Постанова

від 13.07.2017 по справі 815/3158/17

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 815/3158/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі :

головуючої судді Потоцької Н.В.

розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеської області, третя особа: управління Державної казначейської служби в Одеській області про скасування рішення та стягнення моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, третя особа: управління Державної казначейської служби в Одеській області в якому позивач просить:

- визнати протиправним рішення Головного управління Держгеокадастру в Одеської області від 27.04.2017 р. № Р-5174/0-3376/6-17 про надання відповіді;

- стягнути з Головного управління Держгеокадастру в Одеської області на користь ОСОБА_1 5000 гривень моральної шкоди.

Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 23 січня 2017 року Одеським окружним адміністративним судом по справі № 815/5884/16 за його позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про скасування рішення від 17.10.2016 року № Р-13635/0-5799/6-16 прийнято постанову.

Вказаною постановою скасовано рішення Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, викладене у листі від 17.10.2016 року № Р-13635/0-5799/6-16 «Про надання відповіді» , яким ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Рішення набрало законної сили 13 лютого 2017 року.

04 березня 2017 року ОСОБА_1 повторно подав клопотання у якому зазначив, що відмову Держгеокадастру було скасовано відповідним судовим рішенням, визнано її протиправною та наполягав на повторному розгляді первісного клопотання від 15 серпня 2016 року, яке позивач додав до повторного клопотання, разом із рішенням суду.

27 квітня 2017 року надано відповідь № Р-5174/0-3376/6-17, якою позивачу повторно відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що і стало підставою для звернення до суду.

Позивач та його представник в судове засідання не з'явилися. До суду через канцелярію суду надійшло клопотання за вхід. № ЕП/2474/17 про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Представник відповідача проти позову заперечував. Надав суду письмові заперечення (а/с. 30-38) в яких зокрема зазначив, що відповідно до частини 3 статті 24 Закону України Про Державний земельний кадастр , державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи.

Тобто, поділ земельної ділянки необхідно здійснити Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області.

Приймаючи до уваги те, що Головне управління є державною установою та відповідно до п. 13 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 17.11.2016 № 308, утримується за рахунок Державного бюджету України, та кошторисом видатків на 2017 рік даний вид роботи не передбачений та відмовило позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Враховуючи вищевикладене, Головне управління листом від 27.04.2017 року №Р-5174/0-3376/6-17 надало мотивовану відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу на підставі, що передбачена частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 КАС України, якщо не має перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні.

З урахуванням приписів ст. 128 КАС України, зважаючи на те, що у судове засідання прибули не всі особи, які беруть участь у справі, суд вирішив розглянути справу у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

13.09.2016 року за № Р-13635/0/5-16 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надійшло клопотання ОСОБА_1 від 15.08.2016 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0 га за рахунок земель запасу державної власності на території Задунаївської сільської ради Арцизького району Одеської області.

У клопотанні ОСОБА_2 зазначив орієнтовний розмір земельної ділянки 2,0 га, цільове призначення земельної ділянки, додав графічні матеріали на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки та вказав кадастровий номер земельної ділянки з масиву якої хотів отримати землю.

Головне управління Держгеокадастру в Одеській області листом від 17.10.2016 року № Р-13635/0-5799/6-16 «Про надання відповіді» відмовило ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Відмова Головного управління Держгеокадастру в Одеській області мотивована тим, що бажана земельна ділянка є частиною сформованої земельної ділянки загальною площею 26,8265 га за результатами інвентаризації земель державної власності сільськогосподарського призначення, на яку відкрито поземельну книгу та присвоєно кадастровий номер 5120482400:01:001:1176, тобто проведено державну реєстрацію земельної ділянки та зареєстровано речове право. Поділ земельної ділянки необхідно здійснити Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області, але у зв'язку з відсутністю коштів на даний вид роботи відповідач відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

ОСОБА_1 оскаржив до Одеського окружного адміністративного суду рішення викладене у листі від 17.10.2016 року № Р-13635/0-5799/6-16 «Про надання відповіді» .

23 січня 2017 року Одеським окружним адміністративним судом по справі № 815/5884/16 за його позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про скасування рішення від 17.10.2016 року № Р-13635/0-5799/6-16 прийнято постанову.

Вказаною постановою скасовано рішення Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, викладене у листі від 17.10.2016 року № Р-13635/0-5799/6-16 «Про надання відповіді» , яким ОСОБА_1 було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Рішення по справі №815/5884/16 набрало законної сили 13 лютого 2017 року.

04 березня 2017 року ОСОБА_1 повторно подав клопотання у якому наполягав на повторному розгляді первісного клопотання від 15 серпня 2016 року, яке позивач додав до повторного клопотання, разом із рішенням суду.

27 квітня 2017 року Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області надано відповідь № Р-5174/0-3376/6-17, якою позивачу повторно відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, що і стало підставою для звернення до суду.

Надаючи належну оцінку спірним правовідносинам суд виходив з наступного.

Згідно з частиною 1 статті 3 Земельного кодексу України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Частиною 4 статті 122 Земельного кодексу України визначено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

На підставі п.1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 р. №15 Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності та земельних відносин, а також у сфері Державного земельного кадастру.

Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 р. №15, основними завданнями Держгеокадастру України є, зокрема реалізація державної політики у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Пунктом 7 зазначеного Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року №15, Держгеокадастр здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Право власності на землю гарантується, набувається та реалізується громадянами виключно у відповідності до закону. Відповідно до статі 81 Земельного кодексу України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі: безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Як вже зазначалось вище, згідно ст. 3 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Відносини, що виникають зокрема з приводу підстав набуття громадянами права на землю із земель державної та комунальної власності та порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульовані ст. ст. 116, 118 Земельного кодексу України.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Відповідно до частин 6, 7 статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

З наведених норм вбачається, що проект землеустрою розробляється на підставі дозволу органу, до компетенції якого входить питання про передачу земельних ділянок громадянам.

У даному випадку таким органом є Головне управління Держгеокадастру в Одеській області.

Частиною 1 статті 121 Земельного кодексу визначено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Судом встановлено, що разом із клопотанням про передачу заявнику безоплатно у власність земельні ділянки площею 2,0 га (кожному) для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу державної власності на земельну ділянку на території Одеської області, Арцизького району, Задунаївської сільської ради (за межами населеного пункту) із наданням дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачем було надано копію графічного матеріалу на якому позначено бажане місце розташування земельної ділянки (а/с.12).

Позивачем дотримано вимоги земельного законодавства, які регулюють порядок подання клопотання про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою.

Відповідно до ч.4 ст.122 Земельного кодексу України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Згідно з ч.1 ст.79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Відповідно до ч.2 ст.79-1 Земельного кодексу України, формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Так, як вже було зазначено судом вище перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є вичерпним, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому, відсутність коштів у відповідача на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки загальною площею 26, 8265 га, частиною якої є бажана позивачем земельна ділянка, не є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, оскільки не передбачено законодавством.

Частинами 1-4 ст. 79-1 Земельного кодексу України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється:у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок;шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом;за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Правові, економічні та організаційні основи діяльності у сфері Державного земельного кадастру встановлені Законом України «Про Державний земельний кадастр» .

Відповідно до п.29 та п.30 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 17.10.2012 року №1051, 29. Кадастровим номером земельної ділянки є індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування. Кадастровий номер земельної ділянки присвоюється за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру. Кадастровий номер присвоюється земельній ділянці незалежно від форми власності. У разі переходу права власності на земельну ділянку від однієї особи до іншої, виникнення інших, крім права власності, речових прав на земельну ділянку, зміни речових прав на земельну ділянку, інших відомостей про неї кадастровий номер не змінюється. У разі поділу чи об'єднання земельній ділянці присвоюється новий кадастровий номер (п.29). Кадастровий номер земельної ділянки складається з таких структурних елементів: НКЗ : НКК : НЗД, де НКЗ - номер кадастрової зони, який визначається згідно з пунктом 34 цього Порядку;НКК - номер кадастрового кварталу, який визначається згідно з пунктом 34 цього Порядку; НЗД - чотиризначний номер земельної ділянки в межах кадастрового кварталу (максимальна кількість земельних ділянок у межах кадастрового кварталу становить 9999).Структурні елементи кадастрового номера земельної ділянки відокремлюються один від одного двокрапкою. Структурні елементи кадастрового номера земельної ділянки визначаються на підставі індексної кадастрової карти (плану); даних, що містяться у Державному земельному кадастрі;відомостей про координати поворотних точок меж земельної ділянки, зазначених у документації із землеустрою та відповідному електронному документі (п.30).

Відповідач стверджує, що земельна ділянка, на яку позивач просив надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, є частиною сформованої земельної ділянки за результатами інвентаризації земель державної власності сільськогосподарського призначення.

На вказану земельну ділянку, загальною площею 26, 8265 га, відкрито поземельну книгу, присвоєно кадостравий номер 5120482400:01:001:1176, тобто проведено державну реєстрацію земельної ділянки та також зареєстровано речове право, відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Згідно із ч. 2 ст. 136 Земельного кодексу України, добір земельних ділянок державної чи комунальної власності, у тому числі разом з розташованими на них об'єктами нерухомого майна (будівлями, спорудами) державної чи комунальної власності, які або права на які виставляються на земельні торги, здійснюється з урахуванням затверджених містобудівної документації та документації із землеустрою, а також маркетингових досліджень, інвестиційної привабливості, звернень громадян та юридичних осіб щодо намірів забудови.

Як вже зазначалось вище, відповідно до п.7 ст. 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

З аналізу вищевказаної норми Земельного кодексу України, суд дійшов висновку, що законом визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні такого дозволу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Суд зазначає, що така підстава для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, як земельна ділянка передбачена для відведення, частиною сформованої земельної ділянки за результатами інвентаризації земель державної власності сільськогосподарського призначення не передбачена приписами ст. 118 Земельного кодексу України.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовна вимога в частині визнання протиправним рішення Головного управління Держгеокадастру в Одеській області у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, викладена в листі від 27.04.2017 вих. №Р- 5174/0-3376/6-17 підлягає задоволенню.

При цьому, суд звертає особливу увагу на абсалютну ідентичність відповідей ГУ Держгеокадастру в Одеській області № Р-13635/0-5799/6-16 від 17.10.2016 р. та № Р- 5174/0-3376/6-17 від 27.04.2017 р. Підстава для відмови: "Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України Про Державний земельний кадастр , державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи.

Тобто, поділ земельної ділянки необхідно здійснити Головному управлінню Держгеокадастру в Одеській області.

Приймаючи до уваги те, що Головне управління є державною установою та відповідно до п. 13 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 17.11.2016 № 308, утримується за рахунок Державного бюджету України, та кошторисом видатків на 2017 рік даний вид роботи не передбачений та відмовило позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.".

Крім того, текст самих листів дослівно повторено.

В свою чергу, оскільки суд дійшовши висновку, про протиправність рішення Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, викладеного в листі від 27.04.2017 вих. № Р- 5174/0-3376/6-17, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача, Головне управління Держгеокадастру у Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 15 серпня 2016 року Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га за рахунок земель запасу державної власності на території Задунаївської сільської ради Арцизьеого району Одеської області в порядку встановленому приписами Конституції України, ст. ст. 116, 118, 121 Земельного кодексу України.

Проаналізувавши зазначені вище норми права, суд приходить до висновку, що особа звертається до суду з метою захистити у судовому порядку свого порушеного права або інтересу, які охороняються законом, при цьому вона повинна використовувати адекватний засіб захисту своїх прав, тобто такий засіб, який призведе до відновлення (захисту) порушеного права або інтересу.

З точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.

Щодо вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди. При вирішенні питання про з'ясування фактів, з якими закон пов'язує відшкодування матеріальної та моральної шкоди, слід виходити з вимог ст. 1167 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), в яких визначені підстави відповідальності за завдану матеріальну та моральну шкоду. Частиною ст. 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків встановлених ч. 2 цієї статті.

Крім того, згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Отже відшкодування моральної шкоди здійснюється особою, яка її заподіяла, лише за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними, і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.

Однак, суду не надано доказів, які б підтверджували негативні зміни у стані здоров'я позивача, викликані діями суб'єкта владних повноважень. Отже, у суду відсутні належні докази для встановлення безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями відповідача та завданою шкодою.

Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 20.01.2012 року "Рисовський проти України" зазначив, що ризик будь - якої помилки державного органу, у тому числі тої, причиною якої є їх власна недбалість, повинен покладатись на саму державу та її органи.

Розглядаючи цю справу, Європейський суд зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Це є "гарантією стабільності суспільних відносин", яка породжує у громадян впевненість у тому, що їх існуюче правове становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, тому саме на державний орган покладається обов'язок виправити свої помилки.

У найбільш загальному вигляді позитивні зобов'язання (англ. - « positive obligations» , « duties» ) передбачають активні дії держави, спрямовані на забезпечення, захист та сприяння реалізації прав людини.

Загальною юридичною підставою позитивних зобов'язань у межах конвенційної системи правозахисту виступає ст. 1 «Зобов'язання поважати права людини» Конвенції, в якій прямо вказується, що держави гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією.

ЄСПЛ не може «наказати» державам ухвалити той чи інший закон. Він лише формує стандарт, який вказує передусім на мету, яку має буде досягнуто згідно з правом Конвенції, а не на засоби її досягнення, тобто конкретні юридичні механізми, які має запровадити держава на національному рівні для виконання свого основного зобов'язання за Конвенцією, викладеного в уже згадуваній вищі ст. 1 ЄКПЛ. Визнаючи суверенне право держави відповідально визначати на власний розсуд національні засоби забезпечення та захисту основоположних прав людини, Суд сформулював ще одну надзвичайно важливу доктрину - доктрину «меж розсуду» держави (англ. - « margin of appreciation» ).

Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини законодавчо грунтується на нормах п. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції від 17.07.1997 року, згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 р., у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Відповідно до ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Частиною 1 ст. 71 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно зі ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визначаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Критерії верховенства права визначені у висновку Венеціанської комісії "За демократію через право" (Мірило правовладдя), ухваленому на 106-му пленарному засіданні Комісії, схваленому Комітетом міністрів та Конгресом місцевих і регіональних влад ОСОБА_2 Європи.

До таких критеріїв віднесено: законність, юридична визначеність, заборона свавілля, доступ до суду, збереження людських прав та недискриминація і рівність перед законом.

Керуючись ст. ст. 6-8, 11, 71, 86, 158-163, 167, 186 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним рішення Головного управління Держгеокадастру в Одеської області від 27.04.2017 р. № Р-5174/0-3376/6-17 про надання відповіді.

Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 15 серпня 2016 року Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га за рахунок земель запасу державної власності на території Задунаївської сільської ради Арцизьеого району Одеської області в порядку, встановленому приписами Конституції України, ст. ст. 116, 118, 121 Земельного кодексу України, з урахуванням висновків суду.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871) на користь ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (код НОМЕР_1) суму судового збору за подання адміністративного позову за:

- квитанцією 508 від 12.06.2017 р. у сумі 640, 00 грн.

В іншій частині вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 254 КАС України.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції.

Суддя Потоцька Н.В.