Постанова

від 23.10.2017 по справі 910/24342/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" жовтня 2017 р. Справа№ 910/24342/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Баранця О.М.

суддів: Сітайло Л.Г.

Пашкіної С.А.

при секретарі Матюхін І.В.

за участю представників:

від позивача не з'явився.

від відповідача 1 Гриб Ю.М.

від відповідача 2 Клименко Є.Г.

від відповідача 3 не з'явився.

від третьої особи не з'явився.

розглянувши

апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства

"Київфундаментбуд"

на рішення

Господарського суду міста Києва

від 15.05.2017 року

у справі № 910/24342/16

за позовом Приватного акціонерного товариства

"Київфундаментбуд"

до 1) Публічного акціонерного товариства "Акціонерний

комерційний промислово-інвестиційний банк"

2) Публічного акціонерного товариства "Закритий

недиверсифікований венчурний корпоративний

інвестиційний фонд "Сордант"

3) Товариства з обмеженою відповідальністю

"Компанія з управлянні активами "Домініон-Капітал"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "Цитадель КМД"

про визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.05.2017 року у позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішення суду першої інстанції, ПАТ "Київфундаментбуд" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 15.05.2017 р. у справі № 910/24342/16 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.09.2017 р. апеляційну скаргу ПАТ "Київфундаментбуд" на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2017 року у справі № 910/24342/16 прийнято до провадження та призначено до розгляду. Розгляд справи було призначено на 23.10.2017 р.

У зв'язку з перебуванням суддів Калатай Н.Ф. та Жук Г.А. у відпустці змінено склад колегії суддів.

В судове засідання 23.10.2017 року представники позивача, відповідача 3 та третьої особи не з'явилися.

Колегія суддів вважає за можливе здійснювати розгляд справи без участі представників позивача, відповідача 3 та третьої особи, враховуючи що останні належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються доводи та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалав даної справи, 21.06.2007 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (закрите акціонерне товариство) далі банк та Закритим акціонерним товариством "Київфундаментбуд" (позивальник) укладено кредитний договір № 1254, відповідно до якого банк зобов'язується надати позичальнику кредит у сумі 9100000,00 грн., а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, встановлені цим договором.

04.10.2007 року року договором про внесення змін до кредитного договору № 1254 від 21.06.2007 року сторони погодили, що сума кредиту становитиме 9400000,00 грн.

28.02.2008 року договором № 2 про внесення змін до кредитного договору № 1254 від 21.06.2007 року сторони погодили, що датою остаточного повернення всіх отриманих в межах кредиту коштів є 20.12.2010 року.

Кредитний договір не містить застережень щодо заборони відступлення права вимоги за ним іншій особі без погодження з боржником.

02.12.2013 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (первісний кредитор) та Публічним акціонерним товариством "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант" (новий кредитор), від імені, в інтересах та за рахунок якого діє Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Домініон-Капітал" уклали договір відступлення права вимоги № 39/233.

Відповідно до п. 1.1 договору про відступлення в порядку та на умовах, визначених цим договором, первісний кредитор відступає новому кредитору належне первісному кредитору право вимоги за договором, укладеним між первісним кредитором Приватним акціонерним товариством "Київфундаментбуд", яке є правонаступником прав та зобов'язань Закритого акціонерного товариства "Київфундаментбуд", ідентифікаційний код за даними ЄДРПОУ 33056977 (боржник): кредитний договір № 1254 від 21.06.2007 року, разом із договорами про внесення змін до кредитного договору надалі іменується кредитним договором.

Цей договір спрямований на врегулювання цивільних правовідносин, що виникають з приводу відступлення в порядку та на умовах, визначених цим договором та чинним законодавством України, первісним кредитором новому кредитору права вимоги, належного первісному кредитору, в межах, в яких новий кредитор стає кредитором за кредитним договором, укладеним між первісним кредитором та боржником. За цим договором до нового кредитора переходить право вимоги до боржника щодо виконання наступних обов'язків: повернення грошових коштів у розмірі 8985618,37 грн., отриманих боржником згідно з кредитним договором, укладеним між боржником та первісним кредитором; повернення нарахованих на дату укладення цього договору процентів за користування кредитом за кредитним договором у розмірі 14699988,39 грн.; сплати пені за неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором в розмірі 10000415,47 грн.; сплати втрат від інфляції за неналежне виконання зобов'язань за кредитним договором у розмірі 1528292,71 грн.; інших обов'язків, встановлених кредитним договором. До нового кредитора переходять всі без винятку права первісного кредитора за кредитним договором. До нового кредитора переходять всі права кредитора у відношенні до боржника, що належать первісному кредитору по кредитному договору з моменту укладення цього договору. (п. 1.2, 1.3, 1.4, 1.5, 1.7 договору відступлення права вимоги).

Згідно п. 2.1, 2.2 договору відступлення права вимоги новий кредитор зобов'язаний перерахувати первісному кредитору відшкодування за відступлення права вимоги за кредитним договором в сумі 1787951,00 грн. не пізніше 01.02.2014 року. Первісний кредитор зобов'язаний передати протягом 6 робочих днів з моменту укладення цього договору оригінали всіх документів, які свідчать про право вимоги за кредитним договором та інформацію, яка важлива для їх здійснення.

Протягом 5 робочих днів з моменту переходу права вимоги до нового кредитора повідомити боржника про здійснення відступлення права вимоги за кредитним договором. (п. 2.2.2 договору про відступлення права вимоги).

Повідомлення про відступлення права вимоги за кредитним договором було направлено позивачу (боржнику) 03.12.2013, що підтверджується матеріалами справи.

Відповідно до п. 4.1, 4.2 договору про відступлення права вимоги даний договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторонами та діє до його повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором. Передбачене цим договором право вимоги по зобов'язаннях, що випливають з кредитного договору переходить до нового кредитора з моменту підписання цього договору.

Згідно з ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ст.ст. 42, 43 ГК України (п.п.1, 2, 3) підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Особливості здійснення окремих видів підприємницької діяльності встановлюються законодавчими актами. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом.

Ст. 6 ГК України встановлені загальні принципи господарювання: свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави.

Ст. 14 ГК України визначає порядок ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності, який є засобом державного регулювання у сфері господарювання, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу. Відносини, пов'язані з ліцензуванням видів господарської діяльності, регулюються законом.

Відповідно до ст. 43 ГК України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких забороняється, встановлюються виключно законом.

Відповідно до частини першої статті 72 ГК України підприємства в Україні здійснюють свою діяльність відповідно до вимог статей 62-71 цього Кодексу, якщо інше щодо підприємств окремих видів не передбачено цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Так, згідно із частиною третьою статті 62 Господарського кодексу України підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Частиною четвертою статті 57 цього Кодексу встановлено, що статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Цивільний кодекс України закріплює універсальну правоздатність юридичної особи - здатність мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа. Поряд з цим статтею 91 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" встановлено, що господарські товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

Враховуючи вищевикладене підприємство здійснює свою господарську діяльність відповідно до його мети і предмету діяльності, вказаними у статуті. Водночас можливе виникнення інших прав та обов'язків, прямо не передбачених статутом, але при умові, якщо вони не суперечать чинному законодавству і цілям діяльності цього підприємства.

Новим кредитором за договором відступлення права вимоги є Публічне акціонерне товариство "Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд "Сордант", створений для отримання прибутку шляхом здійснення діяльності зі спільного інвестування. Згідно статуту, Фонд діє на підставі ЦК України, ГК України, Закону України " Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)", тощо.

Відповідно до ст. 34 Закону України " Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" (чинного на момент укладення спірного договору) до складу активів венчурного фонду можуть входити боргові зобов'язання. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, заставними, договорами позики та в інший спосіб, не заборонений законодавством України. Позики за рахунок коштів венчурного фонду можуть надаватися тільки юридичним особам, учасником яких є такий венчурний фонд.

Відповідно до ч. 4 ст. 48 Закону України "Про інститути спільного інвестування" (чинний) до складу активів венчурного фонду можуть входити боргові зобов'язання. Такі зобов'язання можуть бути оформлені векселями, заставними, договорами відступлення прав вимоги, позики та в інший спосіб, не заборонений законодавством.

Отже право відповідача-2 на укладення договорів відступлення права вимоги прямо передбачена законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Згідно положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 202, ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 205, ч. 2 ст. 207 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Виходячи з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства, обов'язковими умовами визнання договору недійсним є наявність у позивача певного суб'єктивного права (охоронюваного інтересу) - об'єкту судового захисту, порушення у зв'язку з укладенням відповідного договору таких прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі, та належність обраного способу судового захисту. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

В силу п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

В силу ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відповідно до положень ст. 518 ЦК України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

Таким чином, якщо інше не встановлено договором або законом, відступлення права вимоги є двостороннім правочином, в якому сторонами є первісний кредитор і новий кредитор. У цьому випадку боржник - не є стороною у цьому правочині, а лише наділений правом не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (ч. 2 ст. 517 ЦК України) та правом висувати проти вимоги кредитора заперечення (ст. 518 ЦК України).

З аналізу наведених норм вбачається, що заміна кредитора у зобов'язанні не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів, та здійснюється без згоди боржника, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі.

Оскільки сторони у кредитному договорі не обумовили необхідність обов'язкової згоди боржника на відступлення права вимоги за кредитним договором, то укладення спірного договору не погіршує становище боржника і не зачіпає його інтересів та не порушує його права, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Щодо твердження позивача, що спірний правочин являється договором факторингу та укладений відповідачем за відсутності права надавати фінансові послуги.

До загальних засад цивільного законодавства відносять, зокрема, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України).

Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Норму статті 6 ЦК України розкриває стаття 627 цього Кодексу, в якій зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії (відступлення права вимоги), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Суть договору факторингу в першу чергу полягає в наданні фінансових послуг, а не в переході права грошової вимоги. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансова послуга - це операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. У частині 1 статті 4 цього Закону міститься перелік фінансових послуг, серед яких у пункті 11 зазначається і факторинг. З урахуванням положень статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" факторинг визначається як кредитна операція.

Відповідно до статті 1 Конвенції Міжнародного інституту з уніфікації приватного права (УНіДРУА) "Про міжнародний факторинг" (Оттава, 28 травня 1988 року) для цілей цієї Конвенції "договір факторингу" означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого: (a) постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання; (b) фактор має виконувати принаймні дві з таких функцій: - фінансування постачальника, включаючи надання позики та здійснення авансових платежів; - ведення обліку (головної бухгалтерської книги) щодо дебіторської заборгованості; - пред'явлення до сплати грошових вимог; - захист від несплат боржників.

Отже згідно Конвенції взяття на себе фактором виконання двох із наведених функцій є обов'язковою умовою договору факторингу.

Як вбачається з матеріалів справи, спірний договір припиняється належним виконанням своїх зобов'язань сторонами (новим та первісним кредитором), строк його дії не ставиться в залежність від виконання грошового зобов'язання боржником новому кредитору.

Отже метою укладення договору факторингу є фінансування клієнта фактором шляхом передачі в його розпорядження коштів. Ця послуга надається фактором за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не вважається платою за надану фактором фінансову послугу. Різниця в вартості відступлення права вимоги та розміру самої відступленої вимоги не є платою, як твердить позивач. Отже спірний договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, оскільки за укладеним договорами жодна з сторін не передає кошти у розпорядження іншої сторони за плат.

В преамбулі договору про відступлення права вимоги № 39/233 від 02.12.2013 року чітко зазначено, що сторони при укладенні договору про відступлення права вимоги керувалися положеннями статей 512-519 ЦК України. Посилання на норми що регулюють укладення договору факторингу у спірному правочині відсутні.

З урахуванням зазначених норм права та встановлених обставин суд дійшов висновку про те, що договір від 02.12.2013 року № 39/233 є договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, що зумовлює відсутність передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним.

Щодо заяви відповідача-2 про застосування строків позовної давності.

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із п. 28 постанови пленуму Верховного суд України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" до окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (частини третя, четверта статті 258 ЦК). Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В той же час, слід зазначити, що заява відповідача про застосування позовної давності не підлягає задоволенню, оскільки за змістом частини першої ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (п. 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Оскільки суд першої інстації відмовив в позові по суті в зв'язку і в зв'язку з відсутністю порушеного права або охоронюваного інтересу позивача, тому питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення та не підлягає застосуванню.

Тобто відсутні підстави для визнання договору № 39/233 від 02.12.2007 недійсним.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Частиною 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Тож, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про відмову в задоволені позову.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2017 року у справі №910/24342/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Справу №910/24342/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Копію постанови направити сторонам та третій особі.

Головуючий суддя О.М. Баранець

Судді Л.Г. Сітайло

С.А. Пашкіна