, вказана в з/д накладній.

Право власності на продукцію переходить до покупця з дати поставки продукції у відповідності до п.4.6. цього договору. З моменту поставки покупець несе всі ризики випадкового знищення або пошкодження продукції. (п.4.7. договору).

Відповідно до п.5.1. договору, покупець здійснює оплату за продукцію шляхом попереднього 100% перерахування коштів на поточний рахунок постачальника.

Приватне підприємство «Вертикаль-Плюс» здійснило оплату за продукцію платіжним дорученням №45 від 18.10.2012 р. на суму 38580,54 грн. та платіжним дорученням №47 від 19.10.2012 р. на суму 41921,40 грн., тобто всього на загальну суму 80501,94 грн.

На виконання умов вищевказаного договору, позивач поставив відповідачеві продукцію на загальну суму 121349,62 грн., а саме: за видатковою накладною №1705а від 31.10.2012 р. на суму 38050,84 грн. та за видатковою накладною №1747 від 06.11.2012 р. на суму 83298,78 грн. Вказані накладні підписані без зауважень уповноваженими особами сторін.

Як вбачається з відповідних залізничних накладних, які було складено в електронному вигляді, датами поставки продукції були 01.11.2012 р. та 06.11.2012 р.

Таким чином, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх обов'язків щодо оплати, позивач просив стягнути з відповідача 41221 грн. заборгованості за поставлену та неоплачену продукцію.

Крім того, позивач згідно умов ст.625 ЦК України нарахував відповідачеві 3629 грн. 3% річних за період з 31.12.2013 р. по 06.12.2016 р. включно, а також 39392,39 грн. інфляційних втрат за цей період.

Станом на день розгляду справи судом, належні докази повної або часткової сплати відповідачем заявленої до стягнення заборгованості в матеріалах справи відсутні.

При прийнятті рішення суд виходив з такого.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є, зокрема, договори та інші правочини.

Як передбачено ст.174 Господарського кодексу України однією з підстав виникнення господарського зобов'язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але які йому не суперечать.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Як встановлено ч.ч.1,2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За умовами ч.1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона – постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.5 ст.626 ЦК України, договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Згідно з ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як передбачено ч.1 ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. (ч.2 ст.692 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.693 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, – у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Пунктом 5.1. договору сторони погодили, що покупець здійснює оплату за продукцію шляхом попереднього 100% перерахування коштів на поточний рахунок постачальника.

Стаття 599 ЦК України вказує на те, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги визначені ст. 193 ГК України.

Судом встановлено, що поставлену відповідно до видаткових накладних продукцію було неповністю оплачено відповідачем.

Згідно зі ст.610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст. 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вказано у ч.1 ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

За таких обставин, суд дійшов висновку про прострочення виконання зобов'язання боржником, що в свою чергу є підставою для стягнення боргу.

Разом з тим суд не може погодитися з твердженнями позивача стосовно того, що розмір заборгованості відповідача за продукцію становить 41221 грн., оскільки різниця між сумою, на яку було поставлено продукцію (загалом 121349,62 грн.) та сумою, сплаченою відповідачем (загалом 80501,94 грн.), становить 40847,68 грн.

Таким чином, стягненню з відповідача підлягає саме 40847,68 грн. основного боргу.

Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд провів розрахунок заявлених до стягнення 3% річних, беручи реальну суму основного боргу як базу нарахування, та дійшов висновку, що стягненню підлягають 3% річних в сумі 3595,95 грн. – ((40847,68 грн. х 3% / 365 днів х 731 день (з 31.12.2013 р. по 31.12.2015 р. включно)) + (40847,68 грн. х 3% / 366 днів х 341 день (з 01.01.2016 р. по 06.12.2016 р. включно)) = 2454,22 грн. + 1141,73грн. = 3595,95 грн.)

Як зазначено у п.3.2. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», індекс інфляції – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

В листі Верховного Суду України від 03.04.1997р. №62-97р «Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» зазначається, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць; тому умовно слід рахувати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, наприклад, травня, індексується за період з врахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця – червня.

Судом встановлено, що позивач при здійсненні розрахунку інфляційних втрат за період з 31.12.2013 р. по 06.12.2016 р. помилково здійснював його з врахуванням індексу інфляції за грудень 2013 року. Також з розрахунку вбачається, що позивач фактично не враховував індекс інфляції за листопад та грудень 2016 року, зупинившись в своєму розрахунку на жовтні 2016 року. Вказане, проте, є правом позивача, а суд не може виходити за межі позовних вимог та стягувати інфляційні витрати за ці місяці. Суд здійснив розрахунок заявлених до стягнення інфляційних втрат, беручи до уваги наведене та дійсну суму боргу, внаслідок чого дійшов висновку, що стягненню підлягають інфляційні втрати в сумі 39091,23 грн. – ((40847,68 грн. х 195,7% (сукупний індекс інфляції за період з січня 2014 року по жовтень 2016 року включно) – 40847,68 грн. = 79938,91 грн. – 40847,68 = 39091,23 грн.)

Статтею 43 ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За умовами ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що загальна сума заборгованості, яка підтверджена матеріалами справи та підлягає задоволенню складає 40847,68 грн. основного боргу, 3595,95 грн. 3% річних та 39091,23 грн. інфляційних втрат. В решті позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч.1 ст.49 ГПК України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як передбачено частиною шостою статті 84 ГПК України, в резолютивній частині рішення вказується про розподіл судових витрат між сторонами, про повернення судового збору з бюджету.

Суд вважає, що судовий збір слід покласти на відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 11, 509, 525, 526, 530, 549, 599, 610, 611, 612, 625, 626, 692, 712 Цивільного кодексу України, ст.ст.174, 193, 230, 231, 265 Господарського кодексу України, ст.ст.43, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82, 83, 84, 85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд –

ВИРІШИВ:

1.          Позов задоволити частково.

2.          Стягнути з Приватного підприємства «Вертикаль-Плюс», м.Львів, пр.Чорновола, буд.59, кімн.10 (ідентифікаційний код 30276128) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Селищанський гранітний кар'єр», Рівненська область, Сарненський район, с.Селище (ідентифікаційний код 14338719) 40847,68 грн. основного боргу, 3595,95 грн. 3% річних та 39091,23 грн. інфляційних втрат та 1586,56 грн. судового збору.

3.          В задоволенні решти позову відмовити.

4.          Наказ видати після набрання рішенням законної сили відповідно до ст.116 ГПК України.

В судовому засіданні 22.02.2017 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повне рішення складено 27.02.2017 р.

Суддя Гоменюк З.П.