Рішення

від 19.07.2017 по справі 910/8953/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.07.2017Справа №910/8953/17

За позовом Дочірнього підприємства Лугове

до Товариства з обмеженою відповідальністю НЗ Сервіс

про повернення 144 086,30 грн.

суддя Пукшин Л.Г.

Представники:

від позивача Антоненко В.В. - представник за довіреністю № 32 від 21.04.17

від відповідача не з'явилися

В судовому засіданні 19.07.2017 в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Дочірнього підприємства Лугове до Товариства з обмеженою відповідальністю НЗ Сервіс про повернення 144 086,30 грн.

В обґрунтування позовних вимог Дочірнє підприємство Лугове (позивач) зазначило, що 14.04.2017 року між позивачем та ТОВ НЗ Сервіс (відповідач) було укладено договір поставки № 10/04-С, за яким відповідач зобов'язався поставити товар у власність позивача, а останній зобов'язався оплатити такий товар.

На виконання умов договору позивачем 14.04.2017 перераховано на рахунок відповідача попередню оплату у розмірі 18 000,00 грн, згідно з платіжним дорученням № 159 від 14.04.2017, та 121 500,00 грн, згідно з платіжним дорученням № 160 від 14.04.2017. за доводами позивача, відповідач не виконав свої зобов'язання за договором поставки, товар не поставив, а також на вимогу позивача не повернув перераховану позивачем попередню оплату за договором у розмірі 139 500,00 грн. Крім іншого позивач просить суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 4 586,30 грн за не поставку товару.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 06.06.2017 порушено провадження у справі № 910/8953/17 за вказаною позовною заявою та призначено розгляд справи в судовому засіданні 19.07.2017.

У судове засідання, призначене на 19.07.2017, з'явився представник позивача, який надав документи на виконання вимог ухвали суду, позовні вимоги підтримав, надав пояснення по суті спору.

Відповідач не забезпечив явку уповноваженого представника у судове засідання, вимоги ухвали суду не виконав, про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

Відповідно до п. 3.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення" розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010р., "Смірнова проти України" від 08.11.2005р., "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006р., "Літоселітіс Проти Греції" від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Таким чином, незважаючи на те, що відповідач не з'явився у судове засідання справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка даного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

У відповідності до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До вимог господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з врахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України .

Згідно ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України ).

За змістом приписів статей 205 та 206 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом, однак, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Як вбачається з матеріалів справи, 14.04.2017 між Дочірнім підприємством Лугове (надалі - покупець/позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю НЗ Сервіс (надалі - постачальник/відповідач) було укладено договір поставки № 10/04-С (надалі - договір), за умовами якого постачальник зобов'язався поставити у власність покупця товар - Селітра аміачна (№34.4%), а покупець зобов'язався прийняти товар та опалити.

Відповідно до п. 3.1. договору розрахунки проводяться шляхом безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок постачальника. Покупець оплачує товар у розмірі 100 % від загальної суми поставки не пізніше 3-х банківських днів, з моменту підписання договору.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем виставлено позивачу рахунок-фактуру № 27/3-с від 16.03.2017 на суму 139500,00 грн.

За доводами позивача, що підтверджується матеріалами справи, останнім оплачено, виставлений відповідачем, рахунок-фактуру у повному обсязі, згідно з платіжними дорученнями від 14.04.2017 № 159 на суму 18 000,00 грн та № 160 на суму 121 500,00 грн, проте відповідачем товар так і не був поставлений.

З метою досудового врегулювання спору, позивачем 18.04.2017 направлявся на адресу відповідача лист 18/04 з вимогою повернути кошти за не поставлений товар в розмірі 139 500,00 грн. Проте вказана вимога залишена без реагування, кошти не повернуті.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню повністю з наступних підстав.

У відповідності до ст. 509 Цивільного кодексу України , ст. 173 Господарського кодексу України , в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Дослідивши надані позивачем документи, господарський суд вважає, що вони свідчать про вчинення позивачем та відповідачем правочину, який за своєю правовою природою є договором поставки.

У відповідності до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України , за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 ст. 265 ГК України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.1 ст. 266 ГК України предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

Згідно ч. 2 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 662 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі виставленого відповідачем рахунку-фактури № 27/3 від 16.03.2017 позивач здійснив оплату товару на загальну суму 139 500,00 грн, що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжними дорученнями № дорученнями від 14.04.2017 № 159 на суму 18 000,00 грн та № 160 на суму 121 500,00 грн.

За доводами позивача, товар на вказану вище суму відповідачем так і не був поставлений.

Позивач звернувся до відповідача з вимогою від 18.04.2016 № 18/04 повернути грошові кошти. Вказані претензії залишені без реагування з боку відповідача.

Згідно ст. 663 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень ст. 530 ЦК України.

На підставі ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 670 Цивільного кодексу України, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Враховуючи той факт, що відповідач не здійснив поставку товару і отриману від позивача оплату в сумі 139 500,00 грн не повернув, суд вважає, що позовна вимога позивача про стягнення з відповідача грошової суми у розмірі 139 500,00 грн є обґрунтованою, документально підтвердженою та такою, що підлягає задоволенню.

Крім іншого позивач просить суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 4586,30 грн за не поставку товару.

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання.

В силу ст. 216 ГК України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідальність у вигляді пені передбачена сторонами у п.8.3. договору, відповідно до якого, у разі порушення строків постачання за цим договором постачальник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, від вартості недопоставленої партії товару за кожен день такого прострочення.

Враховуючи факт не поставки товару, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача пені.

Перевіривши розрахунок пені, суд встановив, що розмір становить суму більшу, ніж заявлено позивачем. Оскільки, з урахуванням норм п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України, суду не надано право виходити за межі позовних вимог без відповідного клопотання позивача, то до стягнення підлягають сума пені заявлена позивачем у розмірі 4586,30 грн.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України ). Статтею 3 ЦК України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність, виходячи з вказаних засад, суд приходить до висновку, що позивачем не було доведено обставини на які він посилався, як на підставу своїх вимог.

Відповідно до ст. ст. 33 , 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України , в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України , судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Це стосується відповідача, який мав довести суду, що він зобов'язання щодо поставки товару або повернення грошових коштів за не поставку такого товару виконав своєчасно та в повному обсязі. Проте, відповідач не надав суду доказів виконання зобов'язань та доказів на спростування обставин, повідомлених позивачем.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції , якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК ), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. Про судове рішення рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

З огляду на зазначене вище, позовні вимоги позивача є обґрунтованими, документально підтвердженими, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі.

Судові витрати позивача по сплаті судового збору відповідно до положень статті 49 ГПК України покладаються на відповідача.

Під час розгляду справи, судом встановлено, що при подачі позовної заяви про стягнення заборгованості у розмірі 144 086,30 грн, позивачем було сплачено судовий збір у меншому розмірі, зокрема у сумі 2 107,41 грн. В той час як сума судового збору, яка підлягала оплаті, складала 2 161,29 грн (144 086,30 *0,015). А відтак, сума недоплаченого судового збору у розмірі 53,88 грн підлягає стягненню з відповідача в доход державного бюджету, у відповідності до ст. 49 ГПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст. 49, ст.ст. 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю НЗ Сервіс (04201, м. Київ, вул. Кульженків сім'ї, буд. 35, ідентифікаційний код 39521273) на користь Дочірнього підприємства Лугове (17040, Чернігівська обл., Козелецький район, село Олбин, вул.. П. Гацька, буд. 26; ідентифікаційний код 37792325) грошові кошти у розмірі 139 500 (сто тридцять дев'ять тисяч п'ятсот) грн 00 коп., пеню у розмірі 4 586 (чотири тисячі п'ятсот вісімдесят шість) грн 30 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 107 (дві тисячі сто сім) грн 41коп.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю НЗ Сервіс (04201, м. Київ, вул. Кульженків сім'ї, буд. 35, ідентифікаційний код 39521273) в доход державного бюджету 53 (п'ятдесят три) грн 88 коп.

4. Після набрання рішенням законної сили видати накази.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 21.07.2017.

Суддя Пукшин Л.Г.