Постанова

від 21.02.2018 по справі 367/1934/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 367/1934/16-ц

провадження № 61-4503 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О.,

КузнєцоваВ. О.,

Олійник А.С. (суддя-доповідач),

Усика Г.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

представник відповідача - ОСОБА_6,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 травня 2016 року у складі судді Чернова Д. Є. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 липня 2016 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Мельника Я. С., Сліпченка О. І.,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу.

Позов обґрунтований тим, що 22 жовтня 2015 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_5 договір позики у формі розписки. За умовами вказаного договору він передав ОСОБА_5 кошти в сумі 325 000 грн, які остання повинна була повернути 30 грудня 2015 року. Зазначив, що відповідач борг не повернула. Просив стягнути з відповідача на його користь борг за договором позики в сумі 325 000 грн.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 15 липня 2016 року, позов задоволено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження укладення якого надана розписка, тому ОСОБА_5 зобов'язана повернути ОСОБА_4 отримані у борг кошти на підставі статей 1046, 1047 та 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

30 серпня 2016 року ОСОБА_5 звернулась до суду із касаційною скаргою на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 липня 2016 року, у якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в позові.

2 вересня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

6 лютого 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану справу призначено до судового розгляду.

У січні 2018 року зазначену справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору. Однак суди не встановили справжню правову природу розписки від 22 жовтня 2015 року, оскільки зазначена у розписці сума 325 000 грн. є заборгованістю роботодавця ОСОБА_5 - ОСОБА_7, яка взяла у борг вищезазначену суму коштів у ОСОБА_4 за поставлену партію продукції риби. З квітня 2015 року до січня 2016 року відповідач ОСОБА_5 виконувала функції менеджера товариства з обмеженою відповідальністю Лайт Фіш (далі - ТОВ Лайт Фіш ) і домовлялася з іншими підприємствами щодо закупівель рибної продукції. Співзасновником ТОВ Лайт Фіш та особою, яка діяла від імені цього товариства згідно доручення була - ОСОБА_7 У 2015 році ОСОБА_5 за усною домовленістю з ОСОБА_7, діючи в інтересах ТОВ Лайт Фіш , замовляла для підприємства продукцію у ТОВ БПС Актив , співзасновником та керівником якого є ОСОБА_4 За замовленням ОСОБА_5 для ОСОБА_7 від ТОВ БПС Актив було отримано 20 тон риби хек на загальну суму 960 000 грн. без документального оформлення за домовленістю з ОСОБА_4 Двома платежами ОСОБА_7 частково здійснила розрахунок за вказану продукцію, сплативши ОСОБА_4 480 000 грн і 155 000 грн. Станом на 22 жовтня 2015 року заборгованість за поставлену продукцію склала 325 000 грн і саме на зазначену суму заборгованості відповідачем ОСОБА_5 було складено розписку за вимогою ОСОБА_4 Про ці обставини свідчить розписка ОСОБА_7 від 1 листопада 2015 року, яка надавалась суду на підтвердження. Однак суди не взяли до уваги вказані обставини, і не виклали будь-яких мотивів щодо наданих доказів: розписки від 1 листопада 2015 року та рішення господарського суду м. Києва від 15 березня 2016 року. Зазначена в розписці від 22 жовтня 2015 року сума 325 000 грн є заборгованістю ОСОБА_7 перед ОСОБА_4

Заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_4 мотивовано тим, що предметом судового спору є правовідносини між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з приводу боргу у розмірі 325 000 грн, який підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою від 22 жовтня 2015 року. ОСОБА_4 не має жодних правовідносин із ОСОБА_7, на які посилається відповідач у касаційній скарзі. Також не має відношення до вказаної справи рішення господарського суду м. Києва від 15 березня 2016 року, оскільки сторонами спору є юридичні особи з приводу господарських правовідносин. Судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлена правова природа правовідносин, що склалися між сторонами, та правильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судові рішення - без змін.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 22 жовтня 2015 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_5 договір позики у формі розписки. За умовами договору позики ОСОБА_4 передав ОСОБА_5 кошти в розмірі 325 000 грн, які остання повинна була повернути 30 грудня 2015 року.

Судами першої та апеляційної інстанцій також встановлено, що кошти не повернуто.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття , зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.

Як вбачається зі змісту розписки, 22 жовтня 2015 року ОСОБА_5 отримала у борг від ОСОБА_4 кошти в розмірі 325 000 грн, які зобов'язалась повернути до 30 грудня 2015 року.

Отже, розписка містить умови отримання позичальником в борг коштів із зобов'язанням їх повернення.

У запереченнях на позов ОСОБА_5 посилалася на розписку складену ОСОБА_7 1 листопада 2015 року, рішення господарського суду м. Києва від 15 березня 2016 року, якими обґрунтовувала те, що сума заборгованості, яка зазначена у розписці від 22 жовтня 2015 року, є заборгованістю ОСОБА_7 перед ОСОБА_4 (а. с. 29-32).

Відповідно до пункту третього частини першої статті 215 ЦПК України, у редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV, у мотивувальній частині рішення суду необхідно зазначити мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти.

Згідно положень статті 179 ЦПК України, у редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV, предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до статті 214 ЦПК України,у редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно статті 212 ЦПК України, у редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV,суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, а результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Суд першої інстанції задовольняючи позов, взявши до уваги розписку, складену 22 жовтня 2015 року, всупереч вимогам статей 179, 214 ЦПК України, у редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV, всіх обставин справи не встановив, жодної оцінки розписці складеній ОСОБА_7 1 листопада 2015 року та рішенню господарського суду м. Києва від 15 березня 2016 року не надав.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 виклала такі ж доводи, як і в запереченні на позов.

Апеляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, згідно частини другої статті 315 ЦПК України, у редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV, доводи апеляційної скарги не перевірив, не спростував їх та всупереч вимогам статті 212 ЦПК України,у редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV , не виклав мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Вимоги до судового рішення визначені цивільним процесуальним законом. Судове рішення має забезпечувати захист конституційних прав і свобод людини та здійснення проголошеного Конституцією України принципу верховенства права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Належне здійснення правосуддя є одним із основоположних елементів права на справедливий суд.

Суди першої та апеляційної інстанцій, не здійснили належне правосуддя, у судових рішеннях у достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді заслухані , тобто належним чином вивчені судом; орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (справа Мала проти України від 3 липня 2014 року; справа Дюлоранс проти Франції від 21 березня 2000 року; справа Донадзе проти Грузії від 7 березня 2006 року; справа Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року; справа Проніна проти України від 18 липня 2006 року; справа Суомінен проти Фінляндії від 1 липня 2003 року).

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій не вчинили жодної спроби проаналізувати доводи та аргументи ОСОБА_5, незважаючи на її посилання у кожній судовій інстанції, порушивши норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а оскільки до повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, то не має підстав Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалити власне рішення.

Згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду бере до уваги, що справа розглядається в суді з 2016 року, проте із урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 , 409 , 411, 416 , 419 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В.О. Кузнєцов

А.С. Олійник

Г.І. Усик