Ухвала

від 13.02.2017 по справі 755/5753/15-к

ДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 755/5753/15-к

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" лютого 2017 р. Дніпровський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

за участю сторін судового провадження:

прокурора ОСОБА_3 ,

захисника ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в залі суду в м. Києві кримінальне провадження внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань 09.09.2014 за № 320141000400000489 за обвинуваченням

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця Полтавської області, громадянина України, не працюючого, не одруженого, має на утриманні малолітнього дитину, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 та проживаючого, згідно даних обвинувального акта, за адресою: АДРЕСА_2 , раніше, згідно ст. 89 КК України, не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 205 та ч. 3 ст. 358 КК України,

в с т а н о в и в :

Під час досудового розслідування, на підставі положень ст. 468 КПК України, було укладено угоду про визнання винуватості, у рамках даного кримінального провадження, у зв`язку з чим прокурором, на виконання вимог ч. 1 ст. 474 КПК України, направлено до суду обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою.

Ухвалою суду від 21.11.2016, згідно ч. 1 ст. 314 КПК України,призначено підготовче судове засідання, на розгляд у якому, винесено питання регламентовані ст.ст. 314-316, 474 КПК України та безпосередньо можливості затвердження укладеної угоди.

Про розгляд провадження були неодноразово належним чином, згідно положень Глави 11 КПК України, повідомлено обвинуваченого, однак до суду останній жодного разу не з`явився, про поважні причини неявки, регламентовані ст. 138 вказаного Кодексу, не повідомив.

Згідно з ч. 2 ст. 8 та ч. 5 ст. 9 КПК України, кримінальне процесуальне законодавство застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд, сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правам та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Обвинувачений, за період часу, з 21.11.2016 до 13.02.2017, провадженням у своїй справі, що здійснюється Дніпровським районним судом м. Києва, не цікавився.

У відповідності до положень ст. 22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

З норм ст. 26 КПК України випливає, що сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом. Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

У підготовчому судовому засіданні, стороною обвинувачення, клопотання про примусовий привід або ж накладення грошового стягнення на обвинуваченого не заявлялися.

Тож, враховуючи вище викладене, ухвалою суду, винесеною у порядку ч. 4 ст. 371 та ч. 2 ст. 374 КПК України, виходячи з положень ст.ст. 7, 22, 26 КПК України, та беручи до уваги той факт, що в засіданні приймає участь захисник, визнано за можливе провести підготовче судове засідання у відсутність осіб, що не з`явилися, у зв`язку з чим враховуючи положення ч. 2 ст. 474 КПК України, суд перейшов до розгляду угоди про визнання винуватості.

Так, прокурор, у підготовчому судовому засіданні, вважаючи, що при укладенні даної угоди були дотримані вимоги і правила КПК України та КК України, просив судове засідання відкласти з метою зясування місця знаходження обвинуваченого.

Захисник вказав, що провадження судом має здійснюватися в розуміні строки регламентовані ст. 28 КПК України та зауважив, що участі при складінні угоди не приймав.

Заслухавши думку учасників кримінального провадження, вивчивши обвинувальний акт та перевіривши угоду про визнання винуватості на відповідність вимогам Кримінально процесуального Кодексу України (далі КПК) та/або закону, суд приходить до наступного.

Відповідно до положень ст. 468 КПК України, у кримінальному провадженні можуть бути укладена угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.

Частиною 2 статті 469 КПК України імперативно визначено, що угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого.

Згідно ч. 6 ст. 474 КПК України, суд зобов`язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

Частиною 7 статті 474 КПК України визначено, щосуд відмовляє в затвердженні угоди, у тому числі, якщо: умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб;існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися, умови угоди суперечать вимогам цього Кодексу та/або закону.

Згідно ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

У цьому випадку, на переконання суду, укладена угода вказаним вимогам КПК України не відповідає, з огляду на таке.

По-перше, сторонами угоди визначено узгоджене ними покарання, яке ОСОБА_5 повинен понести за вчинені кримінальні правопорушення (злочини), а саме: за ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 205, ч. 3 ст. 358 КК України обмеження волі до п`яти років.

Однак, з положень ст. 70 КК України призначення покарання за сукупністю злочинів, слідує, що при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

Так, згідно ч. 1 ст. 205 КК України, фіктивне підприємництво, тобто створення або придбання суб`єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона, - карається штрафом від п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до ч. 3 ст. 358 КК України, дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, -караються обмеженням волі на строк до п`яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Згідно ж позиції ВССУ відображеної у п. 12 Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.12.2015 «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» (надалі Постанова), сторони угоди (незалежно від її виду) зобов`язані, крім іншого, узгоджувати міру покарання.

Домовленості сторін угоди при узгодженні покарання не мають виходити за межі загальних та спеціальних засад призначення покарання, встановлених законом України про кримінальну відповідальність. Зокрема, … узгоджена міра покарання повинна мати конкретний вираз.

У випадку вчинення особою декількох кримінальних правопорушень сторони угоди попередньо мають узгодити (визначити) міру покарання за кожне вчинене суспільно небезпечне діяння, остаточну (сукупну) міру покарання...

Однак, у даному випадку сторонами угоди не погоджено покарання за кожен із злочинів окремо не визначено.Уузгоджено тільки остаточне покарання, яке не містить конкрентного виразу типу «п`ять років», а містить вказівку «до п`яти років» і все.

А тому на переконання суду, в цій частині умови угоди, з урахуванням положення п. 12 Постанови, не відповідають вимогам КПК України та закону в частині погодженого покарання.

По-друге, пунктом 4 частини 7 статті 474 КПК України регламентовано, що суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо: 4) існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися.

Для України нормою міжнародного договору, яка є частиною національного законодавства, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), де у пункті 1 статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що «Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».

У статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року підтверджено обов`язковість виконання Україною рішення Європейського Суду з прав людини (далі - Суд) щодо України (стаття 46), а статтями 13 і 17 передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права» та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Конвенція містить положення про те, що «Високі Договірні Сторони (якою є і Україна) гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції».

Крім того, статтею 8 КПК передбачено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Положення статті 9 КПК додатково конкретизують зміст статті 8 КПК положенням, що під час кримінального провадження суд, прокурор зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Обидві норми статей 8 і 9 КПК передбачають застосування норм КПК у кримінальному провадженні з урахуванням практики Суду.

У справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року Суд заявив, що «У демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке значне місце, що обмежувальне тлумачення пункту 1 статті 6 не відповідало б меті даного положення».

Угоди про визначення обсягу доказів, які підлягають дослідженню (стаття 349 КПК) є формами скороченого кримінального правосуддя, які були розроблені, відповідно до рекомендації Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи.

Щодо гарантій права на справедливий суд у такій категорії справ, Суд у справі «Бортник проти України» від 27 січня 2011 року зазначив, що «стаття 6 Конвенції не перешкоджає особі добровільно відмовитись - відкрито чи опосередковано - від свого права на деякі гарантії справедливого суду (рішення щодо прийнятності у справі "Квятковська проти Італії" (Kwiatkowska v. Italy), N 52868/99 від 30 листопада 2000 року та рішення у справі "Піщальніков проти Росії" (Pishchalnikov v. Russia), N 7025/04, пункт 77 від 24 вересня 2009 року).

Проте, для того, щоб відмова від права була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути встановлена у недвозначній формі і супроводжуватись мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю (рішення у справі "Пуатрімоль проти Франції" (Poitrimol v. France), від 23 листопада 1993 року, пункт 31, Series A N 277-A). Такою мінімальною гарантією, зокрема, є забезпечення права на захист.

Статтею 53 цієї Конвенції також заборонено тлумачення її положень у такий спосіб, який обмежував би будь-які права людини, які визнані на підставі законів держави чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Основні критерії законності вироків на підставі угод і роль національних судів по контролю за їх дотриманням, які в однаковій мірі відносяться до процедур, передбачених статтею 349 КПК, оскільки вирішуються за скороченою судовою процедурою, Суд дав у справі «Natsvlishvili тa Togonidze проти Грузії» (Заява № 9043/05) від 29 квітня 2014 року.

У цьому рішенні Суд зазначає, що угоди, що призводять до засудження, «без винятку є предметом перегляду компетентним судом і у цьому сенсі суди зобов`язані перевіряти, чи були досягнуті угоди відповідно до чинних процесуальних і матеріальних норм, чи уклав підсудний угоду добровільно і свідомо, чи існують докази, які підтверджують визнання підсудним вини в угоді, і чи є умови угоди відповідними» (п. 66).

У цій ситуації, в наслідок того, що обвинувачений до суду жодного разу не прибув, а згідно даних УДППЗ «Укрпошта» за вказаною в обвинувальному акті адресою він не мешкає, захисник з ним зв`язку не має, тобто останній фактично зник, суд позбавлений змоги однозначно перевірити факт того чи було здійснено укладення цієї угоди з його боку добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дій будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

З аналогічних підстав суд позбавлений змоги з`ясувати питання того чи цілком розуміє він права, визначені КПК України, наслідки укладення та затвердження даної угоди, передбачені цим же Кодексом, що є неприйнятним у світлі вищевказаних положень Конвенції.

По-третє, з п. 19 Постанови в її системному зв`язку випливає, що приймаючи рішення щодо затвердження укладеної між сторонами кримінального провадження угоди, суд, крім зазначеного вище, має враховувати, що у випадках коли у кримінальному провадженні одночасно вбачаються підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності передбачені КК, та для призначення обвинуваченій особі покарання на підставі угоди суд, враховуючи, що стаття кримінального закону, яка передбачає таке звільнення від кримінальної відповідальності, має імперативний (обов`язковий) характер, а також беручи до уваги встановлені обставини, повинен за наявності таких підстав для звільнення від кримінальної відповідальності відмовити у затвердженні угоди та звільнити обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі відповідної статті КК.

У цій ситуації, згідно даних відображених в обвинувальному акті, ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні злочину передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 205 КК України у травні 2013.

Даний злочин, відповідно до ст. 12 КК України, відноситься до злочинів невеликої тяжкості.

Відповідно д ч. 1 ст. 49 того ж Кодексу, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: 1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі.

Тобто, у цьому випадку, є наявні передуми визначені п .19 Постанови, які слугують передумовою для відмови у затвердженні такої угоди.

По-четверте, згідно п. 9 ч. 2 ст. 52 КПК України в редакції Законом№ 198-VIII від 12.02.2015 обов`язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні: 9) у разі укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості - з моменту ініціювання укладення такої угоди.

Законом України№ 198-VIII від 12.02.2015 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції» набув чинності 04.03.2015 так, як цього дня був опублікований у офіційному випаднні «Голос України» випуск № 39.

Угода сторонами у даному провадженні укладена 11.03.2015.

Тобто, на момент її підписання була чинною ст. 52 КПК України в редакції Законом№ 198-VIII від 12.02.2015 в чатстині того, що обов`язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні: 9) у разі укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості - з моменту ініціювання укладення такої угоди, але у цій справі, захисник залучений не був так, як відповідно до договору правової допомоги він укладений сторонами 27.05.2015.

А тому, відмова від права, у цій справі, не була дійсною для цілей Конвенції, з огляду на те, що встановлена у двозначній формі і не супроводжувались мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю (рішення у справі "Пуатрімоль проти Франції" (Poitrimol v. France), від 23 листопада 1993 року, пункт 31, Series A N 277-A), як-то правом забепеченння особи захисником.

Що вказує на порушення права на захист ОСОБА_5 та в світлі положень ст. 7 КПК України, на переконання суду слугує однією з передумов для відмови в затвердженні цієї угоди, як такої, що була укладена з порушенням норм вказаної статті КПК України.

Всі ці обставини вказують на те, що дана угода не може бути затверджена судом.

З положень п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України випливає, що у підготовчому судовому засіданні суд має право, у разі надходження у його провадження обвинувального акту разом з угодою, затвердити угоду або відмовити в затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 цього Кодексу.

При цьому, суд звертає увагу учасників процесу, що кримінальне провадження у разі відмови в затвердженні угоди, підлягає поверненню прокурору незалежно від того чи було дотримано стороною обвинувачення вимоги ст. 291 КПК України та Кримінального процесуального Кодексу в цілому при складанні обвинувального акту.

За таких обставин суд, враховуючи той факт, що обвинувальний акт у провадженні надійшов до суду з угодою про визнання винуватості у затвердженні якої було відмовлено, вважає, виходячи з п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України, що кримінальне провадження слід повернути прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 Кримінального процесуального Кодексу.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 1-2, 7-29, 314-318, 369-372, 468-469, 471, 473-475 КПК України, суд

п о с т а н о в и в :

У затвердженні угоди про визнання винуватості укладеної 11.03.2015 між старшим прокурором прокуратури Дніпровського району м. Києва ОСОБА_6 та ОСОБА_5 у рамках кримінального провадження внесеного в Єдиний реєстр досудових розслідувань за 09.09.2014 за № 320141000400000489 за обвинуваченням ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 205 та ч. 3 ст. 358 КК України, відмовити та повернути дане кримінальне провадження прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому статтями 468-475 Кримінального процесуального Кодексу України.

Повторне звернення з угодою, у даному кримінальному провадженні, не допускається.

Ухвала окремому оскарженню не підлягає та є обов`язковою до виконання на всій території України.

Визначити час проголошення повного тексту 15:00 год. 14.02.2017.

С у д д я : ОСОБА_1