Рішення

від 21.08.2017 по справі 910/9678/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.08.2017№910/9678/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю СВИТЯЗЬ-ТРАНС

до Приватного акціонерного товариства Українська транспортна страхова

компанія

про стягнення 9 967,02 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Лабик Р.Р. за довіреністю від 02.03.2017;

від відповідача: Шаповалова Т.М. за довіреністю № 64 від 30.06.2017.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю СВИТЯЗЬ-ТРАНС (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства Українська транспортна страхова компанія (далі - відповідач) про стягнення 20 115,82 грн., з яких 12 646,90 грн. пені, 6 155,92 грн. інфляційних втрат, 1 313,00 грн. 3% річних. Крім того, позивач просить суд стягнути з відповідача витрати по оплаті судового збору в розмірі 1 600,00 грн. та витрати по оплаті послуг адвоката в сумі 4 000,00 грн.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.06.2017 порушено провадження у справі № 910/9678/17, її розгляд призначено на 10.07.2017 року.

06.07.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано клопотання про застосування строків позовної давності щодо заявлених позовних вимог, а також відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 10.07.2017 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 26.07.2017 року.

25.07.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 26.07.2017 в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України продовжено строк розгляду спору у справі № 910/9678/17 на 15 днів, відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні оголошено перерву до 21.08.2017 року.

18.08.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано заяву про зменшення розміру позовних вимог, відповідно до змісту якої позивач просить суд стягнути з відповідача 2 498,10 грн. пені, 6 155,92 грн. інфляційних втрат, 1 313,00 грн. 3% річних, а також 1 600,00 грн. витрат по сплаті судового збору та 4 000,00 грн. витрат по оплаті послуг адвоката.

В судовому засіданні 21.08.2017 року судом прийнято до розгляду вищевказану заяву позивача про зменшення розміру позовних вимог, відповідно має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

Представник позивача в судовому засіданні 21.08.2017 року позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 21.08.2017 року проти задоволення позову заперечив.

В судовому засіданні 21.08.2017 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

З матеріалів справи вбачається, що 18 жовтня 2015 року о 17 год. 30 хв. на території стоянки у смт. Краковець на вул. Вербицького, 15 відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю транспортних засобів DAF 95 XF, реєстраційний номер НОМЕР_1 з напівпричепом "РАСТON", реєстраційний номер НОМЕР_2, що належить позивачу та МAN-19.403 FLSIN, реєстраційний номер НОМЕР_3, з напівпричепом "РАСТОN ТХL" 339, реєстраційний номер 109 29ТН, внаслідок чого автомобілі отримали механічні пошкодження.

Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 23 листопада 2015 року у справі № 460/4108/15-п, винним у вищевказаній ДТП, а саме у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП визнано водія автомобіля МAN-19.403 FLSIN, реєстраційний номер НОМЕР_3, ОСОБА_3

Оскільки, цивільно-правову відповідальність винуватця ДТП на момент його настання застраховано у ПАТ "Українська транспортна страхова компанія" за Полісом № АІ/5708353, строк дії з 17.10.2015р. до 16.10.2016р., і обов'язок щодо відшкодування завданої потерпілому шкоди покладається на ПАТ "УТСК" як страховика, то ТОВ "Свитязь-Транс" подав відповідно до вимог ст.ст. 33, 35 Закону, всі необхідні документи для одержання страхового відшкодування, у тому числі, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, заяву про отримання страхового відшкодування від 23.11.2015р., а також надано представнику страховика аварійному комісару ОСОБА_4 для огляду належний позивачу транспортний засіб.

Відповідно до Висновку №5108 експертного автотоварознавчого дослідження, проведеного судовим експертом Холодцовим Д.В., вартість відновлювального ремонту з врахуванням коефіцієнту фізичного зносу автомобіля DAF 95 XF, без врахування ПДВ становить 38 603,21 грн., яке позивач просить стягнути з відповідача.

Оскільки заяву про отримання страхового відшкодування отримано представником страховика 24.11.2015 року, то відповідач зобов'язаний здійснити виплату страхового відшкодування у розмірі 38 603,21 - 500,00 (франшиза) = 38 103,21 грн. до 22.02.2016 року включно.

Однак, в порушення вимог положень ст.ст. 22, 36 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", відповідач, у встановлений законом термін, не виплатив суму страхового відшкодування, чим прострочив покладене на нього Законом зобов'язання та порушив право позивача на отримання такого відшкодування.

Вищевказані обставини були встановлені рішенням господарського суду міста Києва від 27.05.2016 у справі № 910/5707/16, яким з відповідача стягнуто на користь позивача 38 103,21 грн. страхового відшкодування, 1 607,64 грн. пені, 1 200,00 грн. витрат на проведення автотоварознавчого дослідження та 1 378,00 грн. витрат по сплаті судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.07.2016 вищевказане судове рішення залишено без змін.

Частиною 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, право на справедливий розгляд судом, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися в контексті Преамбули Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільного спадку Договірних Держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (res judicata), який, inter alia (серед іншого), вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів.

Проте, стягнуті за рішенням господарського суду міста Києва від 27.05.2016 у справі № 9105707/16 грошові кошти відповідачем були сплачені у період з 04.07.2017 по 04.05.2017, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.

У зв'язку з цим, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 2 498,10 грн. пені за період з 12.06.2016 по 23.08.2016, 6 155,92 грн. інфляційних втрат за період з 23.02.2016 по 04.05.2017, 1 313,00 грн. 3% річних за період з 23.02.2016 по 04.05.2017.

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 04.07.2011 у справі № 13/210/10, від 12.09.2011 у справі № 6/433-42/183, від 23.01.2012 у справі № 37/64, від 14.11.2011 у справі № 12/207, виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Таким чином, чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Як на тому наголошено в п. 7.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань , за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання. Однак водночас слід мати на увазі, що у разі коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки у зв'язку з прийняттям такого рішення залишається незмінною, і тому на неї в силу припису частини другої статті 550 ЦК України проценти не нараховуються. При цьому обов'язок сплатити суму неустойки (штрафу, пені) за невиконання зобов'язання не є зобов'язанням в розумінні положень частини першої статті 509 ЦК, а отже відсутні підстави і для застосування до цих правовідносин статті 625 ЦК України.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (п. п. 3.1., 4.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань ).

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 09.11.2016 у справі № 9/5014/969/2012(5/65/2011) за змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У пункті 3.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань вказано, що зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Згідно з пунктом 3.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Так, відповідно до п. 3.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 р. № 265 Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін , відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал,період з початку року і т.п. проводяться ланцюговим методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

Згідно з положеннями п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно з ч. 5 цієї статті у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Зобов'язання перестає діяти в разі його припинення з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України).

Отже, підстави припинення зобов'язань зазначені в статтях 599, 600, 601, 604 - 609 Цивільного кодексу України та не передбачають можливість припинення зобов'язання у зв'язку з ухваленням судом рішення про задоволення вимог кредитора.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.

У постанові від 26.04.2017 у справі № 918/329/16 Верховний суд України зазначив, що формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК. Отже, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Як зазначено Верховним Судом України у постанові від 17.02.2016 у справі № 905/3137/14-908/5775/14, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 598, ст.ст. 599, 600, 604-609 ЦК, саме по собі судове рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.

З огляду на вищевикладене, суд вважає правомірним нарахування 3% річних та інфляційних нарахувань згідно ст. 625 ЦК України за порушення грошових зобов'язань.

В силу приписів п. 1.12. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат за період з 23.02.2016 по 04.05.2017 в сумі 6 155,92 грн. та 3% річних в сумі 1 313,00 грн., суд вважає їх арифметично вірними та такими, що відповідають приписам чинного законодавства.

Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: відшкодування збитків та сплата неустойки (пені).

Згідно із ст. 992 ЦК України, у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.

Відповідно до ст. 36.5. Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.

З огляду на вищезазначені норми та перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд вважає заявлені позивачем вимоги в частині стягнення пені за період з 12.06.2016 по 23.08.2016 в сумі 2 498, 10 грн. обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо клопотання відповідача про застосування строків позовної давності суд зазначає наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами 1 та 2 статті 258 Цивільного кодексу України передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Як на тому наголошено у пункті 4.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів якщо відповідно до чинного законодавства або договору неустойка (пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочення виконання зобов'язання, позовну давність необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо за попередній рік до дня подання позову, якщо інший період не встановлено законом або угодою сторін. При цьому, однак, слід мати на увазі положення частини шостої статті 232 ГК України, за якими нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Даний шестимісячний строк не є позовною давністю, а визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції (якщо інший такий період не встановлено законом або договором). Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за угодою сторін, тому, зокрема, умови договору, за якими сторони встановили, що така давність обчислюється не з моменту прострочення платежу, а з іншої дати, що визначається шляхом зворотного відрахування шести місяців від дати пред'явлення вимоги, суперечать вимогам закону і не застосовуються судом.

Як зазначалось вище, рішенням господарського суду міста Києва від 27.05.2016 у справі № 910/5707/16 було встановлено, що відповідач повинен був виконати свої зобов'язання по виплаті страхового відшкодування у строк до 22.02.2016 року.

Таким чином, право на нарахування пені виникло у позивача з 23.06.2016 та відповідно до приписів частини 6 статті 232 ГК України припинилось 23.08.2016 року.

Враховуючи те, що нарахування пені припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконане, її нарахування здійснюється за кожен день прострочення виконання зобов'язання, відповідно позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню, за яким нараховується пеня, окремо з урахуванням визначеного ст. 258 ЦК України спеціального строку позовної давності.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду з даним позовом 12.06.2017 року, при цьому, пеня нарахована позивачем за період з 12.06.2016 по 23.08.2016 року, тобто в межах строку позовної давності, визначеного статтею 258 ЦК України.

Що стосується застосування позовної давності до позовних вимог в частині стягнення пені та інфляційних втрат, суд зазначає, що до вказаних вимог застосовується загальна позовна давність (п.п. 3.4., 4.3. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань ).

З матеріалів справи вбачається, що відповідач повинен був виконати свої зобов'язання по виплаті страхового відшкодування у строк до 22.02.2016 року, тобто строк позовної давності щодо вимог про стягнення інфляційних втрат спливає 23.02.2019 року.

Таким чином, позивач звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат в сумі 6 155,92 грн. за період з 23.02.2016 по 04.05.2017 та 3% річних в сумі 1 313,00 грн. за період з 23.02.2016 по 04.05.2017 року в межах строку позовної давності, встановленого статтею 257 ЦК України.

Інші доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, суд оцінює критично та до уваги не приймає, оскільки вони спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, у зв'язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Згідно з п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 Про судове рішення рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

За таких обставин, оскільки судом встановлено обґрунтованість позовних вимог, вони підлягають задоволенню з урахуванням наведеного.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Що стосується заявлених позивачем до стягнення витрат на оплату послуг адвоката у розмірі 4 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 6.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 16.01.2013 Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

За змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 ГПК у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність ), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі.

На підтвердження зазначених витрат, позивачем до матеріалів справи надані Договір про надання правової допомоги від 02.03.2017, Акт виконаних робіт від 31.05.2017, Свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю адвоката ОСОБА_6, платіжне доручення № 16819 від 06.03.2017 про оплату правової допомоги в сумі 4 000,00 грн.

Водночас, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування витрат на оплату послуг адвоката не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, предмету спору може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна надавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.

Зважаючи на відсутність в матеріалах справи вартості економних транспортних послуг, вартості оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; відомостей органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; а також враховуючи здатність кожної особи бути позивачем та відповідачем у суді відповідно до частини другої статті 80 Цивільного кодексу України та оскільки отримання позивачем юридичних послуг, пов'язаних з представленням інтересів останнього, не є обов'язковими витратами, які особа має зробити для захисту своїх прав, а вибір конкретного адвоката, який представлятиме його інтереси є його особистим правом; беручи до уваги предмет спору, тривалість розгляду і складність справи та особисту участь у ній представника позивача, суд дійшов висновку про те, що вимоги про стягнення з відповідача витрат на оплату послуг адвоката у розмірі 4 000,00 грн. є неспіврозмірними та завищеними.

В даному випадку, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на оплату послуг адвоката підлягають задоволенню частково у розмірі 1 000,00 грн.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства Українська транспортна страхова компанія (01033, місто Київ, вулиця Саксаганського, будинок 77; код ЄДРПОУ 22945712) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю СВИТЯЗЬ-ТРАНС (79018, місто Львів, вулиця Федьковича, будинок 27, квартира 2; код ЄДРПОУ 30162644) 2 498 (дві тисячі чотириста дев'яносто вісім) грн. 10 коп. пені, 6 155 (шість тисяч сто п'ятдесят п'ять) грн. 92 коп. інфляційних втрат, 1 313 (одну тисячу триста тринадцять) грн. 00 коп. 3% річних, 1 000 (одну тисячу) грн. 00 коп. витрат по оплаті послуг адвоката та 1 600 (одну тисячу шістсот) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 23.08.2017.

Суддя М.Є. Літвінова