Постанова

від 28.02.2018 по справі 761/25946/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 761/25946/15-ц

провадження № 61-1706 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - Приватне акціонерне товариство Делойт енд Туш Юкрейніан Сервісез Компані

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну

скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду

м. Києва від 26 травня 2017 року у складі судді Юзькової О. Л. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А.

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства Делойт енд Туш Юкрейніан Сервісез Компані (далі - ПрАТ Делойт енд Туш ЮСК ) про визнання угоди удаваною та недійсною, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 1 жовтня 2014 року він працював на посаді провідного консультанта відділу консалтингу

ПрАТ Делойт енд Туш ЮСК .

20 квітня 2015 року між ним та ПрАТ Делойт енд Туш ЮСК укладено договір про припинення трудових відносин з 31 липня 2015 року на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України.

Вказував на те, що зазначений договір ним було укладено під впливом тяжких життєвих обставин, під час перебування на лікарняному, та під тиском відділу кадрової роботи товариства.

Про те, що він не мав наміру припиняти трудові відносини з відповідачем свідчить його заява від 25 липня 2015 року про відкликання свого підпису у договорі про припинення трудових відносин, яку ПрАТ Делойт енд Туш ЮСК не взяло до уваги, та видало наказ від 31 липня 2015 року про його звільнення з займаної посади за угодою сторін.

Посилаючись на наведене, просив визнати договір про припинення трудових відносин від 20 квітня 2015 року недійсним, як удаваний правочин, з метою приховати його незаконне звільнення, що був укладений ним під впливом складних життєвих обставин; поновити його на роботі з 31липня 2015 року; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 1 серпня 2015 року по день ухвалення рішення суду, відшкодувати моральну шкоду, заподіяну незаконним звільненням у розмірі 100 000 грн 00 коп.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди залишені без розгляду з підстав не виконанням ухвали суду про залишення в цій частині позовної заяви без руху у зв'язку несплатою судового збору.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження того, що укладення ним договору про припинення трудових відносин відбулося під тиском відповідача та, що чинним трудовим законодавством не передбачено відкликання працівником своєї заяви при припиненні трудового договору за угодою сторін, така можливість передбачена лише при звільненні працівника за власним бажанням. Посилання позивача на те, що оспорюваний договір було укладено під впливом медичних препаратів суд вважав безпідставними, оскільки хірургічне втручання з видалення зубу із застосуванням анестезії було проведено позивачу 17 квітня 2015 року, тоді як укладення договору відбулося 20 квітня 2015 року.

Твердження ОСОБА_1 про збереження за ним робочого місця у зв'язку з отриманням повістки Шевченківського районного у м. Києві військового комісаріату суд також вважав безпідставними, оскільки повістка йому направлялася лише у зв'язку з необхідністю проходження медичної комісії.

Суд визнав такими, що не грунтуються на вимогах закону посилання ОСОБА_1 на незаконність його звільнення у період тимчасової непрацездатності з огляду на те, що за змістом частини 3 статті 40 Кодексу законів про працю України

(далі - КЗпП України) у період тимчасової непрацездатності не допускається звільнення працівника лише з ініціативи власника.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва

від 4 квітня 2017 року про залишення без розгляду позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 4 квітня 2017 року скасовано, вирішення цього питання передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду

м. Києва від 26 травня 2017 року відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення Шевченківського районного суду м. Києва

від 26 травня 2017 року, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки правовідносини між сторонами регулюються нормами трудового законодавства, якими не передбачена можливість визнання недійсним договору про припинення трудових відносин з підстав, визначених Цивільним кодексом України та, що анулювання домовленості про звільнення працівника за пунктом 1 статті 36 КЗпП України може мати місце лише при взаємній згоді власника або уповноваженого ним органу та працівника. Крім того, позивач не довів, що укладення договору відбулося під тиском з боку відповідача та під дією медичних препаратів.

Суд апеляційної інстанції вважав необгрунтованими і доводи апеляційної скарги про те, що відповідач зобов'язаний був зберігати за позивачем робоче місце на час мобілізації, оскільки ОСОБА_1 не був мобілізований для проходження військової служби. З наданої ним повістки про явку до військового комісаріату убачається, що вона направлялася йому у зв'язку з необхідністю проходження медичної комісії.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що в суді першої інстанції справа розглядалась упередженим суддею, яка проігноровала його заяви про відвід. Крім того, він має сумнів щодо неупередженості суддів апеляційного суду Прокопчук Н. О. та Семенюк Т. А., які у 2010 році у іншій справі переглядали рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні його позовних вимог про поновлення на роботі, яке на його думку, безпідставно залишили без змін.

Також вказував на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, не дали оцінку факту укладення договору про припинення трудових відносин під час його перебування на двох лікарняних та під дією ліків і тиском відповідача. Суди не урахували сталої судової практики щодо розгляду трудових спорів за тотожних обставин, та проігнорували відсутність його волевиявлення на укладення оспорюваного договору, що підтверджується його заявою про відкликання підпису на цій угоді.

У січні 2018 року ПрАТ Делойт енд Туш ЮСК подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін.

Відзив мотивовано тим, що суддями судів попередніх інстанцій не вчинено жодних дій, які б свідчили про їх упередженість під час розгляду справи, не порушено норм процесуального права та правильно застосовано норми матеріального права.

Висновки судів попередніх інстанцій про не доведеність позивачем укладення договору про розірвання трудових відносин під тиском з боку роботодавця та під впливом ліків є правильними та обґрунтованими. Звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності недопустимо лише у випадку, якщо таке звільнення відбулось за ініціативи роботодавця, а оскільки звільнення позивача відбулося за угодою сторін ( пункт 1 статті 36 КЗпП України), то зазначена норма не може бути застосована.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими

Судами установлено, що наказом від 01 жовтня 2014 року № К-113 П

ОСОБА_1 був призначений на посаду провідного консультанта відділу консалтингу ПрАТ Делойт енд Туш ЮСК .

20 квітня 2015 року між позивачем та відповідачем укладено договір про припинення трудових відносин з 31 липня 2015 року за угодою сторін, згідно з пунктом 1 статті 36 КЗпП України.

25 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою про відкликання заяви про звільнення його з роботи з 31 липня 2015 року, на підставі якої було укладено договір про припинення трудових відносин

від 20 квітня 2015 року.

31 липня 2015 року відповідач видав наказ № К-87 У про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 31 липня 2015 року за угодою сторін (стаття 36 КЗпП України), та про виплату компенсації за невикористану відпустку у кількості 21 календарний день.

Однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Перевіряючи доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що в суді першої інстанції справа розглядалась упередженим суддею, яка проігноровала його заяви про відвід, а також щодо наявності у нього сумніву про неупередженість суддів апеляційної інстанції, з посиланням на те, що ці судді в раніше розглянутих ними справах за його участю приймали негативні для нього судові рішення, суд вважає такі твердження позивача безпідставними та такими, що не ґрунтуються на положеннях статті 20 ЦПК України, в редакції, що була чинною на час розгляду судами попередніх інстанцій зазначеної справи. Жодних переконливих доказів та підтвердження обставин, які б викликали сумнів у об'єктивності та неупередженості суддів першої та апеляційної інстанції

ОСОБА_1 не навів. Натомість у заявах про відвід, що були розглянуті судом першої інстанції у передбаченому законом порядку, позивач дозволяв некоректні висловлювання та нічим не підтвердженні звинувачення, що з його боку є проявом неповаги до суду.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно відхилив його клопотання про виклик свідків на підтвердження доводів позовної заяви, є безпідставними з огляду на наступне.

Одним із визначальних засад цивільного судочинства є змагальність сторін.

Відповідно до частини третьої статті 10, частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій), які розкривають зміст зазначеного принципу судочинства та обов'язку доказування, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, процесуальний закон покладає обов'язок доказування на сторони, а суд відповідно до частини четвертої статті 10 цього Кодексу сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, а також наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій та сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

В суді першої інстанції ОСОБА_1 у заяві про відвід судді одночасно заявив клопотання про виклик свідків, які за його словами можуть засвідчити правдивість фактів, викладених у позовній заяві, без наведення конкретних фактів, що мають значення для справи, та які б підтвердили заявлені ним свідки. В цій же заяві він категорично заявив про те, що у разі не задоволення заяви про відвід судді, він не буде з'являтися в судові засіданні.

У наступні судові засіданні, в тому числі і судове засідання, в якому розглядалася заява про відвід судді та клопотання про виклик свідків, позивач не з'явився. За відсутності належного обгрунтування підстав виклику свідків в судове засідання та відсутності в судовому засіданні самого позивача, доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції неправомірно відхилив клопотання позивача про виклик свідків, є безпідставними.

Не ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону і доводи касаційної скарги про не урахування судами попередніх інстанцій вимог трудового законодавства про заборону звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності, оскільки за змістом частини 3 статті 40 КЗпП України у період тимчасової непрацездатності не допускається звільнення працівника лише з ініціативи власника (за винятком повної ліквідації підприємства), а не за угодою сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).

Твердження ОСОБА_1 про те, що написання ним заяви про звільнення та підписання угоди про припинення трудових відносин з відповідачем відбулося під дією медикаментів, які він приймав перебуваючи на лікарняному, та під тиском відповідача не підтверджені відповідними доказами, а тому суди попередніх інстанцій обгрунтовано їх відхилили.

Так хірургічна стоматологічна допомога з видалення зуба із застосуванням анестезії була надана ОСОБА_1 17 квітня 2015 року, тоді як заяву про звільнення та договір про припинення трудових відносин підписано ним

20 квітня 2015 року.

Посилання ОСОБА_1 на те, що відмовляючи у задоволенні позову за його недоведеністю, суд першої залишив поза увагою подану ним 25 липня 2017 року заяву про відкликання заяви про звільнення, що на його думку, є підтвердженням відсутності його вільного волевиявлення на звільнення за угодою сторін та підтвердженням того, що написання заяви про звільнення відбулося під психологічним тиском з боку відповідача, а також не урахування судами попередніх інстанцій правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 404/3049/15-ц, у якій Верховний Суд України вказав, що суд апеляційної інстанції помилково вважав, що факт звернення позивача до роботодавця із заявою про анулювання своєї заяви про звільнення свідчить лише про бажання особи відкликати заяву про звільнення та не доводить наявності психологічного тиску директора підприємства на позивача, не урахував, що анулювання домовленості про припинення за угодою сторін свідчить про відсутність у працівника такої згоди на звільнення, є непереконливими з огляду на наступне.

Посилаючись на те, що заява про звільнення за угодою сторін була ним написана під тиском відповідача, позивач не навів переконливих доказів і мотивів таких дій роботодавця, а також доказів, які б свідчили про неприязне чи упереджене ставлення до нього роботодавця. Ураховуючи наведене, а також те, що заява про звільнення була написана позивачем 20 квітня 2015 року, і в цей же день укладено договір про припинення трудових відносин з 31 липня

2015 року за угодою сторін, а заяву про відкликання заяви про звільнення позивач подав більш як через два місяці після подання попередньої заяви, суд першої інстанції за відсутності достовірних та допустимих доказів, дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем його тверджень про відсутність у нього добровільного волевиявлення на звільнення за угодою сторін.

Аналізуючи наведене, а також положення діючого трудового законодавства, суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що анулювання домовленості про розірвання трудового договору на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України можливо лише за взаємною згодою на це працівника та власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Обгрунтованим є і посилання судів на те, що в даному конкретному спорі не підлягають застосуванню статті 203, 215, 233, 235 Цивільного кодексу України щодо визнання угоди недійсною, оскільки спірні трудові правовідносини урегульовані нормами КЗпП України.

Встановивши фактичні обставини справи, суди правильно застосували норми матеріального права, не порушили норми процесуального права, та дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору про припинення трудових відносин від 20 квітня 2015 року, укладеного між позивачем та відповідачем удаваним та недійсним, поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Доводи касаційної скарги правильність висновків судів не спростовують, а тому відсутні підстави для її задоволення.

За положеннями частини першої статті 410 ЦПК України, суд касаційної інстанції

залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 26 травня 2017 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: А. С. Олійник

С.О. Погрібний

О.В. Ступак

Г.І. Усик