Рішення

від 19.10.2017 по справі 920/909/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

19.10.2017 Справа № 920/909/17

Господарський суд Сумської області у складі судді Котельницької В.Л.,

за участю секретаря Пономаренко Т.М.,

представників:          

позивача – не з'явився

відповідача 1 – не з'явився

відповідача 2 – не з'явився

прокурор Вортоломей М.Ф. (посвідчення №035621 від 07.09.2015)

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Господарського суду Сумської області матеріали справи №920/909/17

за позовом керівника Охтирської місцевої прокуратури, м. Охтирка Сумської області в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, м. Київ

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплоенерго», смт. Краснопілля Сумської області; 2) Відділу культури і туризму Краснопільської районної державної адміністрації, смт. Краснопілля Сумської області

про визнання недійсним договору,

встановив:

До господарського суду в порядку ст. 1311 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», ч.1 ст. 2 ГПК України звернувся керівник Охтирської місцевої прокуратури з позовом в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України до ТОВ «Теплоенерго» та Відділу культури і туризму Краснопільської районної державної адміністрації про визнання недійсним договору №7 від 27.01.2017 на надання послуг з централізованого опалення, мотивуючи свої вимоги укладенням спірного договору з порушенням вимог діючого законодавства, зокрема Закону України «Про житлово – комунальні послуги» та Цивільного кодексу України.

У судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

18.10.2017 від ТОВ «Теплоенерго» та Відділу культури і туризму Краснопільської районної державної адміністрації до суду надійшли відзиви на позовну заяву в якому відповідачі посилаючись на вимоги ст. 22 ГПК України визнають позовні вимоги у повному обсязі та просять суд провести розгляд справи без участі їх представників.

Представник позивача у судове засідання не з'явився, про причини неявки належним чином суд не повідомив, хоча про час і місце розгляд уданої справи був повідомлений належним чином, що підтверджується відповідним поштовим повідомленням.

Відповідно до положень п. 3.9.1, п. 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (зі змінами та доповненнями) особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку продовжити розгляд справи у відсутності представника позивача та представників відповідачів.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши прокурора, суд встановив наступне.

27.01.2017 між ТОВ «Теплоенерго» (Виконавець) в особі директора та Відділом культури і туризму Краснопільської районної державної адміністрації (Споживач) укладено договір № 7 на надання послуг з централізованого опалення (далі Договір). За умовами вказаного Договору Виконавець зобов'язується надати Споживачеві вчасно та відповідної якості послуги з постачання пари та гарячої води (послуги централізованого постачання теплової енергії та опалення), а споживач зобов'язується своєчасно оплачувати надані послуги за встановленими тарифами у строки і на умовах, передбачених Договором. Загальна сума Договору становить 1212000 грн. (а.с.19-24).

Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громад встановлює Закон України «Про публічні закупівлі».

Положеннями ч. І ст.2 Закону України «Про публічні закупівлі» визначено, що він застосовується до замовників, за умови, що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт - 1,5 мільйона гривень.

Згідно ч. З ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» забороняється укладання договорів, що передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур закупівель, крім випадків, передбачених Законом.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про публічні закупівлі», визначено, що замовники це органи державної влади, органи місцевого самоврядування та органи соціального страхування, створені відповідно до закону, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації) та їх об'єднання, які забезпечують потреби держави або територіальної громади, якщо така діяльність не здійснюється на промисловій чи комерційній основі, за наявності однієї з таких ознак: юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів; органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або інші замовники володіють більшістю голосів у вищому органі управління юридичної особи; у статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 50 відсотків.

Отже, Відділ культури і туризму Краснопільської районної державної адміністрації є замовником у розумінні цього Закону.

Відповідно до п. 32 ч. 1 ст.1 Закону України «Про публічні закупівлі» товаром є продукція, об'єкти будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, предмети у твердому, рідкому і газоподібному стані, а також послуги, пов'язані з постачанням таких товарів, якщо вартість таких послуг не перевищує вартості самих товарів.

Частиною 1 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» визначено, що договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Згідно з преамбулою до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» цей Закон визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Відповідно до змісту п. 1 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630 послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення є видом житлово-комунальних послуг.

Частиною 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що у договорі на надання житлово-комунальних послуг обов'язково мають бути визначені права та обов'язки сторін; порядок вимірювання обсягів та визначення якості наданих послуг.

Зміст прав і обов'язків сторін, котрі мають бути зазначені у договорі про надання житлово-комунальних послуг викладено у ст. ст. 20-21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Підставою недійсності правочину згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Разом з тим, під час його укладення сторони не дотримались вимог Закону щодо повноти викладу вищезазначених умов договору.

Зокрема, зміст п. 22, 25 Договору (права та обов'язки сторін) не відповідають вимогам статей 20-21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Так, всупереч положенням п.п. З, 4, 6, 7, 8, ч. 1 ст. 20 та ч. 1 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у п. 22 Договору не вказано право Споживача на відшкодування збитків, завданих його майну та/або приміщенню внаслідок неналежного надання або ненадання житлово-комунальних послуг; на усунення протягом строку, встановленого договором або законодавством, виявлених недоліків у наданні житлово-комунальних послуг; на несплату вартості житлово-комунальних послуг за період тимчасової відсутності споживача при відповідному документальному оформленні, а також за період фактичної відсутності житлово-комунальних послуг, визначених договором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; отримувати від виконавця компенсацію у розмірі, визначеному договором, рішенням суду або законодавством за перевищення нормативних термінів на проведення аварійно-відновлювальних робіт; на перевірку кількості та якості житлово-комунальних послуг у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, в порушення вимог п.п. 7, 8, 9, 10 ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у п. 25 Договору не визначено такі обов'язки Виконавця: утримувати в належному технічному стані, здійснювати технічне обслуговування та ремонт внутрішньобудинкових мереж, вживати заходів щодо ліквідації аварійних ситуацій, усунення порушень якості послуг у терміни, встановлені договором та/або законодавством; сплачувати споживачу компенсацію за перевищення встановлених термінів проведення аварійно-відновлювальних робіт у розмірі, визначеному договором або законодавством; вести облік вимог (претензій) споживачів у зв'язку з порушенням порядку надання житлово-комунальних послуг, зміною їх споживчих властивостей та перевищенням термінів проведення аварійно-відновлювальних робіт; своєчасно за власний рахунок проводити роботи з усунення виявлених неполадок, пов'язаних з отриманням житлово-комунальних послуг, що виникли з його вини.

Крім того, всупереч вимогам п. 8 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у Договорі не конкретизовано порядок вимірювання обсягів наданих послуг, зокрема, не зазначено чи буде вестись облік за приладами обліку, чи розрахунковим методом, не вказано місцезнаходження та реєстраційні номери приладів обліку, котрі мають використовуватися при визначенні обсягів наданих послуг теплопостачання. Зокрема, зміст п. 6 Договору повинен містити відомості про вид засобу обліку, тип засобу обліку, заводський номер, місце і дату встановлення, однак згадані відомості до вказаного пункту Договору не внесено. У п. 17 Договору мала міститися інформація про спосіб обліку обсягів споживання теплоенергії (за приладами обліку чи розрахунковим методом), однак, у Договорі вказані умови не визначено.

Зазначені порушення роблять неможливим належне визначення обсягу та якості послуг, що підлягають наданню та відповідності наданих послуг розміру оплати за них, що в свою чергу унеможливлює здійснення належного контролю за цільовим, ефективним використанням і збереженням бюджетних коштів, складанням бюджетної та фінансової звітності, оскільки, оплата за надані послуги буде здійснюватись за рахунок коштів місцевого бюджету.

Згідно положень ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Стаття 207 ГК України передбачає, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін чи відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктами 1, 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Абзацом 3 підпункту 2.1 пункту 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» встановлено, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 Цивільного кодексу України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», частини другої статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», частини другої статті 15 Закону України «Про оренду землі», статті 12 Закону України «Про іпотеку», частини другої статті 29 Закону України «Про страхування», статті 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 71 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» тощо.

Зважаючи на те, що Договір суперечить вимогам, що визначені Законом України «Про житлово-комунальні послуги», який є спеціальним законом щодо регулювання відносин, пов'язаних з наданням житлово-комунальних послуг, він підлягає визнанню недійсним як такий, що суперечить вимогам Цивільного кодексу України та зазначеного Закону.

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до норм ст. 236 ЦК України і ч. 3 ст. 207 ГК України зобов'язання за визнаним недійсним договором надання послуг припиняються на майбутнє. Тому спірний договір підлягає визнанню недійсним з припиненням його дії на майбутнє.

У відповідності до вимог статей 4-3, 33 ГПК України кожна сторона повинна надати докази в обґрунтування своїх вимог або заперечень.

Враховуючи вищевикладене, зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, оцінивши надані докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Частиною 7 статті 84 ГПК України встановлено, що в резолютивній частині рішення вказується про розподіл господарських витрат між сторонами, про повернення судового збору з бюджету.

Статтею 44 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно зі статтею 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається:

у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;

у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, стягнути з відповідачів на користь прокуратури витрати по сплаті судового збору в сумі 1600 грн., по 800 грн. з кожного.

Керуючись статтями 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд –

вирішив:

1.Позов задовольнити у повному обсязі.

2.Договір № 7 від 27.01.2017 на надання послуг з централізованого опалення, загальна сума якого становить 1212000 грн., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Теплоенерго» та Відділом культури і туризму Краснопільської районної державної адміністрації – визнати недійсним.

3.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплоенерго» (42400, Сумська область, Краснопільський район, смт. Краснопілля, вул. Сумська, 19; код 32024017) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м.Суми, вул. Герасима Кондратьєва, 33; код 03527891; р/р 35214005002983 в ДКСУ у м. Києві, МФО 820172) витрати по сплаті судового збору у сумі 800 грн.

4.Стягнути з Відділу культури і туризму Краснопільської районної державної адміністрації (42400, Сумська область, Краснопільський район, смт. Краснопілля, вул. Вокзальна, 14; код 02230276) на користь Прокуратури Сумської області (40000, м.Суми, вул. Герасима Кондратьєва, 33; код 03527891; р/р 35214005002983 в ДКСУ у м. Києві, МФО 820172) витрати по сплаті судового збору у сумі 800 грн.

5.Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 20.10.2017.

Суддя                                                                                В.Л.Котельницька