Постанова
від 15.11.2017 по справі 826/17778/14
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 листопада 2017 року м. Київ № 826/17778/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Аблова Є.В.,

суддів Літвінової А.В., Мазур А.С.,

при секретарі судового засідання Огнивому Д.П.,

за участю сторін:

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Письменної О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України,

за участю третьої особи - Державної служби України з контролю за наркотиками,

про визнання протиправним та скасування розпорядження, -

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся з позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач), за участю третьої особи - Державної служби України з контролю за наркотиками (далі - третя особа), в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив:

- визнати розпорядження Кабінету Міністрів України № 981-р від 16 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками - протиправним;

- скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України № 981-р від 16 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками;

- скасувати наказ Державної служби України з контролю за наркотиками про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 року;

- поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з 07.11.2014 року;

- стягнути з Державної служби України з контролю на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, до дня фактичного поновлення на роботі;

- допустити негайне виконання Постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками та в частині нарахування та виплати ОСОБА_1 середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 07.11.2014 року по день поновлення на посаді;

- зобов'язати Кабінет Міністрів України проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, код 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади";

- відшкодувати ОСОБА_1 моральну шкоду шляхом зобов'язання Кабінету Міністрів України опублікувати пропорційно інформацію у засобах масової інформації із спростуванням інформації щодо належності ОСОБА_1 до осіб, до яких застосовано заборони, що передбачені Законом України "Про очищення влади" і включені в Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади";

- зобов'язати Кабінет Міністрів України подати суду звіт про виконання даної постанови в термін не пізніше 5-ти робочих днів з дня набрання постановою законної сили.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, з урахуванням наданих до суду уточнень та додаткових пояснень, позивач вказав на те, що спірним розпорядженням Кабінету Міністрів України, обмежено права і свободи позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись положеннями статті 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Позивач також зазначив, що відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням частини трутьої статті 1 та пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, на думку позивача безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим позивач також звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Оскільки оскаржуване рішення прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану та у зв'язку з його прийняттям було, на думку позивача, протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступ до державної служби, рішення про звільнення є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним.

Також, як вбачається зі змісту позовної заяви, коли позивач обіймав посаду першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками, не було жодного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання такої посади є правопорушенням.

Таким чином, на думку позивача, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої частиною третьою статті 1 Закону, лише на підставі самого факту зайняття ним посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.

Крім того, позивач наголошує, що відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Однак, звільнивши позивача із займаної посади, відповідач, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону.

Позивач зазначає, що виходячи із системного тлумачення норм Закону усі особи, які займали посади, визначені у статті 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_4, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом. Зазначене, на думку позивача, суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

За таких обставин, як зазначає позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.

У контексті наведеного позивач зазначає, що відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Позивач зазначає, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, на думку позивача, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.

У зв'язку з цим, як зазначає позивач, перш ніж застосовувати до позивача заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_1, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

При цьому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

На думку позивача, приписи Закону України "Про очищення влади" щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення статті 62 Конституції України.

Відтак, за висновками позивача, відповідач, звільняючи позивача з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи статті 62 Конституції України.

Крім цього, у відповідності до пункту 3 Прикінцевих положень Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" Кабінет Міністрів України зобов'язаний у двомісячний строк з дня набрання чинності цим Законом забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом, забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у відповідність із цим Законом.

Зокрема, Кабінетом Міністрів України і досі не приведені свої нормативно-правові акти у відповідність до Закону, що підтверджується іншим, відміннім від Закону порядком звільнення, зазначеного у статті 10 Положення Державної служби України з контролю за наркотиками.

Разом з цим, розпорядженням № 983-р від 16.10.2014 року звільнено ОСОБА_5 з посади Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7І частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).

Позивач зазначає, що ОСОБА_5, як керівником Державної служби України з контролю за наркотиками, не було внесено відповідної пропозиції Прем'єр-міністру України ОСОБА_6 щодо звільнення ОСОБА_1 з займаної посади.

Між тим, позивач вказує, що проект розпорядження № 981-р від 16.10.2014 року про звільнення з посади Першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками ОСОБА_1 з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України) не був включений до порядку денного засідання Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року, про що свідчить опублікований на офіційному сайті www.kmu.gov.ua (єдиний веб-портал органів виконавчої влади України) Порядок денний засідання Кабінету Міністрів України на 16.10.2014 року о 12 год. 00 хв.

Крім того, ОСОБА_1 вказує, що про існування спірного розпорядження відповідача від 16.10.2014 року № 981-р, дізнався з інтернет ресурсу-веб-порталу органів виконавчої влади.

Позивач посилається на грубе порушення процедури звільнення, у зв'язку з порушенням відповідачем порядку, передбаченого Регламентом Кабінету Міністрів України для підготовки та розгляду питань на засіданні Кабміну, оприлюднення порядку денного тощо, та зазначає, що згідно пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судових спорів", підставами захисту порушеного права звільненої особи може бути не тільки звільнення без законних підстав, а й порушення порядку його проведення.

Відповідно до наказу Державної служби України з контролю за наркотиками від 30.09.2014 року № 178-в ОСОБА_1 надано неоплачувану відпустку тривалістю з 01 жовтня по 30 листопада 2014 року (копія додається) на підставі заяви у відповідності до частини першої статті 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України".

28 вересня 2014 року на підставі постанови Центральної виборчої комісії № 1293 ОСОБА_1 був зареєстрований кандидатом у народні депутати України по одномандатному виборчому округу № 178 (копія додається).

Крім того, просить звернути увагу, що однією з гарантій діяльності у виборчому процесі кандидата у народні депутати, згідно з частини другої статті 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України", є заборона на його звільнення з роботи з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу під час виборчого процесу.

Також позивач вказує, що звільнення ОСОБА_1 16.10.2014 року відбулося на підставі, зокрема Біографічної довідки датованої 29.09.2016 року.

При цьому, зазначає, що Кабміном та прем'єр-міністром України ОСОБА_6 не було встановлено факту подання або неподання заяви про звільнення ОСОБА_1, що виключало б можливість його звільнення у відповідності до частини третьої статті 1 Закону України "Про очищення влади". Крім цього, біографічна Довідка ОСОБА_1, яка була надана до суду представником Кабінету Міністрів України на виконання вимог ухвали суду містить неповні та неправдиві відомості, які суттєво впливають на суть справи і підстави звільнення.

Крім того, позивач просив суд відшкодувати моральну шкоду шляхом зобов'язання Кабінету Міністрів України опублікувати пропорційно інформацію у засобах масової інформації із спростуванням інформації щодо належності ОСОБА_1 до осіб, до яких застосовано заборони, що передбачені Законом України "Про очищення влади" і включені в Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".

У судовому засіданні 15.11.2017 року позивач та представник позивача підтримали заявлені позовні вимоги, з урахуванням наданих уточнень до позовної заяви, просили суд задовольнити їх з підстав викладених у позовній заяві та наданих до суду додаткових письмових пояснень.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог позивача, просив суд відмовити у їх задоволенні з підстав викладених у письмових запереченнях на позовну заяву.

Крім того, в судовому засіданні представником відповідача було надано письмові заперечення, в яких було зазначено про те, що до повноважень Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України та Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" відноситься вирішення питання звільнення позивача з займаної посади, а тому вважає твердження позивача про порушення Урядом порядку проведення процедури звільнення державного службовця безпідставним. Також, відповідач вказує, що звільнення позивача з займаної посади не здійснювалося за ініціативою Кабінету Міністрів України, а відбулося на підставі норм Закону України "Про очищення влади".

Також, відповідач вказує на те, що Кодексом законів про працю України встановлено загальні норми, що регулюють трудові відносини, а Закон України "Про очищення влади", який є спеціальним, не передбачає відтермінування звільнення або збереження будь - яких соціальних гарантій, зокрема соціальної відпустки.

Враховуючи те, що Закон України "Про очищення влади" є спеціальним, прийнятий для захисту та утвердження демократичних цінностей верховенства права та прав людини в Україні, тому слід мати на увазі, що його дія розповсюджується без обмежень на всіх осіб, які обіймають посади (перебувають на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (крім виборних посад).

При цьому, відповідач зазначає, що пунктом 4 параграфу 18 Глави 1 Розділу 3 Регламенту не встановлено обов'язку Кабінету Міністрів України запрошувати осіб, на засідання Уряду у разі якщо обговорюване питання стосується їх безпосередньо.

Крім того, відповідач вказує на те, що, якщо акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним.

У судовому засіданні представник третьої особи заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначивши про те, що станом на день розгляду справи Державна служба України з контролю за наркотиками (далі - ДСУКН) знаходиться в стані припинення шляхом злиття, і повідомили про створення Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками, яка є правонаступником ДСУКН.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Указом Президента України від 21.12.2011 року № 1175/2011 позивача було призначено на посаду першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками. На підставі Указу Президента України, Наказом Державної служби України з контролю за наркотиками № 66-к р позивача призначено на посаду першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з 26.12.2011 року.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 981-р від 16.10.2014 року позивача звільнено з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).

Наказом Державної служби з контролю за наркотиками України від 07.11.2014 року позивача звільнено з займаної посади з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу Законів про працю України).

При цьому, з матеріалів справи слідує, що Голова ДСУКН - ОСОБА_5, відбуває у додаткову відпустку із збереженням заробітної плати на 16 календарних днів з 15 вересня по 30 вересня 2014 року, як учасник ліквідації наслідків аварії ЧАЕС, за 2014 рік. На період відпустки виконання обов'язків Голови Державної служби України з контролю за наркотиками покладено на першого заступника Голови Державної служби з контролю за наркотиками ОСОБА_1

Згідно наказу ДСУКН від 15.09.2014 № 171-в "Про внесення змін до наказу ДСУКН від 27.08.2014 року № 148-в" виконання обов'язків Голови ДСУКН покладено на начальника Управління організаційної та кадрової роботи ОСОБА_7.

Відповідно до наказу ДСУКН від 30.09.2014 року № 178-в ОСОБА_1 надано неоплачувану відпустку тривалістю з 01 жовтня по 30 листопада 2014 року на підставі заяви у відповідності до частини першої статті 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України".

28 вересня 2014 року на підставі постанови Центральної виборчої комісії № 1293 ОСОБА_1 був зареєстрований кандидатом у народні депутати України по одномандатному виборчому округу № 178.

Як встановлено судом, 16 жовтня 2014 року Кабінетом Міністрів України прийнято розпорядження № 981-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).

Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державна служба України з контролю за наркотиками діє на підставі Положення про Державну службу України з контролю за наркотиками, яке затверджене Указом Президента України "Питання Державної служби України з контролю за наркотиками" від 13.04.2011 року № 457/2011, є головним органом в системі центральних органів виконавчої влади у сфері формування та забезпечення реалізації державної політики з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також координації діяльності органів виконавчої влади з цих питань.

ДСУКН України, як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, утворено в ході проведення адміністративної реформи Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 370/2011 "Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади" з метою та на виконання міжнародних зобов'язань України у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, зокрема, вимог пункту 3 статті 23 та пункту "а" статті 35 Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961 року, статті 6 Конвенції ООН про психотропні речовини 1971 року та Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, якими визначена необхідність функціонування в державі координуючого самостійного органу влади у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (далі - наркотики) та протидії їх незаконному обігу, а також з урахуванням кращих світових практик, які свідчать, що найбільш ефективним заходом у сфері протидії незаконному обігу наркотиків є створення єдиного органу.

Пунктом 10 Положення встановлено, що Голова ДСКН має першого заступника, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Голови ДСКН України, та звільняє з посади Президент України.

Крім цього, у відповідності до пункту 3 Прикінцевих положень Закону України Про центральні органи виконавчої влади № 3166-VI від 17.03.2011 року Кабінет Міністрів України зобов'язаний у двомісячний строк з дня набрання чинності цим Законом

- забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;

- привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

- забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у відповідність із цим Законом.

Між тим, як встановлено судом, на момент прийняття спірного розпорядження Кабінетом Міністрів України не були приведені свої нормативно-правові акти у відповідність до Закону, що підтверджується іншим, відміннім від Закону порядком звільнення, зазначеного у статті 10 Положення.

Враховуюче те, що Кабінетом Міністрів України не було приведено у відповідність до Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" Положення ДСУКН, яке на момент прийняття спірного розпорядження відповідачем-1 було в редакції від 12.12.2011 року, суд доходить висновку про те, що звільнення Позивача повинно було здійснюватись в порядку статті 10 Положення ДСУКН, а саме Президентом України, а не Кабінетом Міністрів України.

При цьому, судом встановлено, що керівником Державної служби України з контролю за наркотиками, не було внесено відповідної пропозиції Прем'єр-міністру України ОСОБА_6 щодо звільнення позивача з займаної посади.

Отже, суд приходить до висновку про те, що позивача було звільнено неуповноваженим на те органом.

Відповідно до пункту 18 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судових спорів", підставами захисту порушеного права звільненої особи може бути не тільки звільнення без законних підстав, а й порушення порядку його проведення.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про Кабінет Міністрів України", діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.

Частиною третьою статті 49 Закону №794 передбачено, що акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Регламенту Кабінету міністрів України" від 18.07.2007 року № 950 (зі змінами та доповненнями) зазначено, що Регламент Кабінету Міністрів України (далі - Регламент) встановлює порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, визначає інші процедурні питання його діяльності.

Відповідно до параграфу 16 Розділу 3 Регламенту пропозиції Прем'єр-міністрові щодо порядку денного засідання Кабінету Міністрів, готує Секретаріат Кабінету Міністрів на підставі матеріалів, підготовлених для розгляду в порядку, встановленому розділами 4-7 цього Регламенту.

Порядок денний засідання Кабінету Міністрів складається з таких розділів: концептуальні засади реалізації державної політики, акти законодавства, кадрові питання, звіти та питання контролю, різне. Міністр Кабінету Міністрів подає Прем'єр-міністрові для схвалення проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів разом з відповідними матеріалами до нього.

Пунктом 3 параграфу 17 розділу 3 передбачено, що проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів, а також включені до нього проекти актів Кабінету Міністрів, що мають важливе суспільне значення і стосуються прав та обов'язків громадян, розміщуються на офіційному веб-сайті Кабінету Міністрів (Єдиному веб-порталі органів виконавчої влади) не пізніше ніж за 24 години до початку засідання. Проекти актів, щодо яких залишилися неврегульовані розбіжності, розміщуються разом з інформацією про позицію заінтересованих органів, зауваження яких не враховано, із зазначенням мотивів.

На засідання Кабінету Міністрів можуть запрошуватися у разі необхідності посадові особи, яких стосується обговорюване питання (пункту 18 Розділу 16 Регламенту).

Між тим, позивач вказує, що проект розпорядження № 981-р від 16.10.2014 року про звільнення з посади Першого заступника Голови Державної служби України з контролю за накротиками ОСОБА_1 з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України) не був включений до порядку денного засідання Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року, про що свідчить опублікований на офіційному сайті www.kmu.gov.ua (єдиний веб-портал органів виконавчої влади України) Порядок денний засідання Кабінету Міністрів України на 16.10.2014 року о 12 год 00 хв.

Під час розгляду справи, судом неодноразово витребовувалось від відповідача матеріали, на підставі яких було прийняте спірне розпорядження. При цьому, відповідачем витребуваних матеріалів надано не було, так само як не було надано стенограму засідання уряду за 16 жовтня 2014 року, що могло б підтвердити законність процедури розгляду питання про звільнення позивача на засіданні уряду та виправити колізію невідповідності зазначення питання звільнення позивача в проекті порядку денного Кабміну, опублікованого на сайті Кабміну, протоколу №86 засідання Кабміну за 16.10.2014 року та офіційного оголошення Прем'єм-міністром ОСОБА_6 про розгляд питання про звільнення позивача в блоці питань "Про заходи з реалізації Закону України "Про очищення влади".

При цьому відповідачем подано копію Порядку денного засідання Кабміну 16 жовтня 2014 року, Протоколу №86 засідання Кабміну за 16.10.2014 року. Так, у відповідності до Порядку денного: розділ І. Проекти актів законодавства., пункт 5. розділу І - Проекти розпоряджень Кабінету Міністрів України, доповідач Білоус І.О.; розділ ІІ. - Кадрові питання, доповідач - Семерак О.М. (міністр Кабінету Міністрів).

При цьому, Протокол №86 засідання Кабміну за 16.10.2014 року не містить взагалі Розділу ІІ, який повинен передбачати розгляд кадрових питань, а в пункт 5. "Кадрові питання" прийнято рішення, серед інших, про звільнення ОСОБА_1

А отже, Протокол і, відповідно, оскаржуване Розпорядження прийняті з порушенням Порядку денного Кабінету Міністрів України та § 28- 6 Регламенту Кабінету Міністрів України. Відповідач в судових засіданнях не зміг надати докази публікації Порядку денного засідання уряду 16.10.2014 року та пояснити невідповідність між порядком денним, протоколом засідання Кабміну та офіційною трансляцією засідання уряду за 16 жовтня 2014 року, а також не надав суду матеріали особової справи позивача, на підставі яких розглядалось питання про його звільнення.

Відповідно до частини четвертої статті 40 Кодексу законів про працю України "не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у період перебування працівника у відпустці".

Відповідно до пункту 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.10.1995 року № 18 вказано, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина третя статті 40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.

Указом Президента України від 27 серпня 2014 року № 690/2014 достроково припинено повноваження Верховної Ради України та призначено позачергові вибори народних депутатів України на 26.10.2014 року.

Судом встановлено, що відповідно до наказу ДСУКН від 30.09.2014 року № 178-в ОСОБА_1 надано неоплачувану відпустку тривалістю з 01.10.2014 року по 30.11.2014 року (копія додається) на підставі заяви у відповідності до частини першої статті 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України".

28 вересня 2014 року на підставі постанови Центральної виборчої комісії № 1293 ОСОБА_1 був зареєстрований кандидатом у народні депутати України по одномандатному виборчому округу № 178 (копія додається).

Відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України", кандидату у депутати, крім кандидата у депутати, який є Президентом України або народним депутатом України, не може бути відмовлено у звільненні на період передвиборної агітації від виконання виробничих або службових обов'язків за місцем роботи з наданням неоплачуваної відпустки.

Кандидат у депутати під час виборчого процесу не може бути звільнений з роботи з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу, командира військової частини (формування). Кандидат у депутати без його згоди не може бути переведений на іншу роботу, направлений у відрядження, а також призваний на військову або альтернативну (невійськову) службу, навчальні (перевірні) та спеціальні збори військовозобов'язаних.

Таким чином, враховуючи те, що станом на 16.10.2014 року (дата прийняття спірного розпорядження та звільнення), позивач знаходився у відпустці, наданій йому згідно з наказом тимчасово виконуючого обов'язки голови Державної служби України з контролю за наркотиками від 30.09.2014 року № 178-в для участі у виборчому процесі, суд приходить до висновку про порушення прав позивача, які гарантовані статтею 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України", що також призводить до протиправності оскаржуваного розпорядження відповідача.

Слід також зазначити, що однією з гарантій діяльності у виборчому процесі кандидата у народні депутати, згідно з частиною другою статті 76 Закону України "Про вибори народних депутатів України", є заборона на його звільнення на період виборчого процесу. Такі гарантії кореспондуються зі нормою статті 77 Конституції України, де визначено, що порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом. Отже, суд не погоджується з твердженнями відповідача про те, що в даному випадку норми Закону України "Про очищення влади" є спеціальними і для позивача не передбачено будь-яких соціальних гарантій, у тому числі соціальної відпустки. Крім того, як вбачається з матеріалів справи позивач перебував не в соціальній відпустці, а у відпустці в зв'язку з прийняттям участі у виборах народних депутатів України VIII скликання в якості кандидата в народні депутата України.

При цьому, твердження відповідача про те, що позивач підлягає звільненню Кабінетом Міністрів України, на підставі норм Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", спростовується тим, що на момент прийняття спірного розпорядження чинною була редакція Положення про Державну службу України з контролю за наркотиками, затверджена Указом Президента від 13.04.2011 року №457/2011, та в яку на сьогоднішній день не внесено відповідних змін згідно Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" щодо приведення його у відповідність із Конституцією України.

Крім того, відповідно до частини другої статті 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року; Конвенція набула чинності для України 11.09.1997 року.

Ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, держава передусім зобов'язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції та цих протоколах. У пункті 1 частини першої Закону України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, на підставі якого відбулася ратифікація Конвенції та окремих протоколів до неї, зазначено, що: "Україна повністю визнає на своїй території […] щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції".

Крім того, стаття 17 Закону України № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (з подальшими змінами) передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду. При цьому варто зауважити, що йдеться саме про "практику Суду" у значенні, розкритому у статті 1 цього Закону, тобто практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини, а не лише про рішення щодо України. Важливо пам'ятати, що у Законі України № 3477-IV немає положень, які б забороняли застосовувати рішення чи ухвали ЄСПЛ, постановлені щодо інших країн.

Відтак, суд вважає, що твердження позивача про порушення процедури його звільнення знайшли підтвердження в матеріалах справи і не були спростовані наданими поясненнями представника відповідача та/або будь-якими іншими доказами.

Крім того, слід зазначити, що у справі "Олександр Волков проти України" (Заява №21722/11) ЄСПЛ в пункті 143 вказує: "Суд уже констатував, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності та що сторони провадження повинні мати право очікувати застосування вищезазначених норм. Принцип юридичної визначеності застосовується не тільки щодо сторін провадження, а й до національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі "Дія-97" проти України" (Diya 97 v. Ukraine), заява № 19164/04, пункт 47). Цей принцип так само застосовується до процедур, що були використані для звільнення заявника з посади, включаючи процес ухвалення рішення на пленарному засіданні парламенту.

Отже, суд критично сприймає твердження відповідача, викладені в письмових поясненнях про те, що окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним.

Також варто зазначити, що згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Так, Кабінет Міністрів України стверджує про те, що ОСОБА_1 правомірно не було запрошено на розгляд питання щодо його звільнення. Таке звільнення потягнуло за собою додаткову санкцію у вигляді позбавлення права позивача займати посади державного службовця на 10 років. Така санкція є визначальною для віднесення такого правопорушення до кримінального в розумінні пункту 3 статті 6 Конвенції. При цьому в разі віднесення правопорушення до пункту 3 статті 6 Конвенції передбачає гарантії особи щодо прав обвинуваченого, а саме: бути негайно і детально проінформованим про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника...; допитувати свідків. Кабінет Міністрів України в своїй відповіді, підтвердив факт того, що він не надав можливості ОСОБА_1 скористатись переліченими правами, що є порушенням пункту 3 статті 6 Конвенції.

З огляду на викладене, враховуючи матеріали справи, пояснення сторін, суд приходить до висновку, що оскаржуване Розпорядження Кабінету Міністрів України № 981-р від 16.10.2014 року підлягає скасуванню як протиправне.

Враховуючи те, що на підставі протиправного розпорядження відповідачем було прийнято наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 року, він також є таким, що підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Частина перша статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачає, що у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

При цьому, необхідно зазначити, що середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).

Із пункту 5 Порядку №100, вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.

Так, стаття 6 Міжнародного пакту про економічні, культурні і соціальні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08) від 19.10.1973 року наголошує на тому, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини отримати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимоги позивача щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 07.11.2014 року по день ухвалення рішення суду - 15.11.2017 року.

Відповідно до пункту 2 та пункту 3 частини першої статті 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, постанова суду в частині поновлення позивача на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

При цьому суд, вважає необґрунтованими позовні вимоги щодо компенсації моральної шкоди, а також щодо зобов'язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" в зв'язку з наступним.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Частиною другою цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Пунктом 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" №4 від 31.03.1995 року із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду №5 від 25.05.2001 року та від 27.02.2009 року під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Позивачем не обґрунтовано, в чому полягає моральна шкода, не доведено факту завдання моральних страждань, душевних переживань та психологічного розладу, наявність втрат немайнового характеру, що настали у зв'язку з невиконанням судового рішення про поновлення на посаді, не визначено, якими доказами це підтверджується.

З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди.

Крім того, відповідно до пункту 5 розділу II Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 року № 1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або частиною четвертою статті 1 Закону, є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону, відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.

Враховуючи наведене, вимога позивача про зобов'язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" є передчасною та не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до частини першої статті 70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідно до частини першої статті 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно частини другої статті 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, перевіривши та проаналізувавши матеріали справи і надані сторонами докази за правилами, встановленими статтею 86 КАС України, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

На підставі вимог частини четвертої статті 163 КАС України, оскільки судом прийнято рішення щодо зобов'язання відповідача як суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії стосовно позивача, є необхідним встановлення певного строку для подання Міністерством внутрішніх справ України до суду звіту про виконання постанови суду в частині прийняття рішення за результатами розгляду питання про подальше проходження служби позивача тривалістю один календарний місяць з дня набрання постановою суду законної сили.

Керуючись статтями 158-163, 167, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд-

ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року №981-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками.

Скасувати наказ Державної служби України з контролю за наркотиками від 07.11.2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками.

Поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками (код ЄДРПОУ 37772874) з 07.11.2014 року.

Стягнути з Державної служби України з контролю за наркотиками на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07.11.2014 року по 15.11.2017 року.

Допустити негайне виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць.

Зобов'язати Кабінет Міністрів України протягом місяця з дня набрання даної постанови законної сили подати звіт про виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державної служби України з контролю за наркотиками з 07.11.2014 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова, відповідно до частини першої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня отримання копії постанови за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Головуючий суддя Є.В. Аблов

Судді А.В. Літвінова

А.С. Мазур

Дата ухвалення рішення15.11.2017
Оприлюднено24.11.2017

Судовий реєстр по справі —826/17778/14

Ухвала від 09.11.2023

Адміністративне

Київський окружний адміністративний суд

Білоноженко М.А.

Постанова від 10.10.2023

Адміністративне

Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Уханенко С.А.

Постанова від 10.10.2023

Адміністративне

Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Уханенко С.А.

Ухвала від 25.08.2023

Адміністративне

Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

Уханенко С.А.

Ухвала від 10.08.2021

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Вєкуа Н.Г.

Ухвала від 10.08.2021

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Вєкуа Н.Г.

Ухвала від 09.08.2021

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Вєкуа Н.Г.

Ухвала від 09.08.2021

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Вєкуа Н.Г.

Ухвала від 18.04.2021

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Вєкуа Н.Г.

Ухвала від 19.04.2021

Адміністративне

Окружний адміністративний суд міста Києва

Вєкуа Н.Г.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмТелеграмВайберВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні