Рішення

від 02.04.2018 по справі 914/2535/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.04.2018р. Справа №914/2535/17

місто Львів

Господарський суд Львівської області у складі судді Горецької З.В., за участю секретаря судового засідання Хороз І.Б.,

розглянувши матеріали справи

за позовом : Комунального підприємства Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» , м. Миколаїв

до відповідача ОСОБА_1 підприємства «Фірма «Граніт-М» , м. Львів

про стягнення заборгованості в розмірі 12 600,37 грн.

За участю представників:

від позивача: ОСОБА_2-представник, довіреність від 125.01.2018 року №43

від відповідача: не з»явився

свідок ОСОБА_3 - не з явився

Представнику позивача роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст.ст. 38, 42, 43 ГПК України. Заяв про відвід судді не надходило. Проводилася технічна фіксація судового засідання.

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Комунальним підприємством Миколаївської міської ради «Миколаївелектротранс» , м. Миколаїв до відповідача: ОСОБА_1 підприємства «Фірма «Граніт-М» , м. Львів про стягнення заборгованості в розмірі 12 600,37 грн.

Ухвалою суду від 07.12.2017 року порушено провадження у справі та призначено до розгляду на 10.01.2018 року. У підготовчому судовому засіданні 10.01.18р. розгляд справи відкладався на 19.02.18р. Рух справи відображено в ухвалах суду.

Позивач в судове засідання з"явився, наддав пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав, просить суд позов задоволити.

Відповідач явку повноважного представника в судові засідання не забезпечив, причини неявки суду не повідомив, хоча був належним чином повідомлений про час, дату та місце проведення судового засідання, відповідно до ст.120 ГПК України, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення від 08.12.2017 року.

Ухвалою від 19.02.2018 року в якості свідка викликано в судове засідання головного інженера КП ММР "Миколаївелектротранс" ОСОБА_3. Проте, свідок явку в судові засідання не забезпечив.

Заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

ВСТАНОВИВ:

Між КП ММР Миколаївелектротранс (позивач) та ПП Фірма Граніт-М (відповідач) на підставі ст.206 (ч.1, 2) ЦК України 10.09.2015 року було укладено усний правочин, відповідно до якого відповідач зобов язався поставити позивачеві драйвер в кількості 1 шт. та контролер в кількості 1 шт. (товар), тобто, на думку позивача, укладено договір купівлі-продажу.

На виконання досягнутої домовленості сторін відповідач спрямував позивачеві рахунок-фактуру №50910 від 10.09.2015 року на загальну суму 27 812,40 грн.

Позивач, виконуючи свої зобов язання, 16.09.2015 року платіжним дорученням №3094 перерахував відповідачу 13 812,40 грн. за один драйвер.

З моменту отримання грошових коштів до цього часу, як стверджує позивач, відповідач не виконав свого зобов язання та не поставив позивачеві товар у зв язку з його відсутністю. На вимогу повернути грошові кошти, відповідачем повернуто 29.09.2016 року перераховано 5 000,00 грн.

У зв язку з тим, що відповідач не виконав свої зобов язання щодо поставлення обумовленого товару позивачу, останній просить суд стягнути з відповідача решту суми коштів з урахуванням індексу інфляції та 3% річних в розмірі 12 241,37 грн.

Відповідач в судове засідання не з явився, причини неявки суду не повідомив, відзив на позов не подав, проти позову належним чином не заперечив.

Свідок ОСОБА_3 в судове засідання не з явився, пояснень по суті спору суду не надав.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (ст. 11 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ч.5 ст.203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 1 та ч.2 ст.206 ЦК України, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 179 ГК України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Згідно ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог вказаного кодексу. Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст.639 ЦК України, Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

За змістом зобов язання, що випливає із правовідносин позивача та відповідача, суд дійшов до висновку, що фактично між сторонами укладений договір у спрощений спосіб, передбачений ч.1 статті 181 ГК України шляхом вчинення фактичних дій, що за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.

Частиною 1 статті 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст.632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу

Відповідно до ч.1 ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Як з ясовано судом, сторони домовились про поставку товару за передоплатою на підставі виставленого рахунку-фактури.

На виконання досягнутої домовленості сторін відповідач спрямував позивачеві рахунок-фактуру №50910 від 10.09.2015 року на загальну суму 27 812,40 грн.

Позивач виконав взяті на себе зобов язання, здійснивши передоплату згідно рахунку, що підтверджується платіжним дорученням №3094 від 16.09.2016 року, належним чином завіреного банком. В призначені платежу вказано - часткова оплата згідно рахунку від 10.09.2015 року за драйвер.

Проте, як встановлено судом, обумовлений товар позивачу так і не було посталено.

На вимогу позивача, відповідачем 29.09.2016 року повернуто 5 000,00 грн.

Отже, неповернутою залишається сума боргу в розмірі 8 812,40 грн. (13 812,40 грн. - 5 000,00 грн. = 8 812,40 грн.), яку слід стягнути з відповідача на користь позивача.

Крім того, суд дійшов до висновку, що позивачем безпідставно нараховано 3% річних та інфляційні втрати на підставі ст.625 ЦК України, зважаючи на наступне.

Згідно з роз»ясненнями Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» , обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав (п.5.2) .

В силу ч.3 статті 651 ЦК України, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Згідно ч.3 ст.214 ЦК України, відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

Враховуючи норми чинного законодавства та умови договору, судом встановлено, що заявлена позивачем до стягнення сума коштів за своєю правовою природою є поверненням коштів при відмові позивача від усного договору, тому нарахування 3% річних та інфляційних втрат є неправомірними.

Відповідно до ч. 1 ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

Згідно із ст. 617 Цивільного кодексу України, особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Доказів наявності обставин зазначених у ст. 617 ЦК України, які є підставами звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання відповідачем не подано.

Отже, відповідач своїх зобов'язань не виконав, чим порушив вимоги ч. 2 ст. 193 ГК України, якою передбачено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивачем доведено факт неналежного виконання відповідачем зобов'язань.

При винесенні рішення суд виходив з доказів, що містяться в матеріалах справи. Оригінали витребуваних ухвалами суду документів сторонами представлено не було.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що даний позов є обґрунтованим частково та підлягає до задоволення частково.

Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Відповідно до ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судовий збір в порядку статті 129 ГПК України слід покласти на відповідача.

Виходячи із вищенаведеного, керуючись ст.ст. 13, 74, 76, 77, 78, 86, 129, 236-241, 327 господарського процесуального кодексу України, господарський суд -

УХВАЛИВ:

1 . Позов задоволити частково.

2 . Стягнути з ОСОБА_1 підприємства Фірма Граніт-М (вулиця ОСОБА_4, будинок, 17 кв.4, м.Львів, 79017, код ЄДРПОУ 39882944) на користь Комунального підприємства Миколаївської міської ради Миколаївелектротранс (вулиця Андреєва-Палагнюка,17, м.Миколаїв, 54020, код ЄДРПОУ 03328486) заборгованість в розмірі 8 812,40 грн., та 1 120,00 грн. судового збору.

3. Наказ видати в порядку ст.327 ГПК України, після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 241 ГПК України, та може бути оскаржено в порядку та строки, визначені статтями 256, 257 ГПК України.

Повне рішення складено 04 квітня 2018 р.

Суддя Горецька З. В.