Рішення

від 12.09.2017 по справі 910/11484/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.09.2017Справа №910/11484/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю В80

До Товариства з обмеженою відповідальністю С53

Про стягнення 51 520 000,00 грн.

Суддя Ващенко Т.М.

Представники сторін:

Від позивача: Старожкова А.А.

Від відповідача: Лубинець А.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю В80 (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю С53 (далі - відповідач) про стягнення 51 520 000,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.07.17. порушено провадження у справі № 910/11484/17 та призначено її до розгляду на 22.08.17.

16.08.17. позивачем через відділ діловодства суду подано письмові пояснення, в яких викладено нормативно-правове обґрунтування позову.

В судовому засіданні 22.08.17. сторонами підтримано подану мирову угоду від 15.08.17. та заявлено клопотання про її затвердження.

Розглянувши в судовому засіданні 22.08.17. умови поданої сторонами мирової угоди, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив на ступне.

Частиною 1 статті 78 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

Мирова угода - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода призводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а досягнувши угоди між собою, припиняють спір. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт через самостійне (без державного втручання) врегулювання розбіжностей на погоджених умовах.

Відповідно до частини 3 вказаної норми мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову.

Умови мирової угоди мають стосуватися лише правовідносин сторін, які є предметом спору. Умови мирової угоди не можуть поширюватися на осіб, які не є сторонами спору. Умови мирової угоди не можуть стосуватися вимог, що не заявлялись в позовній заяві. Якщо умови угоди містять зобов'язання щодо розпорядження майном, господарський суд повинен перевірити повноваження сторони щодо розпорядження цим майном.

За результатами розгляду питання про затвердження мирової угоди господарський суд: затверджує мирову угоду; відмовляє у затвердженні мирової угоди.

Господарський суд відмовляє у затвердженні мирової угоди, якщо вона: суперечить закону; порушує права й законні інтереси інших осіб.

Досліджуючи умови мирової угоди, суд повинен виходити з норм статті 13 Цивільного кодексу України, яка визначає межі здійснення цивільних прав: цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Суд також відмовляє в затвердженні мирової угоди, якщо: мирова угода не відповідає загальним вимогам норм матеріального права щодо змісту угод;. мирову угоду підписано представником, який не має на це повноважень; мирова угода містить умови, які виходять за межі предмета спору; мирова угода не містить відомостей про умови, розмір і строки виконання зобов'язання сторін; мирова угода стосується осіб, які не є сторонами спору.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 10.02.15. по справі № 904/4634/14.

Господарський суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не відповідає закону, або за своїм змістом вона є такою, що не може бути виконана згідно з її умовами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виникнення нового спору. Мирова угода не може вирішувати питання про права і обов'язки сторін, які можуть виникнути у майбутньому, а також стосуватися прав і обов'язків інших юридичних чи фізичних осіб, які не беруть участі у справі або, хоча й беруть таку участь, але не є учасниками мирової угоди. Укладення мирової угоди неможливе і в тих випадках, коли ті чи інші відносини однозначно врегульовані законом і не можуть змінюватись волевиявленням сторін. Така позиція викладена в п. 3.19 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції".

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є вимога Товариства з обмеженою відповідальністю В80 до Товариства з обмеженою відповідальністю С53 про стягнення 51 520 000,00 грн. неповернутої у встановлений строк позики за Договором № 2 безпроцентної поворотної позики від 26.04.17.

За умовами наданої на затвердження суду мирової угоди від 15.08.17. відповідач у рахунок погашення заборгованості передає позивачу право власності на нерухоме майно, а саме: майновий комплекс в цілому зі спорудами технічного призначення та інженерними мережами, що його обслуговують, загальною площею 9300,4 кв. м, який складається з двох будівель:

- готелю (Літеру А) загальною площею 3920,30 кв. м;

- інженерно-виробничого корпусу (Літера А') загальною площею 5380,10 кв. м, разом із земельною ділянкою (кадастровий номер 8000000000:72:147:0001), площею 0,2016 га, цільове призначення: обслуговування готелю та інженерно-виробничого корпусу, категорія земель: землі житлової та громадської забудови на якій розташований майновий комплекс, що розташовані за адресою: м. Київ, вулиця Саксаганського/Володимирська, будинок 53/80, а позивач приймає зазначений майновий комплекс разом із земельною ділянкою та реєструє право власності на це нерухоме майно на підставі даної мирової угоди в строки та в порядку, що визначені положеннями чинного законодавства України,

та передбачено, що передачею у власність позивача зазначеного нерухомого майна погашається заборгованість за Договором № 2 безпроцентної поворотної позики від 26.04.17.

Тобто, в частині передачі майна в рахунок погашення заборгованості подана на затвердження мирова угода за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу, а отже повинна відповідати загальним вимогам чинного законодавства щодо вчинення такого правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч. 1 ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Судом встановлено, що затвердження мирової угоди, спрямовано на приховання іншого правочину, а саме, договору купівлі - продажу нерухомого майна - майновий комплекс в цілому зі спорудами технічного призначення та інженерними мережами, що його обслуговують, загальною площею 9300,4 кв. м, який складається з двох будівель: - готелю (Літеру А) загальною площею 3920,30 кв. м;- інженерно-виробничого корпусу (Літера А') загальною площею 5380,10 кв. м, разом із земельною ділянкою (кадастровий номер 8000000000:72:147:0001), площею 0,2016 га, цільове призначення: обслуговування готелю та інженерно-виробничого корпусу, категорія земель: землі житлової та громадської забудови на якій розташований майновий комплекс, що розташовані за адресою: м. Київ, вулиця Саксаганського/Володимирська, будинок 53/80, який сторони насправді хотіли вчинити та щодо якого чинним законодавством встановлені вимоги додержання яких є необхідним та обов'язковими для чинності правочину, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що спірна мирова угода є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, подана на затвердження Господарського суду міста Києва мирова угода від 15.08.17., укладена між Товариством з обмеженою відповідальністю "В80" та Товариством з обмеженою відповідальністю "С53", не відповідає приписам ст. 657 ЦК України.

При цьому суд відхиляє доводи сторін про те, що мирова угода стосується лише прав і обов'язків позивача і відповідача та не виходить за межі предмета спору, оскільки вона стосується не тільки стягнення заборгованості з Товариства з обмеженою відповідальністю "С53", а і врегульовує відносини переходу права власності на об'єкт нерухомості, який не має відношення до предмету спору.

(Аналогічну правову позицію викладено в постанові Вищого господарського суду України від 01 лютого 2016 року у справі № 910/13488/14).

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви про затвердження мирової угоди від 15.08.17. по справі № 910/11484/17 укладеної між Товариством з обмеженою відповідальністю "В80" та Товариством з обмеженою відповідальністю "С53".

В той же час, суд звертає увагу сторін, що вони не позбавлені можливості повторно звернутись до суду з відповідною заявою вже після усунення недоліків мирової угоди.

В судовому засіданні 22.08.17. було оголошено перерву до 12.09.17.

Розглянувши в судовому засіданні 12.09.17. заяву позивача про вжиття заходів забезпечення позову, подану разом з позовною заявою, суд дійшов висновку про відмову в її задоволенні з огляду на наступне.

У відповідності до поданої заяви позивач просить суд вжити заходи до забезпечення позову та накласти арешт на належне відповідачу на праві приватної власності нерухоме майно: майновий комплекс та земельну ділянку, які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Саксаганського/Володимирська, 53/80.

Заяву обґрунтовано невиконанням відповідачем своїх зобов'язань з повернення позивачу грошових коштів.

Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України, господарський за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно з п. 1.1 роз'яснення Вищого господарського суду України № 01-8/2776 від 12.12.06. Про деякі питання практики застосування забезпечення позову , заявник повинен обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову.

При цьому, відповідно до п. 1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 16 від 26.12.11. Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову , особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Разом з тим, згідно з п. 3 вказаної постанови, достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Отже, питання задоволення заяви сторони у справі про застосування заходів до забезпечення позову вирішується судом в кожному конкретному випадку виходячи з характеру обставин справи, що дозволяють зробити припущення про утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у випадку невжиття заходів забезпечення позову. Вказана правова позиція була підтримана й Вищим господарським судом України при винесенні постанови у справі № 6/166 від 13.08.08.

Дослідивши збалансованість інтересів сторін, суд виходить з того, що необхідність накладення арешту на майно відповідача не підтверджується жодними належними та допустимими доказами. Таким чином, заявником не доведено, що невжиття заходів до забезпечення позову утруднить чи зробить неможливим виконання рішення суду, а тому заява позивача про вжиття заходів до забезпечення позову є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Згідно з ч. 5 ст. 49 ГПК України суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвокати та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі вищевикладеного, враховуючи положення ст. 49 ГПК України та Закону України "Про судовий збір", так як заяву про забезпечення позову судом розглянуто, тому витрати позивача по сплаті судового збору в розмірі 800,00 грн. за розгляд заяви про забезпечення позову, відшкодуванню та поверненню не підлягають.

В судовому засіданні 12.09.17. позивачем підтримано свої позовні вимоги.

Відповідач в судовому засіданні 12.09.17. проти позову не заперечував.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82-85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 910/11484/17.

В судовому засіданні 12.09.17. судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

06.04.17. між позивачем (далі - Позикодавець) та відповідачем (далі - Позичальник) було укладено Договір № 2 безпроцентної поворотної позики (далі - Договір), за умовами якого (п. 1.1) Позикодавець надає Позичальнику позику без сплати процентів за її користування на поворотній основі у вигляді грошових коштів в розмірі, встановленому Договором, а Позичальник зобов'язується повернути її Позикодавцю у визначений Договором строк. Під позикою у даному Договорі сторони розуміють не фінансову послугу по наданню Позичальнику грошових коштів на поворотній основі на обумовлений термін без сплати ним відсотків за отримані грошові кошти.

Строк дії Договору сторонами погоджено п. 9.1 з моменту надання Позикодавцем суми позики Позичальнику і діє до повного виконання Позичальником своїх зобов'язань за Договором. Закінчення строку, на який надається позик, не призводить до припинення зобов'язань, встановлених Договором.

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги Договір як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Валюта по всім розрахункам по цьому Договору виключно гривня, проте сума надання позики та сума повернення позики розраховується із прив'язкою до доларів США, виходячи із офіційного курсу грн./долар США, що встановлений НБУ станом на відповідну календарну дату. Усі розрахунки між сторонами цього Договору здійснюються виключно в безготівковій формі шляхом перерахування належних до сплати коштів на банківський рахунок іншої сторони, що вказується в реквізитах до Договору. Сума позики становить 51 769 000,00 грн., що на день надання Позики становить 1 943 879,12 доларів США (далі - сума позики). Позичальник, укладаючи цей Договір, усвідомлює можливість виникнення розрахункових різниць (коливань) суми позики при триманні грошових коштів, їх використанні та поверненні, внаслідок чого може виникнути потреба у доплаті Позичальником коштів до повної суми, яка має відповідати еквіваленту в доларах США, що вказана у п. 2.1. Договору. Виникнення розрахункових різниць (коливань) суми позики може виникнути при коливанні курсу національної валюти України у відношенні до долару США у сторону збільшення вартості долару. Сплата курсової різниці може відбуватися виключно на письмову угоду Позичальника. За цим Договором відсотки та інші платежі за користування позикою не нараховуються і не злічуються. Всі витрати на банківські операції, в тому числі, але не виключно банківську комісію, інші збори кожна сторона несе самостійно. Податкові зобов'язання кожна із сторін виконує і сплачує самостійно (пункти 2.1-2.6 Договору).

Відповідно до п. 3.1 Договору позика надається у строк 30 банківських днів з моменту підписання сторонами Договору.

Згідно з п. 3.3 Договору днем надання позики вважається зарахування всієї частини позики на банківський рахунок Позичальника.

На виконання умов Договору, позивачем, платіжними дорученнями: № 1 від 26.04.17. на суму 2 699 000,00 грн., № 11 від 26.05.17. на суму 44 120 000,00 грн., № 12 від 26.05.17. на суму 4 950 000,00 грн. було перераховано відповідачу 51 769 000,00 грн. з призначенням платежу безвідсоткова поворотна позика згідно Договору № 2 від 26.04.17. без ПДВ .

За приписами п. 3.2 Договору строк повного повернення позики - до 15.06.17.

Положеннями пункту 3.4 договору сторони погодили, що днем повернення позики (її частини) вважається день зарахування суми позики (її частини) на поточний рахунок Позикодавця.

За наданим до матеріалів справи звітом про дебетові та кредитові операції по рахунку позивача № 26007052628449 (рахунок позивача, який вказаний в розділі 11 Договору Реквізити сторін ) судом встановлено, що відповідач сплатив Позикодавцю в погашення позики за Договором 249000,00 грн. шляхом сплати 4000,00 грн. 28.04.17., 5000,00 грн. 19.05.17., 240000,00 грн. 23.06.17. Вказане відповідачем не заперечується.

Матеріали справи містять лист-вимогу № 5754 від 16.06.17. до відповідача з вимогою сплатити наявну заборгованість за Договором.

Проте відповідач всупереч умов Договору та вимогам діючого законодавства надані грошові кошти в сумі 51 520 000,00 грн. у встановлений строк не повернув, з огляду на що позивач вирішив звернутись з даним позовом до суду з метою захисту своїх прав та законних інтересів.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно зі ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд відзначає наступне.

У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічні положення містяться і в Господарському кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договорів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Приписами ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України встановлено, що в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За своєю правовою природою Договір є договором позики.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з ст. 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Судом встановлено та відповідачем не заперечується, що відповідач в повному обсязі свій обов'язок не виконав, доказів повної оплати заборгованості до матеріалів справи не надав, з огляду на що суд дійшов висновку, що Товариство з обмеженою відповідальністю С53 в порушення покладеного на нього законом та Договором обов'язку по сплаті 51 520 000,00 грн. позики не виконав, вказану суму станом на час прийняття судового рішення не погасив.

Строк оплати є таким, що настав.

Враховуючи викладене в сукупності позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Витрати по сплаті судового збору за приписами ст. 49 ГПК України покладаються на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю С53 (04050, м. Київ, вул. Миколи Пимоненка, 13, корпус 1Е, офіс 4; ідентифікаційний код 41292531) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю В80 (01033, м. Київ, вул. Саксаганського, 53/80, офіс 12; ідентифікаційний код 41292788) 51 520 000 (п'ятдесят один мільйон п'ятсот двадцять тисяч) грн. 00 коп. позики та 240 000 (двісті сорок тисяч) грн. 00 коп. судового збору.

3. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 19.09.17.

Суддя Т.М. Ващенко