Рішення

від 15.03.2017 по справі 911/63/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.03.2017 Справа №911/63/17

За позовомВідкритого акціонерного товариства "Стайки-керамік" доКиївської обласної державної адміністрації (відповідач -1), Товариства з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарського підприємства "Нібулон" (відповідач-2) провизнання недійсним розпорядження та договорів Суддя Трофименко Т.Ю.

в присутності представників сторін:

від позивача: Гончар Л.В. по довіреності № б/н від 01.02.17

Мацкевічус І.К. по довіреності № 3 від 27.10.11

від відповідача1: Кіфоришина Т.Ф. по довіреності № 5-к від 03.01.2017

від відповідача2: Дмитрієва Т.В. по довіреності № 587 від 30.12.2015

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Відкритого акціонерного товариства "Стайки-керамік" до Київської обласної державної адміністрації (відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство "Нібулон" (відповідач-2) про визнання недійсним розпорядження Київської обласної державної адміністрації № 522 від 27.05.2011 року "Про передачу в оренду земельних ділянок Товариству з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство "Нібулон"" та визнання недійсним договорів оренди земельної ділянки від 17.08.2011 року, що укладені між Київською обласною державною адміністрацією в особі голови Кагарлицької районної державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарським підприємством "Нібулон", які зареєстровані в Управлінні Держкомзему у Кагарлицькому районі.

Позовні вимоги вмотивовані тим, що земельна ділянка площею 6,0597 га надана відповідачу-2 оскаржуваним розпорядженням із земель Стайківського родовища, яке розроблялось позивачем з 1952 року та право позивача на користування яким засвідчується Актом про надання гірничого відводу № 7, виданимо 19.05.1997 Київською обласною Радою народних депутатів;

- оскаржуване розпорядження порушує права та охоронювані законом інтереси позивача як надрокористувача та винесене з порушенням вимог чинного законодавства, а саме ст.ст. 13, 14, 19 Конституції України, ст. ст. 59-61, 66 Земельного кодексу України, ст. 85 Водного кодексу України, ст.ст. 17-19 Кодексу України про надра, п. п. 4, 7, 9 Положення про порядок надання гірничих відводів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 27.01.1995 №59;

- земельним законодавством не передбачено надання земель водного фонду для будівництва та обслуговування об'єкта транспортної інфраструктури для обробки зернових вантажів, пов'язаної з річковим вантажооборотом;

- проект землеустрою щодо відведення в оренду відповідачу-2 прибережної захисної смуги площею 3,6704 не розроблявся та відповідачем-1 не затверджувався;

- позивач є користувачем надр Стайківського родовища, а відповідачу-2 гірничий відвід в розмірі 6,0597 га не надавався; відповідач-2 спеціальний дозвіл на користування надрами та акт про гірничий відвід не отримував;

- оскаржуване розпорядження в частині зміни цільового призначення земельної ділянки площею 6,0597 га, вказаної в п. 2 цього розпорядження, винесене з порушенням вимог ст. 20 Земельного кодексу України;

- пункт 4 оскаржуваного розпорядження суперечить пунктам 1 та 2 цього розпорядження;

- відповідач-1 не видавав розпорядження про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення відповідачу-2 земельних ділянок;

- оскільки оскаржуване розпорядження є незаконним, договори оренди земельних ділянок підлягають визнанню недійсними.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.01.2017 порушено провадження у справі та залучено до участі у справі в якості іншого відповідача -Товариство з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство "Нібулон", розгляд справи призначено на 06.02.17.

02.02.2017 через загальний відділ діловодства суду від представника позивача надійшло клопотання про долучення документів на виконання вимог ухвали про порушення провадження від 23.01.2017.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.02.2017 розгляд справи відкладено на 27.02.2017 у зв`язку із неявкою представників відповідачів у судове засідання.

06.02.2017 відповідач-2 через загальний відділ діловодства суду подав суду клопотання про витребування у позивача спеціального дозволу на користування надрами щодо спірної земельної ділянки, а за його наявності документально підтверджену інформацію про те чи зупинялася його дія і чи не було його анульовано та заяву про застосування строку позовної давності.

13.02.2017 відповідач-2 через загальний відділ діловодства суду подав суду клопотання про витребування у позивача спеціального дозволу на користування надрами щодо спірної земельної ділянки, а за його наявності документально підтверджену інформацію про те чи зупинялася його дія і чи не було його анульовано.

17.02.2017 відповідач-1 через загальний відділ діловодства суду подав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог у зв`язку зі спливом строку позовної давності.

27.02.2017 позивач через загальний відділ діловодства суду подав суду письмові пояснення по справі; відповідач-2 подав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог у зв`язку зі спливом строку позовної давності.

Представники відповідача-1 в судове засідання 27.02.2017 не з'явилися, про дату та час проведення судового засідання належним чином були повідомлені.

У судовому засіданні 27.02.2017 було оголошено перерву до 15.03.2017.

28.02.2017 відповідач-1 через загальний відділ діловодства суду подав суду документи на виконання вимог ухвали суду.

15.03.2017 через загальний відділ діловодства суду позивач подав суду інформацію по справі; відповідач-2 подав суду доповнення до відзиву на позовну заяву.

Представники позивача у судовому засіданні 15.03.2017 позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили їх задовольнити.

Через відділ ділвоводство Господарського суду міста Києва від відповідачів надішли письмові відзиви на позов, відповідно до яких проти задоовлення позову заперечують повністю.

Представники відповідачів в судових засіданнях заперечили проти позовних вимог та просили відмовити у їх задоволенні із підстав викладених в поданих письмових відзивах.

У судовому засіданні 15.03.2017 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши позов, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та вивчивши зібрані у справі докази, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши надані докази та оглянувши їх оригінали в судових засіданнях, господарський суд,-

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно приписів ч. 2 ст. 123 Земельного Кодексу України, особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Відповідно до ст. 16 Закону України Про оренду землі особа, яка бажає отримати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування за місцем розташування земельної ділянки заяву (клопотання). Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, встановленому Земельним кодексом України. У разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відповідно до вимог цього Закону.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

В силу вимог частини 1 статті 6 цього Закону на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.

Статтею 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" встановлено, що акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.

Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

17.08.2011 між Київською обласною державною адміністрацією в особі голови Кагарлицької районної державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарським підприємством Нібулон були укладені два договори оренди зазначених земельних ділянок площею 6,0597 га та 3,6704 га для будівництва та обслуговування об'єкта транспортної інфраструктури для обробки зернових вантажів, пов'язаної з річковим вантажооборотом (перевантажувальний термінал) на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області, які зареєстровані в Управлінні Держкомзему у Кагарлицькому районі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 06.09.2011 за номерами відповідно 322220004002337 та 312220004002338.

Таким чином, Розпорядженням Товариству з обмеженою відповідальністю сільськогосподарському підприємству Нібулон була надана в оренду на 49 років земельна ділянка загальною площею 6,0597 га із земель Стайківського родовища (родовище неметалічних корисних копалин), що розроблялося Відкритим акціонерним товариством Стайки-керамік з 1952 року та право на користування яким засвідчується Актом про надання гірничого відводу № 7 виданого 19 травня 1997 року Київською обласною Радою народних депутатів та зареєстрованого 15 серпня 1997 року за №25 Державним комітетом України по нагляду за охороною праці Державним гірничим наглядом.

На думку позивача, розпорядження порушує його права та охоронювані законом інтереси, як надрокористувача та не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому є незаконним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 06.08.2010 Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарським підприємством Нібулон (надалі відповідач-2) звернулося до Київської обласної державної адміністрації (надалі відповідач -1) з клопотанням про надання в оренду терміном на 49 років земельної ділянки орієнтовною площею 10 га із земель яка знаходиться в адміністративних межах Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області, для будівництва та обслуговування об'єкту транспортної інфраструктури для обробки зернових вантажів, пов'язаної з річковим вантажооборотом (перевантажувальний термінал), зарахувавши їх до земель річкового траспорту.

17.08.2010 відповідач -1 надав відповідачу-2 відповідний дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки площею 10 га для будівництва та обслуговування об'єкту транспортної інфраструктури для обробки зернових вантажів, пов'язаної з річковим вантажооборотом (перевантажувальний термінал) на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області.

На замовлення відповідача -2 Комунальним підприємством Київської обласної ради Київська регіональна інвестиційна компанія був розроблений проект землеустрою щодо відведення в оренду відповідача -2 земельних ділянок загальною площею 9,7301 га для будівництва та обслуговування об'єкту транспортної інфраструктури для обробки зернових вантажів, пов'язаної з річковим вантажооборотом (перевантажувальний термінал) на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області (далі - проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок).

Як вбачається із матеріалів справи розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки був погоджений з усіма службами, відповідно до вимог ст. 123 та ст. 186№ Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного позивачем розпорядження), а саме:

- Головним державним санітарним лікарем Київської області (висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи від 26.10.2010 №05.03.02-07/80988);

- Головним державним санітарним лікарем ДЗ Кагарлицька районна санітарно- епідеміологічна станція (висновок щодо відбору (відведення земельної ділянки від 01.11.2010 №02.1.04/06-5);

- Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Київській області (висновок від 03.11.2010 №06-13/12927);

- Управлінням культури і туризму (висновок від 26.10.2010 №11/624);

- Дніпровським басейновим управлінням водних ресурсів (висновок від 26.10.2010 №АД/8-1478);

- розпорядженням Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області від 11.11.2010 №909.

Відповідно до ч.7 ст. 123 Земельного кодексу України погоджений проект земельної ділянки після одержання позитивного висновку державної землі експертизи у випадках, передбачених законом, подається разом з клопотанням про надання земельної ділянки до відповідної державної адміністрації, Ради Автономної Республіки Крим або сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, які розглядають його в місячний строк і в межах своїх повноважень, визначених цим і приймають рішення про надання земельної ділянки у користування.

Відповідно до ст. ст. 1,2 Закону України Про державну експертизу земель документації державна експертиза землевпорядної документації - це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка об'єктів експертизи на предмет їх відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, а також під обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо об'єктів експертизи. Правову державної експертизи землевпорядної документації складають Конституція України, Земельний кодекс України, Закон України Про землеустрій , цей Закон, закони України інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини у сфері державної експертизи землевпорядної документації.

Стаття 9 Закону України Про державну експертизу землевпорядної документації передбачає обов'язковість проведення державної експертизи проектів землеустрою відведення земельних ділянок водного фонду (одна із земельних ділянок, передбачені відведення відповідно до проекту землеустрою, відносилась до земель водного фонду).

Відповідно до вимого вказаного Закону проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок відповідачем -2 був поданий до Державного комітету України із земельних ресурсів для проведення обов'язкової первинної експертизи землевпорядної документації, за результатами якої був отриманий висновок від 14.12.2010 №708-10, який з урахуванням усунення у встановленому порядку зауважень, факт чого посвідчений відповідною відміткою на висновку.

Відповідно до ст. 35 Закону України Про державну експертизу землевпорядної

документації позитивні висновки державної експертизи щодо об'єктів обов'язкової державної експертизи є підставою для прийняття відповідного рішення органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування, відкриття фінансування робіт з реалізації заходів, передбачених відповідною документацією.

27.05.2011 Головою Київської обласної державної адміністрації прийнято розпорядження № 522 Про передачу в оренду земельних ділянок Товариству з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство Нібулон .

Даним розпорядженням був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок; Товариству з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство Нібулон надано в оренду на 49 років дві земельні ділянки загальною площею 9,7301 га (3,6704 га із земель водного фонду, 6,0597 га із земель сільськогосподарського призначення) для будівництва та обслуговування об'єкта транспортної інфраструктури для обробки зернових вантажів, пов'язаної з річковим вантажооборотом (перевантажувальний термінал) на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області; змінено цільове призначення земельної ділянки площею 6,0597 га із земель сільськогосподарського призначення (сіножаті) на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, вказану земельну ділянку площею 6,0597 га віднесено до земель річкового транспорту; Кагарлицькій рай держадміністрації доручено укласти з Товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарським підприємством Нібулон договори оренди кожної із зазначених земельних ділянок.

17.08.2011 між відповідачем -1 та відповідачем -2 були укладені договори оренди земельних ділянок площею 6,0597 га та 3,6704 га для будівництва та обслуговування об'єкта транспортної інфраструктури для обробки зернових вантажів, пов'язаної з річковим вантажооборотом (перевантажувальний термінал) на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області, які зареєстровані в Управлінні Держкомзему у Кагарлицькому районі, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 06.09.2011 за номерами відповідно 322220004002337 та 322220004002338.

Стаття 20 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного розпорядження) визначала порядок встановлення та зміни цільового призначення земель.

Відповідно до частин 1, 2 цієї статті віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до довідки Управління Держкомзему у Кагарлицькому районі Київської області від 12.10.2010 №04-01-256, яка міститься в проекті землеустрою щодо відведення земельних ділянок, за даними державної статистичної звітності (форма 6-зем) відведення земельної ділянки площею 6,0597 га в оренду ТОВ СП НІБУЛОН для будівництва та обслуговування об'єкту транспортної інфраструктури для обробки зернових вантажів, пов'язаної з річковим вантажооборотом (перевантажувальний термінал) на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області передбачається за рахунок земель сільськогосподарського призначення із зарахуванням їх до земель - інші землі транспорту і зв'язку.

Вихідна земельно-кадастрова інформація, надана територіальним органом Держкомзему України, яка є складовою частиною проекту землеустрою та знаходиться в ньому, містить інформацію про те, що за цільовим призначенням земельна ділянка площею 6,0597 га, за рахунок якої передбачається відведення, відноситься до земель сільськогосподарського призначення, і запроектована до відведення за цільовим призначенням - землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення (інші землі транспорту і зв'язку).

Земельний кодекс України та Закон України Про землеустрій не містять вимог щодо розроблення окремого проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, затверджений оскаржуваним розпорядженням, передбачає зміну цільового призначення земельної ділянки площею 6,0597 га із земель сільськогосподарського призначення на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення з віднесенням її до земель річкового транспорту.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що у встановленому законодавством порядку п. 2 оскаржуваного розпорядження змінено цільове призначення земельної ділянки площею 6,0597 га із земель сільськогосподарського призначення (сіножаті) на землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення та віднесено дану земельну ділянку до земель річкового транспорту; цільове призначення земельної ділянки, за рахунок якої передбачалося відведення, визначено правомірно, що підтверджується матеріалами проекту землеустрою, в тому числі позитивними висновками усіх необхідних органів та служб.

Позивач посилається на те, що оскаржуване розпорядження порушує його права в частині надання відповідачу -2 земельної ділянки площею 6,0597 га, оскільки позивач є користувачем даної земельної ділянки відповідно до акту про надання гірничого відводу №7, виданого 19.05.1997р. Київською обласною Радою народних депутатів.

При розгляді справи судом встановлено, що в провадженні господарського суду Київської області перебувала господарська справа №9/404-07/20-11/13, за позовом ВАТ Стайки - керамік до Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Кагарлицький районний відділ земельних ресурсів Київського обласного управління земельних ресурсів, ТОВ СП НІБУЛОН про:

- визнання за ВАТ Стайки-керамік права на оренду земельної ділянки загальною площею 40,97 га на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області відповідно до розробленої Кагарлицьким районним відділом Київської регіональної філії центру ДЗК та затвердженої Кагарлицькою районною державною адміністрацією Технічної документації із землеустрою щодо надання земельної ділянки в довгострокову оренду ВАТ "Стайки-Керамік" площею 40,97 га під розміщення існуючого кар'єру глини на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області ;

- визнання недійсним розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області від 12.07.2006 №417;

- зобов'язання Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області укласти з ВАТ Стайки-керамік договір оренди земельної ділянки загальною площею 40,97 га на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області відповідно до розробленої Кагарлицьким районним відділом Київської регіональної філії центру ДЗК та затвердженої Кагарлицькою районною державною адміністрацією Технічної документації із землеустрою щодо надання земельної ділянки в довгострокову оренду ВАТ "Стайки-Керамік" площею 40,97 га під розміщення існуючого кар'єру глини на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням суду.

06.02.2012 господарським судом Київської області було прийнято рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог ВАТ Стайки-керамік , яке постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.05.2012 та постановою Вищого господарського суду України від 04.12.2012 залишено без змін.

При цьому судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій були встановлені наступні обставини.

31.01.2005 р. Кагарлицька районна державна адміністрація розпорядженням № 51 надала ВАТ "Стайки-керамік" дозвіл на замовлення технічної документації із землеустрою щодо надання земельної ділянки в довгострокову оренду ВАТ "Стайки-керамік" на території Стайківської сільської ради Кагарлицького району Київської області площею 40,97 га під розміщення існуючого кар'єру глини.

Кагарлицьким районним відділом Київської регіональної філії центру державного земельного кадастру було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо надання земельної ділянки в довгострокову оренду ВАТ "Стайки-керамік" на території Стайківської сільської ради.

Київським обласним головним управлінням земельних ресурсів 02.02.2005 р. затверджено висновок державної землевпорядної експертизи № 12-846, технічну документацію оцінено позитивно.

Розпорядженням Кагарлицької райдержадміністрації № 69 від 03.02.2005 р. було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо надання земельної ділянки в довгострокову оренду ВАТ Стайки-керамік під розміщення існуючого кар'єру глини на території Стайківської сільської ради та надано дозвіл на укладання договору оренди земельної ділянки площею 40,97 га з ВАТ "Стайки-керамік". Пунктом 3 зазначеного розпорядження зобов"язано В.о. голови правління ВАТ "Стайки-керамік"Дмуховського В.С. в 15- ти денний термін укласти та зареєструвати договір оренди землі.

Однак, як вбачається з матеріалів справи договір оренди між сторонами укладено не було, позивач не надав суду доказів звернення до відповідача з пропозицією щодо укладення договору оренди, а також доказів, які б підтверджували причини неможливості укладення договору оренди у термін, зазначений у розпорядженні № 69 від 03.02.2005р.

Головою Кагарлицької районної державної адміністрації 12 липня 2006 року прийняте розпорядження № 417 "Про скасування розпорядження голови районної державної адміністрації", відповідно до якого скасовано розпорядження голови райдержадміністрації від 03.02.2005 року № 69 "Про затвердження технічної документації".

Крім того, як свідчать матеріали справи Стайківське родовище (Північно-східна ділянка) наглинку та мергельної глини не розробляється з 2004 року внаслідок виявлення пам'ятки археології ( наказ ВАТ Стайки-керамік від 15.10.2004р. № 74-К про зупинення проведення робіт на розроблюваному кар'єрі глини до надання Інститутом археології НАН України письмового дозволу на відновлення робіт (підстава: ст. 59 Кодексу України Про надра та ст. 36 Закону України Про охорону культурної спадщини ).

На час прийняття спірного розпорядження був чинний наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 24.05.2005р. №256 про анулювання дозволу №702 від 12.12.1996р., наданого ВАТ "Стайки-керамік" для видобування цегельно-черепичної сировини із Стайківського родовища.

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином обставини, встановлені рішенням суду у справі №9/404-07/20-11/13 є преюдиційними при вирішенні даного спору та не підлягають доказуванню.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач доказів того, що він має правоустановчі документи на право користування земельною ділянкою площею 6,0597 га, суду не надав, а тому суд приходить до висновку, що оскаржуваним розпорядженням права та охоронювані законом інтереси позивача не порушені.

Відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

До господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи 13. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.

Важлива в цьому аспекті для застосування коментованої статті правова позиція, висловлена у ч. 3 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п'ятого статті 248 3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян ОСОБА_6 і ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248 3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248 3 ЦПК України) від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001: "Відповідно до положення частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Аналіз цього положення у взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України дає підстави дійти висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод. Тому суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод".

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що оспорюване позивачем рішення відповідача-1 не порушує права та охоронювані законом інтереси позивача, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

В силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних правових наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України.

У відповідності до норм статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 Цивільного кодексу України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно до ст. 13 Закону України Про оренду землі договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно із ст. 14 цього Закону договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 15 цього Закону передбачає істотні умови договору оренди землі та визначає перелік його невід'ємних частин.

Із змістовного аналізу умов спірних договорів оренди землі вбачається, що вони відповідають (не суперечать) вимогам чинного законодавства і підстави передбачені ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання їх недійсними також відсутні.

Стаття 204 Цивільного кодексу України установлює презумпцію правомірності правочину, а саме - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на викладене, вимоги позивача про визнання недійсним розпорядження Київської обласної державної адміністрації № 522 від 27.05.2011 року "Про передачу в оренду земельних ділянок Товариству з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство "Нібулон"" та визнання недійсним договорів оренди земельної ділянки від 17.08.2011 року, що укладені між Київською обласною державною адміністрацією в особі голови Кагарлицької районної державної адміністрації та Товариства з обмеженою відповідальністю Сільськогосподарське підприємство "Нібулон", які зареєстровані в Управлінні Держкомзему у Кагарлицькому районі є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 49 ГПК України покладається на позивача у повному обсязі.

Представниками відповідачів в судовому засіданні були зроблені заяви про застосування до спірних відносин строку позовної давності.

Позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України, та у господарських відносинах (стаття 3 Господарського кодексу України, далі - ГК України).

Водночас необхідно мати на увазі, що, оскільки закон (пункт 10 частини другої статті 16, стаття 21 ЦК України, абзац третій частини другої статті 20 ГК України) визначає визнання недійсними актів державних та інших органів, що суперечать законодавству і порушують права та законні інтереси осіб, як спосіб захисту цивільних прав, то до позовних заяв юридичних осіб і зазначених громадян про визнання недійсними таких актів застосовується загальна позовна давність (з урахуванням, водночас, викладеного в підпункті 3 пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 N 4176-VI). За змістом частини другої статті 9 ЦК України та частини першої статті 223 ГК України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених статтею 175 ГК України.

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

З урахуванням того, що суд прийшов до висновку про небгрунтованість позовних вимог та відмову в задоволені позову, заяви відповідачів про застосування строків позовної давності судом не застосовуються.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання, протягом 10 днів з дня складання повного рішення, апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Повне рішення складено 22.03.2017 р.

Суддя Т.Ю. Трофименко