Рішення

від 23.10.2017 по справі 201/9877/17

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

№ 201/9877/17

провадження 2/201/2532/2017

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2017 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Пухловою О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, треті особи ОСОБА_3 і Товариство з обмеженою відповідальністю "ВАЮР" про визнання права користування земельною ділянкою, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 11 липня 2017 року звернувся до суду з позовом до відповідача Дніпропетровської міської ради про визнання права користування земельною ділянкою, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач в своєму позові посилається на те, що 03 жовтня 2012 року між ТОВ ВАЮР та ОСОБА_3 і ОСОБА_1 було укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Хоміч О.М. за реєстром № 2289. За умовами Договору ТОВ ВАЮР як продавець передає у власність покупців, а покупці приймають у власність в рівних частках, тобто по 1/2 об'єкт нерухомого майна, а саме: кафе, літ. А-1 поз. 1-10, прибудова літ. А'-1, прибудова літ. А"-1, загальною площею 181.5 кв. м., сходи - № 1, огорожа - № 2, мостіння - І, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею 0.0197 га., кадастровий номер НОМЕР_1. При цьому розміщення ТОВ "ВАЮР" кафе на вказаній земельній ділянці відбулося на підставі Договору оренди земельної ділянки, укладеного 08 листопада 2001 року між ТОВ ВАЮР та виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради та посвідченого 08 листопада 2001 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. за реєстром № 1639. Згідно п. 2.1. Договору оренди, на умовах оренди вказану земельну ділянку було надано у користування ТОВ ВАЮР до 19 липня 2006 року. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 14 вересня 2006 року по справі №1/243-06 договір оренди земельної ділянки від 08 листопада 2001 року, укладений між ТОВ ВАЮР та виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради та посвідченого 08 листопада 2001 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. за реєстром №1639 визнано поновленим; зобов'язано Дніпропетровську міську раду укласти з ТОВ ВАЮР додаткову угоду до договору оренди про продовження строку дії оренди земельної ділянки. Враховуючи не дотримання відповідачем вимог статті 33 Закону України Про оренду землі , оскільки до цього часу позивач, як орендар земельної ділянки не отримував від відповідача письмових заперечень або будь-яких інших документів правового характеру після закінчення строку дії попереднього договору оренди, викладене свідчить, що позивач мав та має законні підстави вимагати визнання за ним в судовому порядку права користування земельною ділянкою (кадастровий номер: НОМЕР_1), площею 0.0197 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 171.9 кв. м.. Крім того, позивач своєчасно виконав всі необхідні вимоги закону задля укладення договору оренди земельної ділянки, однак бездіяльність відповідача щодо ненадання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки змушує позивача для реалізації свого права звернутися за захистом у судовому порядку. Позивач вважає вказане з боку відповідача протиправним. Запропонував добровільно вирішити спір, фактично отримано відмову, є спір, У зв'язку з чим позивач був вимушений звернутись до суду з вказаним позовом та просив визнати за ним право користування вказаною земельною ділянкою (кадастровий номер: НОМЕР_1), площею 0.0197 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 171.9 кв. м., задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача Дніпропетровської міськради в судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив; в письмовому зверненні до суду не заперечував проти позовних вимог і вважав за можливе розгляд справи за їх відсутністю. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаного відповідача відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Третя особа ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася, про день та час розгляду справи повідомлялася належним чином, про причини неявки суду не повідомила, вказаним, на думку суду, з позовними вимогами погодилися, не заперечувала проти викладеного в цьому позові та проти задоволення цього позову, просила розглянути справу за її відсутності. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Представник третьої особи ТОВ "ВАЮР" в судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив; вказаним, на думку суду, не заперечував проти позовних вимог і вважав за можливе розгляд справи за його відсутністю. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної третьої особи відповідно до ст. 169 ЦПК України.

З'ясувавши думку сторін і третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади власників землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Такий висновок випливає з положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, статей 80, 84, 123, 124,127, 128 ЗК, якими врегульовано порядок розпорядження землею.

Згідно зі ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень міських рад належить, у тому числі розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до Кодексу; вирішення земельних спорів на підставі п.12 розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні міські ради.

Ст. 13 Конституції України визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Статтею 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні визначено, що до виключної компетенції міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Відповідно до ст. 2 Земельного кодексу України до земельних відносин належать відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Статтею 123 Земельного кодексу України визначено порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування та, зокрема, встановлено, надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі відповідного рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди землі (стаття 124 вказаного Кодексу).

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (ст. 1 Закону України Про оренду землі ).

Право оренди земельної ділянки виникає з моменту реєстрації цього права та посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону (ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України).

Судом встановлено, що 03 жовтня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю ВАЮР , з одного боку, та ОСОБА_3 і ОСОБА_1, з іншого боку, було укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Хоміч О.М. за реєстром № 2289. За умовами Договору ТОВ ВАЮР як продавець передає у власність покупців, а покупці приймають у власність в рівних частках, тобто по 1/2 об'єкт нерухомого майна, а саме: кафе, літ. А-1 поз. 1-10, прибудова літ. А'-1, прибудова літ. А"-1, загальною площею 181.5 кв. м., сходи - № 1, огорожа - № 2, мостіння - І, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею 0.0197 га., кадастровий номер НОМЕР_1. При цьому розміщення ТОВ "ВАЮР" кафе на вказаній земельній ділянці відбулося на підставі Договору оренди земельної ділянки, укладеного 08 листопада 2001 року між ТОВ ВАЮР та виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради та посвідченого 08 листопада 2001 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. за реєстром № 1639. Згідно п.2.1. Договору оренди, на умовах оренди вказану земельну ділянку було надано у користування ТОВ ВАЮР до 19 липня 2006 року.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 14 вересня 2006 року по справі №1/243-06 договір оренди земельної ділянки від 08.11.2001 року, укладений між ТОВ ВАЮР та виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради та посвідченого 08 листопада 2001 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. за реєстром № 1639 визнано поновленим; зобов'язано Дніпропетровську міську раду укласти з ТОВ ВАЮР додаткову угоду до договору оренди про продовження строку дії оренди земельної ділянки.

Відповідно до ст. 12, 83 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад та надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Поряд з цим, в силу ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частинами 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України визначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно ч. 4 ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Згідно ч. З ст. 7 Закону України Про оренду землі до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Таким чином, з огляду на вказані законодавчі норми, після набуття у власність об'єкта нерухомого майна - споруди кафе, літ. А-1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 171.9 кв. м., до покупців перейшло право користування земельною ділянкою, на якій цей об'єкт нерухомого майна розміщено, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача, тобто ТОВ ВАЮР .

З огляду на використання ТОВ ВАЮР земельної ділянки по АДРЕСА_1 площею 0,0197 га, кадастровий номер НОМЕР_1 на умовах договору оренди, позивач після реєстрації права власності на належну йому частину споруди кафе, літ. А-1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 171,9 кв.м., має першочергове право на укладення договору оренди земельної ділянки, на якій розташовано даний об'єкт нерухомості, пропорційно його частці у праві власності.

Статтею 93 Земельного кодексу України визначено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні питання регулювання земельних відносин (у тому числі надання земельної ділянки в оренду та поновлення договору оренди земельної ділянки) вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

З 2012 року позивач з метою реалізації свого права неодноразово звертався до Відповідача Дніпропетровської міської ради з клопотаннями про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0.0197 га, кадастровий номер: НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 для здійснення реконструкції (будівництва) кафе та надання земельної ділянки у користування. Однак, до цього часу позивач не отримав жодної інформації з приводу прийняття відповідачем будь-яких рішень або інших документів правового характеру за результатами розгляду клопотань позивача щодо оформлення в установленому порядку правовстановлюючих документів на земельну ділянку. Відповідач своєю протиправною бездіяльністю, яка виражається в ненаданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,0197 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 для здійснення реконструкції (будівництва) кафе та надання земельної ділянки у користування, тривалий час порушує законні права Позивача, створює йому перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном. Позивач вважає вказане протиправним. Запропонував добровільно вирішити спір, фактично отримано відмову, є спір, в добровільному порядку спір не вирішено, тому позивач вимушений звертатися з позовом до суду.

Суд вважає вказані позовні вимоги підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання… .

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із ст. 152 ЗК України 1. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. 2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини першої статті 93 Земельного кодексу України та статті 1 Закону України Про оренду землі право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно ст. 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 31 Закону України Про оренду землі , договір оренди землі припиняється в разі, між іншим, набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці, законом. До особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда (ч. З ст. 7 Закону України Про оренду землі ).

Згідно ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно ст. 8 Закону України Про судоустрій і статус суддів , ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого зона віднесена процесуальним законом.

Суд при вирішенні спору бере до уваги норми ст. 13, 142 Конституції України, якими передбачено виключне право органу місцевого самоврядування від імені територіальної громади самостійного розпорядження землею, яка є матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, оскільки доходи від її використання є складовими у формуванні доходів місцевого бюджету.

Позивач звертався до відповідача з вищезазначеного питання, укладання договору оренди спірної земельної ділянки, розробку документації, але в нього спочатку навіть не прийняли документи для цього, а потім взагалі не надали будь якої відповіді і не вирішили питання за його зверненням.

Застосування Конвенції та практики Європейського суду набули особливої актуальності з прийняттям 23 лютого 2006 року Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , який увібрав у себе численні резолюції Комітету Міністрів Ради Європи.

В Україні Конвенція має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням статті 9 Конституції. У разі наявності колізій між нормами національного законодавства України та Конвенції пріоритетному застосуванню підлягають саме норми Конвенції як міжнародного договору.

Виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, відображеної у рішенні по справі Стреч проти Сполученого Королівства (Stretch v. The United Kingdom) від 24 червня 2003 року. З цього рішення вбачається, що заявнику у справі не було продовжено договір земельної ділянки після закінчення строку його дії, не дивлячись на те, що договір таке право передбачав, порушень зобов'язань з боку заявника допущено не було. Національні суди не захистили право заявника. У рішенні наголошується, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила . Виходячи зі змісту пунктів 32-35 цього рішення, майном у значенні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вважається законне та обгрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції .

Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Перший протокол до Конвенції, Конвенція відповідно), та практику ЄСПЛ, зокрема вищезазначене рішення від 24 червня 2003 року в справі Стретч проти Сполученого Королівства з посиланням на рішення в справах Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки , Гаші проти Хорватії та Трго проти Хорватії передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини .

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави. У контексті цієї норми під майном розуміється ціла низка інтересів економічного характеру, до яких можна віднести й право оренди земельної ділянки.

У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати щодо сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи вважається такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним до визначених цілей.

Оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обгрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами, в яких особи позбавлені права власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах Раймондо проти Італії від 22 лютого 1994 року, Філліпс проти Сполученого Королівства від 5 липня 2001 року, Аркурі та інші проти Італії від 5 липня 2001 року, Ріела та інші проти Італії від 4 вересня 2001 року, Ісмаїлов проти Російської Федерації від б листопада 2008 року).

Отже, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. В оцінці дотримання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Крім того, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32)). У розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції майном визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні законне сподівання на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі Стретч проти Сполученого Королівства (пункт 32)).

У зв'язку з вищевикладеним, а також з метою недопущення подальшого порушення майнових та інших прав позивача зі сторони відповідача, позивач і звернувся з даною позовною заявою про визнання за ним права користування земельною ділянкою, орієнтовною площею 0.0197 га, кадастровий номер НОМЕР_1, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, оскільки відповідно до норм чинного законодавства України він має першочергове право користування земельною ділянкою.

В силу ч. 1 ст. 114 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або його основної частини.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що сторони в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 137 ЦПК, сторони могли б в передбаченому законом порядку скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі відповідачем цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню.

Не може суд прийняти до уваги можливу незгоду відповідача з позовом, оскільки вона спростовується вищенаведеним і об'єктивно нічим не підтверджено.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-які інші домовленості і зобов'язання стосовно відповідача по можливо незаконним (з точки зору відповідача) діям відносно нього, предмета спору, а відповідач цього не довів, можливе твердження відповідача про наявність будь-яких інших зобов'язань стосовно позовних вимог є припущенням.

При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити і визнати за ОСОБА_1, право користування земельною ділянкою (кадастровий номер: НОМЕР_1), площею 0.0197 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 171.9 кв. м..

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги знайшли своє об'єктивне підтвердження в ході судового засідання і підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 12, 13, 14, 19, 41, 55, 124, 129, 142, 144 Конституції України, ст. 26, 77 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , ст. 377, 632, 651- 654 ЦК України, ст. ст. 2, 12, 83, 93, 116, 120, 121, 123, 124, 127, 128, 141, 152, 211, 212, 377 ЗК України, ст. ст. 1, 7, 21, 31, 32 Закону України Про оренду землі , ст. 3, 10, 11, 209, 212-216, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1, право користування земельною ділянкою (кадастровий номер: НОМЕР_1), площею 0.0197 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 171.9 кв. м..

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -