Рішення

від 31.05.2017 по справі 910/20348/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.05.2017 Справа №910/20348/16 За позовом 1) ОСОБА_1

2) ОСОБА_2

до Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_3

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів

Товариство з обмеженою відповідальністю Український торгівельний

дім Белшина

про визнання договору недійсним

Суддя Трофименко Т.Ю.

Представники учасників судового процесу:

від позивача 1: не з'явився

від позивача 2: ОСОБА_4 - по дов.

від відповідача: не з'явився

від третьої особи 1: ОСОБА_3 - по пасп.

від третьої особи 2: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/20348/16 за позовом ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу від 16.12.2014р. недійсним.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 26.01.2017р. року у справі № 910/20348/16 провадження у справі припинено (суддя - Пінчук І.В.)

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.03.2017р. ухвалу Господарського суду м. Києва від 26.01.2017р. у справі № 910/20348/16 скасовано повністю.

Автоматизованою системою документообігу Господарського суду міста Києва справу № 910/20348/16 передано на новий розгляд судді Трофименко Т.Ю.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.03.2017 року прийнято справу № 910/20348/16 до свого провадження та призначено судовий розгляд на 19.04.2017р.

19.04.2017р. позивач-2 через відділ діловодства суду подав клопотання про залучення до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю Український торгівельний дім Белшина у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів.

Клопотання мотивовано тим, що з матеріалів господарської справи № 1/89 та оспорюваного договору купівлі-продажу вбачається, що на спірний цукор звертається стягнення в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю Український торгівельний дім Белшина з метою погашення боргу Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест перед Товариством з обмеженою відповідальністю Український торгівельний дім Белшина .

У судовому засіданні 19.04.2017р. представник позивача-2 підтримав заявлене клопотання та просив задовольнити.

Представники позивача-1, відповідача і третьої особи у судове засідання 19.04.2017р. не з'явилися. Заяв, клопотань на адресу суду не надходило.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.04.2017р. залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів - Товариство з обмеженою відповідальністю Український торгівельний дім Белшина , розгляд справи відкладено на 22.05.2017р.

22.05.2017р. позивач-2 через відділ діловодства подав суду докази надіслання копії позовної заяви на адресу третьої особи на стороні позивача.

У судовому засіданні 22.05.2017р. представник третьої особи-1 заявив клопотання про відкладення розгляду справи для підготовки письмових пояснень; представник позивача залишив вирішення питання на розсуд суду; представник третьої особи-2 заперечив проти клопотання; суд визнав клопотання обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню та визнав за необхідне оголосити перерву у судовому засіданні до 31.05.2017р.

Ухвалою від 22.05.2017р. строк вирішення справи продовжено на 15 календарних днів.

30.05.2017р. через відділ діловодства суду від представника третьої особи 1 надійшли пояснення по справі.

У судовому засіданні 31.05.2017р. представником третьої особи 1 було заявлено клопотання про зупинення провадження по справі.

Представник позивача 2 проти задоволення означеного клопотання надав заперечення.

Розглянувши клопотання третьої особи 1, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для його задоволення з огляду на наступне.

За приписами ч.1 ст.79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження по справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави. Господарський суд має право зупинити провадження у справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь в судовому процесі, або за своєю ініціативою у випадках: 1) призначення господарським судом судової експертизи; 2) надсилання господарським судом матеріалів прокурору або органу досудового розслідування; 3) заміни однієї з сторін її правонаступником.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України встановлено вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі. Зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним (п.3.16 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції ).

Зупинення провадження у справі - це тимчасове й повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу, і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.

Зупинення провадження у справі, здійснюється без зазначення строку, до усунення обставин, які зумовили зупинення провадження у справі, тобто закінчення строку визначається вказівкою на подію. Крім того, перелік підстав відкладення розгляду справи не є вичерпним, а зупинити провадження у справі господарський суд може лише з підстав, установлених законом.

Господарський суд повинен зупинити провадження у справі за наявності інформації про розгляд іншої справи, незалежно від заяв учасників судового процесу. Така інформація підтверджується тільки судовими документами: ухвалами, рішеннями, постановами судів, позовними заявами, скаргами.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному конкретному випадку з'ясовувати як пов'язана справа, яка розглядається господарським судом, зі справою, що розглядається іншим судом та чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

Пов'язаність справ полягає у тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у даній справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення. Ці обставини повинні бути такими, що мають значення для даної справи. Неможливість розгляду даної справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі. Йдеться про те, що господарський суд не може розглянути певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок: непідвідомчості; обмеженості предметом позову; неможливості розгляду тотожної справи; певної черговості розгляду вимог. Аналогічну правову позицію наведено у п.3.16 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції .

Наразі, всі обставини, необхідні для повного та всебічного розгляду справи та вирішення спору між сторонами, може бути встановлено судом в межах провадження по справі №910/20348/16, а отже, у суду відсутні підстави для зупинення провадження по справі.

Одночасно, суд зазначає, що у даному випадку зупинення провадження по справі може призвести до затягування строків розгляду спору, а отже, порушення приписів ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на наведене, судом було відмовлено в задоволенні клопотання третьої особи 1 про зупинення провадження по справі.

У судовому засіданні 31.05.2017р. судом також було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання Профспілки первинної профспілкової організації Кирнасівський цукровий завод про залучення останньої до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів. При цьому, суд виходив з наступного.

Відповідно до ст.27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора.

За змістом п.1.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського кодексу України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції питання про допущення або залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, до участі у справі вирішується ухвалою суду про прийняття позовної заяви до розгляду (із зазначенням про це в ухвалі про порушення провадження у справі) або під час розгляду справи, але до прийняття господарським судом рішення, з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес у даній справі.

Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому.

Наразі, заявником не наведено належного обґрунтування впливу рішення по даній справі на права та обов'язки Профспілки первинної профспілкової організації Кирнасівський цукровий завод . При цьому, за висновками суду, внаслідок прийняття судового рішення по розглядуваній справі на вказану особу не буде покладено нових обов'язків та не виникне нових прав.

З огляду на наведене у сукупності суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для залучення Профспілки первинної профспілкової організації Кирнасівський цукровий завод до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Представники позивача 1, відповідача та третьої особи 2 в судове засідання 31.05.2017р. не з'явились, проте, були належним чином повідомлені про час та місце розгляду спору.

З приводу неявки вказаних учасників судового процесу у судове засідання господарський суд зауважує наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. Аналогічними правами наділено у відповідності до ст.27 Господарського процесуального кодексу України третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи Федіна проти України від 02.09.2010р., Смірнова проти України від 08.11.2005р., Матіка проти Румунії від 02.11.2006р., Літоселітіс Проти Греції від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

Таким чином, враховуючи наведене вище у сукупності, незважаючи на те, що представники позивача 1, відповідача та третьої особи 2 в процесі розгляду справи 31.05.2017р. не скористались всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, за висновками суду, в матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа підлягає розгляду за наявними у ній документами у судовому засіданні 31.05.2017р.

В судовому засіданні 31.05.2017р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників всіх учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655 Цивільного кодексу України).

Як свідчать матеріали справи, 16.12.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу некондиційного цукру-піску (непридатного для споживання), предметом якого відповідно до п.1.1 є купівля-продаж некондиційного цукру-піску в кількості 1645, 64 тон, що був вироблений з цукру-сирцю тростинного у 2005р. Товариством з обмеженою відповідальністю Кирнасівкацукор .

З преамбули до договору вбачається, що останній з боку Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест підписано директором ОСОБА_5, а з боку покупця - ОСОБА_3

Пояснення Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест щодо викрадення аркушів з підписом ОСОБА_5, на яких і могло бути викладено спірний правочин, суд до уваги не приймає як такі, що позбавлені належного доказового обґрунтування. Зокрема, відповідачем не представлено до матеріалів справи доказів звернення до відповідних правоохоронних органів з заявою про вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

У п.1.2 договору від 16.12.2014р. вказано, що товар належить продавцю на праві власності, набутої ним як переможцем аукціону з продажу майна, що перебував у податковій заставі.

За умовами п.1.3 договору від 16.12.2014р. товар ввезено на митну територію України у вигляді цукру-сирцю тростинного для промислової переробки з послідуючим обов'язковим ввозом за митну територію України; товар виготовлений у 2005р. і протягом 10-ти років знаходиться на зберіганні в складі готової продукції Кирнасівського цукрового заводу за адресою: Україна, 23653, Вінницька область, Тульчинський район, смт.Кирнасівка, вул.Новозаводська, 1; товар є некондиційним, непридатним для споживання як харчовий продукт; для подальшої реалізації товару необхідно виконати технологічну обробку на цукровому заводі з метою досягнення стандартизованих показників якості.

Відповідно до п.1.4 договору від 16.12.2014р. продавець зобов'язується передати у власність, а покупець належним чином прийняти і оплатити товар.

У 2.1 договору сторонами було погоджено ціну товару в розмірі 500 грн. Покупець зобов'язується під час приймання-передачі товару провести повний розрахунок шляхом передачі готівки в розмірі 500 грн. директору Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест .

За умовами п.3.1 вказаного правочину право власності на товар переходить до покупця з моменту одержання директором Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест ОСОБА_5 обумовленої пунктом 2 договору суми коштів.

Фактична передача товару продавцем та оплата за нього покупцем здійснюється по акту приймання-передачі матеріальних цінностей, який засвідчується продавцем і покупцем (п.3.2 договору від 16.12.2014р.).

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору від 16.12.2014р. купівлі-продажу недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору купівлі-продажу, а отже, спірний правочин було вчинено 16.12.2014р. з моменту його підписання сторонами та скріплення печаткою продавця.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, а також порушення внаслідок його укладення прав та законних інтересів заявників.

Наразі, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивачі 1 та 2 посилались на те, що ОСОБА_1 станом на дату укладання спірного правочину був єдиним учасником Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест , а внаслідок укладання правочину директором товариства з перевищенням повноважень, було порушено виключну компетенцію загальних зборів учасників товариства на вирішення питання щодо відчуження майна, вартість якого становить п'ятдесят та більше відсотків всього майна товариства. Вказане, на думку позивача 1, свідчить про порушення прав та законних інтересів останнього, як єдиного учасника товариства. Одночасно, позивач 2 в обґрунтування своїх порушених прав посилався на те, що останній на теперішній час є учасником Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест , якому належить частка у розмірі 100% статутного капіталу.

З приводу порушення прав та законних інтересів позивачів 1 та 2, внаслідок укладання спірного правочину, як обов'язкової підстави для застосування судового захисту, суд зазначає наступне.

Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям права , яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям права як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Судом прийнято до уваги, що згідно п. 51 Постанови №13 від 24.10.2008р. Пленуму Верховного Суду України від Про практику розгляду судами корпоративних спорів законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва. На цій підставі господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства в задоволенні позову про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством. Спори цієї категорії є підвідомчими (підсудними) господарським судам незалежно від їх суб'єктного складу на підставі п. 4 ч. п.1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав.

Одночасно, статтею 10 Закону України Про господарські товариства визначено, що учасники товариства мають право брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим законом; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); вийти в установленому порядку з товариства; одержувати інформацію про діяльність товариства; мати інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Відповідно ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

З представленого до матеріалів справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що станом на 16.12.2014р. (дата укладання спірного правочину) учасником Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест був ОСОБА_1, якому належала частка в розмірі 100% статутного капіталу.

Отже, враховуючи значність частки ОСОБА_1 у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест , суд дійшов висновку, що оспорюваний правочин дійсно впливає на корпоративні права позивача, а отже, останній має право звертатись до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним, обґрунтовуючи позов порушенням своїх корпоративних прав. Аналогічну правову позицію висловлено у постанові від 14.09.2016р. Вищого господарського суду України по справі №910/32074/15, постановах від 21.01.2015р. та від 01.07.2015р. Верховного Суду України по справах № 3-207гс14, №911/2435/14.

Одночасно, за висновками суду права та законні інтереси ОСОБА_2, який станом на теперішній час згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є учасником Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест , якому належить частка в розмірі 100% статутного капіталу, внаслідок укладання спірного правочину порушено не було, оскільки на момент його вчинення останній не був учасником товариства, а отже, на його корпоративні права ніяким чином не впливав означений правочин. У даному випадку наявність на теперішній час корпоративних прав у відповідача не може бути підставою для звернення до суду ОСОБА_2 з позовом про визнання правочину, вчиненого товариством, до моменту набуття позивачем 2 статусу учасника Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест .

До того ж, суд звертає увагу позивача 2 на те, що у даному випадку можливість оскарження учасником товариства правочину, який вчинено суб'єктом господарювання, пов'язується саме з наявністю та порушенням на момент його вчинення у особи корпоративних прав, які у даному випадку станом на 16.12.2014р. у ОСОБА_2 були відсутніми.

Отже, з огляду на те, що обов'язковою умовою застосування передбачених чинним законодавством України способів захисту прав, є доведення позивачем обставин порушення або невизнання цих прав та законних інтересів відповідачем, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2.

Одночасно, оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 мпідлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з ч.3 ст.92 вказаного Кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За приписами ст.97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

У ст.58 Закону України Про господарські товариства , ст.145 Цивільного кодексу України зазначено, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників.

Частинами 1 та 2 ст.98 Цивільного кодексу України передбачено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

Тобто, з аналізу наведеної норми права полягає, що останньою передбачено порядок прийняття загальними зборами товариства рішення щодо відчуження його майна відповідну суму.

Відповідно до ст.ст.41, 59 Закону України Про господарські товариства до компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю належить: встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів; вирішення питання про придбання товариством частки учасника; виключення учасника з товариства; визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів; визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу; утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства; затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів) з урахуванням вимог, передбачених цим та іншими законами, визначення порядку покриття збитків; створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень; винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства; затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства; визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв; затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства; прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу; прийняття рішення про обрання уповноваженої особи акціонерів для представлення інтересів акціонерів у випадках, передбачених законом.

За змістом положень ч.1 ст.62 Закону України Про господарські товариства , ч.2 ст.145 Цивільного кодексу України у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом.

Згідно п.6.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест (в редакції чинній на момент укладання спірного правочину) органами управління товариства є: вищий орган - загальні збори учасників товариства; виконавчий орган - директор; контрольний орган - ревізійна комісія.

Вищим органом управління товариства є загальні збори учасників. По питаннях відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, рішення приймаються загальними зборами учасників більшістю не менш як 75% від загальної кількості голосів (п.6.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест ).

Тобто, з наведеного вбачається, що статутним документом відповідача передбачено тотожний визначеному ст.98 Цивільного кодексу України, порядок прийняття вищим органом управління товариства рішення щодо відчуження його майна на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна суб'єкта господарювання.

Пунктом 6.3 статуту відповідача передбачено, що директор вирішує питання діяльності товариства, окрім віднесених до виключної компетенції загальних зборів, розпоряджається майном товариства, діє від імені товариства без доручення, укладає угоди (контракти) та згоди.

Наразі, за твердженнями позивача 1, на підставі спірного правочину було відчужено все, належне Товариству з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест майно, на підтвердження чого представлено до матеріалів справи фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва, в якому було відображено оборотні активи (запаси) на суму 756 103,32 грн. (вартість цукру у кількості 1645,064 тон згідно оборотно-сальдової відомості по рахунку).

Відповідно до ст.1 Закону України Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні фінансова звітність - це бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

Частиною 1 ст.3 Закону України Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні визначено, що метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.

На основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність. Фінансову звітність підписують керівник та бухгалтер підприємства. Фінансова звітність підприємства (крім бюджетних установ, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності та суб'єктів малого підприємництва, визнаних такими відповідно до чинного законодавства) включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал та примітки до звітів. Для суб'єктів малого підприємництва, неприбуткових підприємств, установ та організацій і представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності національними положеннями (стандартами) встановлюється скорочена за показниками фінансова звітність у складі балансу і звіту про фінансові результати. Юридичні особи, що відповідають критеріям, визначеним пунктом 154.6 статті 154 Податкового кодексу України, зобов'язані складати та подавати до відповідних органів фінансову звітність, передбачену для суб'єктів малого підприємництва, один раз на рік (ч.ч.1, 2, 7 ст.11 Закону України Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні ).

Зміст і форму Фінансового звіту суб'єкта малого підприємництва в складі Балансу (форма N 1-м) і Звіту про фінансові результати (форма N 2-м) та порядок заповнення його статей, а також зміст і форму Спрощеного фінансового звіту суб'єкта малого підприємництва в складі Балансу (форма N 1-мс) і Звіту про фінансові результати (форма N 2-мс) та порядок заповнення його статей визначено Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 25 Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва , який затверджено Наказом №39 від 25.02.2000р. Міністерства фінансів України та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15.03.2000р. за №161/4382.

Згідно п.1 розділу ІІ вказаного Положення у балансі відображаються активи, зобов'язання та власний капітал. Підсумок активів балансу повинен дорівнювати сумі зобов'язань та власного капіталу.

У статті Запаси відображається вартість запасів сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, покупних напівфабрикатів і комплектувальних виробів, запасних частин, тари (крім інвентарної), будівельних матеріалів та інших матеріалів, призначених для використання в ході нормального операційного циклу. У цій статті також наводяться витрати на незавершене виробництво і незавершені роботи (послуги), валова заборгованість замовників за будівельними контрактами, поточні біологічні активи, готова продукція, сільськогосподарська продукція (п.1.3 розділу ІІІ Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 25 Фінансовий звіт суб'єкта малого підприємництва).

За поясненнями позивача 1 та відповідача на підставі спірного правочину було відчужено все, належне товариству майно, наявність якого відображена у фінансовому звіті. При цьому, заявником заперечно обставини щодо наявності у Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест іншого майна, окрім того, яке було відчужено за спірним договором, та укладання інших договорів щодо продажу будь-яких активів товариства. Доказів зворотного матеріали справи не містять.

Одночасно, судом прийнято до уваги, що Господарським судом міста Києва розглядалась справа №1/89 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Український торгівельний дім Белшина до Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс - Інвест (далі - відповідач) про стягнення 1 971 885,13 грн.

08.04.2011р. Господарським судом міста Києва було прийнято рішення, яким позовні вимоги позивача задоволено у повному обсязі.

03.05.2011р. на виконання вказаного рішення було видано наказ.

Ухвалою від 15.08.2014р. змінено спосіб виконання судового рішення по справі.

У вказаній ухвалі судом було встановлено, що державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві при примусовому виконанні наказів Господарського суду міста Києва № 1/89 від 03.05.2011р. про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс - Інвест на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Український торгівельний дім Белшина 1 971 885,13 грн. була винесена постанова про закінчення виконавчого провадження № 26885493 від 27.06.2013р., в якій зазначено про часткове стягнення боргу у розмірі 11 040,88 грн. згідно платіжного доручення № U791149 від 20.06.2013р. Крім того в матеріалах справи наявна постанова № ВП 39337676 заступника начальника відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції у Вінницькій області.

За наслідками здійснення виконавчих дій встановлено, що кошти у боржника відсутні, проте наявне майно цукор-пісок білий в кількості 1642 тони.

Наразі, належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів наявності у Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс - Інвест станом на момент укладання спірного правочину іншого майна, окрім того, що стало предметом продажу за договором від 16.12.2014р. матеріали справи не містять.

Отже, з огляду на наведене вище у сукупності, суд дійшов висновку, що відчуження Товариством з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест некондиційного цукру у кількості 1645,64 тон, повинно було здійснюватись лише за наявності відповідного рішення загальних зборів товариства, докази прийняття якого вищим органом управління відповідача в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до вимог статуту Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест директор товариства має право без довіреності виконувати всі дії від імені товариства, крім тих, які віднесено до компетенції загальних зборів.

Тобто, у даному випадку суд зауважує, що фактично директор позивача не мав права передавати третій особі більший обсяг повноважень, ніж той, яким останній наділений згідно статутних документів.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

При цьому, частиною четвертою статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Таким чином, закон вимагає, щоб виконавчий орган товариства діяв добросовісно і розумно, керуючись інтересами товариства, а не власними. За порушення цієї вимоги на виконавчий орган може бути покладений обов'язок відшкодувати завдані товариству збитки.

Разом із тим, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 09.11.2016р. та від 30.11.2016р. по справах №6-206цс16 й №6-2363цс16.

У п.3.3 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними вказано, що позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.

У зв'язку з наведеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо: такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України); про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців. Якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

У преамбулі до договору від 16.12.2014р. вказано, що директор Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест діє на підставі статуту, що фактично вказує на те, що при проявленні розумної обачності контрагент - ОСОБА_3 був обізнаний зі змістом статутного документа продавця та визначеній в ньому компетенції органів управління товариством щодо розпорядження його майном, а отже, і про відсутність у директора відповідача необхідного обсягу повноважень для укладання спірного правочину.

Одночасно, судом також враховано, що відповідно ст.241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Згідно з п.3.4 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).

Тобто, навіть у разі встановлення судом факту укладання договору від імені однієї зі сторін неповноважною на те особою, у суду відсутні підстави для визнання його недійсним, якщо наявні в матеріалах справи докази свідчитимуть про наступне схвалення такого правочину.

Проте, суд вважає за необхідне зауважити, що представлений до матеріалів справи акт від 16.12.2014р. приймання-передачі матеріальних цінностей згідно договору купівлі-продажу некондиційного цукру-піску не є належним та допустимим у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказом подальшого схвалення Товариством з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест спірного правочину, оскільки останній підписано з боку відповідача також директором ОСОБА_5, що при укладанні договору діяв з перевищенням повноважень.

Інших належних та допустимих доказів схвалення відповідачем у подальшому договору від 16.12.2014р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест та ОСОБА_3, матеріали справи не містять.

За таких обставин, враховуючи, що оспорюваний правочин було укладено за відсутності рішення загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест про відчуження майна товариства, з огляду на відсутність доказів подальшого схвалення договору від 16.12.2014р. відповідачем, суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест про визнання договору від 16.12.2014р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест та ОСОБА_3, недійсним.

Одночасно, посилання позивачів та третьої особи 2 на те, що товар, відчужений відповідачем на момент продажу перебував під арештом згідно постанови від 01.02.2012р. ВП 26885493, (виконання рішення по справі №1/89 Господарського суду міста Києва) державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Шевченківського РУЮ у м.Києві та постанови від 28.01.2014р. (виконавче провадження №39337676) заступника начальника відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Вінницькій області, не може бути достатньою підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки у відповідності до ст.659 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається. У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

При цьому, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі у розмінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів завершення виконавчого провадження №26885493 та №39337676 станом на момент укладання спірного правочину у зв'язку з виконанням нпказу, а саме звернення стягнення на майно відповідача в рахунок погашення заборгованості перед третьою особою 2. З цього приводу судом враховано, що у представленому до матеріалів справи витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна вказано, що звернення стягнення на майно Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест не зареєстровано.

Тобто, у даному випадку перебування предмету продажу - цукру під арештом в межах виконавчого провадження, не є достатньою підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним, а може мати наслідком застосування заходів, передбачених ст.659 Цивільного кодексу України, у разі неповідомлення продавцем покупця про наявні обтяження товару.

Посилання позивачів на приписи ст.325 митного кодексу України щодо перебування товару, відчуженого згідно спірного правочину та заперечення третьої особи 1 з цього приводу ніяким чином не впливають на висновки суду щодо наявності підстав для визнання договору від 16.12.2014р. недійсним.

Одночасно, посилання третьої особи на те, що Гайсинським районним судом Вінницької області розглядається справа №129/3134/15-ц за позовом Профспілки первинна профспілкова організація Кирнасівський цукровий завод до ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест про визнання права власності на цукор-пісок у кількості 1645 тон, який перебуває за адресою Вінницька область, Тульчинський район, смт.Кирнасівка, вул.Новозаводська, 1, на теперішній час також не нівелюють висновків суду щодо наявності підстав для визнання договору від 16.12.2014р. недійсним.

До того ж, суд звертає увагу учасників процесу на те, що останні не позбавлені права та можливості звернутись до суду з заявою про перегляд рішення по справі за ново виявленими обставинами у відповідності до приписів ст.112 Господарського процесуального кодексу України.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, сплачений позивачем 1, підлягає стягненю з відповідача. Судовий збір, сплачений позивачем 2, залишається за останнім.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.32,33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1.

2. Визнати недійсним договір від 16.12.2014р. купівлі-продажу некондиційного цукру-піску (непридатного для споживання), укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест та ОСОБА_3.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс-Інвест (04050, м.Київ, вул.Мельникова, буд.12, ЄДРПОУ 32775420) на користь ОСОБА_1 (69000, АДРЕСА_1, іпн НОМЕР_1).

4. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.

5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 06.06.2017р.

Суддя Трофименко Т.Ю.