Рішення

від 29.11.2017 по справі 910/18596/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.11.2017Справа №910/18596/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтер Декор"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дилер Україна"

про стягнення 54 363,75 грн.

Суддя Пукшин Л.Г.

Представники:

від позивача Резніченко А.Ю. - представник за довіреністю № 01/10 від 20.10.17 Опімах І.О. - керівник від відповідача не з'явився

В судовому засіданні 29.11.2017, в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтер Декор" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дилер Україна" про стягнення 54 363,75 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на підставі усної домовленості сторін щодо поставки будівельних матеріалів, позивачем в рахунок попередньої оплати за товар було перераховано грошові кошти на загальну суму 112 362,00 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями. Проте, за доводами позивача, відповідач всупереч умовам усного договору не здійснив належну поставку товару та не повернув у повній мірі на вимогу позивача грошові кошти у розмірі 46 935,00 грн., у зв'язку з чим ТОВ "Інтер Декор" звернулось з позовом до суду про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 46 935,00 грн., 3 % річних у розмірі 1 268,00 грн. та інфляційних втрат у розмірі 6 195,75 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.10.2017 порушено провадження у справі № 910/18596/17 за вказаною позовною заявою та призначено розгляд справи в судовому засіданні на 29.11.2017.

27.11.2017 через загальний відділ діловодства господарського суду надійшли документи позивача на виконання вимог ухвали суду, що були долучені до матеріалів справи.

У судове засідання, призначене на 29.11.2017, з'явився представник позивача, який надав усні пояснення по суті спору та підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, відзив на позовну заяву не надав, про причини неявки суд не повідомив, хоча про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином.

Відповідно до п. 3.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення" розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010р., "Смірнова проти України" від 08.11.2005р., "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006р., "Літоселітіс Проти Греції" від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Таким чином, незважаючи на те, що відповідач не з'явився у судове засідання справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка даного учасника судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтер Декор" (надалі - позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дилер Україна" (надалі-відповідач) була досягнута усна домовленість щодо поставки будівельних матеріалів.

Відповідно до виставленого Товариством з обмеженою відповідальністю "Дилер Україна" рахунку на оплату товару № 208 від 17.10.2016, Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтер Декор" було сплачено в рахунок майбутньої поставки товару 112 362,00 грн., що підтверджується наступними платіжними дорученнями:

- №3162 від 08.11.2016 на суму 20 000,00 грн.;

- №3016 від 09.11.2016 на суму 62 890,00 грн.;

- №3015 від 19.10.2016 на суму 29 472,00 грн.

Відповідачем в свою чергу, за твердженням позивача, було здійснено поставку товару лише частково на суму 49 426,00 грн.

14 листопада 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом (вих. № 14/11/16 від 14.11.2016) про повернення грошових коштів, за наслідком розгляду якого відповідачем було частково повернено 16 000,00 грн. згідно платіжного доручення №814 від 16.11.2016.

З метою досудового врегулювання спору, позивач звернувся до відповідача з претензією № 1 (вих.. 13/05/17-1 від 13.05.2017), відповідно до якої повідомив відповідача про існування заборгованості за непоставлений товар у розмірі 46 935,00 грн. та просив здійснити відповідне погашення боргу. Проте, станом на момент звернення позивача з позовом до суду, вказана вимога була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України , ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст. 11 , 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Статтею 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст. 6 , 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Господарські договори укладаються за правилами встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України , іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтями 202 , 205 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України ) закріплено загальне поняття правочину, яким є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин для якого не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Згідно зі статтею 638 ЦК України , договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

За приписами частини першої та другої статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Частиною другою статті 642 ЦК України встановлено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції.

Допускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів (частина перша статті 181 ГК України ).

З огляду на фактичні правовідносини, які склалися між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтер Декор" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дилер Україна", господарський суд дійшов висновку, що між сторонами виникли зобов'язальні відносини, на підставі укладеного у спрощений спосіб договору поставки, що регулюється нормами положення статей параграфів 1, 3 глави 54 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та параграфа 1 глави 30 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Частиною 1 ст. 265 ГК України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні -покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 6 ст. 265 ГК України до відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

Частиною 2 ст. 712 ЦК України також передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як встановлено судом, згідно рахунку на оплату товару № 208 від 17.10.2016 Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтер Декор" було сплачено в рахунок майбутньої поставки товару 112 362,00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями - №3162 від 08.11.2016, №3016 від 09.11.2016 та №3015 від 19.10.2016.

При цьому, відповідачем на виконання усної домовленості було поставлено товар лише на загальну суму 49 426,00 грн.

З матеріалів справи вбачається, що у зв'язку з недопоставкою відповідачем товару позивач звернувся до останнього з листом щодо повернення грошових коштів, на виконання якого відповідачем згідно платіжного доручення №814 від 16.11.2016 було частково перераховано 16 000,00 грн.

Згідно з ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Отже, у розумінні приписів цієї норми покупцю належить право вимагати, крім іншого, повернення передоплати за непоставлений товар. При цьому, попередньою оплатою є часткова або повна оплата товару до його передання продавцем.

Визначене зазначеною нормою право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати є за своїм змістом правом покупця на односторонню відмову від зобов'язання, внаслідок якої припиняється зобов'язання продавця перед покупцем по поставці товару і виникає нове грошове зобов'язання (постанова Вищого господарського суду України від 18.01.2010, справа № 42/423).

В матеріалах справи наявна копія претензії № 1 (вих. 13/05/17-1 від 13.05.2017), відповідно до якого позивач просив сплати заборгованість за непоставлений товар у розмірі 46 935,00 грн. Дана вимога була надіслана відповідачу рекомендованою кореспонденцією 13.05.2016 (підтверджується квитанцією № 3243 та описом вкладення у цінний лист від 13.05.2016), проте, станом на момент розгляду спору залишена без відповіді та задоволення.

З огляду на вищевикладене та враховуючи той факт, що відповідач не здійснив в повній мірі поставку товару і не повернув отриману від позивача оплату у розмірі 46 935,00 грн, суд вважає, що позовна вимога про стягнення з відповідача суми заборгованості за оплачений, але не поставлений товар у розмірі 46 935,00 грн. є обґрунтованою, документально підтвердженою та такою, що підлягає задоволенню.

Крім того, за прострочення повернення вартості недопоставленого товару позивач просить суд стягнути з відповідача 3 % річних у розмірі 1 268,00 грн. та інфляційні втрати у розмірі 6 195,75 грн.

Пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже вказаною статтею передбачена можливість стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за прострочення саме грошового зобов'язання.

Відповідно до п. 5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 р. Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає, зокрема у випадках повернення сум авансу та завдатку, повернення безпідставно отриманих коштів (ст. 1212 ЦК України ), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Таким чином, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні ст. 625 ЦК України . Аванс - це спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 27.02.2017 року у справі №910/20455/16.

З огляду на викладене, вимоги позивача про стягнення 3 % річних у розмірі 1 268,00 грн. та інфляційних втрат у розмірі 6 195,75 грн. нарахованих на попередню оплату є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. ст. 33 , 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України , в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України , судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Це стосується відповідача, який мав довести суду, що він зобов'язання щодо поставки товару або повернення грошових коштів за не поставку такого товару виконав своєчасно та в повному обсязі. Проте, відповідач не надав суду доказів виконання зобов'язань, як і доказів на спростування обставин, повідомлених позивачем.

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" , якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК ), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Врахувавши вищезазначене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтер Декор" визнаються обґрунтованими лише в частині основної заборгованості у розмірі 46 935,00 грн., у зв'язку з чим позов підлягає частковому задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України , підлягають стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. 49, ст.ст. 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Дилер Україна" (01013, м. Київ, вул. Промислова, буд. 4, ідентифікаційний код 36956714) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтер Декор" (04073, м. Київ, проспект Московський, буд. 8, корпус 16-А, ідентифікаційний код 39087639) заборгованість у розмірі 46 935 (сорок шість тисяч дев'ятсот тридцять п'ять) грн. 00 коп. та судовий збір у розмірі 1380 (одна тисяча триста вісімдесят) грн. 47 коп.

3. В іншій частині позовних вимог відмовити.

4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 04.12.2017.

Суддя Пукшин Л.Г.