Рішення

від 20.03.2018 по справі 916/3053/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"20" березня 2018 р.м. Одеса Справа № 916/3053/17

Господарський суд Одеської області у складі

судді Цісельського О.В.

при секретарі судового засідання Мукієнко Д.С.

За участю представників:

від позивача: ОСОБА_1 - довіреність

від відповідача: ОСОБА_2 - голова правління

розглянувши у відкритому судовому засідання справу за позовом публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Довженка - 6А" про стягнення.

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом про стягнення з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Довженка - 6А" 274 983,55 грн., де 163 304,70 грн. - основний борг, 55 282,79 грн. - пеня, 11 472,11 грн. - 3% річних, 44 923,95 грн. - інфляційні.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" та Дочірнім підприємством "Наш Сервіс" ПП "ЖЕК" "Наш Дім" 30 жовтня 2015 року укладено договір №5145/15-ТЕ-23 постачання природного газу.

На виконання умов Договору, позивач передав у власність відповідача природний газ на загальну суму 276 272,07 грн., що підтверджується актами приймання - передачі природного газу.

Відповідно до пункту 6.1 Договору, оплата за газ здійснюється Відповідачем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати протягом місяця поставки газу.

Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 14 числа (включно) місяця, наступного за місяцем поставки газу.

17 жовтня 2016 року між позивачем, Дочірнім підприємством "Наш Сервіс" ПП "ЖЕК" "Наш Дім" та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Довженка-6А" (далі - Новий боржник) був укладений договір про переведення боргу М3997/16-23/ТЕ.

За цим договором за згодою Позивача ОСОБА_3 боржник переводить на Нового боржника свій борг, який виник у ОСОБА_3 боржника перед Позивачем за договором №5145/15-ТЕ-23 від 30.10.2015 року у розмірі 219 172,07 грн., а Новий боржник приймає на себе боргу у цьому зобов'язанні та замінює ОСОБА_3 боржника.

До Нового боржника перейшли обов'язки ОСОБА_3 боржника щодо сплати суми боргу, а також штрафних санкцій, інфляційних втрат та відсотків, пов'язаних з невиконанням або неналежним виконанням ОСОБА_3 боржником своїх зобов'язань за Договором постачання природного газу від 30.10.2015р. М5145/15-ТЕ-23.

В обґрунтування заявленого позову позивач зазначає, що оплату за переданий газ відповідач здійснював несвоєчасно та не виконав зобов'язання у строк визначений Договором, чим порушив умови господарського зобов'язання, зокрема вимоги пункту 6.1 Договору, внаслідок чого за відповідачем утворився борг в сумі боргу відповідача перед позивачем за Договором складає 163 304,70 грн.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.12.2017р., позовну публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Цісельського О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14.12.2017р. позовну заяву публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" прийнято до розгляду, порушено провадження у справі №916/3053/17 та призначено справу до розгляду в судовому засіданні.

15.12.2017р. набрав чинності Закон України від 03.10.2017р. №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким зокрема, Господарський процесуальний кодекс України викладений в новій редакції.

Пунктом 9 Розділу ХІ "Перехідні положення" ГПК України в редакції Закону України від 03.10.2017р. №2147VІІІ, чинної з 15.12.2017р., передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до ч.3 ст.12 ГПК України, в редакції Закону України від 03.10.2017р. №2147VІІІ, чинної з 15.12.2017р., загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Розглянувши матеріали справи №916/3053/17, господарський суд дійшов висновку, що справу слід розглядати за правилами загального позовного провадження, оскільки попередня редакція ГПК України не передбачала такої стадії судового розгляду як спрощене провадження.

02.01.2018р. відповідач звернувся до суду із клопотанням про відкладення розгляду справи (вх.№23/18), яке судом було задоволено.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 15.02.2018р. строк підготовчого засідання було продовжено на тридцять днів.

15.02.2018р. відповідач звернувся до суду із клопотанням (вх.№3544/18) про відкладення розгляду справи.

Представник позивача заявлені позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити їх в повному обсязі.

Представник відповідача заявлені позивачем позовні вимоги не визнає та просить відмовити у їх задоволенні, з підстав викладених у відзиві на позов (вх.№1183/18).

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов наступних висновків:

Частиною 1 ст.1 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У відповідності до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх , не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

У відповідності до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку . Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Стаття 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зі змісту ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості .

Як зазначено в ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Поряд з цим, ч.2 ст.628 Цивільного кодексу України закріплює, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір) . До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі , якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч.1 ст.656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

За положеннями ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Стаття 712 ЦК України передбачає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Судом встановлено, що згідно з наданими відповідачем платіжними дорученнями:

№91 від 28.11.2016р. на суму 21 487,45 грн.;

№189 від 14.03.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№205 від 28.03.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№263 від 04.05.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№315 від 09.06.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№352 від 03.07.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№441 від 28.08.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№478 від 12.09.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№522 від 02.10.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№578 від 06.11.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№628 від 08.12.2017р. на суму 4 297,49 грн.;

№664 від 05.01.2018р. на суму 4 297,49 грн.;

№725 від 21.02.2018р. на суму 4 297,49 грн.

розмір заборгованості відповідача перед позивачем за договором з врахуванням часткової оплати складає 146 114,74 грн., про що також було зазначено представником позивача в судовому засідання 20.03.2018р., у зв'язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає основний борг, встановлений судом в розмірі 146 114,74 грн.

В іншій частині позовних вимог про стягнення суми основного боргу суд відмовляє.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних в сумі 11 472,11 грн., пеня в сумі 55 282,79 грн. та інфляційні в сумі 44 923,95 грн.

Оцінюючи вимоги про стягнення 3% річних, суд зазначає наступне:

У відповідності з п.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, на думку суду, право позивача вимагати від відповідача сплатити 3% річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає в отриманні компенсації (плати) від відповідача за користування утримуваними ним грошовими коштами, належним до сплати за договором.

Перевіривши розрахунок позивача 3% річних в сумі 11 472,11 грн., суд встановив, що позовні вимоги в цій частині відповідають вимогам чинного законодавства, їх розрахунок здійснений позивачем належним чином, у зв'язку з чим підлягають судом задоволенню в повній мірі.

Щодо позовної вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних, суд зазначає наступне:

Системний аналіз законодавства України свідчить, що обов'язок боржника відшкодувати кредитору причинені інфляцією збитки з нарахуванням процентів річних, випливає з вимог ст.625 Цивільного кодексу України.

Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, а тому їх слід вважати складовою частиною основного боргу, стягнення яких передбачене статтею 625 Цивільного кодексу України.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.

У зв'язку з тим, що в країні відбулись інфляційні процеси, то позивач має право на збереження реальної величини грошових коштів, строк оплати яких настав, але не сплачених.

При цьому, суд зазначає, що сума інфляційних втрат повинна розраховуватись за весь період прострочення, тобто з урахуванням як інфляційних процесів так і дефляційних процесів, що мали місце в період такого прострочення.

Наданий позивачем розрахунок інфляційних, на думку суду, здійснений неналежним чином, у зв'язку з чим судом було самостійно розраховано інфляційні, наступним чином:

Перевіривши розрахунок позивача інфляційних в сумі 44 923,95 грн., суд встановив, що позовні вимоги в цій частині відповідають вимогам чинного законодавства, їх розрахунок здійснений позивачем належним чином, у зв'язку з чим підлягають судом задоволенню в повній мірі.

Оцінюючи вимоги про стягнення пені, суд зазначає наступне:

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є господарські санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Частиною шостою статті 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Виходячи зі змісту зазначених норм, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано. Нарахування санкцій триває протягом шести місяців. ОСОБА_1 законом або договором можуть бути передбачені інші умови нарахування.

Частина перша статті 223 ГК України передбачає, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України, якщо інші строки не встановлено ГК України.

За змістом пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) передбачено спеціальну позовну давність в один рік.

Поняття позовної давності міститься в статті 256 ЦК України, відповідно до якої позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції. Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією. Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк. За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави (ст.232 ГК України).

Відтак частина шоста статті 232 ГК України передбачає строк та порядок, у межах якого нараховуються штрафні санкції, а строк, протягом якого особа може звернутись до суду за захистом свого порушеного права, встановлюється ЦК України.

Як було вище встановлено судом, за порушення зобов'язань за договором позивач нарахував відповідачу у відповідності до приписів договору пеню в сумі 55 282,79 грн., при цьому судом встановлено що наданий позивачем розрахунок здійснений належним чином.

За наявності підстав, передбачених ч.3 ст.551 ЦК України, ч.1 ст.233 ГК України, розмір пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, може бути зменшений за рішенням господарського суду, при цьому повинно бути взято до уваги ступінь виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні і інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Згідно з ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника.

Вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

Зі змісту наведених норм випливає, що у вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених штрафних санкцій, зокрема, з розміром збитків кредитора, враховує інтереси обох сторін.

Судом при цьому враховуються фактичні обставини справи та надається оцінка наявним в матеріалах справи доказам.

Разом з тим, судом приймається до уваги, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про ймовірність збитків позивача у зв'язку з неправомірними діями відповідача щодо невчасної оплати саме за даним Договором.

Так, у зв'язку з тим, що позивачем не надано до суду доказів понесення ним збитків внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за Договором або погіршення матеріального стану підприємства, саме у зв'язку з порушенням відповідачем умов даного Договору, суд вважає зменшити розмір пені та встановити її в розмірі 1 500,00 грн., оскільки стягнення вказаної суми пені у повному обсязі не є співрозмірним з можливими негативними наслідками від порушення відповідачем зобов'язання.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу , які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" ( Chahal v. the United Kingdom , (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того,

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідачем у встановленому законом порядку позовні вимоги позивача не спростовано.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України слід стягнути з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору, а саме 3 866,95 грн.

Керуючись ст.ст.13, 73 - 76, 86, 233, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Довженка - 6А" (65058, м. Одеса, вул. Довженка, 6А, код ЄДРЮОФОПГФ 40459387) на користь публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України (01001, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 6, код ЄДРЮОФОПГФ 20077720) основний борг у сумі 146 114 (сто сорок шість тисяч сто чотирнадцять) грн. 74 коп., 3% річних у сумі 11 472 (одинадцять тисяч чотириста сімдесят дві) грн. 11 коп., інфляційні у сумі 44 923 (сорок чотири тисячі дев'ятсот двадцять три) грн. 95 коп., пеню у сумі 1 500 (одна тисяча п'ятсот) грн. 00 коп. та судові витрати на оплату судового збору у сумі 3 866 (три тисячі вісімсот шістдесят шість) грн. 95 коп.

3. В іншій частині позову - відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Накази видати в порядку ст.327 ГПК України

Повний текст рішення складено 26 березня 2018 р.

Суддя О.В. Цісельський