Рішення

від 31.01.2018 по справі 552/6180/17

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ПОЛТАВИ

Київський районний суд м. Полтави

Справа № 552/6180/17

Р І Ш Е Н Н Я

іменем україни

31 січня 2018 року Київський районний суд м. Полтави в складі:

головуючого судді Яковенко Н.Л.,

при секретарі Кондра Ю.Ю.,

за участю

представника позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Полтава цивільну справу № 552/6180/17

за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2, ОСОБА_6 про визнання правочинів недійсними, третя особа - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дубова Тетяна Володимирівна,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_5 02 жовтня 2017 року звернувся в Київський районний суд м. Полтави з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_6 про визнання правочину недійсним.

В поданій до суду 23 листопада 2017 року заяві збільшив розмір заявлених позовних вимог.

Посилався на те, що з ОСОБА_2 перебував в зареєстрованому шлюбі, за час спільного проживання 29 листопада 2013 року відповідачем ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу набуто у власність земельну ділянку площею 0,1000 га в АДРЕСА_1, яку вважає об'єктом спільної сумісної власності.

Вказував, що 28 вересня 2017 року дізнався про укладення відповідачем ОСОБА_2 07 квітня 2017 року договору купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки та відчуження її відповідачу ОСОБА_6

Оскільки ОСОБА_2 зазначений договір укладено без його згоди, як співвласника, вважає договір таким, що підлягає визнанню недійсним відповідно до вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Також вказував, що в подальшому йому стало відомо про укладення 07 квітня 2017 року між відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_6 договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва, розташованого по АДРЕСА_1.

Посилався на ту обставину, що вказане нерухоме майно придбано за спільні кошти його та ОСОБА_2 як подружжям, майно розташоване не земельній ділянці, яка є об'єктом спільної сумісної власності, але було відчужене без його згоди, як співвласника.

В поданій до суду 23 листопада 2017 року уточненій позовній заяві з підстав, визначених ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_4, від 07 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 Також просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу об'єкту незавершеного будівництва від 07 квітня 2017 року, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Дубовою Т.В.

Просив також стягнути з відповідачів понесені судові витрати.

Позивачем ОСОБА_5 одночасно з поданою до суду позовною заявою 02 жовтня 2017 року подано заяву про забезпечення доказів.

Відповідно до ухвали Київського районного суду м. Полтави від 05 жовтня 2017 року зазначене клопотання ОСОБА_5 про забезпечення доказів задоволено, витребувано у приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Дубової Т.В. завірену копію матеріалів, на підставі яких було посвідчено договір купівлі-продажу об'єкту незавершеного будівництва за адресою АДРЕСА_1, укладеного 07 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6

31 жовтня 2017 року позивачем ОСОБА_5 подано до суду заяву про забезпечення доказів, в якій просив суд забезпечити докази шляхом витребування у приватного нотаріуса Дубової Т.В. завіреної копії матеріалів з посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Згідно з ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 31 жовтня 2017 року клопотання ОСОБА_5 про забезпечення доказів задоволено, витребувано у приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Дубової Т.В. завірену копію матеріалів, на підставі яких було посвідчено договір купівлі-продажу земельної ділянки загальною площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_4, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, за адресою АДРЕСА_1, укладеного 07 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6

Відповідачем ОСОБА_2 17 січня 2018 року подано до суду заяву про забезпечення доказів, в якій просила суд забезпечити докази шляхом витребування з ДПІ в Оболонському районі Головного управління ДФС у м. Києві акти перевірки ТОВ Агроенергобудсервіс (код ЄДРПОУ 05423461) за період з серпня 2012 року по квітень 2013 року.

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 17 січня 2018 року в задоволенні зазначеного клопотання відмовлено.

В судових засіданнях з розгляду справи по суті позивач та представник позивача повністю підтримали подану до суду уточнену позовну заяву, посилаючись на викладені в ній обставини.

Відповідач ОСОБА_2 та представники відповідачів і третьої особи в судових засіданнях щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_5 заперечували. Посилалися на те, що земельна ділянка та об'єкт незавершеного будівництва в АДРЕСА_1 є особистою приватною власність відповідача ОСОБА_2, не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тому на їх відчуження не потрібно письмової згоди позивача. Також вважають, що у разі наявності порушень прав позивача належним способом захисту є компенсація вартості відчуженого майна.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши зібрані в справі докази, матеріали цивільної справи № 552/4955/16-ц, приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 з 07 липня 2007 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 17 квітня 2014 року, яке вступило в законну силу.

Також встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу від 29 листопада 2013 року відповідач ОСОБА_2 прийняла у власність земельну ділянку площею 0,1000 га, що розташована в АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_4, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.

Як встановлено судом, спірне майно, а саме - земельна ділянка в АДРЕСА_1, було придбане подружжям ОСОБА_5 та ОСОБА_2 за час перебування в зареєстрованому шлюбі, тому суд приходить до висновку про обґрунтованість твердження позивача про те, що таке майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Посилання відповідача ОСОБА_2 на ту обставину, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 є її особистою приватною власністю не може бути прийняте судом до уваги з наступних підстав.

За нормами ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

В розумінні ст. 57 СК України належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

За нормами ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідач ОСОБА_2, посилаючись на ту обставину, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 площею 0,1000 га є її особистою приватною власністю, належних та допустимих доказів на підтвердженні цієї обставини не надала, з відповідними вимогами до суду про визнання такого майна її особистою власністю не зверталася.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б давали підстави вважати, що земельна ділянка в АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_2 за кошти, які належали їй особисто.

Натомість, звертаючись до суду в вересні 2016 року з позовом про поділ майна подружжя (справа № 552/4955/16-ц) ОСОБА_2 стверджувала, що зазначена земельна ділянка є саме об'єктом спільної сумісної власності її та ОСОБА_5 як подружжя, відтак, визнавала дану обставину.

Також судом встановлено, що 07 квітня 2017 року відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу відповідач ОСОБА_2 передала, а відповідач ОСОБА_8 прийняв у власність земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер НОМЕР_4 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою АДРЕСА_1.

Також судом встановлено та не оспорюється жодним із учасників справи, що зазначений договір було укладено за відсутності письмової згоди позивача ОСОБА_5, як співвласника земельної ділянки.

Саме відсутність письмової згоди позивача на укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, як співвласника, зазначена позивачем ОСОБА_5 як правова підстава для визнання договору недійсним в поданій до суду позовній заяві.

Встановивши дані обставини, враховуючи, що земельна ділянка по АДРЕСА_1, яка є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, була відчужена ОСОБА_2 за відсутності на те письмової згоди позивача ОСОБА_5, суд приходить до висновку, що укладеним 07 квітня 2017 року договором купівлі-продажу земельної ділянки дійсно було порушено права позивача.

Разом з тим, відповідно до норм ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Зазначена правова позиція була висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 лютого 2017 року в справі № 6-17цс17, у справі № 6-1743цс16, в постанові від 22 червня 2017 року у справі № 6-3058цс16 та інших).

Як встановлено судом, на час укладення договору купівлі-продажу 07 квітня 2017 року покупець за договором відповідач ОСОБА_6 не знав і не міг знати про те, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 (предмет цього договору) є об'єктом спільної сумісної власності відповідача ОСОБА_2 та позивача ОСОБА_5, і що останній не давав відповідачу ОСОБА_2 згоди на укладення цього договору.

За таких обставин правових підстав, передбачених частиною другою статті 65 СК України, ч. 1 ст. 203 ЦК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу немає.

Суд приходить до висновку, що відповідач ОСОБА_6 набув право власності на земельну ділянку добросовісно, реалізовуючи свої права.

Враховуючи наявність станом на час укладення оспорюваного договору 07 квітня 2017 року заочного рішення Київського районного суду м. Полтави від 11 листопада 2016 року в справі № 552/4955/16-ц, відповідач ОСОБА_6 за обставинами справи, не знав і не міг знати про можливе порушення прав позивача ОСОБА_5

При вирішенні справи суд виходить з того, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого майна без письмової згоди одного з подружжя, за наявності згоди другого з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна (правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 22 червня 2017 року у справі N 6-3058цс16).

Натомість, позивач ОСОБА_5, звертаючись до суду з позовом та обираючи на власний розсуд спосіб захисту свого права, вимоги про компенсацію йому відповідної вартості відчуженого майна не заявляв, а пред'явив вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу в цілому.

Встановився дані обставини, враховуючи, що законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав, передбачених нормами ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки по АДРЕСА_1 від 07 квітня 2017 року.

Тому в цій частині позовні вимоги ОСОБА_5 є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Посилання позивача в поданій до суду позовній заяві на норми ст. 388 ЦК України є безпідставним, норми даної статті не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Зокрема, за змістом статті 388 ЦК України визначені випадки наявності у власника майна права на витребування майна від добросовісного набувача виключно у випадках, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Таким чином, положення статті 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Посилаючись на норми ст. 388 ЦПК України в поданій до суду позовній заяві, позивач ОСОБА_5 відповідні вимоги про витребування майна не заявляє.

Окрім того, в даній справі встановлено, що відповідач ОСОБА_6 право власності на земельну ділянку та об'єкт незавершеного будівництва в АДРЕСА_1 набув за цивільно-правовими угодами, укладеними із власником такого майна.

Відповідач ОСОБА_2 за даними правовстановлюючих документів станом на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу від 07 квітня 2017 року була власником об'єктів нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1, тому в розумінні норм ст. 388 ЦК України не є особою, яка не мала права його відчужувати.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкту незавершеного будівництва за адресою АДРЕСА_1 від 07 квітня 2017 року суд виходить з наступного.

Дослідженими в справі доказами встановлено, що відповідно до нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Дубовою Т.В. договору купівлі-продажу від 07 квітня 2017 року ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_6 прийняв у власність незавершене будівництво, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Звертаючись до суду з позовом про визнання зазначеного договору недійсним, позивач ОСОБА_5 посилається на ту обставину, що зазначений об'єкт незавершеного будівництва є об'єктом спільної сумісної власності, тому за відсутності його письмової згоди на відчуження нерухомого майна відповідно до положень норм ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України такий договір має бути визнаний недійсним.

Разом з тим, як встановлено судом, сторони по справі ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 17 квітня 2014 року, яке вступило в законну силу 29 квітня 2014 року.

Частиною 2, 3 статті 331 ЦК України встановлено, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації . До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів , обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на об'єкт незавершеного будівництва та їх обтяжень проводиться у порядку, визначеному цим Законом, з урахуванням особливостей правового статусу такого об'єкта.

Згідно з ч. 9 ст. 18 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень датою і часом державної реєстрації прав вважається дата і час реєстрації відповідної заяви, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав.

Як встановлено дослідженими в справі доказами, державна реєстрація речових прав на об'єкт незавершеного будівництва, розташований за адресою АДРЕСА_1 проведена 02 вересня 2014 року за № 26259062, тобто, після розірвання шлюбу між ОСОБА_5 а ОСОБА_2, тому твердження позивача про те, що даний об'єкт нерухомого майна є спільною сумісною власністю є безпідставним.

З огляду на викладене вимоги позивача ОСОБА_5 про визнання недійсним в порядку, визначеному ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України, договору купівлі-продажу зазначеного майна (об'єкта незавершеного будівництва) з підстав відсутності його письмової згоди на відчуження, заявлені безпідставно та не підлягають задоволенню.

Встановивши дані обставини, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 в повному обсязі.

Відповідно до норм ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв'язку з відмовою позивачу в задоволенні позовних вимог понесені ним судові витрати не підлягають йому відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 264, 265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 (місце проживання АДРЕСА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, ІНФОРМАЦІЯ_2) до ОСОБА_2 (місце проживання АДРЕСА_4, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2, ІНФОРМАЦІЯ_4 ), ОСОБА_6 (місце проживання АДРЕСА_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3, ІНФОРМАЦІЯ_6) про визнання правочинів недійсними, третя особа - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Дубова Тетяна Володимирівна (місцезнаходження АДРЕСА_5) , відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Полтавської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий суддя /підпис/ Н.Л.Яковенко

Суддя Н.Л.Яковенко

31.01.2018