Рішення

від 26.01.2017 по справі 911/3530/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 235-95-51

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" січня 2017 р. Справа № 911/3530/16

Господарський суд Київської області у складі судді Бабкіної В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Фермерського господарства «СП САНА»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПАШКІВКА»

про визнання договору оренди земельних ділянок від 22.11.2012 р. недійсним та стягнення 171450,26 грн.

секретар судового засідання (пом. судді): Мамчур А.О.

за участю представників:

від позивача: ОСОБА_1 (довіреність № 241016-1 від 24.10.2016 р.);

від відповідача: ОСОБА_2 (довіреність б/н від 21.11.2016 р.).

Обставини справи:

Фермерське господарство «СП САНА» (далі - ФГ «СП САНА» , позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПАШКІВКА» (далі - ТОВ «ПАШКІВКА» , відповідач) про визнання договору оренди земельних ділянок від 22.11.2012 р. недійсним та стягнення 171450,26 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на укладення з відповідачем договору б/н від 22.11.2012 р. оренди земельних ділянок, згідно з яким позивачу було передано в оренду земельні ділянки загальною площею 99,3057 га. На виконання умов договору позивачем було перераховано відповідачу орендну плату в сумі 171450,26 грн. При цьому позивач вказує, що договір оренди земельних ділянок не пройшов процедуру державної реєстрації відповідно до законодавства України, у зв'язку з чим просить суд визнати недійсним з моменту укладання договір б/н оренди земельних ділянок, укладений 22.11.2012 р. між Фермерським господарством «СП САНА» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПАШКІВКА» , а також стягнути з відповідача грошові кошти в сумі 171450,26 грн. та судові витрати у сумі 3949,75 грн.

Розгляд справи відкладався.

01.11.2016 р. до господарського суду Київської області від відповідача було подано клопотання б/н від 14.03.2016 р. (вх. № 22572/16 від 01.11.2016 р.) про поновлення строку позовної давності.

08.12.2016 р. до господарського суду Київської області від відповідача було подано відзив на позовну заяву № 07/1 від 07.12.2016 р. (вх. № 25496/16 від 08.12.2016 р.), за змістом якого відповідач проти позову заперечує у повному обсязі. Зокрема, відповідач наголошує на тому, що права позивача як орендаря не порушувались, оскільки попри відсутність державної реєстрації договору оренди земельних ділянок орендар користувався такими земельними ділянками для досягнення цілей своєї господарської діяльності, тобто виконання умов договору фактично відбувалось. ТОВ ПАШКІВКА також вказує на пропуск позивачем строку позовної давності, так як позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним договору оренди земельних ділянок з моменту його укладання, а саме з 22.11.2012 р., тобто від дати, з якої йому стало відомо про недотримання обов'язкової процедури реєстрації вказаного договору оренди земельних ділянок. Окрім того, відповідач заперечує щодо вимоги позивача про стягнення з ТОВ ПАШКІВКА орендної плати за користування земельними ділянками, посилаючись на ч. 6 ст. 21 Закону України Про оренду землі , якою передбачено, що у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається. У зв'язку з викладеним вище ТОВ ПАШКІВКА просить суд відмовити повністю у задоволенні позовних вимог.

22.12.2016 р. до господарського суду Київської області від відповідача були подані письмові пояснення № 14/1 від 14.01.2016 р. (вх. № 26335/16 від 22.12.2016 р.), відповідно до яких відповідач вважає, що оскільки спірний договір діє з листопада 2012 року й протягом його дії сторони виконували умови договору, то укладання договору оренди відповідало внутрішній волі позивача, тому підстави для визнання його недійсним відсутні. Також ТОВ ПАШКІВКА звертає увагу на те, що договором не встановлено обов'язку саме відповідача провести державну реєстрацію спірного договору, тому твердження позивача щодо зволікання з боку відповідача щодо виконання обов'язку із реєстрації договору оренди є безпідставним.

26.12.2016 р. до господарського суду Київської області від позивача було подано клопотання б/н від 26.12.2016 р. (вх. № 26500/16 від 26.12.2016 р.) про долучення до матеріалів справи платіжних доручень на підтвердження здійснення позивачем оплат за договором оренди земельних ділянок б/н від 22.11.2012 р.

26.12.2016 р. до господарського суду Київської області представником відповідача було подано клопотання б/н від 26.12.2016 р. про продовження строку розгляду спору.

Ухвалою господарського суду Київської області від 26.12.2016 р. було продовжено строк розгляду справи на п'ятнадцять днів.

16.01.2017 р. до господарського суду Київської області від позивача надійшло клопотання б/н від 16.01.2017 р. (вх. № 682/17 від 16.01.2017 р.) про долучення до матеріалів справи копій документів.

18.01.2017 р. до господарського суду Київської області від відповідача надійшло клопотання № 18/1 від 18.01.2017 р. (вх. № 1022/17 від 18.01.2017 р.) про долучення до матеріалів справи копії акту приймання-передачі земельних ділянок.

Представник позивача у судовому засіданні 26.01.2017 р. позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні 26.01.2017 р. за змістом відзиву та поданих пояснень проти задоволення позовних вимог заперечував.

У судовому засіданні 26.01.2017 р. було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд

встановив:

22.11.2012 р. між Фермерським господарством «СП САНА» (орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПАШКІВКА» (орендодавець) було укладено договір оренди земельних ділянок, який не був зареєстрований у визначеному законодавством України порядку, відповідно до п. 1 якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельні ділянки, які розташовані на території Яцьківської сільської ради Васильківського району за кадастровими номерами - 3221489000:03:008:0012, 3221489000:03:008:0011, 3221489000:03:007:0040, 3221489000:03:007:0039, 3221489000:03:007:0038, 3221489000:03:007:0037, 3221489000:03:007:0036, 3221489000:03:007:0035, 3221489000:03:007:0034, 3221489000:03:007:0033, які визначені пунктом 2.1 даного договору як об'єкти оренди загальною площею 99,3057 га.

Сторонами було визначено, що договір діє до 31.12.2015 року (п. 3.1 договору).

Згідно з п. 6.1 договору встановлено, що передача орендодавцем орендарю земельних ділянок в оренду здійснюється за актом приймання-передачі об'єкта оренди в день підписання цього договору без розроблення проекту їх відведення.

У відповідності з п. 6.2 договору право на оренду земельних ділянок виникає в день державної реєстрації даного договору.

Вважаючи, що відповідний правочин не містить істотної умови, а саме - державної реєстрації договору оренди земельних ділянок від 22.11.2012 р., передбаченої приписами ст. 15 Закону України Про оренду землі , позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання вищевказаного правочину недійсним з моменту його укладання та стягнення з відповідача в порядку п. 2 ст. 208 Господарського кодексу України грошових коштів в сумі 171450,26 грн., сплачених позивачем на користь відповідача в якості орендної плати за вказаним договором.

Розглянувши матеріали справи та наявні у ній докази, суд дійшов висновку, що заявлені вимоги є такими, що не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 202 Цивільного кодексу України, договір є дво- чи багатостороннім правочином.

Правочин має відповідати загальним вимогам, які є необхідними для чинності правочину.

Недотримання зазначених вимог, за змістом ст. 215 ЦК України, є підставою недійсності правочину.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними , вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу України, що кореспондується зі ст. 1 Закону України Про оренду землі , право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом (ч. 8 ст. 93 Земельного кодексу України).

Статтею 2 Закону України Про оренду землі встановлено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до ст. 13 Закону України Про оренду землі договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У відповідності з ч. 1 ст. 15 Закону України Про оренду землі (в редакції, чинній на момент укладення договору), істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Статтею 18 Закону України Про оренду землі (в редакції, яка діяла на час укладення договору), встановлено, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. (ст. 20 Закону України Про оренду землі в редакції, яка діяла на час укладення договору).

Положеннями ст. 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Частиною 5 ст. 126 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на час укладення договору) право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону, або договором оренди землі та договором відчуження права оренди землі, зареєстрованими відповідно до закону.

Згідно ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

У відповідності до ч. 3 ст. 640 Цивільного кодексу України (в редакції, яка діяла на час укладення договору), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Відповідно до п. 2.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 12 Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна , частиною другою статті 220 ЦК України передбачено, що якщо сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору і це підтверджується письмовими доказами та відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Відповідні приписи частини другої статті 220 ЦК України не застосовуються до правочинів, які підлягали і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України (у редакції, чинній до 01.01.2013 р.) пов'язувався з державною реєстрацією; відповідні правочини не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Згідно абз. 6 п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними від 29 травня 2013 року № 11 не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення, зокрема, не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину . Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними , недійсним може бути визнано лише укладений договір.

Оскільки договір оренди земельної ділянки від 22.11.2012 р. не пройшов державну реєстрацію, то в силу зазначених вище вимог законодавства, зокрема, ст.ст. 210, 640 Цивільного кодексу України, він є неукладеним, а відтак не породжує для сторін прав та обов'язків.

З огляду на те, що договір оренди земельної ділянки від 22.11.2012 р. є неукладеним, не породжує для сторін прав та обов'язків, то такий договір не може бути визнаним недійсним.

За таких обставин, у суду відсутні правові підстави щодо визнання неукладеного договору оренди земельної ділянки від 22.11.2012 р. недійсним.

Окрім того, вважаючи відповідний договір недійсним, оскільки відповідачем не було проведено державну реєстрацію укладеного між Фермерським господарством «СП САНА» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ПАШКІВКА» договору оренди земельних ділянок від 22.11.2012 р., ФГ СП САНА просило суд стягнути з відповідача кошти в сумі 171450,26 грн., як наслідок недійсності правочину, які були одержані ТОВ ПАШКІВКА за оспорюваним договором оренди.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з ч. 2 ст. 208 ГК України, у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Відповідно до статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Зважаючи на те, що наявність передбачених законом підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, зокрема, ч.ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, не доведена суду у встановленому порядку належними доказами, натомість оспорюваний договір є неукладеним, суд приходить до висновку, що в задоволенні похідної позовної вимоги про застосування наслідків недійсності договору та стягнення з відповідача 171450,26 грн. слід відмовити.

Слід зазначити, що позивачем було подано клопотання б/н від 14.03.2016 р. (вх. № 22572/16 від 01.11.2016 р.) про поновлення пропущеного строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом.

Поряд з цим, відповідачем у поданому відзиві № 07/1 від 07.12.2016 р. (вх. № 25496/16 від 08.12.2016 р.) було заявлено про застосування до вимог позивача у даній справі наслідків спливу строку позовної давності.

Згідно з приписами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної даності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Стаття 257 Цивільного кодексу України визначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 ст. 267 ЦК України).

Водночас, відповідно до п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів від 29.05.2013 р. № 10, за змістом частини 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Таким чином, у випадку встановлення судом факту відсутності у позивача порушеного права, питання щодо застосування позовної давності судом не вирішується.

Решта доданих до матеріалів справи документів та доводів сторін були ретельно досліджені судом і наведених вище висновків суду не спростовують.

Судові витрати відповідно до вимог ст.ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 32-34, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

вирішив:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Повне рішення підписане 02.02.2017 р.

Суддя В.М. Бабкіна