Рішення

від 04.05.2017 по справі 904/4400/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

04.05.17р. Справа № 904/4400/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промаркет" (м. Малин, Житомирської області)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 Плюс" (м. Дніпро)

про стягнення заборгованості за договором на відпуск паливно-мастильних матеріалів № 139 від 29.09.2016 у загальному розмірі 22 497 грн. 48 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_2 - представник (довіреність від 14.03.2017);

від відповідача: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Промаркет" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 Плюс" (далі - відповідач) заборгованість за договором на відпуск паливно-мастильних матеріалів № 139 від 29.09.2016 у загальному розмірі 22 497 грн. 48 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 20 500 грн. 00 коп. - основний борг;

- 1 415 грн. 34 коп. - пеня;

- 430 грн. 50 коп. - інфляційні втрати;

- 151 грн. 64 коп. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором на відпуск паливно-мастильних матеріалів № 139 від 29.09.2016 в частині поставки товару (паливно-мастильних матеріалів та паливних карток, на яких воно обліковується) у встановлений договором строк, у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача суму попередньої оплати у розмірі 20 500 грн. 00 коп. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 8.1. договору та статті 231 Господарського кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача пеню за період прострочення з 31.12.2016 по 31.03.2017 в сумі 1 415 грн. 34 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути інфляційні втрати за період з січня по лютий 2017 року у сумі 430 грн. 50 коп. та 3% річних за період прострочення з 31.12.2016 по 31.03.2017 у сумі 151 грн. 64 коп.

У прохальній частині позовної заяви позивач також просив суд провести судове засідання в режимі відеоконференції.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 12.04.2017 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 04.05.2017. Ухвалою суду від 12.04.2017 клопотання позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції задоволено; доручено Малинському районному суду Житомирської області організувати в приміщенні цього ж суду участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції особи, яка виступає стороною по справі № 904/4400/17, а саме: представнику позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Промаркет".

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.суду 25408/17 від 03.05.2017), в якому він підтверджує наявність заборгованості перед позивачем в сумі 20 500 грн. 00 коп. Вказана сума була сплачена позивачем у вигляді попередньої оплати, але на яку відповідачем не було поставлено обумовлений договором товар, а також вказані грошові кошти не були повернуті позивачу. Щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних відповідач заперечує, посилаючись на те, що вказане зобов'язання не є грошовим, а отже, до нього не застосовуються положення статті 625 Цивільного кодексу України. У відзиві на позовну заяву відповідач вказує про те, що інші пояснення та документи у нього відсутні, у зв'язку з чим він просить суд розглянути справу без участі його представника.

Від позивача електронною поштою надійшло клопотання (вх.суду 25560/17 від 04.05.2017), в якому він просив суд долучити до матеріалів справи витребувані судом документи.

Судове засідання 04.05.2017 проведено в режимі відеоконференції.

У судове засідання 04.05.2017 з'явився представник позивача.

Представник відповідача у судове засідання 04.05.2017 не з'явився, при цьому, судом було враховано наявність клопотання відповідача про розгляду справи без участі його представника, яке було задоволено судом.

За таких обставин, господарський суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на участь представника у судовому засіданні.

Представник позивача у судовому засіданні 04.05.2017 виклав та обґрунтував позовні вимоги, наполягав на їх задоволенні у повному обсязі.

Суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті і розгляд справи можливий без присутності представника відповідача. Крім того, в матеріалах справи наявний відзив на позовну заяву, та правова позиція відповідача врахована під час прийняття рішення у справі.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 04.05.2017 оголошувались вступна та резолютивна частини рішення.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 29.09.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Промаркет" (далі - замовник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 Плюс" (далі - постачальник, відповідач) було укладено договір на відпуск паливно-мастильних матеріалів № 139 (далі - договір, а.с.10-12), згідно з яким в порядку та на умовах, визначених договором, постачальник зобов'язується поставити замовнику паливно-мастильні матеріали та паливні картки, на яких воно обліковується, організувати та забезпечувати відпуск ПММ замовнику або довіреній особі замовника на підставі паливних карток, а замовник зобов'язується приймати та оплачувати надані постачальником паливні картки та ПММ (пункт 2.1. договору).

У пунктах 7.1. та 7.2. договору сторони визначили, що договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання сторонами та його скріплення печатками сторін (за умови наявності печатки у сторони). Договір укладений терміном на 1 рік. У випадку, якщо жодна із сторін за місяць до закінчення терміну договору, письмово, не виявила бажання припинити його дію, договір вважається пролонгованим на наступний рік на тих же умовах, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором.

Доказів визнання недійсним, зміни або розірвання вказаного договору сторонами суду не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно з нормами статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Статтею 266 Господарського кодексу України передбачено, що предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Так, у пункті 2.2. договору сторони погодили, що асортимент, кількість (обсяг), ціна за відповідну одиницю виміру ПММ і паливних карток, визначаються у рахунках, які виставляються постачальником та сплачуються замовником згідно договору. Для кожної окремої видачі паливних карток в рамках договору постачальник виставляє замовнику окремий рахунок на підставі заяви (додаток 2), в якій визначена кількість паливних карток та сума до оплати.

Відповідно до положень статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу.

У розділі 5 договору сторони визначили умови щодо ціни та порядку розрахунків, а саме:

- замовник оплачує постачальникові паливні картки, згідно відповідного рахунку, протягом одного банківського дня із дати оформлення такого рахунка від постачальника (пункт 5.1. договору);

- замовник оплачує постачальникові вартість ПММ, вказаного у відповідному рахунку, протягом одного банківського дня із дати оформлення такого рахунка від постачальника (пункт 5.2. договору);

- розрахунки за кожну партію ПММ здійснюються в безготівковій формі. Умови оплати - передплата в розмірі 100% за кожну партію ПММ та паливних карток згідно пред'явленого постачальником рахунку (пункт 5.6. договору).

На виконання взятих на себе зобов'язань, позивачем була здійснена попередня оплата в сумі 20 500 грн. 00 коп. , що підтверджується платіжним дорученням № 855 від 26.12.2016 (а.с.13).

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Так, у пунктах 2.3. та 2.4. договору сторони погодили, що право власності на паливні картки від постачальника до замовника переходить з моменту підписання накладної і фактичного отримання паливних карток. ОСОБА_1 власності на ПММ виникає у замовника з моменту фактичного отримання ПММ на підставі авторизаційної відповіді у кількості, що вказана у квитанції терміналу в повному обсязі згідно з договором та рахунком по ціні, яка була визначена згідно пункту 5 договору. Відпуск ПММ постачальником замовнику з паливними картками відбувається через мережу АЗС після отримання позитивних авторизаційних відповідей по паливним карткам через термінал.

В порушення вказаних зобов'язань, відповідачем товар на суму здійсненої позивачем попередньої оплати у розмірі 20 500 грн. 00 коп. поставлений не був, що і стало причиною звернення позивача із позовом до суду.

Так, позивач звертався до відповідача з претензією № 1 від 19.01.2017 (вих. № 01/19-01), в якій зазначав про порушення відповідачем своїх зобов'язань за договором, та просив відповідача перерахувати на його рахунки грошові кошти в сумі 20 500 грн. 00 коп. у десятиденний строк з дня отримання претензії (а.с.31-32). Докази направлення вказаної претензії наявні в матеріалах справи (а.с.30).

Вказана претензія була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Отже, як зазначає позивач, станом на момент складання позовної заяви, відповідач жодного платежу на повернення отриманої попередньої оплати не здійснив, товар також позивачу не поставив.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із слідуючого.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи, що попередня оплата позивачем проведена, а товар відповідачем не поставлений, відповідно до положень частини 1 статті 693 Цивільного кодексу України у покупця виникає право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати від продавця, який одержав суму попередньої оплати товару і не поставив його.

При цьому суд зазначає, що вибір способу захисту своїх прав та порушених інтересів є правом позивача. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 09.07.2002 у справі № 1-2/2002, положення частини 2 статті 124 Конституції України передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина 5 статті 55 Конституції України). Тобто кожна особа, має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі - судовий захист.

При цьому, обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

При цьому, як зазначено вище, позивач звертався до відповідача з претензією, в якій просив повернути кошти за непоставлений товар.

Однак, вказане звернення позивача було залишено відповідачем без задоволення.

У свою чергу, у відповідності з положеннями частини 1 статті 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

Оскільки позивач здійснив попередню оплату товару на суму 20 500 грн. 00 коп., а відповідач не поставив позивачу товар, повернення попередньої оплати не здійснив, господарський суд дійшов висновку про те, що відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, яка встановлює, зокрема, право вимагати повернення суми попередньої оплати, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, відповідач зобов'язаний повернути позивачу 20 500 грн. 00 коп. суму неповернутої попередньої оплати, а тому позовні вимоги в частині стягнення суми попередньої оплати підлягають задоволенню в повному обсязі.

Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідач проти задоволення вказаних вимог не заперечував та підтвердив факт здійснення позивачем попередньої оплати в сумі 20 500 грн. 00 коп., а також підтвердив те, що обумовлений договором товар він позивачу не поставив та попередню оплату не повернув.

Крім того, судом враховано, що зі змісту статті 530 Цивільного кодексу України вбачається, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Суд звертає увагу, що відповідно до частини 3 статті 612 Цивільного кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Отже, перевіряючи дотримання кожною зі сторін своїх зобов'язань, суд приходить до висновку, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань не поставив обумовлений сторонами товар, за який позивачем було сплачено попередню оплату у розмірі 20 500 грн. 00 коп., вимогу про повернення зазначеної суми не задовольнив, а отже позовні вимоги в частині стягнення з відповідача сплаченої позивачем передоплати в сумі 20 500 грн. 00 коп. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 06.04.2015 у справі № 904/4726/14.

При цьому, з метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів та договорів законодавство передбачає ряд способів, які сприяють виконанню зобов'язань - способи або види забезпечення виконання зобов'язань.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Відповідно до пункту 8.1. договору за неналежне та несвоєчасне виконання умов договору сторони несуть відповідальність в межах чинного законодавства України, якщо інше не передбачено договором.

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом , зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

За прострочення виконання зобов'язання на підставі статті 231 Господарського кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача пеню за період прострочення з 31.12.2016 по 31.03.2017 в сумі 1 415 грн. 34 коп.

Стосовно вимоги позивача про стягнення з відповідача пені, суд зазначає, що відповідно до пункту 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства , суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом .

При укладенні договору на відпуск паливно-мастильних матеріалів № 139 від 29.09.2016 сторони не передбачили умов щодо розміру та бази нарахування пені, а посилання позивача у розрахунку (а.с.6), що відповідно до укладеного договору розмір пені складає подвійну облікову ставку НБУ, яка діяла в період, за який нараховується пеня, - є безпідставними та такими, що не відповідають дійсності, оскільки умови вказаного договору не містять положень, які передбачають сплату пені, а також не містять умов, які встановлюють розмір, базу та порядок її нарахування, що не дозволяє суду визначити конкретний розмір пені, що погоджений сторонами та підлягає застосуванню судом у даному випадку.

Слід звернути увагу, що відповідно до вищенаведених положень постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013, стаття 231 Господарського кодексу України передбачає лише порядок формування відповідальності за порушення грошового зобов'язання, а не визначає конкретний розмір такої відповідальності .

Таким чином, оскільки сторони не погодили в договорі конкретний розмір пені, то нарахування позивачем пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України є неправомірним. А отже, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні вимог позивача щодо стягнення пені.

Крім того, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути інфляційні втрати за період з січня по лютий 2017 року у сумі 430 грн. 50 коп. та 3% річних за період прострочення з 31.12.2016 по 31.03.2017 у сумі 151 грн. 64 коп.

Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних суд зазначає таке.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання , на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд зауважує, що сплата 3% річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) та інфляційних втрат, не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові та відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

При цьому, з системного аналізу наведеної законодавчої норми, вбачається право кредитора вимагати стягнення боргу, враховуючи індекс інфляції та відсотків річних, як спосіб захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Слід звернути увагу, що стаття 625 Цивільного кодексу України передбачає можливість стягнення інфляційних втрат та 3% річних за прострочення саме грошового зобов'язання.

Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення попередньої оплати за непоставлений товар .

За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України.

Так, на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

Умовами договоруна відпуск паливно-мастильних матеріалів № 139 від 29.09.2016, укладеного між сторонами, розмір процентів за користування продавцем чужими грошовими коштами не встановлено.

Отже, суд дійшов висновку, що оскільки повернення суми попередньої оплати є поверненням суми авансу (а не грошовим зобов'язанням), на який можуть нараховуватися лише проценти, передбачені статтею 536 Цивільного кодексу України, тому суд не вбачає підстав для застосування положень статті 625 Цивільного кодексу України та стягнення інфляційних втрат та 3% річних на суму попередньої оплати.

Вказана правова позиція міститься також у постанові Верховного Суду України від 16.09.2014 у справі № 921/266/13-г/7 , яка є обов'язковою для застосування судами у розумінні положень статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних задоволенню не підлягають.

Враховуючи все вищевикладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Так, судові витрати у справі покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_1 Плюс" (49051, Дніпропетровська область, м. Дніпро, проспект Слобожанський, будинок 40-А; ідентифікаційний код 39726851) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Промаркет" (11601, Житомирська область, м. Малин, вулиця Грушевського, будинок 6; ідентифікаційний код 38102645) - 20 500 грн. 00 коп. - основного боргу, 1 457 грн. 94 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 04.05.2017.

Суддя ОСОБА_3